Житель міста Володимира-Волинського з 1983 року.
Мій батько Криса Сидір Данилович народився в 1903 році в селі Старі Петрівці. У батька був брат Сергій, набагато старший від нього. Землі в їхній родині не було, їх, мабуть, радше можна було назвати міщанами. Не пам’ятаю, щоб він розповідав про своїх батьків, то ж я про них нічого не знаю. В Старих Петрівцях більше половини жителів мала прізвище Криса. Казали, що походять з давнього козацького роду, від старшини Михайла Криси.


Гайовий Анатолій

Старі Петрівці знаходилися за 12 кілометрів від Києва, на березі Дніпра. Високі дніпровські кручі, луги, випаси, піщані коси. Невеликі річечки, озера і озерця повні риби. Навпроти, на іншому березі Дніпра, серед лугів було село…. Зараз того села вже нема і Дніпра нема. Зараз там Київське море. А Старі Петрівці залишились, тепер це вже, мабуть, околиця Києва, і до Межигір’я недалеко.
Під час революції і громадянської війни тато отримав серйозну травму спини. Недалеко від нього зірвався снаряд, від стіни відлетіла цеглина і травмувала батькові спину. Тоді це швидко загоїлося, а дало про себе знати в старшому віці. Він служив у Всеросійській надзвичайній комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК). Працював під прикриттям. Я дізнався про це, коли сам був досить дорослим, і не від батька. Він лише підтвердив. Розповів, що комсомольський білет йому вручив Каганович, перший секретар обкому комсомолу України. І він же його забрав.
Тато працював в Старих Петрівцях в сільпо, завідував крамницею сільського споживчого товариства. Причому заробітну плату він отримував в ЧК, а те, що заробляв в кооперації віддавав теж таки ЧК. Варто сказати, що в сільпо він заробляв більше. Сільпо це був не тільки магазин, а ще й виробництво. В селі було багато садків та ягідників.

Батько Сидір Данилович, 1920-ті роки

І щоб це все багатство не пропало в Старих Петрівцях відкрили винний завод. Виготовляли дуже хороше ягідне та фруктове вино. Київ забирав його «з руками». Все це досить складне виробництво, на громадських засадах «контролював» місцевий священик. Він виготовляв вино за власними рецептами, і ці рецепти нікому не відкривав. Сам слідкував за виробництвом додавав потрібні інгредієнти. Він виїхав з села так і не поділившись своїми секретами. Тато трохи собі записував ті рецепти, як бачив, що як і за чим, але навіть ті записи не збереглися.
Період громадянської війни це був час розгулу бандитизму. Не був виключенням і Київ. Неподалік села Старі Петрівці діяла банда. На дніпровських схилах стояла невелика хатина. Там мешкали брат із сестрою. У них був кулемет «Максим». Хата була так вдало розміщена що з неї прострілювалася вся річка. Якщо, «на вимогу» бандитів команда не приставала до берега, то судно розстрілювали з кулемета. По Дніпру тоді ходили баржі, невеликі пароплави. Їх вони і грабували.
Банду накрили. Та вийшло так, що бандитів, які грабували на Дніпрі, і яких батько допомагав виявити та арештувати, за три місяці випустили. З Нових Петрівець прибіг хлопець та повідомив батька, що вся банда вже вдома і ватажок у своєї сестри, і розпитував про нього. Потрібно було діяти дуже швидко. Адже будь якої миті бандити могли втекти. Крім того, батько розумів, що бандити йому того арешту «не подарують». Він зібрав бійців з групи самооборони, а для цього йому потрібно було повідомити бійцям, що він служить в ЧК. Тоді вдалося взяти всю банду, окрім ватажка, який зумів втекти разом з сестрою.
Після цього батько вже не міг залишатись в Старих Петрівцях. Він поїхав до Києва. Там йому запропонували їхати в Білу Церкву. Це було дуже небезпечно. Біла Церква недалеко від Києва, і інформація про те, що він є агентом ЧК дуже швидко розійшлася би серед бандитів. Батько відмовився. Його виключили з ЧК, та з лав комсомолу.
Після тих подій батько почав працювати в лісі. Він закінчив курси при міністерстві лісової промисловості. Деякий час працював на Сумщині, на лісорозробках. До війни там був побудований укріпрайон біля кордону, який проходив по річці Збруч. Одного разу він здав свого годинника в майстерню, а після того пройшовся по ринку придивляючись до годинників. Майстер-годинникар запитав:
- Сидір Данилович, а що це ви годинника купляєте?
- Та, то я не собі годинник купляю, а Гоцалу – відповів йому батько.
Гоцало, то був відомий в тих краях бандит, яких тримав всіх в страху.
