Народилась 7 листопада 1953 року на день революції. Мої бабусі і дідусі – всі переселенці з-за Буга. Мама народилась в с. Міняни у Польщі 22 липня 1924 року, а тато в селі Мідники. Коли німці захопили Польщу у 1939 році мою маму - Козак Марію Іванівну в березні забрали на роботу в Німеччину. Попала вона до бауєра Отто Наумана в село Вільденгайн. Господар мав 87 років, а його фрау – 80. У них був син Ернст Науман - 38 років. Маму в цій сім’ї полюбили. Їй настільки довіряли, що ключі від різних господарських приміщень вона
носила з собою. За кілька кілометрів від їхнього обійстя був табір для військовополонених. Звідти присилали на ферму до бауера в’язнів для роботи на полі і в господарстві. Худі були, голодні. Мамі було їх дуже шкода.
Коли робітники спускалися до льоху по картоплю і овочі, вона тихенько різала шматки м’яса зі свинячих окороків і ковбаси, що висіли у господаря в другій частині льоху і клала їм в кошики під картоплю. А ще господарі давали їм лушпайки з овочів. Те все полонені забирали з собою і вже в таборі варили. То був трохи ліпший харч і вони поправились. Звичайно, господар те все примічав, але не боронив їй того робити і тільки сміявся: «Дивись, -каже,- як «русіш швайне» на тих лушпайках поправилися! Ой треба вже знову свиней різати!» Потім той концтабір підірвали, і навряд, чи хтось вижив. Я хотіла намовити маму пошукати тих хлопців, але вона сказала, що якби хтось з них вижив, то вже давно її знайшли б. В Радянському Союзі люди боялися навіть заїкнутися про німецький полон.
Фото 1. Мама з братом Йосипом та його товаришем. Німеччина
Ще мама розповідала, що господиня її дуже полюбила. Коли мама лягала спати, господиня співала їй німецькі пісеньки і розказувала вірші. Одягали і взували її за свій кошт. Обоє з господарем просили: «Марусю, залишайся! Ми тебе усиновимо, будеш з нами жити.» А мама ніяк не хотіла залишатись, все рвалася на Батьківщину. Пропрацювала вона там 6,5 років з 1939 по 1945 роки.
Фото 2. Мама з братом, Німеччина
Фото 3. Мама з подругою, Німеччина
Відразу після війни працювала у Львові медсестрою. Потім приїхала в Орані до брата, а згодом і у Володимир. Працювала в дитячому будинку (зараз там художня школа), потім в пельменній поваром, потім в цеху по переробці м’яса.
Фото 4. Робота на пельменній
Одного разу, а то було приблизно у 1975 році, я по радіо почула, що якась Катерина передає вітання Марії Козак, тобто моїй мамі. Я швиденько покликала її. І якраз по радіо лунала її улюблена пісня з молодості, коли
вона була в Німеччині. Мама здогадалась, що то була німкеня, з якою вона працювала у бауера. Її батько був комуністом і теж перебував у концтаборі. Я хотіла написати в редакцію радіо, щоб віднайти хоча б цю жінку, але нам порадили цього не робити.
У 80-х роках людям, які були на примусових роботах у Німеччині виплачували гроші, як компенсацію. Але у мами була проблема – після війни в неї у Львові викрали всі документи. Паспорт новий їй видали, а документів
підтверджуючих, що вона була примусово вивезена у Німеччину не було. Ми написали лист у німецьке консульство. Мама по пам’яті описала сім’юбауера, його сусідів, місто і район, де вона працювала. Хотіла, щоб через архів допомогли поновити втрачені документи, але так нічого і не знайшли. Може би та німкеня Катерина і допомогла б, але боялися звернутися. Так мама тих грошей і не отримала.
Фото 5. Тато й тітка Надя
Мій тато Карпюк Микола Іванович. Татова сім’я була переселена на Донеччину в Юзівку у 1945 році. Степ, де нічого не росло. І так, і так пробували, нічого не виходило. Вирішили їхати звідти. Частина родини поїхала у Воронеж, а частина приїхала у Володимир. На переїзд дали якісь невеликі гроші. Тут він і познайомився з моєю мамою, бо вона працювала недалеко від його дому в дитячому будинку. Тато працював у санстанції
профдезінспектором.
Моєму прадідусю Веремко Миколі Івановичу під час І Світової війни відірвало ногу, він був контужений, глухий. Працювати і допомогти дітям не міг, тож звернувся в міські органи і йому видали дозвіл на торгівлю насінням
соняшнику на базарі. Він єдиний у Володимирі мав такий офіційний дозвіл.
Сестра з Воронежа присилала йому насіння, він його смажив і продавав. Мав своє постійне місце для продажу. Один великий стакан коштував 10 копійок. А я бігла на перерві до нього і просила ті 10 копійок на кіно. Звичайно, дідусь давав мені гроші.
Прабабуся прожила 93 роки, а прадідусь – 87.
