dle 9.7 8DLE
 
Інформація по новині
  • Переглядів: 94
  • Автор: orusia voznuk
  • Дата: 5-08-2022, 10:49
5-08-2022, 10:49

Венгровська Оксана Дмитрівна

Категорія: Публікації

Тато Дмитро Іванович Венгровський родом із Рівненщини, народився у 1926 році. Мій дідусь Венгровський Іван Станіславович жив на хуторі між селами Великі Стедині і Малі Стедині. Мав хороше господарство і велику
пасіку. Перша його дружина померла, лишилось двоє діток – Володя і Надя. Александрович Неоніла Миколаївна – це вже моя бабуся, стала його другою жінкою. У них народилися донька Галя і троє синів – Дмитро, Борис та Міша. Дідусь був війтом гміни. У 1917 році на тих теренах був сильний рух прибічників Петлюри за самостійність України. Очевидно, дідусь знав Симона Петлюру особисто і з ним співпрацював, бо залишилась фотографія з
дарчим надписом. Дід працював у фінвідділі разом з сином Володимиром. Звідти його направили в Микуличі на посаду головного бухгалтера в колгосп. Спочатку жив у місті Володимирі, забрав доньку Галину і сина Володимира. Жінка залишилась на хуторі. Потім переїхали в Микуличі всією сім’єю і жили на зйомній квартирі.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 1. Микуличівська школа, 1936 рік

З приходом радянської влади почалось розкуркулення селян. Ті, хто не підтримував радянську владу, а їх назбиралось дев’ять чоловік, часто збирались і бесідували про життя. Якось дід показав їм фотографію Петлюри, що на той час вважався ворогом для совєтів. Знайшовся «добрий» чоловік–дяк і заявив про це «куди треба». Всіх арештували в 1939 чи 1940 році. Дізнавшись про це - дідові друзі відправили його старшого сина Володю на Рівненщину. Біля Стединь була німецька колонія. Німецькі і українські діти між собою товаришували і Володя добре знав німецьку мову. Німецькі товариші його прихистили. Згідно нових законів вони мали право
повернутися на батьківщину, тож вони забрали Володю з собою до Німеччини, роздобувши йому чужий паспорт.
Дід був в тюрмі у Володимирі. Один раз бабуся отримала від нього записку: «Не переживай, я погоджуюся з усім, нічого не заперечую». Таке можна було написати тільки після катувань. Дідуся розстріляли 22 червня
1941 року. Одного чоловіка не добили, і він отямився в ямі серед тіл, пересипаних вапном. Якось виповз з ями і вибрався з тюрми. Попав до євреїв, що жили неподалік від теперішньої автостанції. Вони його трохи почистили від бруду і він передав звістку в Микуличі, що всіх інших розстріляли. Мого тата на той час вдома не було. Якраз перед самою війною він з дідовим товаришем заготовляв на зиму дрова в Губині. Вони нічого не знали про трагедію, як і не знали про те, що почалася війна. Вдома були тільки Борис і Галя. Бабуся ходила до німців і вони дали дозвіл забрати тіло дідуся. Ніч пролежав у стодолі. Не було видно слідів катувань, був прострелений через груди. Коли Дмитро приїхав з Губина, батька вже поховали.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 2. Дід Іван Станіславович з сином Володею.
Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 3. Дід Іван Станіславович з донькою Надею

Сусіди в Микуличах підтримували бабусю. Важко було одній з чотирма малими дітьми. Старшу доньку Галю в 16 років видала заміж за Івана Галія з Поромова. Він теж був в тюрмі, але зостався живим. Тьотя Галя потім розповідала, що брат Володимир з Німеччини перебрався в Бельгію, звідти потрапив на східний фронт і добрався до Володимира. З Микулич забрав Неонілу з братами і сестрою до Володимира і поселив у будинку на Сокальській вулиці. Вони стали сусідами батюшки Сергія Депо. Коли Володя зрозумів, що німці не збираються допомагати відновити незалежність України, покинув німецьку службу і пішов в ліс. З того часу його бачила тільки раз одна сестра. Коли було об’явлено амністію, він приїхав до неї на Рівненщину і сказав: «Я вже не маю з ким бути». І далі пропав десь у таборах. Про нього стало відомо, як Україна відновила самостійність. До тата прийшов однин чоловік, що жив біля собору зі словами: «Я мушу тобі щось сказати, бо вже настав час. Прости мою маму, що нічого тобі не повідомила, то був важкий, непідходящий час. Вона колись давно отримала лист від Володі. Він питав, чи жива мама і хлопці. Боявся напряму тобі писати, бо не знав, хто вижив. Мама мусила той лист спалити. Перед смертю мені призналася і я вирішив тобі розповісти.»