За якийсь час в лісі до батька підійшов чоловік поздоровався, та спитав:
- Ну і де мій годинник? Я, Гоцало!
Він дістав пляшку «московської», відкрив її, тоді використовували паперові кришки які заливали сургучем, та запропонував випити прямо з пляшки. Батько тоді подумав як легко його вбити цією пляшкою, достатньо просто, коли він почне пити вдарити по денцю. Мабуть Гоцало зрозумів його побоювання, бо засміявся
- Пий, я міг би і перший випити, але хворий на туберкульоз, вже
відкрита форма. Випий половину, а потім я.
Випили, потім Гоцало попросив показати той годинник, який «був куплений для нього». Засміявся.
- От бісова душа той годинникар. Я йому свій годинник віддав
ремонтувати, а він розповів, що ти мені на базарі нового годинника купив…. Ти не думай я не бандит, не вбивця. Я ваш політичний опонент, людей без причини не вбиваю…. Був вчителем, колись….
Якось, в тих же краях їхав батько по лісі двоколісною бричкою. Між ногами сокира, добре знав, що тут бандити бешкетують. Раптом йому назустріч вийшов якийсь чолов’яга, і наказав зупинитись. Тато не послухався тільки коня пришвидшив. А той чоловік за бричку ухопився. Тоді тато вихопив сокиру та по тих пальцях, які за бричку ухопилися й «тюкнув». Чоловік відстав, а тато далі поїхав. Зранку побачив у бричці на долівці чотири пальці валяються. Він їх вимів, та повідомив про цей випадок прикордонників.
За якийсь час на ринку познайомився з гарною дівчиною. Вона розповіла, що живе у лісі на хуторі, запросила в гості. Якось він затримався у лісі і надвечір потрапив до того хутора. Дівчина була дуже рада. Господиня почала накривати на стіл. На питання про господаря господиня стала казати, що він у від’їзді. Поки накривали стіл батько вийшов по потребі. Зайшов за клуню і йому здалося, що хтось пройшов повз нього, потім щось дзвякнуло. Батько почекав поки все затихне та пішов подивитись туди, звідки йшов звук. Під ногами відчув якусь плиту. Розчистив листя та побачив ляду, спробував підняти. Звук був той самий. Коли він повернувся господар вже був в хаті. І права рука в нього була забинтована. Батько не став затримуватися, подякував, сказав, що конче треба їхати, і поїхав до прикордонників. Господаря арештували, підвали відкрили. Це були дуже великі підвали повні продуктів та різного краму. Були і оселедці в бочках, і шкіри корів та биків, і одежа, і відрізи матерії. Величезне багатство, як на ті голодні часи. Потім виявилось, що господар не тільки в лісі грабував. Він зі своїми подільниками ще й на залізниці промишляв.
Мою маму, Броніславу Зелінську батько зустрів на торфорозробках. Вона була ще зовсім молодою, коли почала там працювати. Навіть приписала собі кілька років. Її сім’ю розкуркулили. Тільки вона одна врятувалася від вивезення до Сибіру. Її батько, очевидно, передчуваючи, що чекає на родину, примусив наймолодшу дочку піти з дому та влаштуватись на роботу. Вона все життя боялася розповідати про те що сталося, і ніколи не шукала своїх братів та сестер. Знаю, що дід був шорником, виготовляв кінську збрую, сідла. Землі в них було небагато, дев’ять моргів. Було дві пари коней, корови, хата була накрита бляхою. Мама розповідала, що її батько мав дуже гарну бричку і пару чудових коней. Він сам виготовив для них збрую і на свята віз свою родину до церкви. Родина була велика, мама мала два чи три брата і чотири сестри. Її брат, Броніслав перед війною отримав звання майора, він був танкістом. Малоймовірно, що він залишився живим, адже з перших днів війни був на фронті.

Мама - Броніслава Станіславівна

Перед війною ми жили в Диканьці. Коли розпочалася війна батькові прийшла повістка. Він зібрав найпотрібніші речі та трохи їжі, він взагалі не любив зайві речі з собою носити. Одягнув галіфе, яке у нього залишилось іще з громадянської війни, взув ялові черевики з «обмотками». Він дуже любив носити черевики з обмотками, ця звичка в нього ще з громадянської війни залишилась. І пішов на війну. А вже ввечері повернувся додому. На здивований мамин погляд відповів:
- Нічого Броня хочемо ми того чи не хочемо, а доведеться воювати вдома. Діставай чисту пляшку будемо ховати документ, тільки спершу сама прочитай.