Свекор Савін Михайло Іванович походив з Алтайського краю з Бєлово. А свекруха – з с.Макунів Судововишнянського району - Мілян Антоніна Романівна. Сюди вона приїхала, коли мала 13 років. Спочатку її мама приїхала, а потім і її забрала. Почалась війна. Тоні виповнилось 16 років. Була маленькою і худенькою. Якнайкраще підходила до роботи зв’язковою. Її обв’язували листівками, бо під одягом не було видно, на санчата клали якийсь мотлох і вона їхала в Людмирполь, нібито щось міняти, а насправді у криївку. Ніхто на неї не звертав увагу, бо виглядала, як дитина. А псевдо мала Ластівка.
У 1943 році всю сім’ю - маму Зосю, вітчима Скочиляса Павла Михайловича і Тоню погрузили у вагони і повезли у Німеччину. Під Варшавою їм вдалося втекти. Ночами селами верталися назад до Володимира. Багато поляків їм допомагало. Щасливо добралися до Володимира, а на площі зі всіх репродукторів лунала пісня «Червона
калина». Це надовго врізалося в пам'ять. У місті якраз була німецька облава і вони не встигли втекти. Їх зловили і повели до тюрми за валом. Там вже був викопаний глибокий рів. Людей ставили до рову і розстрілювали. Спас їх щасливий випадок. Зося була хорошою кухаркою і працювала в багатьох сім’ях, в тому числі готувала їжу для німців, які кватирували у Володимирі. У господарів тієї квартири син був перекладачем у німців. Він якраз прийшов до тюрми в той момент, коли мали розстрілювати Тоню. Він її побачив і закричав по-німецьки, щоб не стріляли, щоб зачекали. Одним словом він спас і Тоню, і вітчима.
Свекор був офіцером радянської армії. Пройшов всю війну, мав багато нагород. Двічі орденоносець. Його старший брат Василь вже жив у Володимирі, тож кликав і його сюди, мовляв, тут приязні люди і хороша
земля. Михайло демобілізувався і приїхав. Влаштувався на роботу в пожежну охорону водієм. Там же диспетчером на телефоні працювала Тоня. Він як побачив її, то відразу закохався у маленьку гарненьку дівчину. Згодом і одружилися. Ось так поєдналися долі.
Коли мої батьки одружилися, ми спочатку жили по вулиці Луговій у старенькій зруйнованій хаті. Щілини були такі великі, що можна було туди пальці всунути. Мене на вулиці так і прозвали «Галька з поваленої хати».
Навіть коли ми побудували новий гарний дім, те прізвисько за мною лишилось. Будувати нове житло почали, коли мала три роки. Мені навіть довірили закласти першу цеглину.
В садочок я не ходила, мене доглядала бабуся Таня - татова мама. Разом ходили пасти корову. Тримали свиней, птицю, садили городину.Першого вересня у перший клас я йшла сама. Мама на той час лежала в лікарні. Всі дітки мали йти до школи з мамами, а я з татом. Тож то було соромно! І я вирішила, що краще буде іти самій, без нікого. Одягнули мене у новеньку форму з білим фартушком, бабуся вплела у коси білі бантики, дала букет, і я пішла. Школа була недалечко. Після лінійки нас повели у клас. Коли садили за парту по дві дівчини, то було добре, а як з хлопцем, то дівчата плакали. Мене посадили з Колею Ващуком і я не плакала.
Вперше роль господині я виконувала, коли була у четвертому класі. Мама знову потрапила до лікарні і я мусила варити обід. Зварила борщ, посмажила котлети, трохи схожі на негрів, але смачні. Мама дивувалась, коли ж це я навчилася сама куховарити? Хоч я і не допомагала мамі раніше, але ж я бачила що вона робить і які продукти використовує, от і собі так робила. Виявилось, що це не так вже і складно. Далі ми уже з мамою удвох
готували.
У школі я добре вчилася. Була заступником комсорга, організовувала вечори, випускала стінгазету, готувала різні "міроприємства". У сьомому класі ми вчилися у другу зміну. На останніх уроках було вже темно. Хлопці вирішили зірвати уроки. Прийшли до мене, а я тоді була головою ради дружини, питати дозволу:
- Ми хочемо зірвати урок. Там у підвалі біля вимикача оголені дроти і якщо туди вставити монетку, то буде замикання і світло згасне.
Хто ж тоді думав про безпеку? Світло згасло і ми порозходились до дому.На другий день мене викликали до директора, бо вчителі знали, хто з нашого класу міг це зробити і хто «дав добро». Але минулося. Трохи
посварили та й відпустили. Ще любили перед контрольною дошку в класі натерти воском, щоб крейдою не можна було писати. Вихідні і канікули проводили на річці. На Білих Берегах була ГЕС, що виробляла електроенергію для Володимира та навколишніх сіл: Лобачина, Федорівки, Новосілок. Річка була широчезна. Били джерела. Між річкою і людськими городами була вузесенька стежка. А там, де зараз стадіон школи
№1, була заплава. Через заплаву зробили насип і поклали дерев’яні дошки, щоб можна було ходити на другий бік. Взимку вода замерзала і під льодом видно було, як плавають в’юнки. Ми каталися на ковзанах, пробивали
ополонку і ловили тих в’юнів, ходили на гірку кататися на санках. Завжди знаходили чим зайнятися. Влітку було ще краще. Довший день, більше забав. Допомагали батькам на городі. Над річкою недалеко від нашої вулиці була гора, поросла деревами і кущами, якраз хороше місце, щоб гратися в «Козаки-розбійники». Гралися аж до самої ночі.
