Жили досить скромно. Пам’ятаю, як купили перші фабричні меблі. Магазин був у приміщенні костелу. Ми з молодшим братом в руках несли спинку від дивану, а потім стільці. В магазині побачила спальний гарнітур –
ліжко і дві тумбочки. Так просила тата купити одну тумбочку, що він вмовив продавчиню її продати і та тумбочка опинилась в нас вдома. Я вирішила поставити її в кімнаті батьків між їхніми залізними ліжками. Тато здивувався, бо думав, що на ній стоятиме радіола. Колись мені запала в душу картинка з інтер’єром спальні і захотілось, що б у нас в дома було так само гарно.
Дядько Іван з Микулич привозив ялинку аж на Різдво. Нам було трохи прикро, що в усіх ялинки вже стояли вбрані, навіть шкільні новорічні ранки вже відбули, а нам треба було чекати. Тато казав що то совєцьке свято,
спочатку має бути Різдво, а вже потім Новий рік. На Різдво нам клали під подушку подарунки, здебільшого одяг.
Коли я вже виросла і ходила до школи, то сама купувала ялинку і ставила її на радянський Новий рік. Все ніяк не могла збагнути, чому у нас тато притримувався колишніх звичаїв. Ялинка в нас завжди була розкішна.
Ми вішали цукерки, які привозив мамин брат Женя з Нововолинська. Тато приносив маленькі червоненькі райські яблучка. Цілий рік збирали в коробочку фантики з шоколадних цукерків, берегли їх, і потім у те «золотко» загортали горішки. Були маленькі свічки на прищепках. Розкладали на ялинкові гілки сніжки з вати. Якось мама роздобула срібний дощик, то ми дуже акуратно з ним поводились, щоб лишався на довго. Згодом почали з’являтися у продажі готові іграшки: сова на прищепці, зелена жабка, кукурудза, вертоліт, снігурочки, діти на санках, горішки, полуничка, різні шишки. Потім мама десь купляла скляні кольорові кульки. А ще були
кольорові скляні гірлянди. Мамин брам Петро працював на міжрайбазі, то в нас почали з’являтися досить гарні іграшки: яскрава верхівка, великі, гарно розмальовані кулі. Цукерки нас манили. Славік навчив мене, як акуратно витягти цукерку, щоб не було видно. Мама з татом раділи, що ми їх не чіпаємо, бо цукерки можна було їсти, як розбирали ялику. Коли ж тато дізнався про наш обман, то казав, що більше їх чіпляти не буде.
Фото 14. Славік з дядьком на вулиці Фарній (біля ресторану «Дружба»), 1959 рік
На новорічні ранки ходили разом з татом на роботу. Він часто був в образі Діда Мороза. Біля Собору Різдва Христового був готель (зараз живуть батюшки) і там на першому поверсі ставили ялинку. Туди приходило багато
дітей. Тато любив слухати, як дітки розказують віршики. Всім за це роздавав подарунки. Коли вже всі подарунки закінчились, а вірші ще ні, то тато знімав з ялинки цупкіші іграшки і роздавав. Так брат Славік отримав свій вертоліт зі скляних бусинок і трубочок. Мусив тато викручуватись, бо інакше діти ображалися б на Діда Мороза.
У першому класі я не мала новорічного костюма. Як стала старшою і вже сама знала, яку роль буду грати, то відповідно для мене шили костюм на Бал-маскарад. Тьотя Ніна пошила мені плаття, дядя Рафік розмалював в
квадратики і вийшов наряд Шахматної королеви. Корону зробили з вигнутого пінопласту і розмалювали. На другий рік плаття випрали і розмалювали по новому: внизу красувалися яблука, грушки, сливки, а на голові був вінок з пластмасових фруктів. Ще був кошик з пінопласту, який страшенно заважав танцювати. То був костюм Врожаю. Потім ми ставили сценку про космонавтів. Мені пошили оранжевий комбінезон, а дядя Рафік зробив шолом з картону, пофарбував на срібно, та ще й надписав «Восток. СССР». То був справжній костюм космонавта. Мені всі заздрили. Костюми в мене завжди були гарні, але призів я не отримувала. То мене страшенно засмучувало. Я ж бачила, що за простіші костюми давали іграшки. Такої уваги заслуговували ті діти, батьки яких були впливовими.
Останній мій костюм у сьомому класі я вже готувала сама. Мама взяла у своєї знайомої голубе атласне плаття. Я спереду і внизу оздобила його битими скляними іграшками. З подружкою зробили корону з картону і теж
обклеїли блискітками. У мами був шиньйон у формі коси. Я вплела її у свою косу і так прийшла до школи. Перевдягнулася, вийшла у клас, а в мене коса аж до землі. Хлопці аж очі повитріщали, як же волосся могло вирости за одну ніч? А я їм кажу, що в мене тато перукар і знає спосіб, як це зробити.
Перед новорічними святами старші класи прикрашали школу. На уроках вирізали зірочки, сніжинки, робили ліхтарики з кольорового паперу. У спортзалі прикрашали вікна. Малювали сніговиків, Діда Мороза, Снігурочку, ялинку, звірят спочатку на папері і потім клеїли на скло клеєм з борошна. Писали новорічні лозунги і побажання. Робили снігопад зі сніжинок і з вати. Вирізали кольорові прапорці і клеїли на нитку. Так само
прикрашали і класну кімнату.
На канікулах сиділи вдома. Як були менші, то на подвір’ї будували фортеці з тунелями і переходами в снігу, катались на санках і грали в сніжки. Коли ж вчилися у старших класах, надавали перевагу читанню книжок, часом ходили в гості до друзів, або просто гуляли.