Вже пізніше я дізнався, що його залишили у підпіллі. Всі добре знали, що батька виключили з комсомолу, що він «постраждав» від радянської влади. Коли він прийшов до воєнкомату його запросили до розмови
- Німці тебе поставлять на лісництві. Ми не знаємо хто з нас виживе. На документі три підписи і три печатки. Про цей документ знаємо лише ми троє ти четвертий. Покажеш жінці, сховайте його разом. Ми всі залишаємося тут і невідомо, що на нас чекає, прийдуть наші, а в тебе жінка, діти….
Тільки батько і ті троє, що підписали документ, знали, що батька залишили в підпіллі. Його зв’язковим був поліцейський на прізвище Дядя. Через нього у батька був зв'язок між Полтавою і Диканькою.

Батьки з друзями

Ще до того, як німці прийшли в Диканьку ми потрапили під німецьке бомбардування. Ми жили на кордоні неподалік Диканьки, хата стояла біля річки Ворскли. На березі сушили коноплі в снопах. Пролетіла «рама», і мабуть ,пілот вирішив що це військові намети, бо скинув вісімнадцять снарядів на нашу ділянку. Я, разом з мамою та братом весь цей час сидів під столом. Мамі було дуже страшно, братові теж, а я був зовсім малий і не дуже розумів, що діється. В хаті повилітали всі шиби, снаряди падали прямо в город.
Батько ще до того, як прийшли німці побудував для нас схованку, справжній бункер в лісі. В нас були свині, корова з телятком, кури. Велику свиню відразу зарізали, м'ясо засолили та сховали в схроні. Корова паслася біля хати, там був гарний випас біля річки.
Німці поставили батька лісничим. Якось на кордон приїхали німці. На ганок саме вийшла моя мама.
- Юде, юде! – закричав молодий німець вказуючи на маму, за що отримав потиличник від старшого.
– Полька!
Мій старший брат був білявий, пам’ятаю німці його пригостили цукерками, та подарували галку - пташку. Я був чорнявий, схожий на маму. Мене не пригостили. Пам’ятаю, було прикро.

Анатолій з братом Володимиром


Майже відразу по приїзді молодші німці намірились ловити курей.
Старший офіцер заборонив їм забирати наших курей. Він же видав батькові аусвайс. З цим документом він міг їздити в Диканьку та Полтаву.
В перший же день, коли в Диканьку прийшли німці директор школи назначений керівником підпілля, вийшов на площу зустрічати німців хлібом сіллю. Він відразу здав все підпілля. Більшість підпільників були арештовані, а частина залишилась під наглядом німців. Деякі з них були завербовані німцями. Директора школи через два дні знайшли повішеним на тій самій площі, де він зустрічав німців.
Перед війною в тилу залишали командира та комісара майбутнього партизанського загону. В Диканьці назначили Поліщука. Він, ще коли загін не був повністю сформований, вирішив захопити німецький продуктовий обоз. Їх зібралося 15 чоловік. Батько через поліцая, а той через свого знайомого попередив Поліщука, що це засідка. Але Поліщук не послухався, і весь загін був знищений німцями.
Я знаю це, бо після війни приїжджав до батька, у Камінь-Каширський брат Поліщука - письменник і записував спогади. Дуже хотів описати героїчне минуле свого брата. Просив підписуватись під кожною сторінкою. Батько не згодився писати про те чого насправді не було.
Вийшли і на зв’язкового батька, поліціанта Дядя. Вечором прийшли німці до його хати, стали стукати в двері. Дядя вискочив у вікно. Німці ввірвалися в хату побачили як він тікає, почали стріляти. Його поранили в ногу, на щастя кістка залишилась ціла. Він добіг до нашого лісового кордону, щоб попередити, бо всі знали з ким він найбільше спілкувався. Тато і мама схопили нас з братом посадили на воза і поїхали ми до того підготовленого бункеру. Ну і поліцейський Дядя з нами. Він з нами жив поки війна не закінчилась. А після війни він працював у міліції в Києві.
Корову з бичком батько не прив’язував. Метрів за двісті від бункера він зробив для них невеликий навіс. Там вони всю війну і пробули. Мама приходила один раз в день подоїти, і корова її завжди чекала. І корова, і бичок взагалі, майже, не відходити від того навісу і за весь час окупації не подали жодного звуку. В сараї на кордоні залишився підсвинок. Батько висипав там цілий віз сіна і час від часу залишав йому качани кукурудзи і наливав воду. Німці в двір заїдуть підсвинок так сховається, що його і не чути. Він за всю війну голосу не подав, навіть коли був дуже голодний. Тварини дуже добре це розуміли. А вже як прийшли наші корова як показилась. Вони з бичком і бігали, і скакали, і голосно мукали. Ми з братом і самі звикли розмовляти пошепки. Коли наші пришли ще з неділю продовжували шепотіти. В лісі інакше не можна, від кожного звуку луна йде. Якось ми йшли по лісі і Володя знайшов годинника кіровського заводу, але навіть тоді змовчав, чекав поки я підійду.
