У другій половині ХІХ ст. поїздка між волинськими містами та повітовими центрами була складною і це було ще те випробування. У 1889 році шлях з Волині до Житомира пролягав виключно суходолом – кінними обозами, приватними диліжансами або подорожнім екіпажом, адже залізничне сполучення в регіоном ще не було прокладене.
Дороги, переважно ґрунтові, залежали від пори року й погоди: влітку пилюка і вибоїни, восени та навесні – багнюка. Попри це маршрут залишався важливим, адже Житомир був адміністративним центром всієї Волинської губернії. До міста їздили чиновники, купці, військові та представники дворянства, які, зважаючи на дальню дорогу, розраховували на поштових коней та нічліги в заїжджих домах.
Про одну таку мандрівку, яка закінчилася летальним випадком, написано в журналі «Кієвская Старина», том ХХVII, 1889 рік в статті «Очерки из волинской хроники» Миколая Сарнецького: «Добратися до Житомира було нелегко, особливо для жителів Ковеля, Володимира і Луцька: доводилося їхати на конях десятки миль. Про залізницю тоді мали таке поняття, як про якогось залізного вовка. Про облаштування шосе носилися лише темні чутки, дороги були вбивчими, нормальних готелів взагалі не існувало, а в єврейських корчмах і заїздах не можна було нічого знайти окрім горілки, пива, яєць і підозрілого молока. Зустрічався правда вічно брудний і зіпсований самовар чи закопчений казанок з порцеляновим чайником без кришки чи носика. Про постіль не варто було й думати. На дорогу в Житомир приходилося запасатися припасами, починаючи з сінника, подушок і ковдри, закінчуючи коробками, ящиками і корзинами всякого роду з їжею, напоями і посудом. Тяжка була подорож, але їздили обережно, виконуючи громадські повинності».
Якщо бути чесними – то в Житомир особливо ніхто не хотів їздити, бо це й справді було далеко. Зараз з Володимира до Житомира 354 км асфальтованої дороги. А в кінці ХІХ ст. – це 354 км бездоріжжя. Звичайному селянину чи жителю міста не було причин їздити до губернської столиці. Та й дворяни теж не часто здійснювали такі мандрівки. Але наставав час виборів, і хоч не хоч, а цей обов’язок треба було виконати. Подорож тривала від 3 до 8 днів, залежно яким кінним транспортом їхати.
Дворяни з’їжджалися до Житомира на так звані станові вибори, або дворянські губернські збори, на яких обирали предводителя дворянства (маршалка губернії). На такі вибори їздили виключно спадкові дворяни. Як зазначає автор, такі вибори були дуже цікавими, доходило навіть до бійки, адже між собою боролися представники польсько-української шляхти і російське дворянство.. Тому вибрати маршалка – це справді була відповідальна місія. Маршалок представляв інтереси дворян перед губернатором, контролювали роботу повітового предводителя, займалися питаннями освіти, опіки й благодійності.
Микола Сарнецький пише: «В кожному дворянському домі і будиночку панувало хвилювання і біганина, викочували карети, брички і фургони, уважно розглядали їх, лагодили, чистили, підфарбовували. Далі - вибирали кращих коней, більш придатних для дальньої дороги, приготовляли і запаковували речі, складали припаси, готувалися в дорогу, так щоб мати під рукою все необхідне.
В домі пана Евариста, де зазвичай панує тишина, тепер відбувалася якась ярмарка: стукіт, шум, гам, крики, як на пожежу. Пані Еваристова власноруч все готовила; розставляла каструлі, горшки і горшечки, банки, пляшки з різними написами: масло, сир, солене, ветчина, курка, печеня, корнішони, рижики, повидло, мед, малинівка – хіба тільки пташиного молока не вистачало. На другому столі: чиста білизна, одяг, постіль і різні різноманітності.»
Але окрім виборів на які зібралися дворяни у Житомир, обговорювали також справу Млодецького, яку на розгляд виніс ще діючий маршалок Омецинський. Йшлося про те, що Млодецький – власник багатьох сіл на Волині і Україні, власник міста Броди на Галичині. На той час пан став «легендою», яка переходила з уст в уста в перебільшеному вигляді. В основі історії лежав панський каприз, нечувана надмірність магната і безмежне його самодурство. Це було свавілля, жертвами якого служили євреї, що служили в Млодецького, багаточисленні його кріпаки, двірники, офіціанти, прикажчики.
Як зазначає автор статті, чоловік був жадним і скупим, дбав про власні статки і не мав нічого людського. Вимагав завелику панщину, яка і так була скасована. За не послуг наказував нагайкою кожного і кидав в «гусак» - спеціальні дерев’яні кандали, вмонтовані в нерухому колоду таким чином, що декілька людей лежали, як гусаки в колоді. Цілі томи справ про різного роду злочини Млодецького знаходилися в різних судових інстанціях.
В повітрі пахло порохом, стояв гул і крик. Пан Еварист не витримував такої напруги і тисняви. Кричали про якийсь акциз, буряково-цукрове виробництво на Волині і навіть про горілчану реформу. Пан до того розхвилювався, що його майже непритомним привезли додому і за кілька днів він помер.