У п’ятому класі ми вирішили на день народження зробити подарунок нашій класній керівничці. Чомусь дівчата вирішили купити велику німецьку ляльку в білій шубці і в шапочці. Зібрали по скількись там грошей і купили. Вчителька розпакувала коробку в учительській і побачила на шубці якусь плямку. При всіх вчителях сказала, що їй подарували ніби то стару ляльку. На другий день про це дізнався весь клас, бо багато в кого батьки були
нашими вчителями. Ми на її уроках перестали відповідати на питання, влаштували бойкот. Але на дитячі проблеми ніхто не зважав. Коли ми вчилися в шостому класі, мама Юри Філоненко дістала на базі чудовий
сервіз. Ми занесли той сервіз керівничці до дому, думали, що їй сподобається. Вона прийняла нас на порозі. Забрала коробку до хати, а нас відправила до дому. Ми стояли розгублені на її подвір’ї і не знали, що
робити. То була повторна образа. Далі ми стали її просто ігнорувати. Закінчилось тим, що нам дали нову вчительку.
Фото 15. Бабуся Ніна з Галею і Мірою. Початок 1960-х років
В школі ми часом робили псоти. Я ніколи не була тихонею, але і не бешкетувала. У шостому класі вирішили налякати однокласників. Якраз тоді ми вчилися в приміщенні монастиря. Поприносили з дому простирадла,
накинули їх на себе, запалили свічки. В коробочки з під льодяників насипали сіль, полили її одеколоном і запалили. Появлявся блідо - голубуватий вогник. Замість коси взяли швабру. Так в темному коридорі ми зустрічали кожного учня. Зчинився гармидер. Діти поскаржились вчителям і вже почалося полювання на нас. Треба було швидко замести сліди. У мене був великий портфель. Хлопці, в яких могли б робити обшук в сумках, напхали мені повен портфель тих простирадл, а свічки десь повикидали чи поховали. Сиділи тихенько в класі і мовчали. До мене в сумку не заглянули, тим більше я сиділа з великими від подиву очима. На цей раз наш клас пронесло.Ми раділи, коли на урочистій лінійці нас приймали в піонери. Перший мій галстук був з простенької червоної тканини, а шовковий я купила на зекономлені гроші, які давали в школу.Після уроків цілим класом ходили збирали металолом і змагалися, хто більше назбирає. Збирали біля монастиря, ходили по вулицях, просили по сусідах. Тато назбирав вдома непотрібних йому речей, завіз на тачці до школи. Металолому вийшло 200 кілограм. Але ж були діти, що не хотіли збирати, то їм по трохи записували, віднімаючи в тих хто назбирав багато. У мене теж відписали 10 кілограм для Оксани Зай. Оскільки за велику кількість нагороджували книжками, то я, звичайно, протестувала, але винагороду все таки отримала. Також збирали макулатуру.
На День конституції 7-го листопада кращих учнів восьмих і дев’ятих класів приймали в комсомол. Я не була круглою відмінницею, але і трійок в мене не було. Трошки відставала по фізиці, алгебрі і геометрії, бо часто
хворіла і мусила пропускати уроки. Мені було дуже прикро, що я була найстаршою в класі, а мене у першому потоці не подали на вступ до ВЛКСМ. Ми, учні, не знали, що формують групи і приймають по плану. Ми
переживали, вчили статут, і все, що вимагалось. Потім довго тряслися під дверима, старалися взнати про що запитують. Коли ж я зайшла в кабінет, мене запитали, чи хочу я бути комсомолкою. Звичайно я дала ствердну
відповідь. І все, звідти я гордо вийшла вже комсомолкою та ще й зі значком.
Пам’ятаю, як у моєї подружки Світлани Гольчук вдома появився телевізор. Я любила до них приходити і дивитись передачі: «У світі тварин», «Клуб кіноподорожей». Тато їздив дивитися футбол до маминого брата у
військове містечко. Ми ніяк не могли впросити тата купити телевізор, бо він казав, що є більш необхідні речі, тож мама вирішила придбати його в розстрочку. І нарешті, вже і в нас у 1972 році появився великий чорно-білий
телевізор «Електрон». Щоб дивитися передачі спорудили велику вишку і почепили антену. Тепер із задоволенням можна було дивитись передачі, концерти і фільми. Були, навіть, польські канали.
В Різдво на пісну вечерю збиралися за святковим столом. Варили кутю з маком. Нарізали «Івасі» з цибулькою, обов’язково були рибні консерви в томаті і в маслі. Тушкували сушені гриби і заправляли смаженим борошном.
Варили картоплю, тушили капусту з грибами. Смажили пісні дріжджові пончики. То були найбільші ласощі, особливо з варенням. Моїй мамі часто випадала друга зміна на роботі і вона працювала до 23.20.Поки приходила до дому, ми вже засинали і тато нас будив. Ми не першу зірку зустрічали, а чекали на маму. Коли ж татові випадала друга зміна, то він працював до 21.00, тоді вже було легше. На другий день, на саме Різдво, то був майже банкет. Бабуся йшла з церкви і заходила до нас, і ми всі разом сідали за стіл.
На великі свята пекли м'ясо, коптили полядвицю, бочок. Ковбаси були печені і копчені. Старалися закрити трохи м’ясного в банки, щоб на довше хватило.Паски ходили пекти до «Чорної» Наді. Домовлялися з сусідами, хто
коли пече. Приносили свої дрова і пекли. Мало хто мав свої печі. Треба було трохи по-побігати, бо тьотя Надя жила за магазином. Каструльки з тістом накривали серветками і так переносили до печі. Маленькі пасочки мама
пекла в електричній духовці, а вже більші – в печі. Згодом мама таки впросила тата зробити піч удома. Він знайшов майстра і той вимурував нам хорошу піч у хліві. То вже в себе пекли повну піч пасок. Більші ставили у
глиб печі, потім середні, а ближче до дверцят – меншенькі. Обов’язково пекли в літрових кружках, якраз такі, щоб можна було посвятити. Зверху мастили збитим білком і виходила акуратна святкова випічка. У цибулинні
фарбували крашанки, а писанки мама приносила з роботи, а тоді вже в себе варила. На швейній фабриці працювала тьотя Зіна Щурук, яка вміла дуже гарно писати писанки. Три писанки кольорові вона давала в подарунок. Їх клали у найгарнішу креманку і ставили у сервант. Так тоді було модно. Ми, як були малі, теж пробували писати. З шнурівки витягали металеву трубочку, прилаштовували у дерев’яну паличку і так робили писачок. Мокали його у віск і писали найпростіші візерунки, але батькові слова «не марнуєте, як не
вмієте» знеохотили нас. Фарбували крашанки і писанки тільки у цибулинні.
