24 лютого відбулася презентація книги відового краєзнавця, письменника та журналіста Сергія Синюка.
Свою нову книгу "Тисячоліття волинської книжності", присвячену книговидавництві Волині від найдавніших часів, автор привіз саме у Володимир, адже в нашому місті книговидавництво стояло на високому рівні.
Сергій Синюк показав яка багата та різноманітна література волинського краю. У книзі йдеться про людей, які в різні часи писали книги саме на великій, історичній Волині. Ізяслав Мстиславич та Василько Романович, Ольга Романівна - берегиня волинської книжності, Агатангел Кримський, Василь Суразький і Борис Харчук - людина, якій радянська влада наказала написати протилежний Уласові Самчукові роман з такою ж назвою «Волинь» та інші, всі вони творили на історичній Волині.
Директор заповідника "Стародавній Володимир" Володимир Пикалюк по закінченню презентації подарував Сергію Синюку книги про Володимир-Волинський та вручив Подяку за вивчення історії України та популяризацію історико-культурної спадщини.

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" запрошує 24 лютого о 14.30 в КМЦ на презентацію книги прозаїка, поета, краєзнавця Сергія Синюка "Тисячоліття волинської книжності: літературознавчі лекції ".
"Отже, про що чи про кого книга. Перші три нариси стосуються «дуже давньої» літератури – ще часів Київської Русі. У нарисі «Онук Мономаха» йдеться про князя Ізяслава Мстиславовича, його ролі в розвитку книжності на Волині. І не лише Волині. Але хто в нас знає щось про цього князя, про його культурну діяльність? А постать надзвичайно цікава. Він та його книжники приклалися до появи Київського літопису. При його дворі сформувався гурток вчених людей. Серед них філософ Климент Смолятич, якого при допомозі князя обрали київським митрополитом. До речі, це був один із небагатьох русичів на київському митрополичому престолі. Бо на нього константинопольський патріархат переважно висвячував греків.

Справжнім детективом є нарис «Король Лодомерії» про князя Василька Романовича, який опинився в тіні свого брата Данила, котрому вперто накидають псевдо «Галицький». Тут Сергій Синюк вдається, здавалось би, до ризикованих, але цікавих і небезпідставних гіпотез, доводячи, що саме під керівництвом Василька була створена перша частина т. зв. Галицько-Волинського літопису (насправді цей літопис писався на Волині)".
Петро Кралюк

Житель міста Володимира-Волинського з 1983 року.
Мій батько Криса Сидір Данилович народився в 1903 році в селі Старі Петрівці. У батька був брат Сергій, набагато старший від нього. Землі в їхній родині не було, їх, мабуть, радше можна було назвати міщанами. Не пам’ятаю, щоб він розповідав про своїх батьків, то ж я про них нічого не знаю. В Старих Петрівцях більше половини жителів мала прізвище Криса. Казали, що походять з давнього козацького роду, від старшини Михайла Криси.
Старі Петрівці знаходилися за 12 кілометрів від Києва, на березі Дніпра. Високі дніпровські кручі, луги, випаси, піщані коси. Невеликі річечки, озера і озерця повні риби. Навпроти, на іншому березі Дніпра, серед лугів було село…. Зараз того села вже нема і Дніпра нема. Зараз там Київське море. А Старі Петрівці залишились, тепер це вже, мабуть, околиця Києва, і до Межигір’я недалеко.
Під час революції і громадянської війни тато отримав серйозну травму спини. Недалеко від нього зірвався снаряд, від стіни відлетіла цеглина і травмувала батькові спину. Тоді це швидко загоїлося, а дало про себе знати в старшому віці. Він служив у Всеросійській надзвичайній комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК). Працював під прикриттям. Я дізнався про це, коли сам був досить дорослим, і не від батька. Він лише підтвердив. Розповів, що комсомольський білет йому вручив Каганович, перший секретар обкому комсомолу України. І він же його забрав.