На нашій вулиці жила вчителька Салій Єлизавета Василівна. Її дочка була моєю подругою. В них на подвір’ї росла велика яблуня Антонівка. Ми ті яблука ще зеленими об’їдали. На нашу вулицю Лугову приходили діти з Червоноармійської та інших вулиць. Ми всі дружно гралися. Від швейної фабрики через нашу вулицю,
вузькою стежкою люди ввечері йшли до мосту на Заріччя. Що ми тільки не витворяли! Перегороджували дорогу нитками. А було темно і жінки їх не бачили, перечіплювались і падали. То вкрадемо кілька гарбузів, повирізаємо очі, зуби, поставимо в середину свічки, - і примари готові! Всяко розважались!
На нашій вулиці у нас перших появився телевізор з малесеньким екраном. То була дивина, і всі бігали до нас дивитись передачі і слухати концерти.
На той час дуже модно було дружити з іншими республіками і наш клас дружив з паралельним класом із Казахстану. Вони надіслали нам свій національний казахський костюм. Ну то і ми у відповідь готували наш
український. Вчилися ми тоді у четвертому класі. Зібрали гроші, купили тканину, нитки, стрічки, словом, все необхідне. Я з гофрованого паперу зробила квіти на віночок. Вчителька праці допомогла розкроїти сорочку,
дівчата її зшили вручну, а Тамара Перегубко вишила. Дівчата самі пошили червону спідничку і нашили поверх кольорові стрічки. Ми дуже пишалися, що самі зробили такі гарні речі і надіслали їх нашим друзям у Казахстан.
В школі організовували тематичні вечори. Шостак Галя грала Наталку Полтавку. Мала чудовий український костюм. З інших шкіл до нас на вечори приходили учні. Було цікаво і весело. Після вечора були танці. Приносили з дому улюблені платівки і танцювали.
На Новий рік з дешевої тканини самі шили собі костюми. Готували сценки за творами Пушкіна. Старшокласники - учні 8 - 10 класів вбирали ялинку і прикрашали зал. Хлопці з лаборантами робили електричні гірлянди
з лампочок. Іграшки на ялинку приносили з дому: хто одну, хто дві. Трохи прикрас робили з паперу. Перед канікулами було генеральне прибирання класу. Мили парти, стільці, підвіконники, дошку, підлогу. Найважче було підсовувати парти, бо вони були суцільні з лавками. До свята вирізали сніжинки і клеїли їх на вікна в класі і на коридорі. Прикрашали клас кольоровими ланцюжками, об’ємними гірляндами і сніжками з вати. На
канікулах каталися на санках, на лижах, ліпили снігових баб, ходили в гості один до одного, читали літературу, що задали на позакласне читання.
Вдома Новий рік зустрічали досить скромно. На стіл ставили варену картоплю, котлети, рибну консерву, мариновані огірочки. Подарунки дітям давали перед Новим роком, на Миколая. Під подушкою ми завжди знаходили цукерки і мандаринки. Мама їздила у справах до Москви і цитрусові звідти привозила. На канікули якраз припадали Різдвяні свята. Тато колов свиню, обсмалював на соломі. Мама у великій каструлі маринувала шинку і ставила в комору. Я допомагала робити ковбаси, кров’янку. Пекли в печі м'ясо, кльопс. Тато коптив бочок і ковбаси, щоб довше зберігалися. Потім підвішував на гачки і виносив до комори. Мама напікала багато ласощів: завиванці з маком, пироги з повидлом, коржики амонячки. З бабусею Танею ходили до костелу. Там був орган і я любила слухати, як хтось на ньому грав.
Так само ретельно готувалися до Паски. Білили, прибирали, все вимивали в хаті. Пекли м'ясо. Пекли повну піч пасок, мазурків. У цибулинні фарбували крашанки. Тато копав і тер хрін. Заправляли його сирим буряком.
Я пам’ятаю, як в суботу прибігла зі школи, а ми тоді вчилися по суботах, а бабуся вже наготувала кошичок, і я просто у шкільній формі побігла у церкву його освятити. А ввечері всі милися, одягалися в усе чисте і тато йшов до церкви на всеношну. Коли я ще вчилася у молодших класах, то ходити до церкви не заборонялось. А вже пізніше, вчителі чергували, і записували, кого там бачили. Якось я стояла біля церкви і чую голос Марфи
Михайлівни: «Галю, йди до дому, бо буде перевірка». З того часу до церкви так то вже і не ходили, хіба нишком. От хлопцям було легше, бо вони не до церкви йшли а палили на горі колеса і так розважалися.
Старанно готувались до вступу у комсомол. Спочатку до лав комсомольської організації приймали найкращих, хто добре вчився, а потім вже всіх інших. Статут треба було знати на зубок. Треба було знати всіх керівників комуністичних партій з усіх країнах соціалістичного спрямування. В нашому класі було два штунди, і вони не були піонерами, і в комсомол не вступали.