У нашій сім’ї було заведено святити паску, тож на Всеношну завжди гарно одягалися, брали наготовленого кошика і йшли до церкви. А от в школу не можна було приносити ні пасок, ні яєць, бо вчителі сварилися.
На Пасху і на Різдво тато сам робив ковбаску, коптив м’ясо. Ми завжди любили крутитися біля бочки-коптильні, бо було цікаво, стежили, щоб вогонь не появився, бризкали воду. А запахи які розносились на цілу
околицю!
Батьки були строгими. В піст м’яса не можна було їсти. Але була картопля, вареники з капустою і смаженою цибулькою, відварена капуста з олійкою і часничком. Супи і борщі з квасолею, пекли пироги, їли багато хліба. Робили голубці з пшоном.
Любили шкільні свята. 19 травня на День піонерії старші класи ходили в ліс до Лісного озера. Розводили вогонь і смажили сало.Після закінчення восьмого класу мав бути випускний вечір. Мені тьотя Люда пошила гарне плаття. Саме тоді помер директор Дем’ян Федотович. Учні по черзі стояли в почесному караулі. Ми всі були у шкільній формі і в білих фартухах. Багато людей прийшло попрощатися з цим чудовим вчителем, директором. Я від хвилювання втратила свідомість і мене відвезли додому. У нас була тільки урочиста частина. Ввечері кілька учнів зібралися у своїх святкових вбраннях. У мене було гарне платтячко з парчі кольору морської хвилі. Ми пішли в кафе «Лакомка», замовили там по тістечку, позгадували якісь цікаві випадки з шкільного життя і порозходилися до дому.
Галя, Люда і Міра.1960р.
В 1975 році після десятого класу на випускний мені пошили голубе плаття з тоненького кремпліну. Славікова жінка дала брошку з чеського скла. Ми з подружкою пішли в перукарню робити зачіски. Мене відразу посадили
в крісло, а їй треба було зачекати трошки, бо наплив дівчат перед випускним був великий. Тож вона розізлилась, образилась, не хотіла чекати і побігла до дому в сльозах. Я до неї потім забігала, бо мені така ситуація теж була неприємною. Подружка просто заплела косу і прикрасила її. Мені в перукарні зробили стандартну зачіску для старших жінок: сильно начесали волосся і виклали косу. Я спробувала трохи пригладити волосся. Мені допомогла Свєта Абрамюк. Вона трохи змінила зачіску і запропонувала зняти квітку з плаття і прикрасити нею волосся. Вийшло добре. На туфлі я заробила гроші сама, підробляючи на канікулах на
млинзаводі. Батькам туфлі не сподобалися, бо були на високих каблуках. А ввечері я випадково почула їхню мову: «Бач яка! Навіть не принесла гроші до дому, не порадилась, які туфлі купувати, а сама пішла і купила». Мені так прикро стало. Я вранці понесла ті туфлі назад до магазину. Ледве впросила продавчиню прийняти їх назад. Вдома поклала перед батьками ті гроші.
-А де туфлі поділа?
- Здала в магазин!
Вийшла з кімнати і пішла до подружки. Мені була настільки прикро, що батьки так про мене говорили. Я ж сама заробила ті гроші, щоб не просити ні в кого. Я навіть подумати не могла, що з того може бути конфлікт.
Батьки, зрештою, тих грошей не взяли і так вони лежали в мене зверху на шафі, аж поки Славік прийшов з армії. Йому дуже хотілося мати наручний годинник. От я на ті гроші і зробила йому подарунок. На цей раз батьки вже
нічого не сказали, жодного слова. Згодом мама принесла якісь туфлі і казала приміряти. То були чудові нові туфлі, які по розміру не підійшли моїй двоюрідній сестрі. Я ще довго їх носила після школи, але неприємний осад лишився. Випускний нам організували батьки. На той час стали забороняти гулянки, щоб не було п’янок. У школі була урочиста частина і ми танцювали. Мене, навіть, запросив до танцю інструктор по водінню машини, бо в дев’ятому і в десятому класі ми вчили автосправу. То було дуже приємно. У столовій технікуму накрили святкові столи. Покликали вчителів і директора школи, бо наш клас був «елітним» - тут вчилися діти вчителів і керівників підприємств. Ми ходили на Зарічанський міст зустрічати сонце. Батьки теж з нами ходили. Хтось із них взяв з собою келихи і шампанське, то ми ще й пригощалися там на світанку. Потомилися і почали розходитися до дому. Ямусила зняти свої туфельки, бо дуже ноги боліли. Взяла тата під руку і так босяком піша до дому.На другий день однокласники зібралися у нас вдома, бо тато – «широка душа» на підпитку і на радощах запросив всіх до себе. Я невиспана, бо прийшла тільки вранці, мусила винести меблі і поприбирати, бо ж треба було вільнити кімнату. Міша Капітула – єдиний однокласник, що прийшов допомогти. На горищі були розбірні столи, ми їх познімали і поставили буквою П. Зверху вкрили целофановою плівкою. Посуди в нас було багато.
Прийшло ще декілька батьків і почали зносити і виставляти наїдки, що залишились від вчорашнього дня. Мої мама і тато пішли до сусідів, щоб нам не заважати. Мені, як господині дому, доводилось збирати, мити і розносити посуд. Миючих засобів тоді не було, тільки господарське мило і гаряча вода з содою. Ту воду ще треба було від колонки принести, нагріти і тоді вже мити. Тільки дві однокласниці мені допомагали. Подвір’я було велике, танцювали під магнітофон або сиділи на лавочках і говорили. Я майже весь день провела
на кухні миючи посуд і розігріваючи наїдки. В дванадцятій годині прийшли батьки і вся молодь пішла у парк ім.Гагаріна. Я теж пішла, трохи погуляла, але була втомлена за цілий день і вирішила повернутись до дому. Мама з татом вже повиносили столи, занесли в кімнату дивани і нарешті всі полягали спати. Перший день мені більше сподобався, бо то дійсно було свято. Наш клас був дружний. І ми до тепер збираємося раз на п’ять років. У минулому році було 45 років після закінчення школи.
