Різдво – це одне з найбагатший, найколоритніших свят в Україні. З покоління в покоління передавалися обряди та унікальні звичаї святкування народження Божого сина. Різдво – це свято де звучить колядка, а окремі традиції святкування несуть в собі багато символів та віри з добро. Деякі з них призабулися, тож ми хочемо про них нагадати:
1. У старі часи наші предки святковий стіл встеляли соломою, а долівку – сіном. На стіл насипали й трохи зерна і накривали скатертиною, під яку клали зубчики часнику, який символізував здоров’я і на кутики столу – монети, що символізували достаток;
2. Ворожінням на Різдво займалися тільки дівчата. До прикладу, після вечері, дівчина мила посуд і йшла з ним надвір, постукуючи мисками. Звідки загавкає собака – туди й заміж піде;
3. В деяких областях на заході України перед Різдвом обов’язково потрібно було помитися у мисці (балії) з копійками. Це робили для того, щоб грошей було, як води;

Володимир – місто, яке дихає історією. Крім відомих нам історичних та архітектурних пам’яток, майже кожна вулиця чи будинок зберігає відгомін подій та постатей минулого. У цій статті ми хочемо детальніше розповісти про родину Саббо, чиє життя тісно переплелось з нашим містом у ХІХ-ХХ століттях.
Розпочнемо із Яна Саббо, який народився близько 1820 року. За спогадами його родини, він закінчив Вільнюський університет, де вивчав іноземні мови: французьку та латинську, а згодом викладав у гімназії. Сім'я проживала в Гродненському воєводстві, Волковиський повіт, село Свіслоч. Мали тут земельний маєток (600 десятин), який був подарований їм королем. Предки роду походили з Угорщини. До Польщі вони потрапили наприкінці XVI ст., як помічники при дворі королеви Ядвіги, були поселені у Волковиський повіт (нині територія Білорусі). Походили зі знатного угорського роду, мали свій герб, на жаль, на сьогодні втрачений.

Про школу Українських Січових Стрільців у Володимирі в нас на сайті було опубліковано декілька цікавих матеріалів. У Фондах Державного архіву Волинської області зберігаються деякі справи про нашу школу. Мені вдалося віднайти у фонді 519, справа № 5 "Класні журнали учнів 1-4 класів української народної школи та список учнів за 1916 рік". Що саме цікаво, у журналі ми бачимо багато прізвищ дітей, які за національністю не були українцями, але з радістю пішли до українців у школу.
Але спочатку нагадаємо трохи історії, як саме утворилася наша школа. Заснована вона була місцевим Комісаріатом Січових Стрільців на чолі з чотарем Миколою Саєвичем, яку згодом назвали ім’ям Тараса Шевченка. Керівництво цією школою Стрілецька Рада довірила молодій але досвідченій вчительці зі Львова Савині Сидорович. Ось як пізніше згадували стрільці про цю подію: «Зараз ми внесли подання до окружної команди на видачу подорожньої карти для управительки цієї школи Савини Сидорович, котра приїхала до Володимира-Волинського 2 квітня 1916 року. Небавом приїхали ще вчительки Ангелина Гайдучківна, Ада Бігунівна, Теодора Лещинська і дня 20 травня 1916 року відбулось торжествене отворення школи». Викладали тут, в основному вчителі-галичани, але між ними працювали вже двоє місцевих. Це були Надія Мосюк і Антоніна Савич.
Урочисте відкриття школи висвітлювали тогочасні засоби масової інформації. Ось як писав про цю подію «Вісник Союза визволення України»: «Будинок прикрашено наверх українськими, австрійськими й угорськими стягами. Шкільну залю та гостинну кімнату, яку призначено для запрошених гостей і родичів дітей, прибрано килимами та зеленю. На стінах висіли портрети Тараса Шевченка, Івана Франка, Бориса Грінченка й образи: В’їзд Б. Хмельницького до Києва і Гість з Запорожа. Портрет Шевченка прибрано рушниками, вишивками та білим бозом … Свято викликало в гостей і в самих дітей надзвичайно миле та гарне вражінє та зостане для них одним з найяскравіших днів, які їм довелося пережити за час сеї грізної світової завірюхи».

В 1920-30-х роках ХХ століття католицька церква на заході України відігравала одну з важливих ролей у формуванні духовно-культурного обличчя регіону. Станіслав Янашек був ксьондзом-капеланом – одним з тих, які залишили свій слід у історії Володимирщини. Служіння Богу припало на важкі часи Другої світової війни і попри розквіт католицьких парафій – його життєва доля не була легкою і обірвалася трагічно.
Народився Станіслав у 1874 році. До 1905 року був студентом Житомирської духовної семінарії де вивчав філософію та теологію.
У 1906 році став вікарієм у парафії Чечельник (Вінницька область), у 1907 році – вікарій у Ободівці (Вінницька область). З 1910 року по 1921 - був священником у храмах нинішньої Житомирської, Рівненської, Хмельницької областей.

