Коли чистили велику рибу то луску не викидали. Її проварювали хвилин десять та відкидали на решето потім відціджували. На дно миски клали сушені розмочені і відварені гриби, моркву, варені яйця та відпарені в’юни (їх заливали окропом на ніч) і ось все це заливали тим відваром з луски. Виставляли на холод, було дуже смачно.
Картоплю варили в печі, воду зливали туди, де запарювали січку для худоби, ставили ближче печі, щоб картопля трохи просохла. Гриби розпарювали, варили, змішували з олією, додавали часник. На стіл стелили рушник, висипали на нього картоплю, подавали гриби в мисці, в нього можна було вмочувати картоплю. Краяли кислий огірок, з бочки, великий, він навіть пустий був в середині. Маленьких огірків тоді не квасили. Ну і маленький окраєць хліба, його тоді тільки в ОРСовському магазині можна було купити…. Ото була смакота!
В основному на поліссі сіяли коноплю. Десь в 1959-60 рр. і то тільки на колгоспних полях почали сіяти льон. Коноплю сіяли біля хати, дві три сотки для власних потреб. Насіння однакове, а потім виявляться що там і «самці», і «самки». Першими дозрівають чоловічі стебла та випускають пилок. По тому їх відразу збирають «вибирають плоскінь». Для того, щоб не заважали жіночим стеблам рости. Коли жінки починали вибирати плоскінь вони обмотували нижню частину обличчя і ніс вологою шматкою, щоб не надихатись того пилку, який забивався в найменші щілини. Надихавшись тим пилком людина чманіла. Далі давали «самкам» рости, збирали, коли вже ось-ось мало випадати насіння.
І жіночі і чоловічі стебла, неділю чи дві вимочували в річці. Їх придушували тичками, а тички прикривали дерняками. Найкраще це було робити в проточній воді, бо інакше навіть жаби звідти втікали. Господар перевіряв на готовність, перетираючи стебло у руках. Коли верхній шар починав відставати від стебла, коноплі розстеляли на березі сушити. Висушені стебла в’язали в невеликі снопики і складали в копни, ті самі, які німці на Ворсклі бомбили. Там теж коноплю сіяли. Далі снопи ховали під стріху.
Зимою жінки пряли пряжу. Ткацький станок переносили в хату. Як правило, один станок мандрував по цілому «кутку». Їх було 3-4 на село.
Кострицю, верхній шар стебла коноплі, насипали на горище. Спочатку сипали пісок далі шар костриці і знову пісок. Костриця не гнила п’ятдесят років. Крім того це хороший утеплювач.
Насіння з коноплі любили не тільки птахи, а й люди. Їх смажили та лускали як зараз соняшникове насіння. Господарі старались відразу відкласти потрібну кількість на насіння і сховати.
За Польщі, за кожне фруктове дерево платили пану податки, тому садків було дуже мало. Навіть кущі смородини обкладали податком. Тому на селі було дуже мало садків. Збирали дикі груші та яблука. Коли груші достигали їх збирали та розкладали на горищі на сіно. Вони сушилися і ставали «гнилушками». Після цього їх сушили в печі. Яблука-кислиці, вони поспівали трохи пізніше, сушили відразу. Збирали журавлину (її додавали в квашену капусту), відтискали - робили сік і навіть сушили. З цих плодів взимку варили узвар. Він був кислий, бо на цукор не вистачало грошей. Інколи невідомо якими шляхами до нас доходила з Польщі «сахарина». Це були невеликі таблетки, однієї вистачало на цілий дзбан.
Капусту квасили на зиму і клали невеликі головки для голубців, хоча, звичайно, робили і зі свіжої. Варили пшоняну кашу, засмачували її смаженим салом з цибулею, загортали в капустяні листки, складали у горщик і піч. Якщо не було сала, то просто смажили цибулю та моркву на олії і заправляли кашу.
Пекли пироги з квасолею, бобами і кашею. Борошна було дуже мало. На тісто терли картоплю як на деруни, туди додавали яйце і ложку чи дві, якщо було борошна. Для начинки томили в печі пшоняну каша, квасолю чи боби, заправляли салом, або просто цибулею і морквою смаженою на олії. Такі пироги робили дуже великими: «Як возом наїхати, то віз перекинеться». Одним пирогом можна було наїстися. А присмачували такі пироги дуже смачно. Якщо хазяїн мав корову, то обов’язково була і невелика дубова діжечка. На дно засипали сир, присолювали, далі виливали топлене масло і так далі, шар масла шар сиру і зверху масло, як запечатували. Зберігали в коморі. При потребі набирали в горнятко ставили до жару воно розтоплювалися, переливали в миску і вмочували пироги, бувало і по бороді текло…
У 1961 році я закінчив Лісову технічну школу на хуторі Гамажня поблизу міста Малин Житомирської області, за спеціальністю технік-технолог лісозаготівельник. Вчився чотири роки. Працював після закінчення технікуму у селі Ветли. Думав тільки до осені, бо далі в армію, але почалися лісові пожежі. Горіло кожен день. Висохло навіть там, де ще донедавна люди в’юнів ловили. Поки ми гасили пожежі, то в армії залишилося тільки розприділення в будівельні батальйони.
Перші три місяці в армії я провів в Білогорську. Там в казармах стояли триярусні ліжка. Зайдеш в казарму, там волого було всі сушили свої речі. Далі служив у Криму, недалеко Сімферополя. Там і дружину свою знайшов. Після служби повернувся на Волинь.
Вступив до Львівського університету на історичний факультет. Потім перевівся у Луцький державний педагогічний інститут ім. Л.Українки за спеціальністю вчитель історії та суспільствознавства. Коли в 1983 році разом з родиною переїхав у Володимир-Волинський мене не могла не зацікавити історія древнього міста. Познайомився з отцем Сергієм. Він зацікавив мене історією Зимненського монастиря.
У Володимирі-Волинському, майже в центрі міста є озеро-болото. Воно ще в середньовічні часи слугувало для захисту жителів міста. Там ще не так давно, бо не знаю чи є зараз, було невелике озерце. Люди там рибалили. А недалеко залізниці протікала невелика річечка, вона витікала з болота. Ця територія дуже пізно почалася забудовуватись. Будинки будували на підвищеннях, серед заболоченої місцевості. Це були невеликі маєтки серед мальовничої місцевості, біля озерця. Деякі з цих будинків збереглися і донині. Мені здається, що з 1983 року не багато що змінилось. Зник парк імені Гагаріна, принаймні брама та постамент першого космонавта. Зникла і чудова алея з величезних тополь. Вона вела від джерела біля Успенського собору до підвісного мосту через річку Луга.