Фото 16. 30 років після школи. Вчителька Євдокія Якимівна Дудко.
Фото 17. Наш колишній клас з Юрієм Максимовичем.
Учні в старших класах вже починали задумуватись, куди поступати вчитися, або куди йти на роботу. Мені дуже хотілося вивчитись на бібліотекаря, але щоб вчитися треба було здавати екзамени і мати направлення з бібліотеки, а їх давали тільки своїм знайомим і то по великому блату. Я завалила екзамен по історії, так розхвилювалася, що не могла говорити. Щоб не сидіти рік вдома вирішила поступати в Луцьк на кондитера. У той рік приймали тільки на повара. Ми з подружкою Танею почали вчитися. Не цікаво було: супи, борщі, салати порізані кубиком, соломкою і так далі. Та ще й варикоз почався, а робота була стояча. Коли ж
захворіла на дизентерію і довго пролежала в лікарні, не захотіла повертатися на навчання. Спогад про те, як з підлоги збирають фарш, що випав з м’ясорубки і роблять з нього, як ні в чому не бувало котлети, надовго відбив
в мене бажання вчитись на кухаря. Мама була дуже сердита, що я покинула навчання, але за мене заступився тато. Стала в чергу на роботу на швейну фабрику. Довго треба було чекати, аж мама не витримала, домовилася з кимось, щоб мене все-таки прийняли. В березні я вже працювала. Тут обов’язково було ходити на хор. Співробітниці трохи сердилися, бо за відсутнього треба було зробити його роботу. Участь в хорі мала свої
переваги, бо ми їздили з концертами і мали можливість побачити щось нове, зав’язували нові знайомства.
Мої подруги Таня і Тома поїхали в Калінінградську область у місто Совєцьк поступати на майстрів-маслоробів, бо у Львові можна було вчитися на лаборанта, але поступити практично було не можливо. Тож ті дівчата почали кликати за собою подруг і знайомих. В Росії в училищі цінували «хохлушок» за дисциплінованість і відповідальність. Вирішила я їхати туди. Мама мене підтримала, бо хотіла, щоб я навчилася чогось нового і щось
побачила. Прийняли мене без екзаменів і я попала я в групу до наших дівчат.
На практику їздили в Ригу на міський молокозавод. Вчитися було добре. Отримала диплом лаборанта.
У Володимирі на маслозаводі місця не було, тож я знову вернулась на швейну фабрику, де і пропрацювала 25 років. У 1972 році вийшла заміж. Від швейної фабрики отримала квартиру малосімейку.
Коли я вже була заміжньою і мала діток у мене хотіли відібрати комсомольський квиток. Виявляється, за те, що похрестила другого сина.
Коли похрестила доньку і першого сина, то ніхто нічого не казав, а за другим сином створили таку проблему. Наші з чоловіком портрети висіли в «Прожекторі» на швейній фабриці цілий рік за «ганебний вчинок» батьків.
Цікаво, що всі комсомольські і партійні діячі також були хрещеними і хрестили своїх дітей, але таємно.
Тепер я на пенсії. Маю трьох дорослих дітей, четверо внучок і четверо внуків.
В радянський післявоєнний час з бабусею Неонілою трапилась надзвичайно зворушлива подія. Про доньку Галю і її чоловіка Івана Галіїв довго не було нічого чути. Аж у 50-х роках бабусі випала нагода отримати від них першу звістку. Про це вже розповідала тьотя Галя. Вона і чоловік Іван в Австрії зустріли священика з німецької колонії. Він їм допоміг виїхати в Аргентину. Спочатку було дуже важко, але якось вижили і подалися в Америку в штат Нью-Джерсі. Поки Іван вчив англійську мову, бо був вчителем німецької, тьотя Галя працювала в майстерні швачкою. За кордоном українці завжди розшукували своїх співгромадян, і таким чином тьотя Галя познайомилась з дівчиною, мама якої жила у Володимирі по вулиці Гноєнській і ходила в собор, як і її мама, а моя бабуся - Неоніла.
Фото 16. Галя та Іван Галії
Фото 17. Галя та Іван Галії з сином.
Дві старші жінки ніби ненароком зустрілися в соборі і розговорилися. Бабуся спочатку боялася тієї жінки, думала, що вона з КГБ, бо постійно розпитувала про дочку Галю. Коли ж та жінка сказала, як бабуся називала
свою доньку в дитинстві, то нарешті повірила їй, бо цього імені ніхто не знав. Відтоді бабусі почали приходити листи від Марії Станько, які починались словами: «Здрастуй, моя дорогенька!» Вона прислала кольорову фотографію і моя бабуся вперше по довгому часі побачила свою вже дорослу доньку.
Сльози лились від радості.Бог допоміг віднайтися близьким людям, нам аж не вірилося. Тоді прийшла посилка з Америки з продуктами. Бабцю тягали в КГБ, розпитували від кого. Бабуся відповідала, що то родичка, яка колись виїхала на заробітки. Кагебісти заставили бабусю написати лист, що вона живе добре і ні в чому не
нуждається. Той лист і посилку запакували наново і відіслали назад в Америку. Галя все зрозуміла. Коли стало вільніше, почала знову присилати посилки. Раз на рік приходила бандероль, за яку тут треба було заплатити 30
карбованців. Ось з цих посилок у нас з мамою були гарні плаття і тканини, светрики
і куртки.
Фото 18. Родина Венгровських, 1970-ті роки
У 1992 році приїхала знайома тьоті Галі - пані Емілія подякувати своїм рятівникам. Вона колись була зв’язковою і певні люди допомогли їй виїхати за кордон. По дорозі заїхала до нас і організувала живий лист, щоб показати
тьоті Галі братів з сім’ями. Вся велика родина зібралася біля Успенського собору і та жінка мала забезпечити відео зв’язок, тобто всі мали побачитись і говорити на живо. Ми всі потроху розповідали про свої сім’ї і підготували в подарунок вишиті рушнички. Згодом, вже у наступному році ми з братом
зателефонували до тьоті Галі і тато вперше за 50 років поговорив зі своєю сестрою і запросив її в гості. Вона приїхала 31 травня 1993 року. То була єдина зустріч через пів століття брата і сестри. На жаль, бабусі вже тоді не було.