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 4. Бабуся Ніна з сім’єю

Коли німці стали відходити на захід, перед Галиною і Іваном Галіями постав важкий вибір. Оскільки Іван відсидів у тюрмі за думки про незалежність України, то з приходом радянської влади його нічого доброго
не чекало. Тож вони вирішили за краще поїхати на роботу до Німеччини. Згодом опинилися в Австрії. Дідова донька Надя померла у війну. Мого тата Дмитра в 1944 році забрали до війська в Саратов, а не на фронт, через підозри у зв’язках з «лісовими хлопцями». Там же в Саратові був і Женя - брат моєї мами. Бідували там страшенно, голодували. Тато прослужив в Саратові 7 років. Коли прийшов з армії, то з братами вирішили, що їхній мамі працювати не треба. Якщо вона всім їм у війну дала раду, то зараз вони її прокормлять. Вона ще трохи працювала з ним в перукарні. Прасувала рушники і халати, аж доки її не вдарило током. Надалі займалася
господарством.
Моя мама - Тетяна Прокопівна Шарко походила із хутора під лісом між Зорею (Пузов) і Ворчином. Коли хутори ліквідовували, а землю забирали під поля - сини розібрали дерев’яну хату і перевезли у Володимир на вул.
Стефаника біля самої колії. Ця хатина стоїть до сих пір.
Мамин брат служив з моїм татом у Саратові. Мама тоді працювала на шахті телефоністкою, а дядя Женік був інженером. Тато приїжджав в гості до свого товариша і познайомився з мамою. У неї було довге чорне волосся аж до колін, і тато казав, що полюбив її за гарні коси.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 5. Шарко Прокіп Савельович - мамин тато

Сім’я у нас була дружна. Батьки любили один одного і поважали. Коли тата не стало, мама від туги сильно занедужала. Не могла собі уявити життя без тата.Нас, дітей, у сім’ї було троє: старший брат Ярослав, зараз живе у Києві, я і молодший брат Сергій.
Батьки працювали позмінно: мама на швейній фабриці, а тато в центральній перукарні. В садочок ми не ходили, бо хтось з дорослих завжди був вдома. Інколи приходила бабуся Неоніла – татова мама. Нам завжди було чим зайнятися. Мали хорошу компанію. У сім’ї дяді Стьопи Назарука було багато дітей і, можливо, єдиний на тій вулиці телевізор. Наш улюблений фільм «Три танкісти» ми могли дивитись безкінечно. Коли починався фільм ми повністю займали всю кімнату, сідали хто де міг. Потім гралися на вулиці в піжмурки, бігали, кричали, сміялися, грали в зіпсований телефон, загадували якесь слово, називали першу букву і його треба було відгадати. Знали безліч лічилок і віршиків. Нам все було цікаво і завжди весело.
В 1960 році наша сім’я поселилася в будинку по вулиці Шевченка. Відкрилися нові цікаві об’єкти. Ми досліджували болото, ловили маленьких зелених жабок і запускали їх плавати у великі чани. Хлопці їх виловлювали і душили, а ми з ними билися і сварилися, що через це буде дощ. Ще ми ловили пуголовків, поміщали їх у банку і спостерігали, як вони ростуть і перетворюються на жаб. То було дуже цікаво. Єдине – випросити в мами трилітрову банку, то було важко. Збирали різні квіти, гойдалися на болотній траві. Досліджували болото з усіх боків. Доходили, майже, до наступної за болотом вулиці, але нас лякали, що там провалля і там затонув німецький танк, то ми трохи боялися. Там же росла величезна тополя і біля неї було
невеличке озерце. Туди гнали пасти качок і гусей. Хтось присунув балію. В нашій уяві то був човен. Ми сідали туди, відпихалися від берега палкою і так плавали. Взимку болото замерзало. Хлопці грали в хокей. Бабуся подарувала моєму брату ковзани з черевиками, їй теж мабуть хтось віддав. Вони були великі на мене, але дуже хотілося кататися, то я одягала три пари грубих в’язаних шкарпеток. Було не зовсім зручно, але все таки я була в ковзанах. Мені заздрили всі дівчата. Спочатку вчилась ходити по снігу. Дівчата мене підтримували під руки. Приходив брат зі школи і забирав ковзани, бо теж хотів швидше грати з хлопцями в хокей. Менші діти грали в сніжки, каталися з гірки на санках. Часто ідучи зі школи, з’їжджали з гірки на портфелях, або просто на пальто. Батьки не дозволяли так робити, сварилися. Одного разу хлопці так грали в хокей, що їхня шайба залетіла в очерет. Вони побоялись туди лізти і підговорили мене. Мовляв, ти мала, худа, з тобою нічого не станеться. Я і побігла за тою шайбою і провалилась в воду. Додому йти було страшно, бо будуть сварити, от і вирішила сушитись на морозі. Добре, що мене побачила бабуся Свєти Залуської. Забрала мене, посадила на піч грітися, а одяг розвісила сушитися. Потім пішла до мої батьків, розказала, що сталось і вмовила їх не сваритись. То був перший раз, коли все обійшлось без сліз і спокійно.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 6. Бабуся Ніна, тато, мата, Славік і Людмила. 1960 рік

