У квітні завершилися життєві шляхи двох надзвичайних особистостей - Олександра Цинкаловського (9 січня 1898 - 19 квітня 1983 р.) та Арсена Річинського (25 червня 1892 - 13 квітня 1956 р.) біографії яких доводять, що боротьба можлива не лише зброєю, а й думкою. Попри випробування і трагізм долі, їх об’єднували дружба, українська ідея та місто Володимир.
Володимир, як осередок українського життя у міжвоєнний період (1919–1939 роки) перебував у складі Польської держави (Другої Речі Посполитої). У цих умовах місцеве населення зазнавало політичного та культурного тиску. Однак саме тут формувалися осередки інтелігенції, які працювали на збереження національної ідентичності. Місто, знаходячись на стику, геополітичних плит, стало точкою перетину інтелектуальних, релігійних і дипломатичних течій. Це історія не лише воєн і бурхливих змін, а передусім історія інакомислячих людей, котрі формували нашу свідомість у складних умовах бездержавності. Тут діяли народні товариства, культурні ініціативи, а також підпільні структури ОУН. У цьому середовищі працювали Цинкаловський і Річинський.
Археолог, який повертав пам’ять
Олександр Цинкаловський — один із найвидатніших дослідників Волині. Будучи не просто науковцем, а людиною, яка намагалася через комплекс дисциплін: археології, нумізматики, релігієзнавства, етнографії, сакральної архітектури, літературознавства і краєзнавства довести історичну тяглість національної присутності у регіоні. В умовах польської держави така діяльність мала не лише наукове, а й політичне значення — вона формувала аргументацію належності цих територій до українських протодержав. Одним з перших довів факт перебування Тараса Шевченка на Волині, у селах Вербка та Секунь - Ковельщина. У міжвоєнний період він займався глибоким дослідженням старожитностей, працював у музеях, збирав матеріали про давню історію краю.
Народившись у Володимирі, все життя присвятив вивченню його історії. Ключовою працею в цьому контексті є «Княжий город Володимир», де з кропітливістю та любов'ю подано цілісний огляд історичного розвитку міста над Лугою від найдавніших часів до 30-х років ХХ століття. Детально описав численні археологічні знахідки: уламки давньоруської кераміки, плінфу зі зруйнованих храмів, залишки укріплень, культурні шари зі слідами пожеж, поховання та побутові речі. На основі цих матеріалів середньовіччя постає перед нами предметно.
Його магнум опус стала фундаментальна робота – «Стара Волинь і Волинське Полісся», над якою автор трудився понад три десятиліття, була опублікована у 1984 році в Канаді після його смерті. Де систематизовано величезний масив краєзнавчих даних про найменші села та місця слави, зібраних пішки, пройшовши весь регіон.
Цинкаловський підтримував зв’язки з місцевими культурними колами, а його діяльність у «Просвіті» опосередковано впливала і на середовище українського націоналістичного руху. Історична пам’ять, яку він відновлював, ставала підґрунтям для пробудження боротьби.
Болісно переживав занепад рідної культури та нищення історичних пам’яток, намагаючись власними силами цьому протистояти. У листі до сестри Олени Грабарчук учений із гіркотою писав: «Ніхто тим не цікавиться, нікому серце не болить, яка доля все те спіткає, що з того залишиться, а що навіки загине, як не одна пам'ятка наша загинула, а наші люди будуть їсти, спати, мовчати».
Лікар, мислитель і ідеолог
Арсен Річинський — постать іншого типу, але не менш значуща. Він був лікарем і громадським діячем. Водночас - релігієзнавцем, публіцистом і ідеологом українського церковного руху. Його геній охоплював також духовну музику, саме на володимирський період життя припадає найбільш плідний список церковних та народних творів. Щоб побачити світ під іншим кутом, дивився на нього через об’єктив фотокамери. Його знімки древнього міста знайшли відображення у виданнях «Альбом культури в образах» (1932), у книзі Олександра Цинкаловського «Княжий город Володимир» (1935) та в альбомі «Українське січове стрілецтво» (1937).
Переїхавши до Володимира, працював як головний лікар (1922-1925 роки) і активно включався в громадське життя. Засновує тут осередок «Просвіти», пізніше вносить значний внесок у створення «Пласту» та «Відродження». З 1929 року долучився до ОУН.