Після уроків займались суспільно-корисною роботою. Збирали макулатуру, біля танкового полку збирали металолом. Возили його тачками і совали на великих кусках бляхи. Ходили по хатах, питали чи є якісь
непотрібні металеві речі. На лінійці нас за це хвалили.З часом у нас сформувалася невеличка компанія з хлопців і дівчат з різних класів. Ми проводили вільний час разом. Збиралися, в основному, в мене вдома. Грали в ігри, слухали музику, могли собі дозволити пляшку вина на всіх. Робили канапки з ковбасою, хтось приносив печиво. Життя вирувало.
На випускний вечір мама з Москви привезла білу шерсть, а тьотя пошила модне плаття з широким поясом і великою пряжкою. Урочисті заходи проходили в школі, а вечірка - у кафе «Три кольори». Зараз там магазин «Єва» навпроти автостанції. Батьки все ще святкували, а ми пішлизустрічати сонце. Хлопці пороздягалися і купалися в річці. Учні нашого класу добре вчилися і багато з них стали вчителями. Шостак Галина Степанівна, Мартинюк Галина Василівна - це мої однокласниці. Я теж мала би бути вчителькою, бо добре знала фізику і навіть заміняла нашого вчителя Нагроду Єфрема Петровича у молодших класах, якщо йому треба було десь відлучитися.
Прийшла пора готуватись до вступу у вищі навчальні заклади. Вирішила поступати у Львівський медінститут. Завезла документи. Після двох екзаменів приїхала до дому. Зустріла одного однокласника, другого, а
вони вже навіть документи позабирали, бо погано поздавали перші екзамени. Думаю собі: «Всі будуть тут, а я буду вчитися?» До іспиту з хімії я вже не готувалася. Деканом одного з факультетів був мамин дядько Петро.
Звичайно, що мама хотіла поїхати зі мною до Львова і переговорити з Петром. Але ж я впиралася, казала, що поїду сама. Все таки мама поїхала зі мною. На екзамені по хімії я навіть не писала відповіді. Викладач питає:
- Ви що, нічого не знаєте?
- Знаю.
- Які у вас питання? Розповідайте.
Я відповіла на перше і друге питання, а викладач знову питає:
- Матеріал Ви знаєте, але чому ж нічого не написали?
- Бо я не хочу поступати.
Викладач дав розв’язати декілька задач, і сказав, що міг би поставити тверду четвірку, але, оскільки не має письмового викладу питань, то ставить трійку. А мені ж тільки цього і треба було! Я відразу забрала документи.
Мамі нічого не сказала. Поїхали до дому. То ж треба було до такого додуматися! Коли в дома про все дізнались, була сильна буча. Довелося поступати у другому потоці у луцьке медучилище.
Фото 6. Двоюрідні сестри Надя і Віра. Дівчата в національному вбранні запрошували на весілля. 1960-ті роки
В училищі було добре і легко вчитися. Після другого курсу я вийшла заміж. Практику проходила в нашому пологовому відділенні, тож сподівалася, що прийду сюди на роботу. Та не так то було! Влаштуватися на роботу ой як було важко! Я в черзі була аж 38-ма. Кожний день приходила в приймальну головного лікаря і чекала, що може хоч пів ставки запропонують. Але ж тоді такі питання вирішувались тільки по блату і по знайомству. Правдами і не правдами, але запропонували місце у дитячому відділенні маніпуляційною сестрою. Потім перейшла в пологове відділення.
Робота мені дуже подобалась. Там я пропрацювала 30 років. Була медсестрою і в родзалі, і в операційній, і старшою медсестрою, вела статистику і працювала в аптеці відділення. Знала всю роботу і могла замінити любого. У нас був хороший колектив і добросовісні санітарки.
Чистота було ідеальна. Був випадок, який би зараз претендував на розміщення в книзі рекордів. Жінка сама народила дитинку, що важила понад шість кілограм. Жінкам породіллям читали лекції, робили з ними
вправи, зарядку. Вчили, як доглядати діток, як кормити, як повивати.
Фото 7. Фото з родинного альбому
Були і дивні випадки, на перший погляд. Циганки викрадали своїх дітей і тікали з ними до дому, бо за їхніми звичаями жінка в першу після родів ніч мусила ночувати з чоловіком.
Коли я вже працювала, у мене трапився неприємний інцидент з керівником міському комсомолу. Тоді його очолював відомий Вадим Колєсніченко. Мій чоловік працював майстром у міжколгоспі. В їхній організації не було комсомольської спілки і він певний час не платив внесків. Якраз почали їздити в Польщу, а документи підписували в міськомі комсомолу. Я взяла всі
документи свої і чоловікові і пішла їх завіряти, бо всю цю роботу знала. Керівник таки додивився, що не доплачені внески і почав мені докоряти. Мовляв, як це так? Комсомольці, а внески не сплачені! Я вислухала його і пішла. На другий раз взяла грамоти чоловіка, що їх у минулому підписував Колєсніченко. Він взяв одну, другу, третю, а там дійсно його підписи. Хотів не хотів, але підписав мені всі документи. Але то так не минулось. Знялася буча, як це на міжколгоспі не має комсомольської організації? Створили і комсорга вибрали.
