Я народилася 8-го червня 1949 року. Ми жили з бабусею і дідусем на хуторі, біля села Угли Перші (перейменовано на село Партизанське) у Ковельському районі. Дід працював конюхом у колгоспі. У нас була викопана землянка, зсередини укріплена плетінням з лози, щоб не обсипалася земля, поверх трохи обмурована і
накрита ребристою бляхою. Зсередини вона була доволі велика. Коло вікна з однієї сторони стояв стіл, а з другої - два ліжка і сундук, де мама складала одяг і білизну. В землянці була цегляна піч. Сіни були також зроблені з лози і засипані землею.
Потім ми перебралися в хату маминої тітки, бо її сімя перебралася до Радушева. В селі була всього лиш одна вулиця, вздовж якої стояли хати. Частина селян жила за бригадою, і та місцевість називалась Причепилівка.
Тут жило 15 сімей, і ми серед них.
Тато почав будувати свою хату. Вона була невеличка дерев’яна. Хату накривали очеретом. Тато робив з нього снопки, потім вилазив на драбину і укладав згори, а я подавала. Часом відбіжу кудись, бо то нудно стояти і
дивитися, а тато вже гукає і свариться, бо йому робота стоїть. Згодом перекрили шифером. У хаті була лише кімната і кухонька. В кімнаті стояло два залізних ліжка: на одному ми спали з сестрою, а друге було встелене
перинами і подушками, накритими тюлевими накидками. Посередині стояв стіл. На підлозі лежали хідники, що мама сама ткала. В кухні було одне, але ширше залізне ліжко для мами і тата. Тато ще побудував велику 4 х 6 метрів кв. літню кухню. Я допомагала набивати дранку, а він тинькував жовтою глиною. Глину замішували в ночвах.

Я народилася в 1937 році у селі Дольськ Турійського району. Моя мама Захарчук (у дівотстві Новосад) Анастасія Тимофіївна була корінною жителькою Дольська, а тато – Захарчук Микола Панасович народився в в селі
Костянтинівка Корецького району Рівненської області. Родина тата переїхала з Рівненщини у село Ревушки Турійського району. Вже тут він познайомився з моєю мамою. Тато не мав ніякої освіти. Але коли пішов до дяка вчитися шити чоботи та черевики, дяк навчив його ще й грамоти. Тато довгий час будував будинки і заробляв на пошитті чобіт. Мама ж грамоту знала. Вона доглядала за нами, дітьми, та вела господарство. Нас було троє – я, Богдан та Святослав. Татова сестра Ольга до війни працювала у єврейському сиротинці в Володимирі-Волинському. Тітка працювала на кухні, варила діткам їсти. Вона розповідала, що сиротинець був близько кінотеатру «Космос». Цього будинку зараз нема. Він був дерев’яним і знесли його в кінці 1980-х років. На його місці нині стоїть магазин «Все для сім’ї».

Моя родина походить з Полтавщини. Дід Максим Іванович був інвалідом з дитинства, проте, це не заважало йому працювати і примножувати добро. Був хорошим столяром і люди до нього весь час зверталися по допомогу. Ніколи не відмовляв, не лінувався. Родина пережила і війну, і голод, але все таки стараннями дорослих вижила.
Дід був грамотним на той час. Закінчив чотири класи і добре знав математику, історію, розбирався в літературі, географії. Шевченкового «Кобзаря» знав на пам'ять. Бабуся Шура була простенькою жінкою, хоча і походила з багатої родини. Вічно зайнята коло плити: мусила наварити і напекти наїдків. Старалася в усьому догодити дідусеві. Зварить борщ, остудить і тільки тоді подає. Ніколи не сідала з ним за один стіл, а тільки, коли гості приходили. А пироги які смачні пекла! По святах вся сім’я сідала у свою кібітку, вимощену сіном, а поверху вистелену ряднами, і їхали до церкви у село, або у город, або на базар. Діти – чотири хлопчики і дві дівчини
гарно вбрані у вишивані строї, взуті, а не босі, гордовито поглядали навкруги. Сім’я могла собі дозволити купувати на базарі солодощі.