Вільний у поглядах не міг довго залишатися на державній роботі, тож наступні роки був приватним лікарем. Як згадує Анастасія Шлеян із села Зимного: «побачила, як він хворих зцілює не тільки ліками, а і вірою, повсякчас звертаючись до Господа, - тоді його обличчя світилося добротою».
Будучи випускником волинської духовної семінарії, глибоко переживав релігійну сферу життя. Цей навчальний заклад за кількістю учнів був на той час одним з найбільших у імперії — тут навчалося близько 650 семінаристів. Імперська влада та підконтрольна їй церква прагнули виховати з них лояльне духовенство. Водночас у стінах семінарії зберігалися український дух і традиції.
Річинський - один із провідних ідеологів боротьби за незалежну українську церкву, що мало величезне значення в умовах польської політики асиміляції. Судові процеси мали значний суспільний резонанс і висвітлювалися в тогочасній періодиці. Задокументований один із таких, 17 грудня 1932 р. у володимирському суді Підгірський виступив у ролі адвоката Арсена Річинського, який звернувся з позовом проти Євгена Комаревича через наклеп, адже останній, під час одного із своїх публічних виступів звинуватив Річинського у тому, що він отримав 30 тис. злотих за зруйнування Православної Церкви. Підгірський і Річинський суд виграли.
Його праці, зокрема «Походження єпископату: в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви» та «Проблеми української релігійної свідомості», стали важливими для формування української ідентичності. За свої переконання він зазнавав переслідувань з боку польської влади, а згодом — радянського режиму. За що у 2009 році Архієрейський собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) ухвалив рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до місцешанованих святих.
Перетин шляхів: інтелект і остракізм
Хоча Цинкаловський і Річинський діяли у різних сферах, їх об’єднувала бурхлива революційна епоха, випробування тоталітаризмами та життя на чужині. Вони пережили зміну режимів — польського, нацистського і радянського. Їхні біографії є прикладом долі української інтелігенції ХХ століття — служіння нації ціною особистих втрат.
Цинкаловський від 1918 року служив у культурному відділі Армії УНР, через це вчений не міг залишатися в СРСР. Змушений емігрувати до Варшави і продовжував свою наукову діяльність за кордоном. Живучи скромно після Другої світової війни, не має можливості відвідувати Волинь. Так згадує цей період: «Часами, як приходить година відпочинку, дуже сумую за рідним краєм, бо тут (у Польщі) нікого ми не маємо, так що немає з ким і словом замінитися.»
Річинський у 1917 – 1920 роках працював в Ізяславській повітовій лікарні. Саме в Ізяславі його застає початок визвольних змагань. У ті ж роки обраний головою Ізяславського повітового земства, стає редактором новоствореного часопису «Нова дорога». Одночасно являв собою одним із провідних діячів ізяславської «Просвіти». Ця сторінка життя наклала на нього, в очах спецслужб, клеймо «неблагонадійного». Через що, зазнав репресій і був тричі ув’язнений з боку польської влади (1925-1935 роки) до концентраційного табору у Березі Картузькій. У 1940 році заарештований вже червоною системою. Провів 10 років у трудовому таборі, там працюючи у санчастині давав українцям звільнення від робіт. Далі його відправляють у безстрокове заслання до Казахської РСР без права повернення в Україну.
Прямих документальних свідчень про перетин їх життєвих траєкторій збереглося небагато. Відомо що сестра Олена Грабарчук (Цинкаловська) та дружина Ніна Річинська товаришували і часто приходили один до одного в гості, припускають що вели переписку котра не збереглася. Вони входили до одного кола інтелігенції Волині, яка формувалася заради культурно-просвітницьких ініціатив.
У подальші роки їх поєднувало навмисне замовчування, праці не друкували, тримаючи в тіні. Залишившись тими, хто зберігав самобутню ідею у найскладніші часи. Продовжуючи працювати, боролися за себе такими які були і підтримували волинську традицію, навіть коли їхні імена залишалися забутими. Лише сьогодні, у незалежній Україні, можемо оцінити їхній внесок і заново відкрити величезну спадщину - праці, спогади та фотографії нагадують нам, що відданість батьківській землі, мові та культурі не губиться, навіть попри роки мовчання. Цинкаловський у вільному світі і Річинський у радянському засланні — це два різні виміри одного історичного досвіду. Обидва доводять, що українська ідея і любов до рідного краю виживала навіть у найскладніших умовах.
