Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2011 року № 1271 зі змінами № 1131 від 5 грудня 2012 року; Положення про адміністрацію Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" у м. Володимирі-Волинському та Положення про надання платних послуг затверджених начальником управління культури ВОДА, заповідник пропонує:
- різноманітні магніти;
- книга дитяча "Оповідки старого міста" - 75 грн.;
- книга Макс Шехтер "Щоденник учителя" - 70 грн.;
- Книга "Археологія міста Володимира" - 150 грн.;
- Книга О. Цинкаловського "Княжий город Володимир" - 50 грн.;
- Блокнот із символікою міста - 25 грн;
- Святослав Панасевич "Місто над Лугою: спомини літ моїх минулих" - 300 грн.

Книги та сувенірну продукцію можна придбати за адресою: вул. Ковельська, 10, ІІ поверх, тел. - 3-89-89

У 1946 році в місті Ухта Комі слідчими органами Міністерства державної безпеки СРСР було переглянуто кримінальну справу проти громадянки Матвєєвої Стефанії Адамівни – жительки м. Володимир. Документ, що дійшов до наших днів у вигляді слідчої справи, дозволяє зазирнути всередину механізму радянських репресій у перші повоєнні роки.
Справу оформлено за всіма канонами тогочасної бюрократії: титульний аркуш із позначенням НКВС, внутрішній опис документів, а також постанова про прийняття справи до провадження. Уже з перших сторінок видно - перед нами не виняток, а типовий продукт системи. Таких справ було тисячі…

У квітні завершилися життєві шляхи двох надзвичайних особистостей - Олександра Цинкаловського (9 січня 1898 - 19 квітня 1983 р.) та Арсена Річинського (25 червня 1892 - 13 квітня 1956 р.) біографії яких доводять, що боротьба можлива не лише зброєю, а й думкою. Попри випробування і трагізм долі, їх об’єднували дружба, українська ідея та місто Володимир.
Володимир, як осередок українського життя у міжвоєнний період (1919–1939 роки) перебував у складі Польської держави (Другої Речі Посполитої). У цих умовах місцеве населення зазнавало політичного та культурного тиску. Однак саме тут формувалися осередки інтелігенції, які працювали на збереження національної ідентичності. Місто, знаходячись на стику, геополітичних плит, стало точкою перетину інтелектуальних, релігійних і дипломатичних течій. Це історія не лише воєн і бурхливих змін, а передусім історія інакомислячих людей, котрі формували нашу свідомість у складних умовах бездержавності. Тут діяли народні товариства, культурні ініціативи, а також підпільні структури ОУН. У цьому середовищі працювали Цинкаловський і Річинський.

Великдень — одне з найдавніших і найважливіших свят українців, яке поєднує в собі християнську віру, народну обрядовість і тисячолітні культурні нашарування. Це не лише релігійна подія, що символізує Воскресіння Христа, а й глибоко вкорінене народне свято оновлення життя, весни і перемоги світла над темрявою. В українській традиції «Свято свят» є кульмінацією всього календарного року — як у духовному, так і в господарському сенсі.
Походження свята: від язичницьких витоків до християнської традиції
Свято Великодня в Україні має складну й багатошарову історію, яка сягає ще праслов’янських часів. Його сучасна форма — це своєрідний код нації, унікальний результат поступового синкретизму дохристиянських вірувань, християнської теології та народної культури.

На початку ХІХ століття Володимир був не лише давнім історичним містом, а й ареною складних фінансових і правових конфліктів між релігійними інституціями, місцевою владою та єврейською громадою — кагалом. Архівний документ 1816 року відкриває перед нами драматичну картину того, як імперська адміністрація намагалася врегулювати застарілі борги, проценти й судові суперечки, що накопичувалися десятиліттями.
У Центральному державному історичному архіві України, м. Київ у Фонді 2074, оп. 1. сп. 28 "Книга записи прихода, расхода на содержание Владимирмкого монастиря 1849 г." міститьсчя інформація про василіанський монастир у м. Володимирі.
У центрі справи - володимирський єврейський кагал, який звернувся зі скаргою до губернського правління. Причиною стало рішення Кременецької училищної комісії, яка вимагала від громади сплати значних боргів і відсотків на користь базиліанських монастирів (зокрема Зимненського) та Селецького костелу. Йшлося про тисячі злотих - суми, які перевищували фінансові можливості громади.
Кагал наполягав: ще у 1798 році, за участі повітового суду й магістрату, було здійснено офіційний розрахунок боргів. Виявилося, що відсотки, сплачені за попередні роки, у кілька разів перевищували саму капітальну суму. За логікою того часу, ці відсотки мали бути зараховані в рахунок основного боргу. Проте освітня комісія не визнала ці аргументи й винесла нові обтяжливі рішення.

22 січня Україна відзначає День Соборності - одне з ключових державних свят, яке символізує віковічне прагнення українців до власної державності. Це не просто дата в календарі, а нагадування про складний і тривалий шлях українського народу до об’єднання своїх земель і утвердження національної ідентичності.
Історичні передумови ідеї соборності
Ідея соборності - тобто об’єднання всіх українських земель в єдиній державі, формувалася протягом століть. Після занепаду Київської Русі українські землі опинилися під владою різних держав на довгі століття. Перебували у складі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Османської, Австро-Угорської та Російської імперій. Та попри політичну роз’єднаність, український народ зберігав спільну мову, культуру, традиції та історичну пам’ять.