Треба додати, що новим маршалком вибрали пана Красницького.
Матеріал підготувала Орися Вознюк
Дороги, переважно ґрунтові, залежали від пори року й погоди: влітку пилюка і вибоїни, восени та навесні – багнюка. Попри це маршрут залишався важливим, адже Житомир був адміністративним центром всієї Волинської губернії. До міста їздили чиновники, купці, військові та представники дворянства, які, зважаючи на дальню дорогу, розраховували на поштових коней та нічліги в заїжджих домах.
Про одну таку мандрівку, яка закінчилася летальним випадком, написано в журналі «Кієвская Старина», том ХХVII, 1889 рік в статті «Очерки из волинской хроники» Миколая Сарнецького: «Добратися до Житомира було нелегко, особливо для жителів Ковеля, Володимира і Луцька: доводилося їхати на конях десятки миль. Про залізницю тоді мали таке поняття, як про якогось залізного вовка. Про облаштування шосе носилися лише темні чутки, дороги були вбивчими, нормальних готелів взагалі не існувало, а в єврейських корчмах і заїздах не можна було нічого знайти окрім горілки, пива, яєць і підозрілого молока. Зустрічався правда вічно брудний і зіпсований самовар чи закопчений казанок з порцеляновим чайником без кришки чи носика. Про постіль не варто було й думати. На дорогу в Житомир приходилося запасатися припасами, починаючи з сінника, подушок і ковдри, закінчуючи коробками, ящиками і корзинами всякого роду з їжею, напоями і посудом. Тяжка була подорож, але їздили обережно, виконуючи громадські повинності».
Якщо бути чесними – то в Житомир особливо ніхто не хотів їздити, бо це й справді було далеко. Зараз з Володимира до Житомира 354 км асфальтованої дороги. А в кінці ХІХ ст. – це 354 км бездоріжжя. Звичайному селянину чи жителю міста не було причин їздити до губернської столиці. Та й дворяни теж не часто здійснювали такі мандрівки. Але наставав час виборів, і хоч не хоч, а цей обов’язок треба було виконати. Подорож тривала від 3 до 8 днів, залежно яким кінним транспортом їхати.
Дворяни з’їжджалися до Житомира на так звані станові вибори, або дворянські губернські збори, на яких обирали предводителя дворянства (маршалка губернії). На такі вибори їздили виключно спадкові дворяни. Як зазначає автор, такі вибори були дуже цікавими, доходило навіть до бійки, адже між собою боролися представники польсько-української шляхти і російське дворянство.. Тому вибрати маршалка – це справді була відповідальна місія. Маршалок представляв інтереси дворян перед губернатором, контролювали роботу повітового предводителя, займалися питаннями освіти, опіки й благодійності.
Микола Сарнецький пише: «В кожному дворянському домі і будиночку панувало хвилювання і біганина, викочували карети, брички і фургони, уважно розглядали їх, лагодили, чистили, підфарбовували. Далі - вибирали кращих коней, більш придатних для дальньої дороги, приготовляли і запаковували речі, складали припаси, готувалися в дорогу, так щоб мати під рукою все необхідне.
В домі пана Евариста, де зазвичай панує тишина, тепер відбувалася якась ярмарка: стукіт, шум, гам, крики, як на пожежу. Пані Еваристова власноруч все готовила; розставляла каструлі, горшки і горшечки, банки, пляшки з різними написами: масло, сир, солене, ветчина, курка, печеня, корнішони, рижики, повидло, мед, малинівка – хіба тільки пташиного молока не вистачало. На другому столі: чиста білизна, одяг, постіль і різні різноманітності.»
Але окрім виборів на які зібралися дворяни у Житомир, обговорювали також справу Млодецького, яку на розгляд виніс ще діючий маршалок Омецинський. Йшлося про те, що Млодецький – власник багатьох сіл на Волині і Україні, власник міста Броди на Галичині. На той час пан став «легендою», яка переходила з уст в уста в перебільшеному вигляді. В основі історії лежав панський каприз, нечувана надмірність магната і безмежне його самодурство. Це було свавілля, жертвами якого служили євреї, що служили в Млодецького, багаточисленні його кріпаки, двірники, офіціанти, прикажчики.
Як зазначає автор статті, чоловік був жадним і скупим, дбав про власні статки і не мав нічого людського. Вимагав завелику панщину, яка і так була скасована. За не послуг наказував нагайкою кожного і кидав в «гусак» - спеціальні дерев’яні кандали, вмонтовані в нерухому колоду таким чином, що декілька людей лежали, як гусаки в колоді. Цілі томи справ про різного роду злочини Млодецького знаходилися в різних судових інстанціях.
В повітрі пахло порохом, стояв гул і крик. Пан Еварист не витримував такої напруги і тисняви. Кричали про якийсь акциз, буряково-цукрове виробництво на Волині і навіть про горілчану реформу. Пан до того розхвилювався, що його майже непритомним привезли додому і за кілька днів він помер.
Треба додати, що новим маршалком вибрали пана Красницького.
Матеріал підготувала Орися Вознюк
