Поблизу річки Луга, між міським замком і Василівською церквою, на Луцькій вулиці є невеличкий пагорб. На цьому пагорбі до 1859 року стояла Введенська церква. В цьому році вона згоріла і після пожежі не відновлювалася. Серед речей котрі належали Введенській церкві, за словами протоієрея С. Косовища - був дзвін, нібито з написом, що він відлитий у 1346 році, якщо це правильно, то можна припустити, що церква побудована не раніше першої половини XIV ст. Документальне існування Введенської церкви підтверджується тільки з 1558 року, під яким вона перший раз згадується в актах.

Жили досить скромно. Пам’ятаю, як купили перші фабричні меблі. Магазин був у приміщенні костелу. Ми з молодшим братом в руках несли спинку від дивану, а потім стільці. В магазині побачила спальний гарнітур –
ліжко і дві тумбочки. Так просила тата купити одну тумбочку, що він вмовив продавчиню її продати і та тумбочка опинилась в нас вдома. Я вирішила поставити її в кімнаті батьків між їхніми залізними ліжками. Тато здивувався, бо думав, що на ній стоятиме радіола. Колись мені запала в душу картинка з інтер’єром спальні і захотілось, що б у нас в дома було так само гарно.
Дядько Іван з Микулич привозив ялинку аж на Різдво. Нам було трохи прикро, що в усіх ялинки вже стояли вбрані, навіть шкільні новорічні ранки вже відбули, а нам треба було чекати. Тато казав що то совєцьке свято,
спочатку має бути Різдво, а вже потім Новий рік. На Різдво нам клали під подушку подарунки, здебільшого одяг.
Коли я вже виросла і ходила до школи, то сама купувала ялинку і ставила її на радянський Новий рік. Все ніяк не могла збагнути, чому у нас тато притримувався колишніх звичаїв. Ялинка в нас завжди була розкішна.
Ми вішали цукерки, які привозив мамин брат Женя з Нововолинська. Тато приносив маленькі червоненькі райські яблучка. Цілий рік збирали в коробочку фантики з шоколадних цукерків, берегли їх, і потім у те «золотко» загортали горішки. Були маленькі свічки на прищепках. Розкладали на ялинкові гілки сніжки з вати. Якось мама роздобула срібний дощик, то ми дуже акуратно з ним поводились, щоб лишався на довго. Згодом почали з’являтися у продажі готові іграшки: сова на прищепці, зелена жабка, кукурудза, вертоліт, снігурочки, діти на санках, горішки, полуничка, різні шишки. Потім мама десь купляла скляні кольорові кульки. А ще були
кольорові скляні гірлянди. Мамин брам Петро працював на міжрайбазі, то в нас почали з’являтися досить гарні іграшки: яскрава верхівка, великі, гарно розмальовані кулі. Цукерки нас манили. Славік навчив мене, як акуратно витягти цукерку, щоб не було видно. Мама з татом раділи, що ми їх не чіпаємо, бо цукерки можна було їсти, як розбирали ялику. Коли ж тато дізнався про наш обман, то казав, що більше їх чіпляти не буде.

Тато Дмитро Іванович Венгровський родом із Рівненщини, народився у 1926 році. Мій дідусь Венгровський Іван Станіславович жив на хуторі між селами Великі Стедині і Малі Стедині. Мав хороше господарство і велику
пасіку. Перша його дружина померла, лишилось двоє діток – Володя і Надя. Александрович Неоніла Миколаївна – це вже моя бабуся, стала його другою жінкою. У них народилися донька Галя і троє синів – Дмитро, Борис та Міша. Дідусь був війтом гміни. У 1917 році на тих теренах був сильний рух прибічників Петлюри за самостійність України. Очевидно, дідусь знав Симона Петлюру особисто і з ним співпрацював, бо залишилась фотографія з
дарчим надписом. Дід працював у фінвідділі разом з сином Володимиром. Звідти його направили в Микуличі на посаду головного бухгалтера в колгосп. Спочатку жив у місті Володимирі, забрав доньку Галину і сина Володимира. Жінка залишилась на хуторі. Потім переїхали в Микуличі всією сім’єю і жили на зйомній квартирі.

Дві напівлегендарні церкви колись прикрашали старий Володимир. Хоча правильніше сказали молодий Володимир, адже до нашого часу не збереглося жодних відомостей коли вони були побудовані, тому є ймовірність, що дані церкви возвеличувалися над містом під час розквіту князівських династій. Про їх меценатів, священнослужителів та місце побудови не має жодних даних, тому їх існування є напівлегендарним. Вони збереглися в народній пам’яті, але не в офіційних документах.