Незалежний тижневик інформаційний «Голос володимирський» за 25 серпня 1929 року подає цікаві новини, а деякі з них ще й досі актуальні, особливо ті, які стосуються річки Луги, хоча про те, що пише автор в статті, вже аморальністю не назвеш. Місто жило своїми щоденними турботами, а поміж тим десь працював нечесний стоматолог, чиновник податкового товариства невдало пірнув у Лугу, а невідомий автор залишив в газеті на згадку поетичне есе.

У тиші старої церкви в селі Бобичі, що притулилася серед волинських пагорбів, час зберіг не лише стіни й образи, а й документи – записки, звіти, списки пожертв і шлюбів, грошові розписки та фрагменти щоденного життя громади, загорнуті до купи та перев’язані старою лляною зав’язкою.
Збережені переважно в межах 1946–1960 років, ці папери стали свідченням духовної витривалості села в перші повоєнні десятиліття, в період активної радянської боротьби з релігією. Ці «паперові скарби» - це не просто реєстрації народжень, вінчань чи похоронів. Це – жива історія людей, які попри нові обставини, продовжували звертатися до церкви, вести хроніки своїх родин, залишати нотатки для нащадків, чи навіть просто записувати свої думки на зворотах офіційних бланків.
У цій статті ми розглянемо, які саме документи збереглися, що вони можуть розповісти дослідникам, і чому навіть найменша церковна записка варта уважного прочитання. Це спроба дати голос тим, хто жив, вірив і фіксував свій світ у час, коли релігія вважалася зайвим відлунням минулого. Текст подаємо без виправлень: