Мій дідусь був муляром. Серед інших робітників - брав участь у будівництві нашого залізничного вокзалу. Збудував не одну хату. Був добрим шевцем, бо родина була велика і взути та одягнути треба було всіх. Тоді сім’ї жили з городу. Вирощували цибулю, редьку, розсаду різних рослин, продавали, і так жили. Тато завжди працював на важких роботах: був слюсарем, а також ходив на тартак. Мама була домогосподаркою, бо тато вважав, що жінка має достатньо роботи по дому.
Дідусь - Матусевич Василь Андрійович
Село Бортнів. Бабуся і дідусь по татовій лінії.1947 рік
Коли розпочалась війна і почали бомбити Володимир, неподалік від нашої хати розірвалась бомба і електричний стовп, що стояв біля хати впав через вікно у кімнату. Нам дали пульмана – товарний вагон на дві сім’ї, і ми поїхали у Польщу. Там жила мамина рідна сестра - тьотя Ліда. У неї було троє дітей. Але в такій біді мусили і нас прихистити.
Тато був хорошим майстром по ремонту паровозів. На роботі йому виділили житло – барак, де були жахливі умови і багато клопів. Ночами батьки не спали, почергово сиділи біля мого ліжка і відганяли тих комах. Сусіди пропонували разом їхати до Америки. Тато прислухався трохи до них, але мама хотіла тільки додому.
У 1945 році ми повернулись у Володимир.
Мама з сестрами Ніною, Вірою та Лідою. 20.07.1943 рік
Мама з сестрою Вірою.1936 рік.
Грошей ніде було заробити, і мама з бабусею пекли пиріжки і продавали.
З Польщі тато привіз дамського велосипеда. Я дуже любила на ньому кататись, аж поки не трапилась аварія: я виїжджала на дорогу і саме їхав мотоцикліст. Велосипед полетів в одну сторону, а я в другу. Потім тато купив мотоцикл і також вчив мене їздити на ньому.
Пам’ятаю, як по нашій вулиці вели полонених. Мама зібрала у фартух все, що було їстівне в хаті – картоплю, хліб, пироги. Вийшла з цим надвір. Німець наставив на неї дуло автомата і кричав: «Назад!» Та мама встигла кинути у натовп їжу, а люди кинулись і хапали, хто що міг. Голодні, холодні, обідрані…
Тут недалеко біля нас було єврейське гетто, обгороджене колючим дротом.
Зоя з татом. 21.08. 1938 рік
Зоїн тато і братик на подвір'ї кінотеатру "Голубий Дунай".
У другій половині нашої хати розмістились німці. Євреї, ті що могли, заздалегідь повтікали з міста. Сусіди євреї попросились до нас, щоб ми їх заховали. Ми страшно ризикували. Добу пересиділи в погребі і пішли кудись, може на вокзал. Раніше вони товаришували з бабцею і дідом. У суботу в них завжди був шабаш. У цей день їм нічого не можна було робити. То вони кликали мою бабцю, щоб розпалила в грубці, зварила їжу. Такі в них звичаї були.
А ще в одній частині нашої хати, за німців, була макаронна фабрика. Людей виселили, завезли відповідне обладнання, постачали необхідні продукти і виробляли для своїх потреб макаронні вироби. Після війни те приміщення знову переобладнали під квартири.
Зоя, Марійка і Лена. 1946 рік
З братом. 1937 рік
Уздовж вулиці, що веде до собору Різдва Христового, стояв збитий з дощок високий паркан. Якось перед Жовтневими святами на тому паркані розвісили кольорові портрети вождів та заслужених діячів Радянського Союзу. На ранок всі портрети виявились порізаними, пошматованими. Батько казав, що то якісь бандити таке зробили.
Водосвяття. 1934 рік
Попри заборону, наша сім’я завжди святкувала Пасху і Різдво. У хаті була піч і мама з бабусею пекла паски. Всі сусіди з вулиці просилися спекти паски у нашій печі, бо ні в кого такої не було. А тато ще й писанки писав писачком і в цибулинні фарбував. А в школі у цей день збирали учнів і вели прибирати у парк ім. Гагаріна. Я пам’ятаю, що там були єврейські поховання і лежали великі плити. Учні їх не чіпали. Потім побудували у тому парку кінотеатр.
На Новий рік тато приносив велику гарну ялинку, аж до самої стелі. Прикраси робили з паперу, видутих яєць, складали ланцюжки з кольорового гофрованого паперу.
У школу пішла, коли мала вже 9 років. Спочатку я вчилась у 4-й школі, а 8-й, 9-й і 10-й класи я закінчувала у 1-й школі - жіночій. У 9-му класі нас, учнів, приймали в комсомол. Тато був проти цього, а мама мусила змиритись. Піонерів зібрали у будинку, де зараз музей, а тоді був райком, і там на комсомольському бюро нас урочисто прийняли до лав комсомолу, роздали комсомольські білети і значки.
Мама і тато. 1936 рік
Тато на весіллі
Після 10-го класу нам зробили випускний вечір. Мама купила тканину і швачка пошила для мене надзвичайно гарне плаття. Гарно прикрасили спортивний зал. Наш випуск налічував 100 дівчат – 4 класи. Поряд була 2-га школа - чоловіча, і на вечір були запрошені хлопці-випускники. Уже над ранок всі пішли зустрічати сонце.
Далі я вчилася у Львові. Закінчила культосвітній технікум. По розподілу попала у Тернопільську область. Пішла у готель переночувати, щоб на завтра іти у відділ культосвітньої роботи і брати направлення у район. Там я познайомилась з Марійкою. Ми розбалакалися. Вона закінчила кооперативний технікум. Марійка намовляла мене поїхати на роботу у Шумськ, мовляв там багато гарних хлопців. Та мені було байдуже до них, бо я мала хлопця у Володимирі. Але направлення таки отримала, і ми з Марійкою поїхали в Шумськ. Там у відділі культури мене прийняли добре. Казали, що їм якраз потрібні молоді спеціалісти. Через кілька днів ми з Марійкою гуляли по вулиці і вона мене познайомила з хлопцем. Він саме повернувся з Києва, де гостював у рідні. То було кохання з першого погляду. Після танців він провів мене до квартири, яку я винаймала у вчительки, та й каже до мене: «Я завтра знову прийду.» « Чого?,- питаю, - у мене хлопець є у Володимирі.» А зранку моя господиня знайшла його рукавички на порозі, і я мусила їх віддати. Так ми почали зустрічатись, згодом я вийшла заміж і залишилася жити в Шумську. Наше щастя тривало тільки 16 років, бо чоловік важко захворів і помер.
На весіллі у Борусевичів. 1947 рік
У скверику біля теперішнього ресторану "Дружба"
Пізніше я вчилася в Києві в інституті культури на бібліотечному відділі. Працювала в бібліотеці ім. Лесі Українки. Мені вручили медаль ім. Леніна «За трудові успіхи». Часто приїжджала до мами у гості, а коли мама захворіла, назовсім переїхала до Володимира.
Спогади записала Кучерява Романна
Коли розпочалась війна і почали бомбити Володимир, неподалік від нашої хати розірвалась бомба і електричний стовп, що стояв біля хати впав через вікно у кімнату. Нам дали пульмана – товарний вагон на дві сім’ї, і ми поїхали у Польщу. Там жила мамина рідна сестра - тьотя Ліда. У неї було троє дітей. Але в такій біді мусили і нас прихистити.
Тато був хорошим майстром по ремонту паровозів. На роботі йому виділили житло – барак, де були жахливі умови і багато клопів. Ночами батьки не спали, почергово сиділи біля мого ліжка і відганяли тих комах. Сусіди пропонували разом їхати до Америки. Тато прислухався трохи до них, але мама хотіла тільки додому.
У 1945 році ми повернулись у Володимир.
Грошей ніде було заробити, і мама з бабусею пекли пиріжки і продавали.
З Польщі тато привіз дамського велосипеда. Я дуже любила на ньому кататись, аж поки не трапилась аварія: я виїжджала на дорогу і саме їхав мотоцикліст. Велосипед полетів в одну сторону, а я в другу. Потім тато купив мотоцикл і також вчив мене їздити на ньому.
Пам’ятаю, як по нашій вулиці вели полонених. Мама зібрала у фартух все, що було їстівне в хаті – картоплю, хліб, пироги. Вийшла з цим надвір. Німець наставив на неї дуло автомата і кричав: «Назад!» Та мама встигла кинути у натовп їжу, а люди кинулись і хапали, хто що міг. Голодні, холодні, обідрані…
Тут недалеко біля нас було єврейське гетто, обгороджене колючим дротом.
У другій половині нашої хати розмістились німці. Євреї, ті що могли, заздалегідь повтікали з міста. Сусіди євреї попросились до нас, щоб ми їх заховали. Ми страшно ризикували. Добу пересиділи в погребі і пішли кудись, може на вокзал. Раніше вони товаришували з бабцею і дідом. У суботу в них завжди був шабаш. У цей день їм нічого не можна було робити. То вони кликали мою бабцю, щоб розпалила в грубці, зварила їжу. Такі в них звичаї були.
А ще в одній частині нашої хати, за німців, була макаронна фабрика. Людей виселили, завезли відповідне обладнання, постачали необхідні продукти і виробляли для своїх потреб макаронні вироби. Після війни те приміщення знову переобладнали під квартири.
Уздовж вулиці, що веде до собору Різдва Христового, стояв збитий з дощок високий паркан. Якось перед Жовтневими святами на тому паркані розвісили кольорові портрети вождів та заслужених діячів Радянського Союзу. На ранок всі портрети виявились порізаними, пошматованими. Батько казав, що то якісь бандити таке зробили.
Попри заборону, наша сім’я завжди святкувала Пасху і Різдво. У хаті була піч і мама з бабусею пекла паски. Всі сусіди з вулиці просилися спекти паски у нашій печі, бо ні в кого такої не було. А тато ще й писанки писав писачком і в цибулинні фарбував. А в школі у цей день збирали учнів і вели прибирати у парк ім. Гагаріна. Я пам’ятаю, що там були єврейські поховання і лежали великі плити. Учні їх не чіпали. Потім побудували у тому парку кінотеатр.
На Новий рік тато приносив велику гарну ялинку, аж до самої стелі. Прикраси робили з паперу, видутих яєць, складали ланцюжки з кольорового гофрованого паперу.
У школу пішла, коли мала вже 9 років. Спочатку я вчилась у 4-й школі, а 8-й, 9-й і 10-й класи я закінчувала у 1-й школі - жіночій. У 9-му класі нас, учнів, приймали в комсомол. Тато був проти цього, а мама мусила змиритись. Піонерів зібрали у будинку, де зараз музей, а тоді був райком, і там на комсомольському бюро нас урочисто прийняли до лав комсомолу, роздали комсомольські білети і значки.
Після 10-го класу нам зробили випускний вечір. Мама купила тканину і швачка пошила для мене надзвичайно гарне плаття. Гарно прикрасили спортивний зал. Наш випуск налічував 100 дівчат – 4 класи. Поряд була 2-га школа - чоловіча, і на вечір були запрошені хлопці-випускники. Уже над ранок всі пішли зустрічати сонце.
Далі я вчилася у Львові. Закінчила культосвітній технікум. По розподілу попала у Тернопільську область. Пішла у готель переночувати, щоб на завтра іти у відділ культосвітньої роботи і брати направлення у район. Там я познайомилась з Марійкою. Ми розбалакалися. Вона закінчила кооперативний технікум. Марійка намовляла мене поїхати на роботу у Шумськ, мовляв там багато гарних хлопців. Та мені було байдуже до них, бо я мала хлопця у Володимирі. Але направлення таки отримала, і ми з Марійкою поїхали в Шумськ. Там у відділі культури мене прийняли добре. Казали, що їм якраз потрібні молоді спеціалісти. Через кілька днів ми з Марійкою гуляли по вулиці і вона мене познайомила з хлопцем. Він саме повернувся з Києва, де гостював у рідні. То було кохання з першого погляду. Після танців він провів мене до квартири, яку я винаймала у вчительки, та й каже до мене: «Я завтра знову прийду.» « Чого?,- питаю, - у мене хлопець є у Володимирі.» А зранку моя господиня знайшла його рукавички на порозі, і я мусила їх віддати. Так ми почали зустрічатись, згодом я вийшла заміж і залишилася жити в Шумську. Наше щастя тривало тільки 16 років, бо чоловік важко захворів і помер.
Пізніше я вчилася в Києві в інституті культури на бібліотечному відділі. Працювала в бібліотеці ім. Лесі Українки. Мені вручили медаль ім. Леніна «За трудові успіхи». Часто приїжджала до мами у гості, а коли мама захворіла, назовсім переїхала до Володимира.
Спогади записала Кучерява Романна