Спогади записала Кучерява Романна
ліжко і дві тумбочки. Так просила тата купити одну тумбочку, що він вмовив продавчиню її продати і та тумбочка опинилась в нас вдома. Я вирішила поставити її в кімнаті батьків між їхніми залізними ліжками. Тато здивувався, бо думав, що на ній стоятиме радіола. Колись мені запала в душу картинка з інтер’єром спальні і захотілось, що б у нас в дома було так само гарно.
Дядько Іван з Микулич привозив ялинку аж на Різдво. Нам було трохи прикро, що в усіх ялинки вже стояли вбрані, навіть шкільні новорічні ранки вже відбули, а нам треба було чекати. Тато казав що то совєцьке свято,
спочатку має бути Різдво, а вже потім Новий рік. На Різдво нам клали під подушку подарунки, здебільшого одяг.
Коли я вже виросла і ходила до школи, то сама купувала ялинку і ставила її на радянський Новий рік. Все ніяк не могла збагнути, чому у нас тато притримувався колишніх звичаїв. Ялинка в нас завжди була розкішна.
Ми вішали цукерки, які привозив мамин брат Женя з Нововолинська. Тато приносив маленькі червоненькі райські яблучка. Цілий рік збирали в коробочку фантики з шоколадних цукерків, берегли їх, і потім у те «золотко» загортали горішки. Були маленькі свічки на прищепках. Розкладали на ялинкові гілки сніжки з вати. Якось мама роздобула срібний дощик, то ми дуже акуратно з ним поводились, щоб лишався на довго. Згодом почали з’являтися у продажі готові іграшки: сова на прищепці, зелена жабка, кукурудза, вертоліт, снігурочки, діти на санках, горішки, полуничка, різні шишки. Потім мама десь купляла скляні кольорові кульки. А ще були
кольорові скляні гірлянди. Мамин брам Петро працював на міжрайбазі, то в нас почали з’являтися досить гарні іграшки: яскрава верхівка, великі, гарно розмальовані кулі. Цукерки нас манили. Славік навчив мене, як акуратно витягти цукерку, щоб не було видно. Мама з татом раділи, що ми їх не чіпаємо, бо цукерки можна було їсти, як розбирали ялику. Коли ж тато дізнався про наш обман, то казав, що більше їх чіпляти не буде.
Фото 14. Славік з дядьком на вулиці Фарній (біля ресторану «Дружба»), 1959 рік
На новорічні ранки ходили разом з татом на роботу. Він часто був в образі Діда Мороза. Біля Собору Різдва Христового був готель (зараз живуть батюшки) і там на першому поверсі ставили ялинку. Туди приходило багато
дітей. Тато любив слухати, як дітки розказують віршики. Всім за це роздавав подарунки. Коли вже всі подарунки закінчились, а вірші ще ні, то тато знімав з ялинки цупкіші іграшки і роздавав. Так брат Славік отримав свій вертоліт зі скляних бусинок і трубочок. Мусив тато викручуватись, бо інакше діти ображалися б на Діда Мороза.
У першому класі я не мала новорічного костюма. Як стала старшою і вже сама знала, яку роль буду грати, то відповідно для мене шили костюм на Бал-маскарад. Тьотя Ніна пошила мені плаття, дядя Рафік розмалював в
квадратики і вийшов наряд Шахматної королеви. Корону зробили з вигнутого пінопласту і розмалювали. На другий рік плаття випрали і розмалювали по новому: внизу красувалися яблука, грушки, сливки, а на голові був вінок з пластмасових фруктів. Ще був кошик з пінопласту, який страшенно заважав танцювати. То був костюм Врожаю. Потім ми ставили сценку про космонавтів. Мені пошили оранжевий комбінезон, а дядя Рафік зробив шолом з картону, пофарбував на срібно, та ще й надписав «Восток. СССР». То був справжній костюм космонавта. Мені всі заздрили. Костюми в мене завжди були гарні, але призів я не отримувала. То мене страшенно засмучувало. Я ж бачила, що за простіші костюми давали іграшки. Такої уваги заслуговували ті діти, батьки яких були впливовими.
Останній мій костюм у сьомому класі я вже готувала сама. Мама взяла у своєї знайомої голубе атласне плаття. Я спереду і внизу оздобила його битими скляними іграшками. З подружкою зробили корону з картону і теж
обклеїли блискітками. У мами був шиньйон у формі коси. Я вплела її у свою косу і так прийшла до школи. Перевдягнулася, вийшла у клас, а в мене коса аж до землі. Хлопці аж очі повитріщали, як же волосся могло вирости за одну ніч? А я їм кажу, що в мене тато перукар і знає спосіб, як це зробити.
Перед новорічними святами старші класи прикрашали школу. На уроках вирізали зірочки, сніжинки, робили ліхтарики з кольорового паперу. У спортзалі прикрашали вікна. Малювали сніговиків, Діда Мороза, Снігурочку, ялинку, звірят спочатку на папері і потім клеїли на скло клеєм з борошна. Писали новорічні лозунги і побажання. Робили снігопад зі сніжинок і з вати. Вирізали кольорові прапорці і клеїли на нитку. Так само
прикрашали і класну кімнату.
На канікулах сиділи вдома. Як були менші, то на подвір’ї будували фортеці з тунелями і переходами в снігу, катались на санках і грали в сніжки. Коли ж вчилися у старших класах, надавали перевагу читанню книжок, часом ходили в гості до друзів, або просто гуляли.