Батько і поліцай Дядя зв’язалися з Полтавою. Батько організував свій загін, який займався різними диверсіями. Вони підривали залізничні колії, палили склади, переправляли військовополонених, чи цілі військові підрозділи, що потрапили в оточення. Біля Диканьки ліси невеликі, великому загонові не сховатися. Допомагали визволяти військовополонених з тимчасових концентраційних таборах. Потім отримали завдання підірвати склад ГСМ. Підірвали бочки з бензином. Вже хотіли відходити та хрещений батько мого брата запропонував зірвати ще одну бочку. Відкрутив пробку і туди засунув факела. Бочка розлетілася і хрещеному батькові дном відрізало ногу по-коліно, наче бритвою. Його відразу вночі переправили в Полтаву, в німецький госпіталь. Вирішили, що німці його краще вилікують. Склад німецький, а отже вони і повинні лікувати. І таки вилікували.
Після війни взяли колишнього поліціанта. Він був залишений у підпіллі і здав німцям всіх тих, кого не здав директор школи. Під час допиту він стверджував, що був зв’язковим у Криси. Батька запросили на допит. Провели очну ставку. Поліцай, поглянувши відповів, що Криси серед них немає, і взагалі він загинув. Батько попросив слідчих вийти, залишився з поліцаєм сам на сам.
- Ну, кажеш я загинув?
Той злякався, аж побілів і почав говорити.
Після війни батько працював помічником лісничого в селі Розсошинці, за 12 кілометрів від Диканьки. В Росошинських лісах часто полювали мисливці з Полтави та Диканьки. Одного разу мисливці, а їх було чоловік сім чи вісім, захопилися полюванням і ніч їх застала в лісі. Вже темніло, коли вони побачили вогник, і пішли на нього. Вийшли до хати.
В тій хаті на лісовому хуторі жили собі дід з бабою, вони мали корівку. І ось настав такий час, що змушені були корову продати. Баба категорично відмовилась зарізати корову. Сказала, що до м’яса навіть не доторкнеться, отже тільки продати. А для того, щоб продати необхідно було взяти довідку у сільраді. Взяв дід у сільраді довідку, загнав корову на базар, продав, а гроші так як йому дали в полотняній торбинці приніс додому. Торбинку повісив у сінцях на цвях.
Баба сказала, що може сховати гроші, на що дід відповів, що не варто, все рівно прийдуть і заберуть. Вже не раз після того як люди худобу продавали до них бандити навідувались, вбивали хазяїв і забирали гроші. І саме в той вечір до них прийшли потомлені мисливці. Постукали, їм відповіла тиша, ще сильніше постукали.
– Заходьте, – почулося з хати.
Вони зайшли. В хаті ледве жеврів каганець. Чоловіки побачили ліжко на якому лежали дід та баба накрившись з головою.
- Гроші на кілку, забирайте, ми вас не бачили, не вбивайте, - сказав їм дід з-під ковдри.
- Діду та ми мисливці, задалеко зайшли, нам би переночувати.
- Та в нас і їсти нема чого, - сказав дід, вилізаючи з ліжка.
- То нічого ми маємо що поїсти нам би соломи, щоб до ранку перебути.
Дістали мисливці горілки, кілька металевих банок м’ясних консервів, сала. Баба і собі встала, картоплі з печі дістала.
Повечеряли, а далі і питають:
- А ну розкажіть нам, що це ви торби з грішми роздаєте?
Дід з бабою і розповіли як у них людей грабують і вбивають. Мисливці були колишніми фронтовиками, а двоє з них навіть у розвідці воювали. Бабі з дідом наказали залізти на піч і мовчати, щоб не сталося. Поклали на солому кілька шинелей, на випадок якби хтось бачив що вони в хату зайшли, так ніби спати полягали, а самі зайняли місці біля вікон та затаїлися. За північ постукали у вікно.
- Діду відкривай, а то вікна виб’ємо і хату спалимо!
Їх було четверо. Вибили вікна почали лізти до хати. Вони так і залишились в тих вікнах. Один, поранений, зумів пройти лише кілька метрів.
