22-23 травня 2013р. В Луцьку у заповіднику «Старий Луцьк» відбулася ХІ - а наукова конференція «Любартівські читання».
Вступне слово говорив директор Державного історико-культурного заповідника міста Луцька Павло Рудецький, дякував місцевій владі за їхню підтримку та сприяння. «Основа мета заходу - дати якнайбільше інформації щодо історичних пам’яток, культури, архітектури, археології, для науковців, студентів та всіх небайдужих, хто цікавиться історією нашого краю. Справа в тім, що конференція є фаховою, її учасники займаються саме тематикою Волині, міста Луцька. Конференція зібрала широке коло науковців з усієї України. Це представники Києва, Львова, Рівного, Острога, Нетішина, Володимира-Волинського. Тематика конференції є дуже широкою – це культура, архітектура, історія, археологія різних історичних епох. Інформацію подають з посиланнями на джерела, архівні документи, старі ілюстрації», - розповів директор Державного історико-культурного заповідника Павло Рудецький.
«Це надзвичайно важлива подія у житті міста, адже скільки б ми не вивчали його історію, завжди залишаються куточки, куди не дістатися. І завдяки таким конференціям можна почерпнути щось нове, привідкрити таємничу завісу древнього Лучеська», - зазначила начальник відділу розвитку туризму управління міжнародного співробітництва та туризму міської ради Наталія Бунда.

Від Светольда до Адама Кисіля

Родовід Кисілів сягає далеких літописних часів великих князів руських Святослава і Володимира, та бере свій початок від Київського воєводи Светольда. Згідно з легендою, Кисілі отримали своє прізвище від одного літописного епізоду, що описує облогу печенігами Києва. Гідно стояв перед ворогами Стольний Град, бо так вірно і мужньо захищав його воєвода Светольд. Побачивши, що захопити місто без облоги не можливо, ворог вирішив заморити голодом мешканців міста. Воєвода Светольд зрозумів наміри ворога, наказав викопати дві ями, та наповнити одну борошном, а іншу – водою і заквасити тісто. Коли напекли хліба, воєвода попросив жителів міста налити в колодязь киселю і тільки після цього сам закликав ворожих посланців у місто, показавши їм свій хліб і колодязь з киселем. Печеніги побачили, що не можуть перемогти киян і відступили від міста. За таку кмітливість, воєводі Светольду, князь Володимир подарував герб і дав прізвисько Кисіль, чи то від квашення хліба, чи то від колодязя з киселем. Родовий герб, подарований Светольду у 1054 році, мав назву «Намет» або «Светольдич» і був із зображенням білого намету на червоному полі з хрестом і двома зірками.

Хто такі словяни? Звідки прийшов народ, що заселив величезні території Європи і Азії. Хто вони наші пращури: арії, сармати, скіфи, осетини, гуни, чи тюрки? Існує безліч теорій походження народу до якого ми з вами належимо. Ми словяни. Дуліби. Бужани. Волиняни.

Існує кілька поглядів щодо згадки в літописі даних племен, а саме – чи йдеться про три різні племені чи про зміну назви одного й того ж. Представники першого – І. Крип’якевич М. Кучінко вважали і вважають, що йдеться про одне плем’я, назви якого змінювалися в такій послідовності: дуліби – бужани – волиняни. Друга точка зору полягає в тому, що дуліби розглядаються як предки двох окремих племен – бужан і волинян. Його дотримувались М. Грушевський та Л. Нідерле. Третій належить українському археологові В. Ауліху, який вважав, що на Волині в ранньому середньовіччі проходила не зміна назв одного племені, а почергове переселення племен: дулібів, бужан і волинян. Попри різницю в поглядах, названі дослідники не заперечують існування на Волині даних племен.
Отже, в ранньому середньовіччі на Волині проживало східнослов’янське населення, відоме в різний час під назвами дуліби, бужани і волиняни. Логічно було б вважати, що це не були різні племена. Інакше незрозумілим є безслідне зникнення дулібів, що мали бути численними, бо навіть утворили свій могутній племінний союз. І куди поділися бужани, що нібито змінили їх, а згодом самі поступилися місцем волинянам? Очевидно, потрібно трактувати їх як три послідовні назви одного й того ж племени на різних етапах його історичного та суспільно-політичного розвитку.

Наші далеки предки: дуліби, бужани, волиняни - жили в світі насиченому магією. Боги були їхніми дідами і прадідами, а духи, добрі і злі, супроводжували їх в повсякденному житті. Нам сьогоднішнім важко зрозуміти їхні ритуали та містерії, ми надто віддалилися від матінки природи. Проте віра наших далеких предків, яку багато хто вважає забутою й до сьогодні живе в наших повсякденних звичаях. Давайте запитаємо себе: "Чому не можна передавати будь які речі через поріг, чому на весіллі розбивають тарілку, а переселяючись в новий будинок першим пускають туди кота?" Ми все ще багато пам’ятаємо, але самі не знаємо звідки ця пам'ять, і про що вона нагадує. Народні дохристиянські вірування або язичництво — це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть. Весь космос для древніх слов'ян був таким же живим, як і люди, і кожен елемент всесвіту оживлюється: небесні світила, каміння, річки, дерева. Основним законом життя для древніх слов'ян була істина: "світ так ставиться до тебе, як ти ставишся до кожної його частинки". Унікальність віри слов'ян полягала в тому, що усе у світі єдино — боги, природа і люди, які називали себе онуками, але ніяк не рабами богів. Тобто люди і боги були кровними родичами, а не чужими один одному створіннями. Простір і час були оповиті тьмою, аж доки не з'явилося Око (Деміург) — творець Вирію, Всесвіту, Землі й всього сущого на ній.

Династія князів Сангушків
У кожного старовинного міста були знатні родини які неодмінно залишали по собі певний слід. Славне колись столичне місто Володимир мало визначних заступників і меценатів. Династія князів Сангушків гербу «Погоня», своїм корінням сягає глибокої сивини століть і на сьогодні нараховує 17 поколінь. Одні дослідники виводять рід Сангушків від руських князів Рюриковичів, інші – від литовських Гедиміновичів чи Ольгердовичів. Важливим комплексом для дослідження проблеми походження князів є родинний архів Сангушків, який зберігається у Краківському державному воєводському архіві у Польщі. З політичних та інших міркувань тогочасним Сангушкам було вигідно стверджувати, що їх рід бере початок з Литви. Коли у 1321 році литовський князь Гедимін завоював Волинь, його син Любарт примусив волинських князів присягнути йому на вірність.Про родинні зв’язки Сангушків найкраще писав польський знаток геральдики і генеалогії Юзеф Вольф. За його дослідженнями родоначальником прізвища вважається князь Семен Федькович, один із синів Федора Ольгердовича, що в середині XV ст. володів селами Ковель і Ратно.