Я народилася в 1937 році у селі Дольськ Турійського району. Моя мама Захарчук (у дівотстві Новосад) Анастасія Тимофіївна була корінною жителькою Дольська, а тато – Захарчук Микола Панасович народився в в селі
Костянтинівка Корецького району Рівненської області. Родина тата переїхала з Рівненщини у село Ревушки Турійського району. Вже тут він познайомився з моєю мамою. Тато не мав ніякої освіти. Але коли пішов до дяка вчитися шити чоботи та черевики, дяк навчив його ще й грамоти. Тато довгий час будував будинки і заробляв на пошитті чобіт. Мама ж грамоту знала. Вона доглядала за нами, дітьми, та вела господарство. Нас було троє – я, Богдан та Святослав. Татова сестра Ольга до війни працювала у єврейському сиротинці в Володимирі-Волинському. Тітка працювала на кухні, варила діткам їсти. Вона розповідала, що сиротинець був близько кінотеатру «Космос». Цього будинку зараз нема. Він був дерев’яним і знесли його в кінці 1980-х років. На його місці нині стоїть магазин «Все для сім’ї».

Моя родина походить з Полтавщини. Дід Максим Іванович був інвалідом з дитинства, проте, це не заважало йому працювати і примножувати добро. Був хорошим столяром і люди до нього весь час зверталися по допомогу. Ніколи не відмовляв, не лінувався. Родина пережила і війну, і голод, але все таки стараннями дорослих вижила.
Дід був грамотним на той час. Закінчив чотири класи і добре знав математику, історію, розбирався в літературі, географії. Шевченкового «Кобзаря» знав на пам'ять. Бабуся Шура була простенькою жінкою, хоча і походила з багатої родини. Вічно зайнята коло плити: мусила наварити і напекти наїдків. Старалася в усьому догодити дідусеві. Зварить борщ, остудить і тільки тоді подає. Ніколи не сідала з ним за один стіл, а тільки, коли гості приходили. А пироги які смачні пекла! По святах вся сім’я сідала у свою кібітку, вимощену сіном, а поверху вистелену ряднами, і їхали до церкви у село, або у город, або на базар. Діти – чотири хлопчики і дві дівчини
гарно вбрані у вишивані строї, взуті, а не босі, гордовито поглядали навкруги. Сім’я могла собі дозволити купувати на базарі солодощі.

Церква Св. Іоанна Предтечі знаходилась в урочищі Лозовщина (урочище тягнулося між старою Островецькою вулицею до сучасних – Привокзальної і Князя Олега), на оточеному болотами острові. Від тодішнього міста – в 1 версті (1,0668 км), а саме, на схід від нього, між містом і підміським маєтком шляхтян Загоровських. Тобто, церква знаходилась майже навпроти с. Острівок.
Коли і ким побудована церква – невідомо. В візитії Володимирських церков 1695р. вона названа «стародавньою» і являється настільки занедбаною, що в ній неможливо здійснювати богослужіння. Дзвіниця при ній стояла без даху, який знесло вітром.

Поблизу річки Луга, між міським замком і Василівською церквою, на Луцькій вулиці є невеличкий пагорб. На цьому пагорбі до 1859 року стояла Введенська церква. В цьому році вона згоріла і після пожежі не відновлювалася. Серед речей котрі належали Введенській церкві, за словами протоієрея С. Косовища - був дзвін, нібито з написом, що він відлитий у 1346 році, якщо це правильно, то можна припустити, що церква побудована не раніше першої половини XIV ст. Документальне існування Введенської церкви підтверджується тільки з 1558 року, під яким вона перший раз згадується в актах.

Жили досить скромно. Пам’ятаю, як купили перші фабричні меблі. Магазин був у приміщенні костелу. Ми з молодшим братом в руках несли спинку від дивану, а потім стільці. В магазині побачила спальний гарнітур –
ліжко і дві тумбочки. Так просила тата купити одну тумбочку, що він вмовив продавчиню її продати і та тумбочка опинилась в нас вдома. Я вирішила поставити її в кімнаті батьків між їхніми залізними ліжками. Тато здивувався, бо думав, що на ній стоятиме радіола. Колись мені запала в душу картинка з інтер’єром спальні і захотілось, що б у нас в дома було так само гарно.
Дядько Іван з Микулич привозив ялинку аж на Різдво. Нам було трохи прикро, що в усіх ялинки вже стояли вбрані, навіть шкільні новорічні ранки вже відбули, а нам треба було чекати. Тато казав що то совєцьке свято,
спочатку має бути Різдво, а вже потім Новий рік. На Різдво нам клали під подушку подарунки, здебільшого одяг.
Коли я вже виросла і ходила до школи, то сама купувала ялинку і ставила її на радянський Новий рік. Все ніяк не могла збагнути, чому у нас тато притримувався колишніх звичаїв. Ялинка в нас завжди була розкішна.
Ми вішали цукерки, які привозив мамин брат Женя з Нововолинська. Тато приносив маленькі червоненькі райські яблучка. Цілий рік збирали в коробочку фантики з шоколадних цукерків, берегли їх, і потім у те «золотко» загортали горішки. Були маленькі свічки на прищепках. Розкладали на ялинкові гілки сніжки з вати. Якось мама роздобула срібний дощик, то ми дуже акуратно з ним поводились, щоб лишався на довго. Згодом почали з’являтися у продажі готові іграшки: сова на прищепці, зелена жабка, кукурудза, вертоліт, снігурочки, діти на санках, горішки, полуничка, різні шишки. Потім мама десь купляла скляні кольорові кульки. А ще були
кольорові скляні гірлянди. Мамин брам Петро працював на міжрайбазі, то в нас почали з’являтися досить гарні іграшки: яскрава верхівка, великі, гарно розмальовані кулі. Цукерки нас манили. Славік навчив мене, як акуратно витягти цукерку, щоб не було видно. Мама з татом раділи, що ми їх не чіпаємо, бо цукерки можна було їсти, як розбирали ялику. Коли ж тато дізнався про наш обман, то казав, що більше їх чіпляти не буде.