Матеріал підготував Вадим Пилипюк
Володимир, як осередок українського життя у міжвоєнний період (1919–1939 роки) перебував у складі Польської держави (Другої Речі Посполитої). У цих умовах місцеве населення зазнавало політичного та культурного тиску. Однак саме тут формувалися осередки інтелігенції, які працювали на збереження національної ідентичності. Місто, знаходячись на стику, геополітичних плит, стало точкою перетину інтелектуальних, релігійних і дипломатичних течій. Це історія не лише воєн і бурхливих змін, а передусім історія інакомислячих людей, котрі формували нашу свідомість у складних умовах бездержавності. Тут діяли народні товариства, культурні ініціативи, а також підпільні структури ОУН. У цьому середовищі працювали Цинкаловський і Річинський.
Археолог, який повертав пам’ять
Олександр Цинкаловський — один із найвидатніших дослідників Волині. Будучи не просто науковцем, а людиною, яка намагалася через комплекс дисциплін: археології, нумізматики, релігієзнавства, етнографії, сакральної архітектури, літературознавства і краєзнавства довести історичну тяглість національної присутності у регіоні. В умовах польської держави така діяльність мала не лише наукове, а й політичне значення — вона формувала аргументацію належності цих територій до українських протодержав. Одним з перших довів факт перебування Тараса Шевченка на Волині, у селах Вербка та Секунь - Ковельщина. У міжвоєнний період він займався глибоким дослідженням старожитностей, працював у музеях, збирав матеріали про давню історію краю.
Народившись у Володимирі, все життя присвятив вивченню його історії. Ключовою працею в цьому контексті є «Княжий город Володимир», де з кропітливістю та любов'ю подано цілісний огляд історичного розвитку міста над Лугою від найдавніших часів до 30-х років ХХ століття. Детально описав численні археологічні знахідки: уламки давньоруської кераміки, плінфу зі зруйнованих храмів, залишки укріплень, культурні шари зі слідами пожеж, поховання та побутові речі. На основі цих матеріалів середньовіччя постає перед нами предметно.
Його магнум опус стала фундаментальна робота – «Стара Волинь і Волинське Полісся», над якою автор трудився понад три десятиліття, була опублікована у 1984 році в Канаді після його смерті. Де систематизовано величезний масив краєзнавчих даних про найменші села та місця слави, зібраних пішки, пройшовши весь регіон.
Цинкаловський підтримував зв’язки з місцевими культурними колами, а його діяльність у «Просвіті» опосередковано впливала і на середовище українського націоналістичного руху. Історична пам’ять, яку він відновлював, ставала підґрунтям для пробудження боротьби.
Болісно переживав занепад рідної культури та нищення історичних пам’яток, намагаючись власними силами цьому протистояти. У листі до сестри Олени Грабарчук учений із гіркотою писав: «Ніхто тим не цікавиться, нікому серце не болить, яка доля все те спіткає, що з того залишиться, а що навіки загине, як не одна пам'ятка наша загинула, а наші люди будуть їсти, спати, мовчати».
Лікар, мислитель і ідеолог
Арсен Річинський — постать іншого типу, але не менш значуща. Він був лікарем і громадським діячем. Водночас - релігієзнавцем, публіцистом і ідеологом українського церковного руху. Його геній охоплював також духовну музику, саме на володимирський період життя припадає найбільш плідний список церковних та народних творів. Щоб побачити світ під іншим кутом, дивився на нього через об’єктив фотокамери. Його знімки древнього міста знайшли відображення у виданнях «Альбом культури в образах» (1932), у книзі Олександра Цинкаловського «Княжий город Володимир» (1935) та в альбомі «Українське січове стрілецтво» (1937).
Переїхавши до Володимира, працював як головний лікар (1922-1925 роки) і активно включався в громадське життя. Засновує тут осередок «Просвіти», пізніше вносить значний внесок у створення «Пласту» та «Відродження». З 1929 року долучився до ОУН.
Вільний у поглядах не міг довго залишатися на державній роботі, тож наступні роки був приватним лікарем. Як згадує Анастасія Шлеян із села Зимного: «побачила, як він хворих зцілює не тільки ліками, а і вірою, повсякчас звертаючись до Господа, - тоді його обличчя світилося добротою».
