Народилась 7 листопада 1953 року на день революції. Мої бабусі і дідусі – всі переселенці з-за Буга. Мама народилась в с. Міняни у Польщі 22 липня 1924 року, а тато в селі Мідники. Коли німці захопили Польщу у 1939 році мою маму - Козак Марію Іванівну в березні забрали на роботу в Німеччину. Попала вона до бауєра Отто Наумана в село Вільденгайн. Господар мав 87 років, а його фрау – 80. У них був син Ернст Науман - 38 років. Маму в цій сім’ї полюбили. Їй настільки довіряли, що ключі від різних господарських приміщень вона
носила з собою. За кілька кілометрів від їхнього обійстя був табір для військовополонених. Звідти присилали на ферму до бауера в’язнів для роботи на полі і в господарстві. Худі були, голодні. Мамі було їх дуже шкода.
Коли робітники спускалися до льоху по картоплю і овочі, вона тихенько різала шматки м’яса зі свинячих окороків і ковбаси, що висіли у господаря в другій частині льоху і клала їм в кошики під картоплю. А ще господарі давали їм лушпайки з овочів. Те все полонені забирали з собою і вже в таборі варили. То був трохи ліпший харч і вони поправились. Звичайно, господар те все примічав, але не боронив їй того робити і тільки сміявся: «Дивись, -каже,- як «русіш швайне» на тих лушпайках поправилися! Ой треба вже знову свиней різати!» Потім той концтабір підірвали, і навряд, чи хтось вижив. Я хотіла намовити маму пошукати тих хлопців, але вона сказала, що якби хтось з них вижив, то вже давно її знайшли б. В Радянському Союзі люди боялися навіть заїкнутися про німецький полон.
