Великдень — одне з найдавніших і найважливіших свят українців, яке поєднує в собі християнську віру, народну обрядовість і тисячолітні культурні нашарування. Це не лише релігійна подія, що символізує Воскресіння Христа, а й глибоко вкорінене народне свято оновлення життя, весни і перемоги світла над темрявою. В українській традиції «Свято свят» є кульмінацією всього календарного року — як у духовному, так і в господарському сенсі.
Походження свята: від язичницьких витоків до християнської традиції
Свято Великодня в Україні має складну й багатошарову історію, яка сягає ще праслов’янських часів. Його сучасна форма — це своєрідний код нації, унікальний результат поступового синкретизму дохристиянських вірувань, християнської теології та народної культури.

На початку ХІХ століття Володимир був не лише давнім історичним містом, а й ареною складних фінансових і правових конфліктів між релігійними інституціями, місцевою владою та єврейською громадою — кагалом. Архівний документ 1816 року відкриває перед нами драматичну картину того, як імперська адміністрація намагалася врегулювати застарілі борги, проценти й судові суперечки, що накопичувалися десятиліттями.
У Центральному державному історичному архіві України, м. Київ у Фонді 2074, оп. 1. сп. 28 "Книга записи прихода, расхода на содержание Владимирмкого монастиря 1849 г." міститьсчя інформація про василіанський монастир у м. Володимирі.
У центрі справи - володимирський єврейський кагал, який звернувся зі скаргою до губернського правління. Причиною стало рішення Кременецької училищної комісії, яка вимагала від громади сплати значних боргів і відсотків на користь базиліанських монастирів (зокрема Зимненського) та Селецького костелу. Йшлося про тисячі злотих - суми, які перевищували фінансові можливості громади.
Кагал наполягав: ще у 1798 році, за участі повітового суду й магістрату, було здійснено офіційний розрахунок боргів. Виявилося, що відсотки, сплачені за попередні роки, у кілька разів перевищували саму капітальну суму. За логікою того часу, ці відсотки мали бути зараховані в рахунок основного боргу. Проте освітня комісія не визнала ці аргументи й винесла нові обтяжливі рішення.

22 січня Україна відзначає День Соборності - одне з ключових державних свят, яке символізує віковічне прагнення українців до власної державності. Це не просто дата в календарі, а нагадування про складний і тривалий шлях українського народу до об’єднання своїх земель і утвердження національної ідентичності.
Історичні передумови ідеї соборності
Ідея соборності - тобто об’єднання всіх українських земель в єдиній державі, формувалася протягом століть. Після занепаду Київської Русі українські землі опинилися під владою різних держав на довгі століття. Перебували у складі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Османської, Австро-Угорської та Російської імперій. Та попри політичну роз’єднаність, український народ зберігав спільну мову, культуру, традиції та історичну пам’ять.

До Успенського собору у Володимирі зараз прикута увага всієї Волині. Державна виконавча служба, виконавши рішення суду, передала собор з єпископським замком та мурами державі. На баланс собор взяв ДІКЗ «Стародавній Володимир». Як ми усі бачили зі ЗМІ, собор перебуває у процесі передачі Православній Церкві України. Незабаром на цьому історія завершиться.
Хочеться пригадати ще один день з минулого. В червні 1992 року Київський патріархат ще тільки створили і його майбутній патріарх – Філарет здійснив візит до Володимира. На той час настоятелем Успенського собору був отець Ярослав Антонюк, котрий до Київського патріархату не перейшов, але собор для богослужіння відкрив.
На першій шпальті газети «Слово правди» від 29 серпня 1992 року опубліковано одну статтю під назвою «Духовно єднаймося»!

Давні витоки: дохристиянська доба
Історія святкування Нового року в Україні сягає глибокої давнини, ще часів язичницького світогляду. Для давніх слов’ян початок нового року не мав фіксованої дати й був тісно пов’язаний із природними циклами. Найчастіше новий рік асоціювався з весняним рівноденням, коли природа «оживала», починався новий землеробський цикл, а день ставав довшим за ніч.
У цей період відбувалися обрядові дійства, спрямовані на забезпечення врожаю, добробуту та захисту громади від злих сил. Люди співали обрядові пісні, приносили жертви богам родючості, запалювали вогнища як символ оновлення та очищення. Таким чином, ідея «нового року» була насамперед сакральною, а не календарною.
Мороз як сила природи
В українській традиційній культурі мороз ніколи не був просто погодним явищем. Його сприймали як живу, персоніфіковану силу природи, здатну як допомагати людині, так і шкодити їй. Мороз уявлявся духом зими, холоду й випробувань, який перевіряє людей на щедрість, гостинність і повагу до природних законів.
У народній уяві він міг «ходити» селами, «стукати» в шибки, «кусати» за щоки та «зв’язувати» ріки кригою. Саме тому до Мороза ставилися з пошаною й навіть зі страхом.
Пронизливий холод уявлявся слов’янам подихом божества морозу, бурульки сприймалися як його сльози, іній - як скуті кригою слова, а снігові хмари ототожнювали з його волоссям, що огортає небосхил і землю. Таке образне бачення природи свідчить про глибоку міфологізацію світу в язичницькій свідомості.
Як і кожне язичницьке божество, він мав власне родовідне походження. Його батьком вважався Велес - один із наймудріших і найшанованіших богів слов’янського пантеону, пов’язаний із магією, знанням і потойбічям. Матір’ю ж бога холоду була Мара - богиня смерті, зими та згасання життєвих сил.