У п’ятому класі ми вирішили на день народження зробити подарунок нашій класній керівничці. Чомусь дівчата вирішили купити велику німецьку ляльку в білій шубці і в шапочці. Зібрали по скількись там грошей і купили. Вчителька розпакувала коробку в учительській і побачила на шубці якусь плямку. При всіх вчителях сказала, що їй подарували ніби то стару ляльку. На другий день про це дізнався весь клас, бо багато в кого батьки були
нашими вчителями. Ми на її уроках перестали відповідати на питання, влаштували бойкот. Але на дитячі проблеми ніхто не зважав. Коли ми вчилися в шостому класі, мама Юри Філоненко дістала на базі чудовий
сервіз. Ми занесли той сервіз керівничці до дому, думали, що їй сподобається. Вона прийняла нас на порозі. Забрала коробку до хати, а нас відправила до дому. Ми стояли розгублені на її подвір’ї і не знали, що
робити. То була повторна образа. Далі ми стали її просто ігнорувати. Закінчилось тим, що нам дали нову вчительку.
В школі ми часом робили псоти. Я ніколи не була тихонею, але і не бешкетувала. У шостому класі вирішили налякати однокласників. Якраз тоді ми вчилися в приміщенні монастиря. Поприносили з дому простирадла,
накинули їх на себе, запалили свічки. В коробочки з під льодяників насипали сіль, полили її одеколоном і запалили. Появлявся блідо - голубуватий вогник. Замість коси взяли швабру. Так в темному коридорі ми зустрічали кожного учня. Зчинився гармидер. Діти поскаржились вчителям і вже почалося полювання на нас. Треба було швидко замести сліди. У мене був великий портфель. Хлопці, в яких могли б робити обшук в сумках, напхали мені повен портфель тих простирадл, а свічки десь повикидали чи поховали. Сиділи тихенько в класі і мовчали. До мене в сумку не заглянули, тим більше я сиділа з великими від подиву очима. На цей раз наш клас пронесло.Ми раділи, коли на урочистій лінійці нас приймали в піонери. Перший мій галстук був з простенької червоної тканини, а шовковий я купила на зекономлені гроші, які давали в школу.Після уроків цілим класом ходили збирали металолом і змагалися, хто більше назбирає. Збирали біля монастиря, ходили по вулицях, просили по сусідах. Тато назбирав вдома непотрібних йому речей, завіз на тачці до школи. Металолому вийшло 200 кілограм. Але ж були діти, що не хотіли збирати, то їм по трохи записували, віднімаючи в тих хто назбирав багато. У мене теж відписали 10 кілограм для Оксани Зай. Оскільки за велику кількість нагороджували книжками, то я, звичайно, протестувала, але винагороду все таки отримала. Також збирали макулатуру.
На День конституції 7-го листопада кращих учнів восьмих і дев’ятих класів приймали в комсомол. Я не була круглою відмінницею, але і трійок в мене не було. Трошки відставала по фізиці, алгебрі і геометрії, бо часто
хворіла і мусила пропускати уроки. Мені було дуже прикро, що я була найстаршою в класі, а мене у першому потоці не подали на вступ до ВЛКСМ. Ми, учні, не знали, що формують групи і приймають по плану. Ми
переживали, вчили статут, і все, що вимагалось. Потім довго тряслися під дверима, старалися взнати про що запитують. Коли ж я зайшла в кабінет, мене запитали, чи хочу я бути комсомолкою. Звичайно я дала ствердну
відповідь. І все, звідти я гордо вийшла вже комсомолкою та ще й зі значком.
Пам’ятаю, як у моєї подружки Світлани Гольчук вдома появився телевізор. Я любила до них приходити і дивитись передачі: «У світі тварин», «Клуб кіноподорожей». Тато їздив дивитися футбол до маминого брата у
військове містечко. Ми ніяк не могли впросити тата купити телевізор, бо він казав, що є більш необхідні речі, тож мама вирішила придбати його в розстрочку. І нарешті, вже і в нас у 1972 році появився великий чорно-білий
телевізор «Електрон». Щоб дивитися передачі спорудили велику вишку і почепили антену. Тепер із задоволенням можна було дивитись передачі, концерти і фільми. Були, навіть, польські канали.
В Різдво на пісну вечерю збиралися за святковим столом. Варили кутю з маком. Нарізали «Івасі» з цибулькою, обов’язково були рибні консерви в томаті і в маслі. Тушкували сушені гриби і заправляли смаженим борошном.
Варили картоплю, тушили капусту з грибами. Смажили пісні дріжджові пончики. То були найбільші ласощі, особливо з варенням. Моїй мамі часто випадала друга зміна на роботі і вона працювала до 23.20.Поки приходила до дому, ми вже засинали і тато нас будив. Ми не першу зірку зустрічали, а чекали на маму. Коли ж татові випадала друга зміна, то він працював до 21.00, тоді вже було легше. На другий день, на саме Різдво, то був майже банкет. Бабуся йшла з церкви і заходила до нас, і ми всі разом сідали за стіл.
На великі свята пекли м'ясо, коптили полядвицю, бочок. Ковбаси були печені і копчені. Старалися закрити трохи м’ясного в банки, щоб на довше хватило.Паски ходили пекти до «Чорної» Наді. Домовлялися з сусідами, хто
коли пече. Приносили свої дрова і пекли. Мало хто мав свої печі. Треба було трохи по-побігати, бо тьотя Надя жила за магазином. Каструльки з тістом накривали серветками і так переносили до печі. Маленькі пасочки мама
пекла в електричній духовці, а вже більші – в печі. Згодом мама таки впросила тата зробити піч удома. Він знайшов майстра і той вимурував нам хорошу піч у хліві. То вже в себе пекли повну піч пасок. Більші ставили у
глиб печі, потім середні, а ближче до дверцят – меншенькі. Обов’язково пекли в літрових кружках, якраз такі, щоб можна було посвятити. Зверху мастили збитим білком і виходила акуратна святкова випічка. У цибулинні
фарбували крашанки, а писанки мама приносила з роботи, а тоді вже в себе варила. На швейній фабриці працювала тьотя Зіна Щурук, яка вміла дуже гарно писати писанки. Три писанки кольорові вона давала в подарунок. Їх клали у найгарнішу креманку і ставили у сервант. Так тоді було модно. Ми, як були малі, теж пробували писати. З шнурівки витягали металеву трубочку, прилаштовували у дерев’яну паличку і так робили писачок. Мокали його у віск і писали найпростіші візерунки, але батькові слова «не марнуєте, як не
вмієте» знеохотили нас. Фарбували крашанки і писанки тільки у цибулинні.
