Давні витоки: дохристиянська доба
Історія святкування Нового року в Україні сягає глибокої давнини, ще часів язичницького світогляду. Для давніх слов’ян початок нового року не мав фіксованої дати й був тісно пов’язаний із природними циклами. Найчастіше новий рік асоціювався з весняним рівноденням, коли природа «оживала», починався новий землеробський цикл, а день ставав довшим за ніч.
У цей період відбувалися обрядові дійства, спрямовані на забезпечення врожаю, добробуту та захисту громади від злих сил. Люди співали обрядові пісні, приносили жертви богам родючості, запалювали вогнища як символ оновлення та очищення. Таким чином, ідея «нового року» була насамперед сакральною, а не календарною.
Мороз як сила природи
В українській традиційній культурі мороз ніколи не був просто погодним явищем. Його сприймали як живу, персоніфіковану силу природи, здатну як допомагати людині, так і шкодити їй. Мороз уявлявся духом зими, холоду й випробувань, який перевіряє людей на щедрість, гостинність і повагу до природних законів.
У народній уяві він міг «ходити» селами, «стукати» в шибки, «кусати» за щоки та «зв’язувати» ріки кригою. Саме тому до Мороза ставилися з пошаною й навіть зі страхом.
Пронизливий холод уявлявся слов’янам подихом божества морозу, бурульки сприймалися як його сльози, іній - як скуті кригою слова, а снігові хмари ототожнювали з його волоссям, що огортає небосхил і землю. Таке образне бачення природи свідчить про глибоку міфологізацію світу в язичницькій свідомості.
Як і кожне язичницьке божество, він мав власне родовідне походження. Його батьком вважався Велес - один із наймудріших і найшанованіших богів слов’янського пантеону, пов’язаний із магією, знанням і потойбічям. Матір’ю ж бога холоду була Мара - богиня смерті, зими та згасання життєвих сил.