У другій половині ХІХ ст. поїздка між волинськими містами та повітовими центрами була складною і це було ще те випробування. У 1889 році шлях з Волині до Житомира пролягав виключно суходолом – кінними обозами, приватними диліжансами або подорожнім екіпажом, адже залізничне сполучення в регіоном ще не було прокладене.
Дороги, переважно ґрунтові, залежали від пори року й погоди: влітку пилюка і вибоїни, восени та навесні – багнюка. Попри це маршрут залишався важливим, адже Житомир був адміністративним центром всієї Волинської губернії. До міста їздили чиновники, купці, військові та представники дворянства, які, зважаючи на дальню дорогу, розраховували на поштових коней та нічліги в заїжджих домах

Великий князь Роман Мстиславович був одружений двічі. Його перший шлюб закінчився доволі несподівано, Предслава Рюриківна була йому троюрідною сестрою. По суті Роман повернув її батьку через землі, які той же віддав владимірскому князю Всеволоду ІІІ Велике Гніздо. Друга дружина – ймовірно, Єфросинія-Анна є невідомого походження, більшість дослідників вважають, що вона була візантійською принцесою. Її походження та ім’я так і залишилися загадкою. Будь-які літописні свідчення називають її жоною Романовою. Єдине, що проливає світло на її ім’я – це нібито поховання, але проблема локалізації гробниці другої дружини галицько-волинського князя Романа Мстиславича є одною з ключових у дослідженнях сакральної топографії середньовічного Володимира.
Маємо декілька згадок про княгиню у літописі, але жодної згадки її імені. Одна з них стосується того періоду коли її син Данило воював з польським військом Лешка Білого на річці Суха Дорогва. Ця річка нібито ліва притока Західного Бугу. У цій битві загинув Клим Христинич – воїн і близький друг Данила Романовича. Хрест який споконвіку вважається, що поставлений на Климові Христиничі знаходиться поблизу села Зимне, за 10 км від м. Володимира. Кам’яний хрест зберігся до нашого часу, а річка Суха Дорогва – це болото, яке колись можна було перейти в брід. Згодом місцину стали називати Суха дорога. Саме після цієї битви матір Данила, у 1219 році, як зазначає літопис: «Тоді ж княгиня Романова прийняла монаший чин». Якщо хрест знаходиться у с. Зимне, можна вважати, що жона Романова жила у Володимирі.[3]

Ім’я відомого історика, професора, археолога та уродженця міста Володимира Олександра Цинкаловського – відоме усім науковцям та дослідникам історії Волині та України. Його племінниця, дочка сестри Олени – Наталія Грабарчук, продовжила справу свого дядька, примноживши його краєзнавчу діяльність. Наталія Назарівна є берегинею володимирської історії. Вона живий свідок історії, адже особисте життя та життя її роду – це величезний пласт історії протяжністю більш ніж два століття.
Наталя Назарівна – остання гілка колись величезного роду Цинкаловських у нашому місті (її онуки та правнуки проживають у Німеччині). Чимало інформації про життя і діяльність Цинкаловського, про те, яким було наше місто в міжвоєнний період, вже сучасні дослідники дізналися з її розповідей.
Дитинство маленької Наталі минуло на вулиці Островецькій (тепер – вулиця 14 князівської бригади). У будинку Цинкаловських, завше збиралася українська інтелігенція, просвітяни, вчителі, художники та вільнодумці. Тож, перебуваючи в такій атмосфері, Наталя зростала у патріотичному колі. Завдяки їй місто відкрило для себе правдиву сторінку історії про родину Арсена та Ніни Річинських, про сестер Березовських, нащадків французького роду Корбіних, про долю поборника українців, посла до польського сейму священника Доміана Герштанського, про родину колишнього мера міста Івана Казимировича Зубовича, який залишив по собі величезну спадщину (будинки з червоної цегли), про вчителя Модеста Звойницького, несправедливо репресованого й страченого, про родину художника Володимира Караваєва, про першого голову «Просвіти» Станіслава Полянського, про членів ОУН Комаревичів, доктора філософії Івана Коровицького, козацький рід Жуйводів, мера міста Євгена Черановського та багато інших.

Гранатів – село колишнього Локачинського, а нині Володимирського району у сорокових роках минулого століття об’єднало долі мешканців двох районів.
Польська колонія
Дослідити появу цього населеного пункту доволі важко, оскільки в ряді історичних джерел, де вказуються населені пункти Волині на початку ХХ століття воно відсутнє.
В праці професора Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» згадані навколишні села Шельвів та Вілька Садовська. Саме остання знаходиться найближче до сучасного Гранатова. В кінці ХІХ століття у Вільці Садовській було 40 будинків та 239 жителів. До речі, в цьому селі у 1932 році була заснована польська громада Церкви адвентистів сьомого дня. До її членів входили родини Тунських, Коженьовських, Пінковських, Романовських та Лозовських.
На карті польського інституту географічного за 1926 рік село Гранатів – відсутня. Можна припустити, що в ці роки, тобто, в середині двадцятих років двадцятого століття воно починає формуватися як виключно польська колонія. Свідченням цього є той факт, що Гранатів належав до парафії Святого Архангела Михаїла в Шельвові.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві зберігається архівна справа Володимирського чоловічого монастиря. Це важливі документи колишнього василіанського монастиря, які проливають світло на фінансування та утримання монастиря. Всі вони скріплені печатками та підписані відповідними урядовими та судовими представниками тогочасного міста. Приміщення василіан збереглося до нашого часу - це монастир поблизу собору Різдва Христового. Отже, про що йдеться в документі, якому майже 200 років. Викладаємо зміст адаптований на сучасну українську мову.
26 березня 1833 року у Володимирі, на засіданні повітового суду, розглядалася справа, яка проливає світло на фінансові відносини між духовенством і поміщицькими родами Волині в першій половині ХІХ століття.