У нашій сім’ї було заведено святити паску, тож на Всеношну завжди гарно одягалися, брали наготовленого кошика і йшли до церкви. А от в школу не можна було приносити ні пасок, ні яєць, бо вчителі сварилися.
На Пасху і на Різдво тато сам робив ковбаску, коптив м’ясо. Ми завжди любили крутитися біля бочки-коптильні, бо було цікаво, стежили, щоб вогонь не появився, бризкали воду. А запахи які розносились на цілу
околицю!
Батьки були строгими. В піст м’яса не можна було їсти. Але була картопля, вареники з капустою і смаженою цибулькою, відварена капуста з олійкою і часничком. Супи і борщі з квасолею, пекли пироги, їли багато хліба. Робили голубці з пшоном.
Любили шкільні свята. 19 травня на День піонерії старші класи ходили в ліс до Лісного озера. Розводили вогонь і смажили сало.Після закінчення восьмого класу мав бути випускний вечір. Мені тьотя Люда пошила гарне плаття. Саме тоді помер директор Дем’ян Федотович. Учні по черзі стояли в почесному караулі. Ми всі були у шкільній формі і в білих фартухах. Багато людей прийшло попрощатися з цим чудовим вчителем, директором. Я від хвилювання втратила свідомість і мене відвезли додому. У нас була тільки урочиста частина. Ввечері кілька учнів зібралися у своїх святкових вбраннях. У мене було гарне платтячко з парчі кольору морської хвилі. Ми пішли в кафе «Лакомка», замовили там по тістечку, позгадували якісь цікаві випадки з шкільного життя і порозходилися до дому.
В 1975 році після десятого класу на випускний мені пошили голубе плаття з тоненького кремпліну. Славікова жінка дала брошку з чеського скла. Ми з подружкою пішли в перукарню робити зачіски. Мене відразу посадили
в крісло, а їй треба було зачекати трошки, бо наплив дівчат перед випускним був великий. Тож вона розізлилась, образилась, не хотіла чекати і побігла до дому в сльозах. Я до неї потім забігала, бо мені така ситуація теж була неприємною. Подружка просто заплела косу і прикрасила її. Мені в перукарні зробили стандартну зачіску для старших жінок: сильно начесали волосся і виклали косу. Я спробувала трохи пригладити волосся. Мені допомогла Свєта Абрамюк. Вона трохи змінила зачіску і запропонувала зняти квітку з плаття і прикрасити нею волосся. Вийшло добре. На туфлі я заробила гроші сама, підробляючи на канікулах на
млинзаводі. Батькам туфлі не сподобалися, бо були на високих каблуках. А ввечері я випадково почула їхню мову: «Бач яка! Навіть не принесла гроші до дому, не порадилась, які туфлі купувати, а сама пішла і купила». Мені так прикро стало. Я вранці понесла ті туфлі назад до магазину. Ледве впросила продавчиню прийняти їх назад. Вдома поклала перед батьками ті гроші.
-А де туфлі поділа?
- Здала в магазин!
Вийшла з кімнати і пішла до подружки. Мені була настільки прикро, що батьки так про мене говорили. Я ж сама заробила ті гроші, щоб не просити ні в кого. Я навіть подумати не могла, що з того може бути конфлікт.
Батьки, зрештою, тих грошей не взяли і так вони лежали в мене зверху на шафі, аж поки Славік прийшов з армії. Йому дуже хотілося мати наручний годинник. От я на ті гроші і зробила йому подарунок. На цей раз батьки вже
нічого не сказали, жодного слова. Згодом мама принесла якісь туфлі і казала приміряти. То були чудові нові туфлі, які по розміру не підійшли моїй двоюрідній сестрі. Я ще довго їх носила після школи, але неприємний осад лишився. Випускний нам організували батьки. На той час стали забороняти гулянки, щоб не було п’янок. У школі була урочиста частина і ми танцювали. Мене, навіть, запросив до танцю інструктор по водінню машини, бо в дев’ятому і в десятому класі ми вчили автосправу. То було дуже приємно. У столовій технікуму накрили святкові столи. Покликали вчителів і директора школи, бо наш клас був «елітним» - тут вчилися діти вчителів і керівників підприємств. Ми ходили на Зарічанський міст зустрічати сонце. Батьки теж з нами ходили. Хтось із них взяв з собою келихи і шампанське, то ми ще й пригощалися там на світанку. Потомилися і почали розходитися до дому. Ямусила зняти свої туфельки, бо дуже ноги боліли. Взяла тата під руку і так босяком піша до дому.На другий день однокласники зібралися у нас вдома, бо тато – «широка душа» на підпитку і на радощах запросив всіх до себе. Я невиспана, бо прийшла тільки вранці, мусила винести меблі і поприбирати, бо ж треба було вільнити кімнату. Міша Капітула – єдиний однокласник, що прийшов допомогти. На горищі були розбірні столи, ми їх познімали і поставили буквою П. Зверху вкрили целофановою плівкою. Посуди в нас було багато.
Прийшло ще декілька батьків і почали зносити і виставляти наїдки, що залишились від вчорашнього дня. Мої мама і тато пішли до сусідів, щоб нам не заважати. Мені, як господині дому, доводилось збирати, мити і розносити посуд. Миючих засобів тоді не було, тільки господарське мило і гаряча вода з содою. Ту воду ще треба було від колонки принести, нагріти і тоді вже мити. Тільки дві однокласниці мені допомагали. Подвір’я було велике, танцювали під магнітофон або сиділи на лавочках і говорили. Я майже весь день провела
на кухні миючи посуд і розігріваючи наїдки. В дванадцятій годині прийшли батьки і вся молодь пішла у парк ім.Гагаріна. Я теж пішла, трохи погуляла, але була втомлена за цілий день і вирішила повернутись до дому. Мама з татом вже повиносили столи, занесли в кімнату дивани і нарешті всі полягали спати. Перший день мені більше сподобався, бо то дійсно було свято. Наш клас був дружний. І ми до тепер збираємося раз на п’ять років. У минулому році було 45 років після закінчення школи.