Коли чистили велику рибу то луску не викидали. Її проварювали хвилин десять та відкидали на решето потім відціджували. На дно миски клали сушені розмочені і відварені гриби, моркву, варені яйця та відпарені в’юни (їх заливали окропом на ніч) і ось все це заливали тим відваром з луски. Виставляли на холод, було дуже смачно.
Картоплю варили в печі, воду зливали туди, де запарювали січку для худоби, ставили ближче печі, щоб картопля трохи просохла. Гриби розпарювали, варили, змішували з олією, додавали часник. На стіл стелили рушник, висипали на нього картоплю, подавали гриби в мисці, в нього можна було вмочувати картоплю. Краяли кислий огірок, з бочки, великий, він навіть пустий був в середині. Маленьких огірків тоді не квасили. Ну і маленький окраєць хліба, його тоді тільки в ОРСовському магазині можна було купити…. Ото була смакота!
В основному на поліссі сіяли коноплю. Десь в 1959-60 рр. і то тільки на колгоспних полях почали сіяти льон. Коноплю сіяли біля хати, дві три сотки для власних потреб. Насіння однакове, а потім виявляться що там і «самці», і «самки». Першими дозрівають чоловічі стебла та випускають пилок. По тому їх відразу збирають «вибирають плоскінь». Для того, щоб не заважали жіночим стеблам рости. Коли жінки починали вибирати плоскінь вони обмотували нижню частину обличчя і ніс вологою шматкою, щоб не надихатись того пилку, який забивався в найменші щілини. Надихавшись тим пилком людина чманіла. Далі давали «самкам» рости, збирали, коли вже ось-ось мало випадати насіння.
І жіночі і чоловічі стебла, неділю чи дві вимочували в річці. Їх придушували тичками, а тички прикривали дерняками. Найкраще це було робити в проточній воді, бо інакше навіть жаби звідти втікали. Господар перевіряв на готовність, перетираючи стебло у руках. Коли верхній шар починав відставати від стебла, коноплі розстеляли на березі сушити. Висушені стебла в’язали в невеликі снопики і складали в копни, ті самі, які німці на Ворсклі бомбили. Там теж коноплю сіяли. Далі снопи ховали під стріху.
Зимою жінки пряли пряжу. Ткацький станок переносили в хату. Як правило, один станок мандрував по цілому «кутку». Їх було 3-4 на село.
Кострицю, верхній шар стебла коноплі, насипали на горище. Спочатку сипали пісок далі шар костриці і знову пісок. Костриця не гнила п’ятдесят років. Крім того це хороший утеплювач.
Насіння з коноплі любили не тільки птахи, а й люди. Їх смажили та лускали як зараз соняшникове насіння. Господарі старались відразу відкласти потрібну кількість на насіння і сховати.
За Польщі, за кожне фруктове дерево платили пану податки, тому садків було дуже мало. Навіть кущі смородини обкладали податком. Тому на селі було дуже мало садків. Збирали дикі груші та яблука. Коли груші достигали їх збирали та розкладали на горищі на сіно. Вони сушилися і ставали «гнилушками». Після цього їх сушили в печі. Яблука-кислиці, вони поспівали трохи пізніше, сушили відразу. Збирали журавлину (її додавали в квашену капусту), відтискали - робили сік і навіть сушили. З цих плодів взимку варили узвар. Він був кислий, бо на цукор не вистачало грошей. Інколи невідомо якими шляхами до нас доходила з Польщі «сахарина». Це були невеликі таблетки, однієї вистачало на цілий дзбан.
Капусту квасили на зиму і клали невеликі головки для голубців, хоча, звичайно, робили і зі свіжої. Варили пшоняну кашу, засмачували її смаженим салом з цибулею, загортали в капустяні листки, складали у горщик і піч. Якщо не було сала, то просто смажили цибулю та моркву на олії і заправляли кашу.
Пекли пироги з квасолею, бобами і кашею. Борошна було дуже мало. На тісто терли картоплю як на деруни, туди додавали яйце і ложку чи дві, якщо було борошна. Для начинки томили в печі пшоняну каша, квасолю чи боби, заправляли салом, або просто цибулею і морквою смаженою на олії. Такі пироги робили дуже великими: «Як возом наїхати, то віз перекинеться». Одним пирогом можна було наїстися. А присмачували такі пироги дуже смачно. Якщо хазяїн мав корову, то обов’язково була і невелика дубова діжечка. На дно засипали сир, присолювали, далі виливали топлене масло і так далі, шар масла шар сиру і зверху масло, як запечатували. Зберігали в коморі. При потребі набирали в горнятко ставили до жару воно розтоплювалися, переливали в миску і вмочували пироги, бувало і по бороді текло…
У 1961 році я закінчив Лісову технічну школу на хуторі Гамажня поблизу міста Малин Житомирської області, за спеціальністю технік-технолог лісозаготівельник. Вчився чотири роки. Працював після закінчення технікуму у селі Ветли. Думав тільки до осені, бо далі в армію, але почалися лісові пожежі. Горіло кожен день. Висохло навіть там, де ще донедавна люди в’юнів ловили. Поки ми гасили пожежі, то в армії залишилося тільки розприділення в будівельні батальйони.
Перші три місяці в армії я провів в Білогорську. Там в казармах стояли триярусні ліжка. Зайдеш в казарму, там волого було всі сушили свої речі. Далі служив у Криму, недалеко Сімферополя. Там і дружину свою знайшов. Після служби повернувся на Волинь.
Вступив до Львівського університету на історичний факультет. Потім перевівся у Луцький державний педагогічний інститут ім. Л.Українки за спеціальністю вчитель історії та суспільствознавства. Коли в 1983 році разом з родиною переїхав у Володимир-Волинський мене не могла не зацікавити історія древнього міста. Познайомився з отцем Сергієм. Він зацікавив мене історією Зимненського монастиря.
У Володимирі-Волинському, майже в центрі міста є озеро-болото. Воно ще в середньовічні часи слугувало для захисту жителів міста. Там ще не так давно, бо не знаю чи є зараз, було невелике озерце. Люди там рибалили. А недалеко залізниці протікала невелика річечка, вона витікала з болота. Ця територія дуже пізно почалася забудовуватись. Будинки будували на підвищеннях, серед заболоченої місцевості. Це були невеликі маєтки серед мальовничої місцевості, біля озерця. Деякі з цих будинків збереглися і донині. Мені здається, що з 1983 року не багато що змінилось. Зник парк імені Гагаріна, принаймні брама та постамент першого космонавта. Зникла і чудова алея з величезних тополь. Вона вела від джерела біля Успенського собору до підвісного мосту через річку Луга.

