Те, що для нас сьогодні здається таким романтичним та екзотичним – ще на початку ХХ ст. було звичним явищем і без «ноток романтизму». Мова йде про карети, брички та фаєтони. Для наших не таких далеких предків – це був лише засіб пересування. Усі важливі і неважливі транспортні шляхи- тракти обслуговувалися виключно гужовим транспортом. А якість, комфорт і швидкість перевезення залежали виключно від власника екіпажу. Про тодішні дороги можна було говорити, що це швидше за все напрямки, одні з яких були вимощені гладенькою бруківкою чи деревиною, а інші – грунтові. Багаті магнати чи пани мали можливість утримувати цілі екіпажі. Їхні карети були запряжені кількома парами коней. Та й зовнішній вигляд транспорту перевезення теж був неабияким, а по панському розкішний. Такі карети зазвичай були обтянуті шкірою, а всередині оздоблені на шляхетський смак. Коштували вони дорого, адже вироблялися в Європі. Але були й вітчизняні майстри, які мали власні «каретні двори». Більш дрібні паничі та чиновники користувалися фаєтонами та бричками, а на дальні подорожі не гребували й поштовими екіпажами. (Що саме цікаво, то у поштових екіпажах могли переїжджати особи різного рангу, як панич, та і «простолюдин». Місця були «згідно куплених білетів»). У зводі поштових правли кінця XVIII століття зазначалося: “Садятся же пассажиры на скамьях по порядку так, как кто записан, а о рангах и степенях никакого спору перед почтовым двором и в дороге не чинить. Уповается ж при том, что благопристойственность их разводить будет, и тому, к которому некоторое почтение имеется… из учтивости лучшее место и отдано будет.”
На той час професія візника була досить пристойною та затребувано. Візники поділялися на два види – ті, що перевозили пошту та пасажирів, та ті, хто перевозили вантажі. Для паревезення вантажів використовували звичайні вози, на які завантажували все, що тільки можна було: деревину, овочі, снопи, сбіжжя, меблі, навіть хати. Вмісткість возу залежала від ширини драбини.
Найпоширенішими видами транспорту були фаєтони – чотирьохколісні двокінні чи трьохкінні коляски на лежачих ресорах з відкритим верхом, який закривався в погану погоду та брички – двоосні чотириколісні легкі відкриті екіпажі на ресорах, запряжені двома кіньми. Узимку для перевезень використовували закриті екіпажі, лише замість коліс були санні полози.
На теренах Володимира-Волинського теж були фаєтони, фактично до середини ХХ ст. У збірнику «Володимир, яким ми його пам’ятаємо» Сух Олександр розповів про фаєтон запряжений білими кіньми начальника володимир-волинської в’язниці. На фаєтонах по місту їздили і австрійські офіцери та чиновники. Місцеві багатії пересувалися на бричках у власних справах, мандрували, та прогулювались, милуючись знайомими краєвидами.

Орися Вознюк