Фото 8. Дядько Галини. Будинок на розі Ковельської і Данила Галицького
Фото 9. Галина з чоловіком
За радянських часів комуністична партія церкву не підтримувала. За те, що пішов до церкви, карали. Коли в мене народилася донечка, вирішили її похрестити в Соборі. Провели обряд, батюшка записав прізвища, імена та
адресу батьків і дитини в церковний журнал. Брат В’ячеслав вчився в педінституті, я – в медучилищі. Всі ми могли мати неприємності. Добре, що той журнал з записом потрапив до рук тітки Надії Іванівни. Вона записала,
що брат вибув, а я – тимчасово не працюю. Так вона нас спасла, а то би всім дісталось, брата виключили б з інституту, а мене – з училища, а чоловіка - з роботи. Отак тоді було.
Спогади записала Кучерява Романна
носила з собою. За кілька кілометрів від їхнього обійстя був табір для військовополонених. Звідти присилали на ферму до бауера в’язнів для роботи на полі і в господарстві. Худі були, голодні. Мамі було їх дуже шкода.
Коли робітники спускалися до льоху по картоплю і овочі, вона тихенько різала шматки м’яса зі свинячих окороків і ковбаси, що висіли у господаря в другій частині льоху і клала їм в кошики під картоплю. А ще господарі давали їм лушпайки з овочів. Те все полонені забирали з собою і вже в таборі варили. То був трохи ліпший харч і вони поправились. Звичайно, господар те все примічав, але не боронив їй того робити і тільки сміявся: «Дивись, -каже,- як «русіш швайне» на тих лушпайках поправилися! Ой треба вже знову свиней різати!» Потім той концтабір підірвали, і навряд, чи хтось вижив. Я хотіла намовити маму пошукати тих хлопців, але вона сказала, що якби хтось з них вижив, то вже давно її знайшли б. В Радянському Союзі люди боялися навіть заїкнутися про німецький полон.
Ще мама розповідала, що господиня її дуже полюбила. Коли мама лягала спати, господиня співала їй німецькі пісеньки і розказувала вірші. Одягали і взували її за свій кошт. Обоє з господарем просили: «Марусю, залишайся! Ми тебе усиновимо, будеш з нами жити.» А мама ніяк не хотіла залишатись, все рвалася на Батьківщину. Пропрацювала вона там 6,5 років з 1939 по 1945 роки.
Відразу після війни працювала у Львові медсестрою. Потім приїхала в Орані до брата, а згодом і у Володимир. Працювала в дитячому будинку (зараз там художня школа), потім в пельменній поваром, потім в цеху по переробці м’яса.
Одного разу, а то було приблизно у 1975 році, я по радіо почула, що якась Катерина передає вітання Марії Козак, тобто моїй мамі. Я швиденько покликала її. І якраз по радіо лунала її улюблена пісня з молодості, коли
вона була в Німеччині. Мама здогадалась, що то була німкеня, з якою вона працювала у бауера. Її батько був комуністом і теж перебував у концтаборі. Я хотіла написати в редакцію радіо, щоб віднайти хоча б цю жінку, але нам порадили цього не робити.
У 80-х роках людям, які були на примусових роботах у Німеччині виплачували гроші, як компенсацію. Але у мами була проблема – після війни в неї у Львові викрали всі документи. Паспорт новий їй видали, а документів
підтверджуючих, що вона була примусово вивезена у Німеччину не було. Ми написали лист у німецьке консульство. Мама по пам’яті описала сім’юбауера, його сусідів, місто і район, де вона працювала. Хотіла, щоб через архів допомогли поновити втрачені документи, але так нічого і не знайшли. Може би та німкеня Катерина і допомогла б, але боялися звернутися. Так мама тих грошей і не отримала.
Фото 5. Тато й тітка НадяМій тато Карпюк Микола Іванович. Татова сім’я була переселена на Донеччину в Юзівку у 1945 році. Степ, де нічого не росло. І так, і так пробували, нічого не виходило. Вирішили їхати звідти. Частина родини поїхала у Воронеж, а частина приїхала у Володимир. На переїзд дали якісь невеликі гроші. Тут він і познайомився з моєю мамою, бо вона працювала недалеко від його дому в дитячому будинку. Тато працював у санстанції
профдезінспектором.
Моєму прадідусю Веремко Миколі Івановичу під час І Світової війни відірвало ногу, він був контужений, глухий. Працювати і допомогти дітям не міг, тож звернувся в міські органи і йому видали дозвіл на торгівлю насінням
соняшнику на базарі. Він єдиний у Володимирі мав такий офіційний дозвіл.
Сестра з Воронежа присилала йому насіння, він його смажив і продавав. Мав своє постійне місце для продажу. Один великий стакан коштував 10 копійок. А я бігла на перерві до нього і просила ті 10 копійок на кіно. Звичайно, дідусь давав мені гроші.
Прабабуся прожила 93 роки, а прадідусь – 87.
Свекор Савін Михайло Іванович походив з Алтайського краю з Бєлово. А свекруха – з с.Макунів Судововишнянського району - Мілян Антоніна Романівна. Сюди вона приїхала, коли мала 13 років. Спочатку її мама приїхала, а потім і її забрала. Почалась війна. Тоні виповнилось 16 років. Була маленькою і худенькою. Якнайкраще підходила до роботи зв’язковою. Її обв’язували листівками, бо під одягом не було видно, на санчата клали якийсь мотлох і вона їхала в Людмирполь, нібито щось міняти, а насправді у криївку. Ніхто на неї не звертав увагу, бо виглядала, як дитина. А псевдо мала Ластівка.
