Ім’я відомого історика, професора, археолога та уродженця міста Володимира Олександра Цинкаловського – відоме усім науковцям та дослідникам історії Волині та України. Його племінниця, дочка сестри Олени – Наталія Грабарчук, продовжила справу свого дядька, примноживши його краєзнавчу діяльність. Наталія Назарівна є берегинею володимирської історії. Вона живий свідок історії, адже особисте життя та життя її роду – це величезний пласт історії протяжністю більш ніж два століття.
Наталя Назарівна – остання гілка колись величезного роду Цинкаловських у нашому місті (її онуки та правнуки проживають у Німеччині). Чимало інформації про життя і діяльність Цинкаловського, про те, яким було наше місто в міжвоєнний період, вже сучасні дослідники дізналися з її розповідей.
Дитинство маленької Наталі минуло на вулиці Островецькій (тепер – вулиця 14 князівської бригади). У будинку Цинкаловських, завше збиралася українська інтелігенція, просвітяни, вчителі, художники та вільнодумці. Тож, перебуваючи в такій атмосфері, Наталя зростала у патріотичному колі. Завдяки їй місто відкрило для себе правдиву сторінку історії про родину Арсена та Ніни Річинських, про сестер Березовських, нащадків французького роду Корбіних, про долю поборника українців, посла до польського сейму священника Доміана Герштанського, про родину колишнього мера міста Івана Казимировича Зубовича, який залишив по собі величезну спадщину (будинки з червоної цегли), про вчителя Модеста Звойницького, несправедливо репресованого й страченого, про родину художника Володимира Караваєва, про першого голову «Просвіти» Станіслава Полянського, про членів ОУН Комаревичів, доктора філософії Івана Коровицького, козацький рід Жуйводів, мера міста Євгена Черановського та багато інших.
По праву, якби не розповіді Наталії Назарівни, то про перелічених вище особистостей ми б, сучасники, не знали. Завдяки краєзнавчій праці Наталії Грабарчук, її невтомному бажанню показати істину і відтворити справедливість (адже більшість цих людей були ворогами народу і говорити про них було заборонено), науковці нашого міста зуміли дослідити їхній життєпис і відродити пам'ять про них, адже вони постраждали відстоюючи вільну, незалежну Україну. Це люди які були репресовані за мову, церкву і політичні погляди. Наталя Назарівна довгі роки берегла ці родинні історії, про людей, друзів її родини і лише в часи незалежності України почала писати про них, згуртовуючи біля себе молодь, краєзнавців, істориків та науковців міста і Волині.
Наталя Назарівна є учасницею наукових конференцій «Минуле та сучасне Волині та Полісся», «Любартівські читання», «Хроніки Ладомерії». За її спогадами за підтримки управління культури, з питань релігій та національностей Волинської обласної державної адміністрації адміністрацією Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» видано книгу «Сім вечорів з Наталією Грабарчук- Цинкаловською».
Ці історії, які вона зберегла для нащадків, є великим внеском для розвитку краєзнавчої та наукової діяльності в нашому місті. Те неоціненне підґрунтя яке заклав її дядько Олександр Цинкаловській, її власні напрацювання є надзвичайно важливими для сучасної молоді, яка хоче вивчати історію рідного краю, яка в майбутньому матиме шанс стати чудовими дослідниками історії рідної Волині.
Наукові роботи:
- Воскреслі із забуття (Лодомирський цвинтар);
- І аз воздам (спогади);
- Олександр Цинкаловський – велич особистості;
- Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани;
- Доля володимирського дворянства у міжвоєнний та повоєнний час;
- Місто Володимир в період з 1921 по 1939 роки;
- Ніна Річинська;
- Співавторка книг «Сім вечорів з Наталією Грабарчук-Цинкаловською» та «Час відривати істину. Родовід Олександра Цинкаловського»
У 1949 році Наталя закінчила школу та вступила до Львівського медичного інституту. За день по тому, як її ім’я з’явилося в списках тих, що вступили, ректор медичного інституту запропонував їй публічно відректися від батька. Грабарчук Назарій Васильвич відбував показання на каменеломнях в Естонії, як ворог народу. Звісно, вона відмовилась це зробити. Ректор сказав, що таким, як вона, не місце в інституті: «Такі, як ви, Галана вбили. Вас виключено. Ідіть по документи до начальника спецчастини». Як пригадує пані Наталя: «І стояло перед тим начальником спецчастини невеличке заплакане дівча, що склало всі вступні іспити на відмінно і я поїхала додому, до дому у Володимир, якого вже не було. Стояли лише будинки з позабиваними хрест-навхрест вікнами та дверима. Я підійшла до бабусиної хати, колись такої ошатної, привітної, гостинної, теплої… Зараз це була гнітюча, холодна пустка. Притулилася до забитого фанерою вікна й гірко заплакала. Так я зустріла своє шістнадцятиріччя, так стала дорослою».