До Успенського собору у Володимирі зараз прикута увага всієї Волині. Державна виконавча служба, виконавши рішення суду, передала собор з єпископським замком та мурами державі. На баланс собор взяв ДІКЗ «Стародавній Володимир». Як ми усі бачили зі ЗМІ, собор перебуває у процесі передачі Православній Церкві України. Незабаром на цьому історія завершиться.
Хочеться пригадати ще один день з минулого. В червні 1992 року Київський патріархат ще тільки створили і його майбутній патріарх – Філарет здійснив візит до Володимира. На той час настоятелем Успенського собору був отець Ярослав Антонюк, котрий до Київського патріархату не перейшов, але собор для богослужіння відкрив.
На першій шпальті газети «Слово правди» від 29 серпня 1992 року опубліковано одну статтю під назвою «Духовно єднаймося»!

Давні витоки: дохристиянська доба
Історія святкування Нового року в Україні сягає глибокої давнини, ще часів язичницького світогляду. Для давніх слов’ян початок нового року не мав фіксованої дати й був тісно пов’язаний із природними циклами. Найчастіше новий рік асоціювався з весняним рівноденням, коли природа «оживала», починався новий землеробський цикл, а день ставав довшим за ніч.
У цей період відбувалися обрядові дійства, спрямовані на забезпечення врожаю, добробуту та захисту громади від злих сил. Люди співали обрядові пісні, приносили жертви богам родючості, запалювали вогнища як символ оновлення та очищення. Таким чином, ідея «нового року» була насамперед сакральною, а не календарною.
Мороз як сила природи
В українській традиційній культурі мороз ніколи не був просто погодним явищем. Його сприймали як живу, персоніфіковану силу природи, здатну як допомагати людині, так і шкодити їй. Мороз уявлявся духом зими, холоду й випробувань, який перевіряє людей на щедрість, гостинність і повагу до природних законів.
У народній уяві він міг «ходити» селами, «стукати» в шибки, «кусати» за щоки та «зв’язувати» ріки кригою. Саме тому до Мороза ставилися з пошаною й навіть зі страхом.
Пронизливий холод уявлявся слов’янам подихом божества морозу, бурульки сприймалися як його сльози, іній - як скуті кригою слова, а снігові хмари ототожнювали з його волоссям, що огортає небосхил і землю. Таке образне бачення природи свідчить про глибоку міфологізацію світу в язичницькій свідомості.
Як і кожне язичницьке божество, він мав власне родовідне походження. Його батьком вважався Велес - один із наймудріших і найшанованіших богів слов’янського пантеону, пов’язаний із магією, знанням і потойбічям. Матір’ю ж бога холоду була Мара - богиня смерті, зими та згасання життєвих сил.

У другій половині ХІХ ст. поїздка між волинськими містами та повітовими центрами була складною і це було ще те випробування. У 1889 році шлях з Волині до Житомира пролягав виключно суходолом – кінними обозами, приватними диліжансами або подорожнім екіпажом, адже залізничне сполучення в регіоном ще не було прокладене.
Дороги, переважно ґрунтові, залежали від пори року й погоди: влітку пилюка і вибоїни, восени та навесні – багнюка. Попри це маршрут залишався важливим, адже Житомир був адміністративним центром всієї Волинської губернії. До міста їздили чиновники, купці, військові та представники дворянства, які, зважаючи на дальню дорогу, розраховували на поштових коней та нічліги в заїжджих домах

Великий князь Роман Мстиславович був одружений двічі. Його перший шлюб закінчився доволі несподівано, Предслава Рюриківна була йому троюрідною сестрою. По суті Роман повернув її батьку через землі, які той же віддав владимірскому князю Всеволоду ІІІ Велике Гніздо. Друга дружина – ймовірно, Єфросинія-Анна є невідомого походження, більшість дослідників вважають, що вона була візантійською принцесою. Її походження та ім’я так і залишилися загадкою. Будь-які літописні свідчення називають її жоною Романовою. Єдине, що проливає світло на її ім’я – це нібито поховання, але проблема локалізації гробниці другої дружини галицько-волинського князя Романа Мстиславича є одною з ключових у дослідженнях сакральної топографії середньовічного Володимира.
Маємо декілька згадок про княгиню у літописі, але жодної згадки її імені. Одна з них стосується того періоду коли її син Данило воював з польським військом Лешка Білого на річці Суха Дорогва. Ця річка нібито ліва притока Західного Бугу. У цій битві загинув Клим Христинич – воїн і близький друг Данила Романовича. Хрест який споконвіку вважається, що поставлений на Климові Христиничі знаходиться поблизу села Зимне, за 10 км від м. Володимира. Кам’яний хрест зберігся до нашого часу, а річка Суха Дорогва – це болото, яке колись можна було перейти в брід. Згодом місцину стали називати Суха дорога. Саме після цієї битви матір Данила, у 1219 році, як зазначає літопис: «Тоді ж княгиня Романова прийняла монаший чин». Якщо хрест знаходиться у с. Зимне, можна вважати, що жона Романова жила у Володимирі.[3]