Народилася я на Смоленщині в Починківському районі в селі Слали у 1927 році. Школи в нашому селі не було і треба було добиратися в інше село за 5 кілометрів. В школі я встигла провчитися один рік. У 1934 році почалася колективізація. Заставляли всіх іти в колгосп. У нас було хороше господарство: корова, кінь, вівці, качки, гуси. Бабуся подарувала нам гарний будинок з різними коморами. Підлога в ньому була дерев’яна, а не глиняна. Також у нас був великий сад. І от нас записали «середняками» та обклали великими податками. Якби записали в «кулаки», то вислали б до Сибіру. Батьки не погодились з таким становищем. Вирішили все продати і виїхати. Так ми і поневірялись. В кінці кінців купили землянку. Там була кімната і маленька кухонька з великою піччю. Вгорі були малесенькі віконечка. Це було неподалік від військового аеродрому. І батько влаштувався туди шефповаром. Там ми прожили 4 роки. І цю військову частину перевели в Білосток. Ми теж туди переїхали. Жили у парковій зоні на краю міста. За кілометр від нас був військовий аеродром. В Білостоці я вчилася у школі №13. У 1941 році закінчила сьомий клас. Мені дуже хотілося поїхати в піонерський табір. Але мрія моя не здійснилась. Почалася війна. На аеродром падали бомби. Горіли амбари, де стояли військові літаки. Один снаряд попав і в наш будинок у крайню квартиру. На щастя там ніхто не жив. Ми вибігли, та й питаємо, що відбувається. А військові і самі не знають, спочатку думали, що це маневри. Кругом все горіло, люди кричали. А моя мама у цей час приймала роди у своєї подруги. Народився хлопчик - Володя Новиков. Якраз 22 червня на початку війни. Зараз живе у Рівному. На другий день, коли трохи стихло, пішли в місто, взнати чи то війна. А там - руїна. Будинки зруйновані. Кругом лежать трупи…
А напередодні приходив якийсь солдат і казав, що завтра будуть німці. Але йому ніхто не

Народився у 1959 році у селі Певжа Млинівського району Рівненської області. Закінчивши ПТУ №6, працював у Дніпропетровську. Служив в армії під Саратовим у ракетних військах. Далі працював у Луцьку на ГПЗ. А далі – у Володимирі-Волинському на будівництві в організації «Волиньпромбуд». Через рік отримав квартиру. А далі перейшов у реставраційну майстерню.
У 1986 році почали відбудовувати собор Різдва Христового та реставрувати костел Іоакима і Анни.
Коли будували теплотрасу, зі сторони площі натрапили на фундаменти глибиною 1,80 м. Будівля костелу побудована на основі з глиняного замка П-подібної форми. Коли ж копали під теплотрасу біля собору Різдва Христового, такого глиняного замка не знайшли. Можливо він десь іще нижче є. Отже, можна припустити, що там є ще одне приміщення (ще один нижній поверх). При будівництві ливневої каналізації на глибині 1,5 м в районі тумби з рекламою натрапили на поховання, тобто зараз ми ходимо по кістках братської могили.
У цьому похованні було багато кісток, пересипаних вапном, пряжки від ременів та ялові чоботи.