Будучи випускником волинської духовної семінарії, глибоко переживав релігійну сферу життя. Цей навчальний заклад за кількістю учнів був на той час одним з найбільших у імперії — тут навчалося близько 650 семінаристів. Імперська влада та підконтрольна їй церква прагнули виховати з них лояльне духовенство. Водночас у стінах семінарії зберігалися український дух і традиції.
Річинський - один із провідних ідеологів боротьби за незалежну українську церкву, що мало величезне значення в умовах польської політики асиміляції. Судові процеси мали значний суспільний резонанс і висвітлювалися в тогочасній періодиці. Задокументований один із таких, 17 грудня 1932 р. у володимирському суді Підгірський виступив у ролі адвоката Арсена Річинського, який звернувся з позовом проти Євгена Комаревича через наклеп, адже останній, під час одного із своїх публічних виступів звинуватив Річинського у тому, що він отримав 30 тис. злотих за зруйнування Православної Церкви. Підгірський і Річинський суд виграли.
Його праці, зокрема «Походження єпископату: в зв'язку з питанням про благодатність ієрархії Української Автокефальної Православної Церкви» та «Проблеми української релігійної свідомості», стали важливими для формування української ідентичності. За свої переконання він зазнавав переслідувань з боку польської влади, а згодом — радянського режиму. За що у 2009 році Архієрейський собор Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) ухвалив рішення зарахувати сповідника віри Арсена Річинського до місцешанованих святих.
Перетин шляхів: інтелект і остракізм
Хоча Цинкаловський і Річинський діяли у різних сферах, їх об’єднувала бурхлива революційна епоха, випробування тоталітаризмами та життя на чужині. Вони пережили зміну режимів — польського, нацистського і радянського. Їхні біографії є прикладом долі української інтелігенції ХХ століття — служіння нації ціною особистих втрат.
Цинкаловський від 1918 року служив у культурному відділі Армії УНР, через це вчений не міг залишатися в СРСР. Змушений емігрувати до Варшави і продовжував свою наукову діяльність за кордоном. Живучи скромно після Другої світової війни, не має можливості відвідувати Волинь. Так згадує цей період: «Часами, як приходить година відпочинку, дуже сумую за рідним краєм, бо тут (у Польщі) нікого ми не маємо, так що немає з ким і словом замінитися.»
Річинський у 1917 – 1920 роках працював в Ізяславській повітовій лікарні. Саме в Ізяславі його застає початок визвольних змагань. У ті ж роки обраний головою Ізяславського повітового земства, стає редактором новоствореного часопису «Нова дорога». Одночасно являв собою одним із провідних діячів ізяславської «Просвіти». Ця сторінка життя наклала на нього, в очах спецслужб, клеймо «неблагонадійного». Через що, зазнав репресій і був тричі ув’язнений з боку польської влади (1925-1935 роки) до концентраційного табору у Березі Картузькій. У 1940 році заарештований вже червоною системою. Провів 10 років у трудовому таборі, там працюючи у санчастині давав українцям звільнення від робіт. Далі його відправляють у безстрокове заслання до Казахської РСР без права повернення в Україну.
Прямих документальних свідчень про перетин їх життєвих траєкторій збереглося небагато. Відомо що сестра Олена Грабарчук (Цинкаловська) та дружина Ніна Річинська товаришували і часто приходили один до одного в гості, припускають що вели переписку котра не збереглася. Вони входили до одного кола інтелігенції Волині, яка формувалася заради культурно-просвітницьких ініціатив.
У подальші роки їх поєднувало навмисне замовчування, праці не друкували, тримаючи в тіні. Залишившись тими, хто зберігав самобутню ідею у найскладніші часи. Продовжуючи працювати, боролися за себе такими які були і підтримували волинську традицію, навіть коли їхні імена залишалися забутими. Лише сьогодні, у незалежній Україні, можемо оцінити їхній внесок і заново відкрити величезну спадщину - праці, спогади та фотографії нагадують нам, що відданість батьківській землі, мові та культурі не губиться, навіть попри роки мовчання. Цинкаловський у вільному світі і Річинський у радянському засланні — це два різні виміри одного історичного досвіду. Обидва доводять, що українська ідея і любов до рідного краю виживала навіть у найскладніших умовах.
Матеріал підготував Вадим Пилипюк