Тато Дмитро Іванович Венгровський родом із Рівненщини, народився у 1926 році. Мій дідусь Венгровський Іван Станіславович жив на хуторі між селами Великі Стедині і Малі Стедині. Мав хороше господарство і велику
пасіку. Перша його дружина померла, лишилось двоє діток – Володя і Надя. Александрович Неоніла Миколаївна – це вже моя бабуся, стала його другою жінкою. У них народилися донька Галя і троє синів – Дмитро, Борис та Міша. Дідусь був війтом гміни. У 1917 році на тих теренах був сильний рух прибічників Петлюри за самостійність України. Очевидно, дідусь знав Симона Петлюру особисто і з ним співпрацював, бо залишилась фотографія з
дарчим надписом. Дід працював у фінвідділі разом з сином Володимиром. Звідти його направили в Микуличі на посаду головного бухгалтера в колгосп. Спочатку жив у місті Володимирі, забрав доньку Галину і сина Володимира. Жінка залишилась на хуторі. Потім переїхали в Микуличі всією сім’єю і жили на зйомній квартирі.

Дві напівлегендарні церкви колись прикрашали старий Володимир. Хоча правильніше сказали молодий Володимир, адже до нашого часу не збереглося жодних відомостей коли вони були побудовані, тому є ймовірність, що дані церкви возвеличувалися над містом під час розквіту князівських династій. Про їх меценатів, священнослужителів та місце побудови не має жодних даних, тому їх існування є напівлегендарним. Вони збереглися в народній пам’яті, але не в офіційних документах.

Рік за роком час невблаганно стирає з людської пам'яті будинки, вулиці, квартали... Колесо історії рухається далі, залишаючи нам, подекуди, цілі повісті, а інколи лише маленьку згадку про ту чи іншу подію. Міняються люди. Вже не пожоджають по сивочолому стольному граду могутні князі, вже і сліду нема того величного Володимирського князівства. Лише де-не-де визирають із-за новобудов пам'ятки, котрі "бачили" славетного князя Романа та його синів. Лишень стежка по під валами досі щемливо пам'ятає прогулянки Ольги Романівни та Володимира Васильковича, а зовсім маленька річечка Смоча вже ледь-льдь несе свої води до Луги.
Вже 1034 років розквіту і занепаду. Десятки, а то й сотні боїв... Татари, поляки, литовці, росіяни, австрійці і німці спустошували наше місто. Але воно розквітало, воно довго й вірно чекало на своїх героїв. Воно чекало Україну. Воно пам'ятає козаків Богдана Хмельницького, пам'ятає Українських Січових Стрільців, красиво зодягнених солдатів армії УНР, кучерявих молодих хлопців з ОУН і мужніх безстрашних воїнів УПА. Місто жило, живе і буде жити... Воно щодня пише свою новітню історію. Воно має нових герої, молодих, світлих і ще зовсім юних воїнів, які віддали своє життя, захищаючи Україну від одвічного російського окупанта. Місто ніколи не забуде їхніх імен. Місто завжди пам'ятатиме про своїх синів.

Володимир – це справжня столиця сакрального мистецтва. До нашого часу збереглися унікальні церкви, що століттями зустрічали і проводжали парафіян, цілі покоління одного роду, однієї великої міської родини. На жаль, не всі храми відчиняють перед нами ворота й досі, адже у місті не залишилося жодного дерев’яного храму, який би вабив перехожого своїми золотими куполами, запрошуючи на святкове богослужіння. У різні періоди у місті Володимирі та околицях функціонували 22 храми, які не збереглися до нашого часу.
Однією з таких пам’яток є церква Святого Великомученика Прокопія. Прокопівська церква, як називали її у народі, стояла на лівому березі річки Луги, вище Білобережанських млинів, - на тому місці, де закінчувалося с. Заріччя і починалося с. Білі Береги.
Коли і ким була побудована церква - невідомо. Вперше вона згадується в актах від 3 лютого 1584 року, в якому крилошани (хористи, які співають на крилосі) Успенського обору, в числі яких числиться священик Дмитро Прокопінський, заявляють, що вони не зможуть з’явитися на королівський суд по шлюборозвідній справі дворянина Василя Загоровського.

Спогад Лиходіда
В книгу «Володимир, яким ми його пам’ятаємо», я хочу написати про людей, які в воєнні роки були дотичні до нашого міста. А саме, привідкрити завісу щодо двох людей, які перебували у володимир-волинському концтаборі для полонених радянських офіцерів, командирів і політпрацівників «Офлаг - ХІІ», пізніше цей табір був названий «Шталаг» - «Норд-365». Гітлерівці його створили на північно-східній околиці Володимира. А в західній околиці з боку Устилузької вулиці був «філіал» табору, називали його панцерним. Тут перебували рядовий і сержантський склад радянських військовополонених.
По архівних даних у таборі «Офлаг № 365 «Норд» одночасно перебувало від 4 до 8 тисяч полонених, а через сам табір пройшло 42 тисячі чоловік. Померло з голоду, холоду, хвороб, розстріляно близько 25 тисяч, а по даним, які написані на пам’ятникові – 56 тисяч радянських військовополонених. Щоденно вмирало 15-30 чоловік. З їжі в основному була бруква, жом, 100 г хліба-ерзацу, пів літри баланди-кави.