Пізніше виявилося, що секретар сільради, яка видавала довідки для продажу худоби, була дружиною одного з бандитів. А там при сільраді було багато хуторів. Навколо них чагарники та переліски. За ними доглядав колгоспний лісник. В нього був дорослий син. Це було взимку вже після війни. По сусідству з нашим кордоном, жив хазяїн - одноосібник, його дружина померла, а діти - син та дочка були вже дорослі. Він і війну пережив, а у колгосп так і не вступив. Якось до нього зайшов знайомий, запитати чи не продасть той йому сіна. Побачив, що в дворі дві чи три копиці стояли. Хазяїн відповів, що з сином збираються по хмиз. А сіно продасть все, бо корова десь зникла. На що його знайомий пообіцяв зайти пізніше, бо зараз мусив бігти по справам, тоді вже і остаточно домовитись. В той же день у двір до одноосібника завітала хрещена його дочки. Похресниця радо її зустріла пригостила. На питання хресної: «Чому така сумна?» відповіла, що дуже тривожиться за батька та брата, бо вже давненько поїхали до лісу і все ніяк не повертаються. Заходив лісник з сином, питав про батька, розпитував куди вони з братом поїхали, і після того їй так сумно стало, ніяк не може заспокоїтись.
Хрещена постаралась її заспокоїти, сказала, що все буде добре і дівчина даремно тривожиться, дорослі чоловіки, що їм може загрожувати. Вона б радо залишилась з дівчиною та має нагальні справи.
Повертаючись з села жінка помітила, що собака, на обійсті одноосібника висить на цепу в садку. Вона підійшла до дверей і побачила свою похресницю, на ганку, в калюжі крові, мертву.
Приїхала міліція, НКВД, почали розслідування. Жінка розповіла, що похресниця згадувала про лісника з сином, який заїжджав та розпитував про батька і брата. І той чоловік, що заходив питати про сіно теж розповів, що бачив, як господар з сином подалися до лісу. Слідчі відразу поїхали на обійстя до лісника. У дворі стояли сани зі слідами крові. В хаті були тільки жінка з дочкою.
- Де?
- Та ось вони десь поїхали, по справам.
Обійстя обшукали. Чого там тільки у підвалах не знайшли, те що грабували в магазинах, шкури корів та биків. Два мундири з зірками Героя Радянського Союзу. Закордонні речі, які фронтовики везли з фронту.
Зробили засідку. Лісника разом з сином арештували, коли вони зійшли з поїзда. Вони мали при собі чемодани, які викрали у пасажирів того потягу. Люди тоді дуже бідували, а бандити забирали останнє. Одноосібника з сином знайшли в криниці на краю села. Лісник разом з сином перестріли їх в лісі зарізали та вкинули у криницю, а коня та воза забрали. Покривавлений віз слідчі знайшли на обійсті лісника.
В цей час я вже ходив в перший клас, навіть вже нагана в руках тримав.
Приїхала до нас на лісовий кордон машина з військовополоненими. Це були мадяри, чоловік п’ять чи шість. Їх супроводжував капітан НКВД. Він привіз полонених щоб заготовити дрова. Мама запитала у капітана, чи можна дати полоненим картоплі. Він дозволив. Мама винесла відро картоплі і віддала військовополоненим. Ті подякували і попросили в неї дозволу скористатись криницею. Набрали води, старанно помили картоплю розложили на траві і порівну розділили між собою. Пам’ятаю тоді до нас прибігли гратися сусідські діти. Ми всі здивовано дивились як мадяри їли картоплю сирою разом з шкарлупою.
Потім капітан з батьком відішли поговорити. Я чув як батько запитав у нього скільки має часу, на що капітан відповів – тиждень не більше.
Після війни, аби подолати розруху в селах, почали будувати нові будинки та ремонтувати понищені війною. Використовували саморобну цеглу. Вимішували глину з соломою, з цієї суміші формували цеглини, потім сушили їх на сонці. Це був дуже хороший будівельний матеріал. Будинки з такої цегли могли простояти не один десяток літ. Та для будівництва конче було потрібне дерево. Стовпи вкопати, стропи і лати, щоб покрівлю зробити. Лісникам продавати жердя було заборонено. Ліс йшов на виробництво різноманітних речей і головам колгоспів можна було купляти тільки готові вироби. Вони готові були платити гроші як за готову продукцію, тобто драбини чи щось інше. А це було порушення виробничого циклу. І дуже суворо каралося. Батько теж мав багато прохань продати будівельний ліс під виглядом хомутів, на які завжди відповідав відмовою. Мабуть, щось таки сталося, бо вже за тиждень по розмові з капітаном батько розрахувався з роботи. Мені було дуже жаль, бо там було добре жити. І корівка, і левади, і огород. Там навіть росли кавуни і дині, дуже смачні. Звідти ми поїхали в Старі Петрівці на батьківщину батька, та поселились в дідівській хаті. Там поки батька не було жила його двоюрідна сестра з племінниками. Велика родина, багато дітей, було голодно.
Якось справляли весілля, зібралися тільки найближчі родичі, приніс хто що міг. Господиня працювала вчителькою. З’їздили в Київ привезли мороженої риби. Наварили картоплі, насмажили риби, замість короваю були маленькі булочки, тоді вони здавалися мені дуже смачними.