Батько дівчини відбував десятирічне покарання в кам’яних кар’єрах Естонії. Мама вчителювала в селі Кути Локачинського району, аби заробити гроші на навчання своїй донечці. Вона не хотіла її засмучувати, і тому нічого не сказала про виключення з медінституту. У дівчини залишилося трохи грошей із тих, що дала мама перед поїздкою у Львів. Тож вона зачинилась у своїй хаті й читала, читала, читала.
Життя не стоїть на місці, воно весь час змінюється, часом на краще, а часом на гірше. У 1954 році повернувся додому Назарій Грабарчук, хворий та знесилений. Ніхто не захотів брати його на роботу, бо був «ворогом народу». Він почав вирощувати квіти і для задоволення, і на продаж. Тримав квартирантів. Олена Цинкаловська в той час працювала в школі у селі Ватинець Локачинського району. Вона ділила свою платню на три частини. Одну з яких давала чоловіку, другу доньці, ну і трохи залишала собі. Потім вона вийшла на пенсію, і вони удвох з чоловіком вирощували квіти. Садок тоді був дуже гарний. Збереглися кілька світлин, де вся сім’я на фоні квітів у саду. А ще з Олександром Цинкаловським, коли він приїзжав до Володимира. Батьки Наталі брали участь у квіткових виставках, які проходили у Володимирі, і навіть якось Олена Миколаївна стала переможницею. Їй вручили грамоту і подарували книгу з ботаніки.
І яким би не було важким їхнє життя – їхня донька Наталя таки здобула вищу освіту, стала педагогом і працювала спочатку у сільських школах, а потім у Луцьку. Мала і має багато друзів, які завжди були поруч. У 2022 році, завдяки старанням працівників заповідника «Стародавній Володимир» та депутату міської ради Олені Жуйводі Наталя Назарівна Грабарчук стала Почесною громадянкою міста Володимира. Пані Наталя була і завжди буде берегинею володимирської історії, на розповідях якої виросте не одне покоління науковців. Померла Наталія Назарівна 6 жовтня 2025 року.
Орися ОСТАПЧУК
завідуюча сектору обліку, паспортизації та наукових досліджень
адміністрації Державного історико-культурного
заповідника «Стародавній Володимир»
Наталя Назарівна – остання гілка колись величезного роду Цинкаловських у нашому місті (її онуки та правнуки проживають у Німеччині). Чимало інформації про життя і діяльність Цинкаловського, про те, яким було наше місто в міжвоєнний період, вже сучасні дослідники дізналися з її розповідей.
Дитинство маленької Наталі минуло на вулиці Островецькій (тепер – вулиця 14 князівської бригади). У будинку Цинкаловських, завше збиралася українська інтелігенція, просвітяни, вчителі, художники та вільнодумці. Тож, перебуваючи в такій атмосфері, Наталя зростала у патріотичному колі. Завдяки їй місто відкрило для себе правдиву сторінку історії про родину Арсена та Ніни Річинських, про сестер Березовських, нащадків французького роду Корбіних, про долю поборника українців, посла до польського сейму священника Доміана Герштанського, про родину колишнього мера міста Івана Казимировича Зубовича, який залишив по собі величезну спадщину (будинки з червоної цегли), про вчителя Модеста Звойницького, несправедливо репресованого й страченого, про родину художника Володимира Караваєва, про першого голову «Просвіти» Станіслава Полянського, про членів ОУН Комаревичів, доктора філософії Івана Коровицького, козацький рід Жуйводів, мера міста Євгена Черановського та багато інших.
По праву, якби не розповіді Наталії Назарівни, то про перелічених вище особистостей ми б, сучасники, не знали. Завдяки краєзнавчій праці Наталії Грабарчук, її невтомному бажанню показати істину і відтворити справедливість (адже більшість цих людей були ворогами народу і говорити про них було заборонено), науковці нашого міста зуміли дослідити їхній життєпис і відродити пам'ять про них, адже вони постраждали відстоюючи вільну, незалежну Україну. Це люди які були репресовані за мову, церкву і політичні погляди. Наталя Назарівна довгі роки берегла ці родинні історії, про людей, друзів її родини і лише в часи незалежності України почала писати про них, згуртовуючи біля себе молодь, краєзнавців, істориків та науковців міста і Волині.