Учні в старших класах вже починали задумуватись, куди поступати вчитися, або куди йти на роботу. Мені дуже хотілося вивчитись на бібліотекаря, але щоб вчитися треба було здавати екзамени і мати направлення з бібліотеки, а їх давали тільки своїм знайомим і то по великому блату. Я завалила екзамен по історії, так розхвилювалася, що не могла говорити. Щоб не сидіти рік вдома вирішила поступати в Луцьк на кондитера. У той рік приймали тільки на повара. Ми з подружкою Танею почали вчитися. Не цікаво було: супи, борщі, салати порізані кубиком, соломкою і так далі. Та ще й варикоз почався, а робота була стояча. Коли ж
захворіла на дизентерію і довго пролежала в лікарні, не захотіла повертатися на навчання. Спогад про те, як з підлоги збирають фарш, що випав з м’ясорубки і роблять з нього, як ні в чому не бувало котлети, надовго відбив
в мене бажання вчитись на кухаря. Мама була дуже сердита, що я покинула навчання, але за мене заступився тато. Стала в чергу на роботу на швейну фабрику. Довго треба було чекати, аж мама не витримала, домовилася з кимось, щоб мене все-таки прийняли. В березні я вже працювала. Тут обов’язково було ходити на хор. Співробітниці трохи сердилися, бо за відсутнього треба було зробити його роботу. Участь в хорі мала свої
переваги, бо ми їздили з концертами і мали можливість побачити щось нове, зав’язували нові знайомства.
Мої подруги Таня і Тома поїхали в Калінінградську область у місто Совєцьк поступати на майстрів-маслоробів, бо у Львові можна було вчитися на лаборанта, але поступити практично було не можливо. Тож ті дівчата почали кликати за собою подруг і знайомих. В Росії в училищі цінували «хохлушок» за дисциплінованість і відповідальність. Вирішила я їхати туди. Мама мене підтримала, бо хотіла, щоб я навчилася чогось нового і щось
побачила. Прийняли мене без екзаменів і я попала я в групу до наших дівчат.
На практику їздили в Ригу на міський молокозавод. Вчитися було добре. Отримала диплом лаборанта.
У Володимирі на маслозаводі місця не було, тож я знову вернулась на швейну фабрику, де і пропрацювала 25 років. У 1972 році вийшла заміж. Від швейної фабрики отримала квартиру малосімейку.
Коли я вже була заміжньою і мала діток у мене хотіли відібрати комсомольський квиток. Виявляється, за те, що похрестила другого сина.
Коли похрестила доньку і першого сина, то ніхто нічого не казав, а за другим сином створили таку проблему. Наші з чоловіком портрети висіли в «Прожекторі» на швейній фабриці цілий рік за «ганебний вчинок» батьків.
Цікаво, що всі комсомольські і партійні діячі також були хрещеними і хрестили своїх дітей, але таємно.
Тепер я на пенсії. Маю трьох дорослих дітей, четверо внучок і четверо внуків.
В радянський післявоєнний час з бабусею Неонілою трапилась надзвичайно зворушлива подія. Про доньку Галю і її чоловіка Івана Галіїв довго не було нічого чути. Аж у 50-х роках бабусі випала нагода отримати від них першу звістку. Про це вже розповідала тьотя Галя. Вона і чоловік Іван в Австрії зустріли священика з німецької колонії. Він їм допоміг виїхати в Аргентину. Спочатку було дуже важко, але якось вижили і подалися в Америку в штат Нью-Джерсі. Поки Іван вчив англійську мову, бо був вчителем німецької, тьотя Галя працювала в майстерні швачкою. За кордоном українці завжди розшукували своїх співгромадян, і таким чином тьотя Галя познайомилась з дівчиною, мама якої жила у Володимирі по вулиці Гноєнській і ходила в собор, як і її мама, а моя бабуся - Неоніла.
Дві старші жінки ніби ненароком зустрілися в соборі і розговорилися. Бабуся спочатку боялася тієї жінки, думала, що вона з КГБ, бо постійно розпитувала про дочку Галю. Коли ж та жінка сказала, як бабуся називала
свою доньку в дитинстві, то нарешті повірила їй, бо цього імені ніхто не знав. Відтоді бабусі почали приходити листи від Марії Станько, які починались словами: «Здрастуй, моя дорогенька!» Вона прислала кольорову фотографію і моя бабуся вперше по довгому часі побачила свою вже дорослу доньку.
Сльози лились від радості.Бог допоміг віднайтися близьким людям, нам аж не вірилося. Тоді прийшла посилка з Америки з продуктами. Бабцю тягали в КГБ, розпитували від кого. Бабуся відповідала, що то родичка, яка колись виїхала на заробітки. Кагебісти заставили бабусю написати лист, що вона живе добре і ні в чому не
нуждається. Той лист і посилку запакували наново і відіслали назад в Америку. Галя все зрозуміла. Коли стало вільніше, почала знову присилати посилки. Раз на рік приходила бандероль, за яку тут треба було заплатити 30
карбованців. Ось з цих посилок у нас з мамою були гарні плаття і тканини, светрики
і куртки.
У 1992 році приїхала знайома тьоті Галі - пані Емілія подякувати своїм рятівникам. Вона колись була зв’язковою і певні люди допомогли їй виїхати за кордон. По дорозі заїхала до нас і організувала живий лист, щоб показати
тьоті Галі братів з сім’ями. Вся велика родина зібралася біля Успенського собору і та жінка мала забезпечити відео зв’язок, тобто всі мали побачитись і говорити на живо. Ми всі потроху розповідали про свої сім’ї і підготували в подарунок вишиті рушнички. Згодом, вже у наступному році ми з братом
зателефонували до тьоті Галі і тато вперше за 50 років поговорив зі своєю сестрою і запросив її в гості. Вона приїхала 31 травня 1993 року. То була єдина зустріч через пів століття брата і сестри. На жаль, бабусі вже тоді не було.
Спогади записала Кучерява Романна