У 1943 році всю сім’ю - маму Зосю, вітчима Скочиляса Павла Михайловича і Тоню погрузили у вагони і повезли у Німеччину. Під Варшавою їм вдалося втекти. Ночами селами верталися назад до Володимира. Багато поляків їм допомагало. Щасливо добралися до Володимира, а на площі зі всіх репродукторів лунала пісня «Червона
калина». Це надовго врізалося в пам'ять. У місті якраз була німецька облава і вони не встигли втекти. Їх зловили і повели до тюрми за валом. Там вже був викопаний глибокий рів. Людей ставили до рову і розстрілювали. Спас їх щасливий випадок. Зося була хорошою кухаркою і працювала в багатьох сім’ях, в тому числі готувала їжу для німців, які кватирували у Володимирі. У господарів тієї квартири син був перекладачем у німців. Він якраз прийшов до тюрми в той момент, коли мали розстрілювати Тоню. Він її побачив і закричав по-німецьки, щоб не стріляли, щоб зачекали. Одним словом він спас і Тоню, і вітчима.
Свекор був офіцером радянської армії. Пройшов всю війну, мав багато нагород. Двічі орденоносець. Його старший брат Василь вже жив у Володимирі, тож кликав і його сюди, мовляв, тут приязні люди і хороша
земля. Михайло демобілізувався і приїхав. Влаштувався на роботу в пожежну охорону водієм. Там же диспетчером на телефоні працювала Тоня. Він як побачив її, то відразу закохався у маленьку гарненьку дівчину. Згодом і одружилися. Ось так поєдналися долі.
Коли мої батьки одружилися, ми спочатку жили по вулиці Луговій у старенькій зруйнованій хаті. Щілини були такі великі, що можна було туди пальці всунути. Мене на вулиці так і прозвали «Галька з поваленої хати».
Навіть коли ми побудували новий гарний дім, те прізвисько за мною лишилось. Будувати нове житло почали, коли мала три роки. Мені навіть довірили закласти першу цеглину.
В садочок я не ходила, мене доглядала бабуся Таня - татова мама. Разом ходили пасти корову. Тримали свиней, птицю, садили городину.Першого вересня у перший клас я йшла сама. Мама на той час лежала в лікарні. Всі дітки мали йти до школи з мамами, а я з татом. Тож то було соромно! І я вирішила, що краще буде іти самій, без нікого. Одягнули мене у новеньку форму з білим фартушком, бабуся вплела у коси білі бантики, дала букет, і я пішла. Школа була недалечко. Після лінійки нас повели у клас. Коли садили за парту по дві дівчини, то було добре, а як з хлопцем, то дівчата плакали. Мене посадили з Колею Ващуком і я не плакала.
Вперше роль господині я виконувала, коли була у четвертому класі. Мама знову потрапила до лікарні і я мусила варити обід. Зварила борщ, посмажила котлети, трохи схожі на негрів, але смачні. Мама дивувалась, коли ж це я навчилася сама куховарити? Хоч я і не допомагала мамі раніше, але ж я бачила що вона робить і які продукти використовує, от і собі так робила. Виявилось, що це не так вже і складно. Далі ми уже з мамою удвох
готували.
У школі я добре вчилася. Була заступником комсорга, організовувала вечори, випускала стінгазету, готувала різні "міроприємства". У сьомому класі ми вчилися у другу зміну. На останніх уроках було вже темно. Хлопці вирішили зірвати уроки. Прийшли до мене, а я тоді була головою ради дружини, питати дозволу:
- Ми хочемо зірвати урок. Там у підвалі біля вимикача оголені дроти і якщо туди вставити монетку, то буде замикання і світло згасне.
Хто ж тоді думав про безпеку? Світло згасло і ми порозходились до дому.На другий день мене викликали до директора, бо вчителі знали, хто з нашого класу міг це зробити і хто «дав добро». Але минулося. Трохи
посварили та й відпустили. Ще любили перед контрольною дошку в класі натерти воском, щоб крейдою не можна було писати. Вихідні і канікули проводили на річці. На Білих Берегах була ГЕС, що виробляла електроенергію для Володимира та навколишніх сіл: Лобачина, Федорівки, Новосілок. Річка була широчезна. Били джерела. Між річкою і людськими городами була вузесенька стежка. А там, де зараз стадіон школи
№1, була заплава. Через заплаву зробили насип і поклали дерев’яні дошки, щоб можна було ходити на другий бік. Взимку вода замерзала і під льодом видно було, як плавають в’юнки. Ми каталися на ковзанах, пробивали
ополонку і ловили тих в’юнів, ходили на гірку кататися на санках. Завжди знаходили чим зайнятися. Влітку було ще краще. Довший день, більше забав. Допомагали батькам на городі. Над річкою недалеко від нашої вулиці була гора, поросла деревами і кущами, якраз хороше місце, щоб гратися в «Козаки-розбійники». Гралися аж до самої ночі.