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 7. Бабуся Текля, мама, дядя Петро і дядя Яша

Іграшок в нас було дуже мало. Одного разу, на день народження, а я ще в школу не ходила, мама мені подарувала велику ляльку Катю. А потім прийшла бабуся Ніна. Ми її дуже любили і її прихід означав для нас свято. Я вибігла до неї, а вона попросила мене почекати. Ну я сіла на стільчику і стала терпляче чекати, поки вона зайде з сіней. Цікавість брала своє, я тихенько привідкрила двері і заглянула туди. Бабуся саме щось діставала з фанерної бочки. Я втекла на своє місце. Тут бабуся зайшла і подала мені пречудову ляльку. Вона мала білі коси, рожеве плаття і туфельки. Я була на сьомому небі від щастя! Ввечері прийшов тато і подарував мені точнісінько таку ж ляльку, тільки в голубому платтячку. То було подвійне щастя! Нам не дозволяли сідати на ліжка, бо вони були акуратно застелені льняними накрохмаленими покривалами, а зверху лежали подушки з мереживними вставками. Мама і бабуся самі їх плели з ниток і вшивали в наволочки. Подушки зверху накривались накидками. Мені дозволили посадити ті ляльки на ліжко і вперти їх об подушки. Я не могла надивитися на тих ляльок. Брат Славік страшенно образився, що мені дістався такий подарунок. В нього не
було іграшок, бо батьки нам їх не дарували, не було зайвих коштів, все старалися одягнути і взути. Одного дня, обидві мої ляльки та ще й і лялька Катя поділися. Пропали! Мене питають, може винесла на двір гратись і десь
забула, чи комусь дала. Та ні. Сльози текли рікою, але дива не сталось, ляльки не появились.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 8. Мама, тітка Ліда, бабуся Ніна, тітка Тамара, тато, дядя Міша, дядя Боря, Люда,
Славік, Галя, Люда і маленька Міра.

