У 1962 році я після закінчення училища цукрової промисловості отримала направлення в Західну Україну, де будувалися нові заводи. Приїхавши до Володимира, я здала свій багаж на вокзалі в камеру, і в «руминочках» пішла дивитись цукровий завод. Це було якраз у березні. А там таке болото! Прийшлося повернутись і купити резинові чобітки. У перший же вихідний поїхала дивитися місто. Саме місто на мене справило приємне враження. Відчувався вплив Заходу. «Купеческий городок». Багатоповерхівок тут не було. Там, де зараз Площа Героїв, був парк і стояв пам’ятник, були кіоски, де продавали газети і журнали. Дорога брущатка вела на вокзал. Посеред міста стояв храм – собор Різдва Христового. Він був не діючим. Там був склад продуктів. Біля собору був готель. Зараз там батюшки живуть. На місці універмагу були маленькі дерев’яні магазинчики. Там продавалися радіоприймачі. Телевізорів тоді ще не було ні кольорових, ні чорно-білих. Автостанції не було. На цьому місці проводились ярмарки. І баранів продавали, і свиноматки з поросятками лежали, і коні стояли. Для мене це було дуже цікаво, бо у нас такого в Курську не було. Основну частину свого життя я провела у селищі цукровому заводі. Це окраїна Володимира.

Почала розповідь Ніна Прокопівна (народилася у1919 році). Як тільки визволили Ковель, я разом з чоловіком переїхала у Володимир-Волинський. Мій чоловік був з України, а зустрілись ми в Читі (Забайкальський край, Росія) в 1938 році, де разом навчались в чотирирічній залізничній школі. Я вчилася на машиніста, а чоловік - на дорожнього майстра. Одружились ми в 1941 році. Працювати я почала там же, в Читі, в депо, на маневровому паротязі ОВ, його ще називали «овечка». Там був зі мною такий випадок, що я потрапила під паротяг. Я не пам’ятаю, чи мене витягли чи я сама вибралась, але навколо мене стояло троє чи четверо чоловіків, і світло, таке яскраве і сліпуче, якого я ніколи більше не бачила. В 1944 році ми з чоловіком переїхали в Рівне. Чоловік працював там в управлінні залізниці. 20 липня 1945 приїхали у Володимир. В мене вже тоді був син. Нас поселили будинку де ми і зараз живемо. Тут ще була ремонтна контора, що обслуговувала залізну дорогу. І жило шість сімей. Я вже живу в цьому будинку майже сімдесят років.

На 8 листопада припадає день святого великомученика Дмитра Солунського, мужнього Христового воїна й сповідника, що за християнську віру загинув мученицькою смертю. У 306 році його закололи списами, а через 100 років, коли знайшли його тіло, воно виявилося нетлінним і поширювало пахощі.

Вшанування великомученика Дмитрія повелося з часів Київської Русі і пов’язується з подвижництвом та патріотизмом. На образах найчастіше бачимо Святого Дмитра зі списом в руках.
За часів святого рівноапостольного Констянтина Великого (306—337) над могилою святого Димитрія було збудовано Базиліку Святого Димитрія у місті Салоніки, яка нині перебуває під охороною ЮНЕСКО.

Ніна Володимирівна Мельничук, колишня жителька Володимира-Волинського
Де минули 64 найкращих моїх років.
Невимовно рада, що можу долучитися до написання історії рідного мені Володимира-Волинського. Хоча народилася на Холмщині, Волинь стала для мене рідною, це моя друга Батьківщина. У місті над Лугою минуло моє шкільне післявоєнне дитинство, тут працювала, тут пробігли найкращі 64 роки мого життя. Так склалося, що доля закинула на Поділля. То ж хочу написати чистосердечні спогади про місто, де, здається, знала кожен камінець на кожній вулиці, поділитись своїми думками, заглянути у минуле і побажати людям, котрі живуть і працюють у стольному граді Володимирі.Так хочеться миру, злагоди, впевненості у завтрашньому дні. Хай нашому Володимиру завжди світить сонце, хай він стане відкритими воротами до Європи.