Батько вже після того, як перевіз сім’ю в Старі Петрівці поїхав на Полтавщину і привів звідти нашу корову. Йшов ночами, вдень корова паслася, а батько спав. Доїв її щодня, пив молоко, якщо була змога лишки віддавав людям, або просто виливав. Було кілька спроб забрати корову, але у батька була рушниця. Один раз в небо стрельнув один раз під ноги, ті люди відійшли не зачепили. Вирішили підстерегти, бо знали, що батько йшов ночами. Та батько не став відпочивати вдень відразу вирушив у дорогу. Так і зумів від них відірватись. Пройшов 300 кілометрів привів корову. Для нашої сім’ї це було дуже велика вдача.
Звідти ми переїхали в село Мигалки Бородянського району Київської області. Там я пішов у другий клас. Поблизу села протікала річка Тетерів. Гарна річка з чистою водою. Батько винайняв хату. Мама працювала в магазині, батько на лісорозробках..
Ми тоді шукали на полях жуків. За колорадського жука платили карбованець. Тоді поля ще не дуже засаджували. Бо на них залишилось дуже багато техніки та боєприпасів. Там невеликі соснові ліси, ми ходили ламати гілочки. Соснові гілки добре горіли, на них добре готувати. Багато дітей тоді загинуло, та й дорослих теж, бо пробували виплавляти тротил з боєприпасів, щоб глушити рибу. Голодно тоді було.
А ми, діти, гралися у війну. Якось знайшли міну, вирішили її знешкодити аби село не постраждало. Викопали в крутому березі печеру. Зробили дірку, аби тяга була. Розвели вогнище поклали міну у вогонь, а самі швиденько переплили річку і сховалися за піщаною косою. Стали чекати, нам здавалося, що час надто повільно іде. Один хлопець вирішив подивитись чи не погасло багаття. І тільки виглянув як відразу впав бо так бабахнуло…. Пам’ятаю з нами тоді був хлопець, який міг змайструвати радіо з самих простих матеріалів. які можна було знайти на полях опалених війною. Ми слухали те радіо.
Тоді ж я бачив Хрущова. Він їхав з Києва в бік Іванькова на німецькій машині з відкидним верхом. Позаду «полуторка» з бійцями НКВД. Загалом дві машини. Люди кидали роботу і виходили на узбіччя дороги аби подивитись на Хрущова.
Коли навчався в третьому класі почалися наші біди. Ми жили тоді на Чернігівщині Носівський район село Лісні Хутори. Мама працювала в магазині, і як то зазвичай в селі записували борги в книжку. І звичайно все начальство і голова колгоспу, голова сільради, і дільничний всі брали в борг. І коли цей борг став великим дільничний порушив кримінальну справу, і за борг, за той зошит маму арештували, дали рік тюрми.
Батько продав корову забрав нас і ми поїхали на Житомирщину. Старший брат навчався в сусідньому селі, бо в нашому було тільки чотирикласна школа. В цій, школі була лише одна вчителька на всі чотири класи. Зранку навчали треті та четверті класи, по обіді перший та другий. В класі було два ряди парт, з одного боку один клас, з іншого другий. Тих, хто не слухав, вчителька била дерев’яною саморобною лінійкою, причому ребром лінійки. Четвертий клас я закінчив з похвальною грамотою. В п’ятий клас почав ходити в сусіднє село Городок, щодень за шість кілометрів. В 1952 році я закінчив п’ятий клас. Пам’ятаю повертався додому, попереду були канікули і свобода, і все життя попереду. Я міг робити все що хотів, не поспішати щодня до школи. І так мені стало добре, я був вільний, хоча і сам. Те відчуття запам’яталося на все життя. Урвище, стежка житом, маки і сонечко світило, і жайворонки на різні голоси співали. Ціле літо попереду і життя, я можу робити все, і така благодать, аж серце зайшлося.
Тоді я дійшов до пилорами біля неї була вузькоколійка. По цій вузькоколійці маленький паровозик, який всі називали «кукушкою» привозив ліс. Біля пилорами було кілька будинків. Зовсім поруч біля тих будинків я побачив диких поросят. Вони лежали в піску і зовсім не ворушилися, наче мертві. Мені стало цікаво і я підійшов ближче. Раптом, зовсім поруч «чмихнула» свиня. Тих поросят наче вітром здуло, а я сидів на сосні…. Той випадок я запам’ятав на все життя, і більше ніколи не намагався роздивлятися поросят, навпаки старався відійти якомога далі.