На нашій вулиці жила вчителька Салій Єлизавета Василівна. Її дочка була моєю подругою. В них на подвір’ї росла велика яблуня Антонівка. Ми ті яблука ще зеленими об’їдали. На нашу вулицю Лугову приходили діти з Червоноармійської та інших вулиць. Ми всі дружно гралися. Від швейної фабрики через нашу вулицю,
вузькою стежкою люди ввечері йшли до мосту на Заріччя. Що ми тільки не витворяли! Перегороджували дорогу нитками. А було темно і жінки їх не бачили, перечіплювались і падали. То вкрадемо кілька гарбузів, повирізаємо очі, зуби, поставимо в середину свічки, - і примари готові! Всяко розважались!
На нашій вулиці у нас перших появився телевізор з малесеньким екраном. То була дивина, і всі бігали до нас дивитись передачі і слухати концерти.
На той час дуже модно було дружити з іншими республіками і наш клас дружив з паралельним класом із Казахстану. Вони надіслали нам свій національний казахський костюм. Ну то і ми у відповідь готували наш
український. Вчилися ми тоді у четвертому класі. Зібрали гроші, купили тканину, нитки, стрічки, словом, все необхідне. Я з гофрованого паперу зробила квіти на віночок. Вчителька праці допомогла розкроїти сорочку,
дівчата її зшили вручну, а Тамара Перегубко вишила. Дівчата самі пошили червону спідничку і нашили поверх кольорові стрічки. Ми дуже пишалися, що самі зробили такі гарні речі і надіслали їх нашим друзям у Казахстан.
В школі організовували тематичні вечори. Шостак Галя грала Наталку Полтавку. Мала чудовий український костюм. З інших шкіл до нас на вечори приходили учні. Було цікаво і весело. Після вечора були танці. Приносили з дому улюблені платівки і танцювали.
На Новий рік з дешевої тканини самі шили собі костюми. Готували сценки за творами Пушкіна. Старшокласники - учні 8 - 10 класів вбирали ялинку і прикрашали зал. Хлопці з лаборантами робили електричні гірлянди
з лампочок. Іграшки на ялинку приносили з дому: хто одну, хто дві. Трохи прикрас робили з паперу. Перед канікулами було генеральне прибирання класу. Мили парти, стільці, підвіконники, дошку, підлогу. Найважче було підсовувати парти, бо вони були суцільні з лавками. До свята вирізали сніжинки і клеїли їх на вікна в класі і на коридорі. Прикрашали клас кольоровими ланцюжками, об’ємними гірляндами і сніжками з вати. На
канікулах каталися на санках, на лижах, ліпили снігових баб, ходили в гості один до одного, читали літературу, що задали на позакласне читання.
Вдома Новий рік зустрічали досить скромно. На стіл ставили варену картоплю, котлети, рибну консерву, мариновані огірочки. Подарунки дітям давали перед Новим роком, на Миколая. Під подушкою ми завжди знаходили цукерки і мандаринки. Мама їздила у справах до Москви і цитрусові звідти привозила. На канікули якраз припадали Різдвяні свята. Тато колов свиню, обсмалював на соломі. Мама у великій каструлі маринувала шинку і ставила в комору. Я допомагала робити ковбаси, кров’янку. Пекли в печі м'ясо, кльопс. Тато коптив бочок і ковбаси, щоб довше зберігалися. Потім підвішував на гачки і виносив до комори. Мама напікала багато ласощів: завиванці з маком, пироги з повидлом, коржики амонячки. З бабусею Танею ходили до костелу. Там був орган і я любила слухати, як хтось на ньому грав.
Так само ретельно готувалися до Паски. Білили, прибирали, все вимивали в хаті. Пекли м'ясо. Пекли повну піч пасок, мазурків. У цибулинні фарбували крашанки. Тато копав і тер хрін. Заправляли його сирим буряком.
Я пам’ятаю, як в суботу прибігла зі школи, а ми тоді вчилися по суботах, а бабуся вже наготувала кошичок, і я просто у шкільній формі побігла у церкву його освятити. А ввечері всі милися, одягалися в усе чисте і тато йшов до церкви на всеношну. Коли я ще вчилася у молодших класах, то ходити до церкви не заборонялось. А вже пізніше, вчителі чергували, і записували, кого там бачили. Якось я стояла біля церкви і чую голос Марфи
Михайлівни: «Галю, йди до дому, бо буде перевірка». З того часу до церкви так то вже і не ходили, хіба нишком. От хлопцям було легше, бо вони не до церкви йшли а палили на горі колеса і так розважалися.
Старанно готувались до вступу у комсомол. Спочатку до лав комсомольської організації приймали найкращих, хто добре вчився, а потім вже всіх інших. Статут треба було знати на зубок. Треба було знати всіх керівників комуністичних партій з усіх країнах соціалістичного спрямування. В нашому класі було два штунди, і вони не були піонерами, і в комсомол не вступали.
Після уроків займались суспільно-корисною роботою. Збирали макулатуру, біля танкового полку збирали металолом. Возили його тачками і совали на великих кусках бляхи. Ходили по хатах, питали чи є якісь
непотрібні металеві речі. На лінійці нас за це хвалили.З часом у нас сформувалася невеличка компанія з хлопців і дівчат з різних класів. Ми проводили вільний час разом. Збиралися, в основному, в мене вдома. Грали в ігри, слухали музику, могли собі дозволити пляшку вина на всіх. Робили канапки з ковбасою, хтось приносив печиво. Життя вирувало.