Мабуть кожен володимирчанин знає де в місті «Дитячий світ». Ця радянська назва дитячого магазину дуже добре в’їлася у людську пам'ять, і хоч вже давно магазин з такою назвою не функціонує, але це як своєрідний місцевий орієнтир. Мало хто знає, що до початку Другої світової війни тут функціонував Універсальний магазин Валеріана Шуровського. І це було справжнє диво з див. До речі, приміщення за нинішньою адресою Ковельська, 27, за часів Польщі мало адресу Пілсудського, 17 – було одноповерхове (два поверхи були прибудовані у радянський період). Це був перший у Володимирі магазин де можна було купити все. Тут продавали дуже хороший, якісний одяг, в основному завезений з Європи, а також косметику, засоби гігієни, постільну білизну, посуд. Продавали чай та каву та інші продукти. Була тут і своєрідна кав’ярня з тістечками, де можна було перепочити за філіжанкою смачного напою.

У Державному архіві Волинської області зберігаються декілька справ про діяльність Просвіти у місті Володимирі. Раніше я вже писала про «Наталку Полтавку» та «Заручини по смерті». Остання афіша, яку вдалося засканувати – це комедія Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».
Як нам відомо - ця соціально-побутова комедія була видана у 1836 році у Харкові. Перша редакція п'єси була зовсім коротесенькою (всього 16 сторінок). Згодом Квітка-Основ'яненко значно переробив й доповнив п'єсу і вона ввійшла у посмертне зібрання його драматичних творів.

За паспортом я народився 27 серпня 1913 року, в місті Людмир на самому заході України. Людмир – єврейська назва міста Володимира-Волинського. Моїм дідусем по батьківській лінії був Лейб Завидович. Він жив в Городло і був сортувальником деревини. У нашій частині світу деревина мала першочергове значення для життя, і шматок дерева не зникав даром. Дерево було основним джерелом тепла, і холодні зими в Східній Європі змусили нас оцінити його цінність. Деревина використовувалася для будівництва, приготування їжі, випічки та інших комерційних цілей. Мій дід тижнями проводив у лісі, рахуючи, вимірюючи і перевіряючи якість дерев, а
також оцінюючи, скільки і якого матеріалу буде вироблено з гектара лісу.Лейб помер в 1924 році, коли мені було 11 років. Він був похований на людмирському кладовищі. Дружиною Лейба і моєю бабусею по материнській
лінії була Зісель Гелернтер - дочка рабина Екутіеля Гелернтера , відомого вченого, який написав кілька книг і рабина в 36-му поколінні. В 1939 році, з початком війни, вона втекла з більшістю євреїв з Городло до Людмира,
рятуючись від німців. У вересні 1942 року вона була вбита разом з більшістю євреїв міста. Їй було 84 роки.

Народилася в 1947 році на Хмельниччині у Летичеві, що знаходиться на Південному Бузі, а зараз я живу у містечку недалеко від Західного Буг. Мама ще перед війною вчилася у педагогічному училищі, але війна не дала
змоги його закінчити. З дому моє прізвище Панасюк. Тата Панасюка Григорія Тарасовича комісували у 1944 році і направили до Володимира. Сюди ми переїхали у 1949 році. Тато був заступником директора по політичній частині (виховній частині) у школі механізації. З 1958 року цей учбовий заклад – училище знаходиться в Овадно. У школі були шестимісячні курси трактористів, комбайнерів, а згодом вивчали принцип роботи інших сільськогосподарських машин. Навчальний комплекс складався з навчального корпусу, майстерні, гуртожитоку і пральні у підвальному приміщенні. Директором школи був Костенко. Сільські хлопці і дівчата могли тут вивчитись на трактористів, ознайомитись з роботою іншої техніки. Після навчання поверталися у свої колгоспи і там працювали.

На вулиці Ковельській у Володимирі розміщується гарний будинок з колонами. Раніше там було фінуправління, а тепер магазин «Є таке». А от до Другої Світової війни у цьому будинку проживав лікар Соломон Шехтер і проводив медичну практику.

Володимирська Просвіта була досить дієвою, про що свідчать численні документи, які зберігаються в Державному архіві Волинської області. Окрім читалень, які мала Просвіта по цілому повіту, організація активно займалася театральними постановками, пропагуючи українську культуру для широких мас.
29 січня 1921 року у Володимирі ставили «Наталку Полтавку» Івана Котляревського. Як бачимо з афіші, яку було надруковано в типографії А. Рапопорта, яка розміщувалася по вулиці Ковельській, 17 – вистава проходила в залі «Кіно». Окрім оперети виконувалися народні пісні під орудою Ф. Мояка (у касовій книзі товариства Просвіта, вказано, що Мояка звали Федір і він активно сплачував членські внески).