Зрідка до мене приїжджав брат, тато теж, час від часу. Він залишав мені гроші на продукти. За продуктами я ходив за кілометр, в ОРСовський магазин. Той магазин був для робочих з лісорозробок. Купляв там хліб, консерви, тюльку, ковбасу, масло і навіть вистачало на цукерки. Тоді продавали тільки «подушечки» обсипані цукром всередині з джемом. Я рибалив, ловив раків. Якось спустили воду в ставку. Пройшли рибалки з невеликою сіткою, а вже після них діти з торбочками через плече, аби рибу складати, якщо натраплять. Ногами та руками перевіряли дно. А там рак, чи маленький линок. Я теж тоді вирішив добути собі трохи риби для юшки. А якщо вийде то і раків напекти. За якийсь час під рукою почув щось слизьке. Розгорнув траву та дістав здорового на 1,5 кг. линка. Витягнув, сховав у торбу і швиденько побіг додому, бо могли і відібрати. Якраз з села Бігун прийшов брат. Ми затопили грубку, дістали казанка, кілька картоплин. Поле де росла картопля було недалеко від хати. Звичайно копати її заборонялося. Але я пізно ввечері, дуже акуратно підкопував корч і брав одну чи дві картоплини. Потім те все засипав акуратно, аби не було помітно. Ще побіг до сусідів попросив кропу. Це була дуже смачна юшка, і ми з’їли її всю, до остатньої краплі.
Хата в якій я жив тоді сам, це була одна велика кімната. Там була піч, глиняна підлога, дві лави попід вікном, залізне ліжко, дерев’яний стіл, ото і всі меблі. Ніяких тобі фіранок, нічого такого не було. Зате була свобода. Від мене ж вимагалося тільки одне, щоб я добре вчився.
Зі мною жила сова. Ще малим пташеням вона випала з дупла. Я ловив для неї пуголовків, годував. Вона виросла зовсім ручною, спала на бильці мого ліжка. Якось я проспав екзамен. Однокласники прийшли мене будити, але зайти в хату побоялися. Я чув як під вікном дівчата казали, що я чаклун, бо в мене на бильці сова сидить, і нікуди не летить. Вона справді була вільна, я її не прив’язував. Потім вона переселилася під стріху і довгий час жила на горищі. На тому горищі я в’ялив рибу. Солив її насаджував на прутики і розвішував на балках.
Тяжко тоді жили люди на селі. На трудодень давали п’ять копійок і 150 грам зерна. Без довідки з сільради з села не виїдеш. Обов’язково треба було відробити 200 трудоднів. Молодь могла їхати вчитися, але часто поверталася додому.
У 1952 році звільнили маму та арештували тата. Він працював технічним керівником на лісоповалі. Впала сосна і вбила чоловіка, а той чоловік не розписався в журналі по техніці безпеки. Прокурор завів справу. Батькові присудили сім років.
Ми з мамою переїхали в село Сирниці. Вона працювала на лісорозробках, я ходив до школи. На жаль, одинока молода жінка завжди привертає увагу, тому ми змушені були знову переїхати, на цей раз в село Дуби. Там я, аби заробити грошей, заготовляв кору з крушини. Здирав її, сушив, обов’язково в тіні, та здавав в медпункт. З тієї кори робили хіну. А ще збирав бересклет бородавчатий та бересклет європейський. Викопував коріння, оббивав землю молотком, потім сушив. Це коріння здавали в заготконтору. А ще ловив і продавав рибу. Так я заробив грошей на поїздку в Київ, де на мотоциклетному заводі працював мій старший брат.
Я бував у Києві, ще як ми жили в Старих Петрівцях. Пам’ятаю, що Хрещатик був сильно понищений. В 1946-47 роках всі будинки там були в будівельних риштуваннях. Я їздив до Києва з бабою Харитею. Вона возила на великий базар на Подолі полуниці, різну городину, садовину. В Старих Петрівцях було багато садків. Селяни вирощували полуницю, малину, яблука, груші і чудові горіхи.

Анатолій з мамою та братом Володимиром


А як приїхав з Києва, ми з мамою знову переїхали в Старі Петрівці, бо батька відпустили і він повертався додому. Він відсидів лише два роки. В 1954 році, після смерті Сталіна батька реабілітували. Батько, відпочивши кілька місяців, поїхав в Київ. Йому запропонували посаду начальника лісозаготівельної дільниці в Камінь-Каширському районі.
До Камінь-Каширська вела ґрунтова дорога, скрізь були болота. В дорогу збиралися караваном, який супроводжував гусеничний трактор. З Ковеля до Камінь-Каширська один раз на день ходив поїзд. На нього казали «бочка з димом». Тоді це був найнадійніший вид транспорту. В Камінь-Каширську батька направили у село Ветли.