На випускний вечір мама з Москви привезла білу шерсть, а тьотя пошила модне плаття з широким поясом і великою пряжкою. Урочисті заходи проходили в школі, а вечірка - у кафе «Три кольори». Зараз там магазин «Єва» навпроти автостанції. Батьки все ще святкували, а ми пішлизустрічати сонце. Хлопці пороздягалися і купалися в річці. Учні нашого класу добре вчилися і багато з них стали вчителями. Шостак Галина Степанівна, Мартинюк Галина Василівна - це мої однокласниці. Я теж мала би бути вчителькою, бо добре знала фізику і навіть заміняла нашого вчителя Нагроду Єфрема Петровича у молодших класах, якщо йому треба було десь відлучитися.
Прийшла пора готуватись до вступу у вищі навчальні заклади. Вирішила поступати у Львівський медінститут. Завезла документи. Після двох екзаменів приїхала до дому. Зустріла одного однокласника, другого, а
вони вже навіть документи позабирали, бо погано поздавали перші екзамени. Думаю собі: «Всі будуть тут, а я буду вчитися?» До іспиту з хімії я вже не готувалася. Деканом одного з факультетів був мамин дядько Петро.
Звичайно, що мама хотіла поїхати зі мною до Львова і переговорити з Петром. Але ж я впиралася, казала, що поїду сама. Все таки мама поїхала зі мною. На екзамені по хімії я навіть не писала відповіді. Викладач питає:
- Ви що, нічого не знаєте?
- Знаю.
- Які у вас питання? Розповідайте.
Я відповіла на перше і друге питання, а викладач знову питає:
- Матеріал Ви знаєте, але чому ж нічого не написали?
- Бо я не хочу поступати.
Викладач дав розв’язати декілька задач, і сказав, що міг би поставити тверду четвірку, але, оскільки не має письмового викладу питань, то ставить трійку. А мені ж тільки цього і треба було! Я відразу забрала документи.
Мамі нічого не сказала. Поїхали до дому. То ж треба було до такого додуматися! Коли в дома про все дізнались, була сильна буча. Довелося поступати у другому потоці у луцьке медучилище.
В училищі було добре і легко вчитися. Після другого курсу я вийшла заміж. Практику проходила в нашому пологовому відділенні, тож сподівалася, що прийду сюди на роботу. Та не так то було! Влаштуватися на роботу ой як було важко! Я в черзі була аж 38-ма. Кожний день приходила в приймальну головного лікаря і чекала, що може хоч пів ставки запропонують. Але ж тоді такі питання вирішувались тільки по блату і по знайомству. Правдами і не правдами, але запропонували місце у дитячому відділенні маніпуляційною сестрою. Потім перейшла в пологове відділення.
Робота мені дуже подобалась. Там я пропрацювала 30 років. Була медсестрою і в родзалі, і в операційній, і старшою медсестрою, вела статистику і працювала в аптеці відділення. Знала всю роботу і могла замінити любого. У нас був хороший колектив і добросовісні санітарки.
Чистота було ідеальна. Був випадок, який би зараз претендував на розміщення в книзі рекордів. Жінка сама народила дитинку, що важила понад шість кілограм. Жінкам породіллям читали лекції, робили з ними
вправи, зарядку. Вчили, як доглядати діток, як кормити, як повивати.
Були і дивні випадки, на перший погляд. Циганки викрадали своїх дітей і тікали з ними до дому, бо за їхніми звичаями жінка в першу після родів ніч мусила ночувати з чоловіком.
Коли я вже працювала, у мене трапився неприємний інцидент з керівником міському комсомолу. Тоді його очолював відомий Вадим Колєсніченко. Мій чоловік працював майстром у міжколгоспі. В їхній організації не було комсомольської спілки і він певний час не платив внесків. Якраз почали їздити в Польщу, а документи підписували в міськомі комсомолу. Я взяла всі
документи свої і чоловікові і пішла їх завіряти, бо всю цю роботу знала. Керівник таки додивився, що не доплачені внески і почав мені докоряти. Мовляв, як це так? Комсомольці, а внески не сплачені! Я вислухала його і пішла. На другий раз взяла грамоти чоловіка, що їх у минулому підписував Колєсніченко. Він взяв одну, другу, третю, а там дійсно його підписи. Хотів не хотів, але підписав мені всі документи. Але то так не минулось. Знялася буча, як це на міжколгоспі не має комсомольської організації? Створили і комсорга вибрали.
За радянських часів комуністична партія церкву не підтримувала. За те, що пішов до церкви, карали. Коли в мене народилася донечка, вирішили її похрестити в Соборі. Провели обряд, батюшка записав прізвища, імена та
адресу батьків і дитини в церковний журнал. Брат В’ячеслав вчився в педінституті, я – в медучилищі. Всі ми могли мати неприємності. Добре, що той журнал з записом потрапив до рук тітки Надії Іванівни. Вона записала,
що брат вибув, а я – тимчасово не працюю. Так вона нас спасла, а то би всім дісталось, брата виключили б з інституту, а мене – з училища, а чоловіка - з роботи. Отак тоді було.
Спогади записала Кучерява Романна