Наталя Назарівна є учасницею наукових конференцій «Минуле та сучасне Волині та Полісся», «Любартівські читання», «Хроніки Ладомерії». За її спогадами за підтримки управління культури, з питань релігій та національностей Волинської обласної державної адміністрації адміністрацією Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» видано книгу «Сім вечорів з Наталією Грабарчук- Цинкаловською».
Ці історії, які вона зберегла для нащадків, є великим внеском для розвитку краєзнавчої та наукової діяльності в нашому місті. Те неоціненне підґрунтя яке заклав її дядько Олександр Цинкаловській, її власні напрацювання є надзвичайно важливими для сучасної молоді, яка хоче вивчати історію рідного краю, яка в майбутньому матиме шанс стати чудовими дослідниками історії рідної Волині.
Наукові роботи:
- Воскреслі із забуття (Лодомирський цвинтар);
- І аз воздам (спогади);
- Олександр Цинкаловський – велич особистості;
- Ритму старому Володимиру задавали інтелігентні міщани;
- Доля володимирського дворянства у міжвоєнний та повоєнний час;
- Місто Володимир в період з 1921 по 1939 роки;
- Ніна Річинська;
- Співавторка книг «Сім вечорів з Наталією Грабарчук-Цинкаловською» та «Час відривати істину. Родовід Олександра Цинкаловського»
У 1949 році Наталя закінчила школу та вступила до Львівського медичного інституту. За день по тому, як її ім’я з’явилося в списках тих, що вступили, ректор медичного інституту запропонував їй публічно відректися від батька. Грабарчук Назарій Васильвич відбував показання на каменеломнях в Естонії, як ворог народу. Звісно, вона відмовилась це зробити. Ректор сказав, що таким, як вона, не місце в інституті: «Такі, як ви, Галана вбили. Вас виключено. Ідіть по документи до начальника спецчастини». Як пригадує пані Наталя: «І стояло перед тим начальником спецчастини невеличке заплакане дівча, що склало всі вступні іспити на відмінно і я поїхала додому, до дому у Володимир, якого вже не було. Стояли лише будинки з позабиваними хрест-навхрест вікнами та дверима. Я підійшла до бабусиної хати, колись такої ошатної, привітної, гостинної, теплої… Зараз це була гнітюча, холодна пустка. Притулилася до забитого фанерою вікна й гірко заплакала. Так я зустріла своє шістнадцятиріччя, так стала дорослою».
Батько дівчини відбував десятирічне покарання в кам’яних кар’єрах Естонії. Мама вчителювала в селі Кути Локачинського району, аби заробити гроші на навчання своїй донечці. Вона не хотіла її засмучувати, і тому нічого не сказала про виключення з медінституту. У дівчини залишилося трохи грошей із тих, що дала мама перед поїздкою у Львів. Тож вона зачинилась у своїй хаті й читала, читала, читала.
Життя не стоїть на місці, воно весь час змінюється, часом на краще, а часом на гірше. У 1954 році повернувся додому Назарій Грабарчук, хворий та знесилений. Ніхто не захотів брати його на роботу, бо був «ворогом народу». Він почав вирощувати квіти і для задоволення, і на продаж. Тримав квартирантів. Олена Цинкаловська в той час працювала в школі у селі Ватинець Локачинського району. Вона ділила свою платню на три частини. Одну з яких давала чоловіку, другу доньці, ну і трохи залишала собі. Потім вона вийшла на пенсію, і вони удвох з чоловіком вирощували квіти. Садок тоді був дуже гарний. Збереглися кілька світлин, де вся сім’я на фоні квітів у саду. А ще з Олександром Цинкаловським, коли він приїзжав до Володимира. Батьки Наталі брали участь у квіткових виставках, які проходили у Володимирі, і навіть якось Олена Миколаївна стала переможницею. Їй вручили грамоту і подарували книгу з ботаніки.
І яким би не було важким їхнє життя – їхня донька Наталя таки здобула вищу освіту, стала педагогом і працювала спочатку у сільських школах, а потім у Луцьку. Мала і має багато друзів, які завжди були поруч. У 2022 році, завдяки старанням працівників заповідника «Стародавній Володимир» та депутату міської ради Олені Жуйводі Наталя Назарівна Грабарчук стала Почесною громадянкою міста Володимира. Пані Наталя була і завжди буде берегинею володимирської історії, на розповідях якої виросте не одне покоління науковців. Померла Наталія Назарівна 6 жовтня 2025 року.
Орися ОСТАПЧУК
завідуюча сектору обліку, паспортизації та наукових досліджень
адміністрації Державного історико-культурного
заповідника «Стародавній Володимир»