Якось тато чистив вигрібну яму і знайшов ляльку Катю. Копали город і знайшли дві інші ляльки. Все вияснилось. Бабуся тоді заступилась за Славіка і сказала, що мене занадто балують, а його ні. Після того нам взагалі перестали будь що купувати, тільки необхідні речі – олівці, зошити, книжки. Славік любив читати книжки і мене привчив. І бабуся любила читати. З Тетяною Василівною – бібліотекаркою була в дружніх відносинах. От ми і
читали запоєм. Телевізорів тоді ще не було, тільки радіо, то ж книжки для нас були вікном в інший світ. З іграшок в мене був віничок і телефон з кнопкою. Якщо на неї натиснути, він дзвонив. Нам купували пластилін, з
якого можна було ліпити все, що завгодно. І я ліпила будиночки, обставляла їх гілочками і виходило подвір’я. Коли я уже була в дев’ятому класі, мої сусіди Гавда Коля і Наташа Колєсніченко подарували мені німецьку ляльку пупса. Всі знали про мою історію з ляльками. Вже потім чоловік мені подарував м’якого слона, а молодший брат – собаку. А ще моя подруга Світлана, що виїхала в Комі СССР, прислала мені кучерявого пуделя. Ото і всі іграшки у моєму житті.
Якось мама купила червоний вельвет і тьотя Ніна шила платтячко, нібито для своєї племінниці з Сокаля. Приміряли його на мене, бо вона була приблизно такою, як я. Я дивилась на себе в дзеркало у тому платті і так їй заздрила! Так мені хотілося те плаття! І сталося диво: на День народження мені його подарували, просто хотіли зробити для мене сюрприз. А от нове взуття нам купували завжди на Пасху.
У вересні 1965 року я мала йти до першого класу. Мама пошила мені білий фартушок, купила шкільну форму. Першого вересня мене гарно одягнули, в коси заплели білі банти і дали два букети: один – для вчительки, а другий – старшокласникам. У першому класі було 42-є дітей. На урочистій лінійці нас познайомили звчителькою. Зі старшокласниками обмінялися подарунками: ми вручили їм квіти, а вони нам - зошити і книжечки. Моя перша вчителька - Євдокія Якимівна Дудко. Чудова вчителька. Ходила з нами на екскурсії, а найчастіше - в ліс. Ми облюбували собі там гарну галявину. Завжди брали з собою з дому якусь їжу і сідали на тій галявинці перекусити. Збирали листя суничок для вчительки на чай, бо вона часто хворіла. Вона нам розказувала про цілющі властивості трав. Була хорошою, доброю і все знала. Ми її дуже любили. Возила наш клас у Львів в театр
юного глядача на виставу «Карлсон, який живе на даху». Їздили класом на екскурсії: на «Холм Слави» на могилу Кузнєцова, у Карпати. В Карпатах ночували на турбазі. Одного ранку, вийшли погуляти і зайшли у якесь
селище. Там побачили невелику церковку, яка мала вікна з різнокольорового скла. То була така дивина для нас! Ми через ті вікна заглядали в середину. Вдивлялись, що там стоїть. А ще ми хотіли зайти в музей, але він теж був зачинений і ми тільки у вікна заглядали. Там теж було цікаво: стояли станки для килимів, висіли нитки і готові гуцульські килимки. Були в Яремче, перебігали по камінчиках через річку. То були цікаві подорожі.
Євдокія Якимівна постійно придумувала якісь цікаві заняття. Готувала з нами вистави. Оксанка Зай, моя троюрідна сестра завжди грала головні ролі. У казці «Про рукавичку» вона мала роль Лисички. Для кожної вистави треба було пошити відповідний костюмчик. На танець берізок тьотя Ніна пошила мені сарафан і косиночку. В Лілі Киричук теж був гарний сарафан, але такий вузенький, що вона ледве ноги переставляла. Учні ходили на хор.
У мене були часті ангіни і Євдокія Якимівна сказала, що треба берегти горло і що можна не брати участі в хорі. Коли я вчилася у початкових класах на перерві давали молоко. До нього можна було купити простий коржик за 6 копійок, або з варенням по середині і посипаний цукром за 9 копійок. Ще продавалась коврижка полита
коричневою помадкою. Її нарізали порціями і продавали на вагу. Я її дуже любила, але ж батьки казали брати пиріжки з дому, а часом і дрібні гроші давали.
Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 9. Людмила з братом Славіком

Змалечку була страшенною ябедою. Якщо старший брат мені щось не давав, то я бігла до тата жалітися. Тепер діставалося братові, бо я ж була «татова доця». Як тато починав сваритися, мені ставало шкода брата і я
намагалася заступитись за нього. Ось така каша заварювалась. Взагалі то батьки нас не часто карали. Мама могла поставити на коліна. Одного разу навіть відшмагала мене різкою. Історія була така. Старшому брату вже
можна було самому ходити на річку, а мені ще ні, і я мусила глядіти молодшого братика. Почали ми домовлятися. Коли тато йшов на роботу на другу годину, а в мами кінчалася зміна о пів на четверту, то було вільних півтори години, щоб збігати на річку скупатися, повернутись до дому і щоб коси підсохнули. Одного разу, я не встигла. Славік завів малого Сергія до тьоті Ніни, бо йому кудись треба було піти. Тьотя Ніна нас не здала, а сказала, що я десь пішла і зараз прийду. Я і справді прийшла, але коси були мокрими і мама відразу про все здогадалась. Вона боялась, щоб я не потонула, бо не знала, що я вже давно навчилась плавати. Потім ми же цілою ватагою з вулиць Леніна і Чапаєва ходити на річку аж до Василівської церкви. Наліво був пляж для дітей, а направо – для дорослих.
Один раз в житті меді дісталося і від тата. То було в дев’ятому класі. Ми з подружкою поїхали на «Сьомий тупик» на озеро. Вдома я розповіла, де ми були. Тато мене набив і сварив, мабуть більше від страху за мене, ніж від злості. А передісторія була така. Батьки з нами не розмовляли, як то тепер водиться, про події в місті, про те, що де робиться. А виявляється, солдати, які будували залізницю, скривдили якусь дівчину. Ми про це не знали і нам про це ніхто не сказав. Якось батькам незручно було на такі теми з нами говорити. Добре, що бабуся заступилася, казала, що треба було пояснити, чому туди не можна було ходити.Батькам і в голову не приходило, що ми щось можемо знати на «пікантні» теми. Моя подруга Катя була з багатодітної сім’ї. Жили вони в одній комнатушці, то відповідно, вона могла щось бачити і чути, і потім по секрету розповідала нашій ватазі про «такі» речі. Дітям то було цікаво, бо такі теми були заборонені, і ніхто з дорослих нічого не пояснював.Жили ми не багато, але ніколи не голодували. Найчастіше на столі була картопля: просто варена і засмачена шкварками, варена в лушпинні, печена з часником і олією. Ми любили ці страви. Тримали курей, свиней, отже, сало і
м'ясо мали своє. Мама робила вареники, варила супи і борщі, капусняк, щоб ложка стояла, розсольник. Щодня нас поїли риб’ячим жиром. Цю гидоту можна було закусити квашеним огірком. То була обов’язкова процедура.
Брат Славік дуже плакав і ображався на тата за такий примус.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 10. Мама Таня. Київ, 1951 рік
Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 11. Мама Тетяна з татом Дмитром після
вінчання. 1952 рік