В село Ветли ми приїхали в 1955 році. Жили на квартирі, в хорошій дерев’яній хаті на березі Прип’яті. Вода в річці була чиста, брали для пиття воду прямо з річки. Криниці ті, хто жили на березі річки, не копали, не було потреби. Вона була злегка коричневого кольору. Там я захворів на жовтуху. Лікарня була далеко - п’ятдесят кілометрів від Камінь-Каширська. А в селі був тільки дільничний лікар. Він мене лікував хініном. Пам’ятаю був дуже хворий, не міг ні їсти, ні пити, ні навіть спати. Тоді був Великдень, мама спекла шинку, але я не міг і шматочка з’їсти. Приїхав тато, його не було кілька днів він їздив в Білорусію. Подивився на мене, запитав у мами як давно я хворію. Мама і каже, що вже з тиждень. Тоді він сказав мамі щоб пішла до магазину і купила дві пляшечки «тройного» одеколону. А сам десь роздобув рідкого меду. Коли мама принесла одеколон наказав мені його пити. Казав що розуміє, що дуже бридко, але я таки мушу випити. Він перелив пляшечки у склянку і поставив її переді мною.
- Пий, я тебе дуже прошу.
Через великі зусилля, я випив. Після цього батько дав мені випити меду. Я зробив кілька ковтків і вперше за кілька днів заснув. Коли прокинувся то сказав, що хочу шинки. Всі були здивовані, а батько усміхнувся і сказав, щоб мені дали шинки.
У Ветлах я пішов у восьмий клас. Вірніше восьмий клас я починав в Нових Петрівцях біля Києва, а вже закінчував в Великій Глуші. Я вирішив відразу йти в ту школу, адже дев’ятого та десятого класу у Ветлах не було. Восьмий клас був безкоштовний, а за дев’ятий та десятий вже платили 100 карбованців в рік. Це було до реформи 1961 року. Мені там винайняли квартиру. Пам’ятаю брав полотняний мішечок. З допомогою картоплин, по боках, я робив з того мішечка щось на зразок рюкзака, і з тим мішечком пішки йшов до Великої Глуші двадцять кілометрів. Взимку Прип’ять замерзала. Тоді я міг ходити до школи щодень, бо через річку було лише дев’ять кілометрів. Я не один ходив до школи. Нас був чималенький кагал. Часом нас підвозили, бо з іншого берега взимку починали вивозити скошене ще влітку сіно та шувер. Коли весною річка розливалася, то вода майже доходила до Великої Глуші, тоді я плавав в школу на човні-плоскодонці.
Якось зимою зачерпнув я води з Прип’яті. Приніс додому і поставив відро на лаву. Мама захотіла води набрати, а з відра щупак вилазить. Мама трохи перелякалась, що і не дивно, будь-хто від несподіванки би злякався. А тато почав сміятися. Добре каже мені, збирайся, навчу тебе як сокирою та лопатою рибу взимку ловити. Прийшли ми до річки. Тато вибрав місце, і почали ми розчищати сніг. Потім вирубали яму півтора на два метри. Причому не ополонку, а саме яму в льоду, сантиметрів сорок в глибину, а в кутку зробили невеликий отвір. Яма відразу заповнилась водою. Шматки льоду зібрали, аби вода чиста була. Знайшли гілок, принесли шуверу (скошена болотна трава), прикрили яму притрусивши зверху шувером. Той шувер коли вже закінчувалося сіно привозили з заплав та розпарювали з осипкою і то був корм для тварин. І так, прикритою, ту яму залишили на ніч. Зранку тато взяв з собою тичку на кінці якої була намотана ганчірка. Тією тичкою закрив отвір в ямі. Потім зняли гілки, які прикривали ту яму. Там було повно щук та в’юнів.
Тоді було скрізь в річках і озерах багато риби. В будь-якій сажанці, калюжі в’юнів ловили мішками. Їх три дні витримували в солі потім промивали і сушили в печі так, що не залишалось кісточок. Молодь їх брала на танці і їли як насіння, тільки хруст стояв на танцях. Кілька штук часом кидали і свиням, для апетиту.
Коли чистили велику рибу то луску не викидали. Її проварювали хвилин десять та відкидали на решето потім відціджували. На дно миски клали сушені розмочені і відварені гриби, моркву, варені яйця та відпарені в’юни (їх заливали окропом на ніч) і ось все це заливали тим відваром з луски. Виставляли на холод, було дуже смачно.
Картоплю варили в печі, воду зливали туди, де запарювали січку для худоби, ставили ближче печі, щоб картопля трохи просохла. Гриби розпарювали, варили, змішували з олією, додавали часник. На стіл стелили рушник, висипали на нього картоплю, подавали гриби в мисці, в нього можна було вмоч