У кінці XVI століття українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, опинилися на перетині двох потужних християнських цивілізацій — православного Сходу та католицького Заходу. Політична влада, релігійне суперництво, боротьба за вплив і душі вірян — усе це створювало складне тло для релігійного життя. Берестейська унія 1596 року мала на меті об'єднати православну ієрархію з Католицькою Церквою, зберігаючи при цьому візантійський обряд і церковні традиції. Унія стала як духовним імпульсом, так і джерелом глибокого конфлікту, що згодом переріс у криваві зіткнення. У цьому контексті народжується місія святого Йосафата — примирення церков і збереження єдності Христової Церкви.
І. Боротьба «з'єднаних» і «нез'єднаних» на українських теренах
Боротьба між з'єднаними (греко-католиками) і нез'єднаними (православними) після 1596 року розгорнулася не лише в теологічній площині, а й у соціально-політичній. З одного боку, державна влада Речі Посполитої підтримувала унію як інструмент інтеграції православного населення до політичного простору латинської монархії. З іншого — православне духовенство, козацтво та більшість українського населення сприймали унію, як наступ на свою віру і ідентичність.