Влітку ходили в ліс по сунички. Мама могла назбирати ціле відро, а для нас, дітей, була норма – трилітровий бідончик. Потім мама перекручувала на машинці ягоди з цукром і вони стояли аж до нового року. Білий хліб
намазаний зверху суничним джемом і молоко – то була найкраща їжа.
На подвір’ї росло багато вишень. Нашим обов’язком було їх нарвати, біля колонки помити. Бабуся приходила їх дрилювати, а коли ми підросли, то теж мусили це робити. Якось проїжджали через наше місто космонавти і я
страшенно хотіла їх побачити, але мама не пустила, бо треба було для дядька нарвати вишень. Мені було так прикро. Я вилізла на самий чубок дерева, думала що буде видно, але дарма, добре, що хоч чути було, бо говорили в мікрофон. Чомусь мама не поділяла мого інтересу до космосу. Варення варили багато і ніколи не жаліли його їсти.
На всі свята пекли пироги. Терли мак в макітрі, ще й пальчиком збирали з верцюха цю смакоту, а як ніхто не бачив, то ще і з макітри могли зачерпнути. Того маку завжди було так мало і ми просили щоб мама побільше накладала його в начинку. Також були пироги з сиром. Для своєї свекрухи мама пекла з квасолею і маком, бо бабуся Ніна їх дуже любила. Діти їх не любили і завжди питали, навіщо тої квасолі туди напхали. Мама терла картоплю, віджимала її, збирала крохмаль, добавляла цибулю, моркву, і ліпила великі котлети. Потім їх смажила, складала у каструлю в перемішку з підсмаженим м’ясом, цибулею і морквою, і тушкувала. Ця страва називалась бацони. Брат Славік їх обожнював, та й справді то було дуже смачно.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 12. Людмила на параді

У нас був город і ми вирощували картоплю, огірки, помідори. Мама страшенно любила квіти, доглядала їх. Часом продавала на базарі, а що вторгує тих пару рублів, то знову купить якусь нову квітку. Квітник у нас
справді був найгарніший, бо квіти цвіли постійно – з весни до осені. Коли ж розквітали розкішні півонії, то хлопці внадилися їх красти. В мами серце краялося. Одного разу, тато з сусідом зробили засаду і зловили крадіїв.
Когось проводжали в армію і хлопці прийшли по квіти. Якби вони попросили, то мама вирізала б їм найкращих, але ж ні, краще вкрасти! Тато не любив квітів у букетах, казав, що краще ними любуватись надворі. А я,
навпаки, любила прикрашати ними оселю. Хотілося щоб було гарно.

Венгровська Оксана Дмитрівна
Фото 13. На параді в центрі міста.

Далі буде...
Спогади записала Кучерява Романна


Шановний відвідувач, Ви зайшли на сай як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім’ям.
Информація
Користувачі, які знаходяться у групі Гости, не можуть лишати коментарі до даної публікації.

Хмарка тегів

Архів новин

Серпень 2022 (3)
Липень 2022 (3)
Червень 2022 (2)
Травень 2022 (5)
Лютий 2022 (3)
Січень 2022 (3)
^