23 вересня 2014 року на Федорівському кладовищі м. Володимира-Волинського відбулося перепоховання останків жертв масових розстрілів, виявлених і ексгумованих спільною українсько-польською експедицією на давньоруському городищі. У 2014 році дослідники виявили та ексгумували тіла 1494 жертв, перепоховання яких і відбулося на комунальному кладовищі Володимира-Волинського. Разом за 5 років вже ексгумовано 2640 останків людей, що стали жертвами масових розстрілів, вчинених НКВД та Гестапо. Ексгумаційну роботу здійснила спільна українсько-польська експедиція державного підприємства «Волинські старожитності» (керівник – Олексій Златогорський) та Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва (керівник – професор Анджей Кола).

Після першої світової кривавої бійні мешканці Володимира підіймали своє місто з руїн. Чимало з них, займаючись сільським господарством, рятували своїх земляків від голоду, наприклад Березовські, Балицькі, Панасевичі, Антонюки та інші. Показовою в цьому відношенні була вулиця Гноїнська (нині Шухевича). Вулиця відома своїми статечними господарями. Цікавим було поєднання ознак сільського побуту і тяжіння до городської культури. Одно було незмінно притаманне українцям: образи у вишитих рушниках, Біблія та Кобзар - на полиці етажерки, а в скрині - вишита сорочка, смушева шапка та крайка – символічний відгомін козацької вольності. Часто-густо будинки були вкриті акуратно підстриженими снопками, оточені загатами, сіни з земляними долівками, що у передсвяткові дні змащувались червоною глиною, а в кімнаті дерев’яні підлоги, вискоблені до первородного стану. Обов’язковим атрибутом українських «городских» світлиць були фікус, етажерка з різноманітним дріб’язком, такими як слоники, канарейка в клітці, у заможніших були дзеркальна шафа, канапа, абажур (часто саморобний).

За Польщі територія вздовж вулиці Луцької за Василівською церквою і майже до роздоріжжя на Зимно належала до саду Лісанського. На старому кладовищі зберігся його пам’ятник. У цьому саду був дитячий будинок, в якому я працював. Ми з учителями вирішили зробити баскетбольну площадку. Почали копати ями під стовпи і натрапили на людські кістки. У голові черепа був цвях, а сам кістяк був у сидячому положенні. Приїжджали якісь фахівці з Луцька, і вияснилось, що там було стародавнє кладовище. Пам`ятаю, як десь у 1948 році, це приблизно, місцина вздовж вулиці Соборної від управління міліції, минаючи каплицю та ощадбанк аж до пожежної охорони, почала провалюватися. Там тягнувся підземний хід, причому доволі високий і широкий, що кілька людей на повний зріст могли пройти. Також підземний хід було знайдено під час будівельних робіт біля Оваднівської школи.

Від польської колонії Станіславів, що примостилась під лісом поблизу села Ставки Турійського району, Володимир – найближче місто. До нього рушали, щоб продати продукти і купити щось найнеобхідніше. Якщо одежу шили у селі, то щоб узути дітвору, а в нашій сім’ї було три сестри і двоє братів, брали і нас до міста. Тато запрягав коней, на підводу мама садила і мене. 25 кілометрів дороги не видавалися довгими, так хотілося до міста. Коней лишали у будинку Березовських, де теперішній міськгаз, і пішки йшли на базар. Вздовж вулиці, яке тепер має ім’я Шевченка, рядком стояли магазини, в яких торгували переважно євреї. Ох і вміли вони закликати покупців. Угледівши, що до крамнички наближається жінка з малою дитиною, її власниця виходила і ще здалеку запрошувала: «Знайома, до мене, до мене, знайома». Посадить на стілець і починає приміряти пару за парою, аж поки не підбере найзручнішої». Питаю мами, звідки вона вас знає, а та лише усміхається, мовляв, вони до всіх так...