У 1937 році у Володимирі проживало понад 11 500 євреїв, що становило 39 відсотків загального населення; поляків було 43 відсотки; українці 14 відсотків; а також було кілька родин чехів, німців і росіян. 23 червня 1941 року 298-ма піхотна дивізія захопила Володимир. Дуже небагато з євреїв Володимира могли втекти або бути мобілізованими на військову службу заздалегідь.
Протягом наступних 10 місяців, спочатку під військовою, а потім (після 1 вересня 1941 р.) під цивільною адміністрацією, євреї Володимира зазнавали систематичних переслідувань, примусової праці та вбивств. Від 1600 до 2000 євреїв було вбито в цей період військами вермахту та загонами поліції. Серед жертв більшість були членами першого Юденрату, який німці заснували близько 7 липня.
Створення гетто у Володимирі датується 13 квітня 1942 року. Його оточував паркан з колючого дроту. Членам Юденрату та лікарям було дозволено жити за межами гетто, але деякі євреї вважали, що гетто краще захищає їх від переслідувань. Невдовзі переповнене гетто охопило голод і епідемія тифу, яка посилювалася браком ліків. Кожного, кого спіймали на спробі провезти їжу в гетто, карали. Німці припускали, що в середині 1942 року населення гетто складало щонайменше 15 000 євреїв; члени Юденрату називали цифру приблизно 18 000 євреїв, які проживали там. Наприкінці травня гетто розділили на дві частини. Євреї називали їх як «живе гетто» для кваліфікованих робітників (права сторона вулиці Кафедральна, а також вулицями Водопійна, Павловського, Броварна та Горка) та «мертве гетто» для некваліфікованих робітників (обмежене лівою стороною вулиці Катедральна, а також вулиць Стрілецька, Колейова та Фарна). Ворота між гетто охороняла єврейська поліція. Проїзд між гетто обмежувався певними годинами. Лише євреї, які мали дозвіл на роботу, могли виходити з гетто, залишаючи та повертаючись щодня групами. Примусові роботи включали такі завдання, як прибирання для німецької поліції, робота на мармеладній фабриці, доставка мінеральної води та сільськогосподарські роботи.

Мій тато Мосійчук Михайло Васильович народився у 1913 році у Володимирі-Волинському у сім’ї робітників. З семи років вчився у школі. В 1927 році поступив в механічну майстерню, де пропрацював три роки. Певний час ходив у вечірню школу, вивчав слюсарну справу. Згодом почав працювати самостійно.1934 року був призваний в польську армію в 1-й залізничний саперний батальйон у місті Кракові, де прослужив до 1936 року.
Залишилося свідоцтво видане 23-го жовтня 1935 року Михайлу Мосійчуку про те, що він закінчив підофіцерську школу і отримав спеціальність старшого сапера. Цей документ з польським гербом – білим орлом і символікою ордена Віртуті Мілітарі є найвищою військовою нагородою Польщі і вручається президентом за особливі військові заслуги. Після демобілізації працював за спеціальністю у Володимирі-Волинському аж до приходу Червоної армії. В 1939 році влаштувався на роботу механіком в гарнізонний банно-прачечний комбінат. Під час німецької окупації працював там само, аж до самої перемоги червоної армії у 1944 році, а потім працював
в КЕЧі слюсарем -сантехніком.

Місто, в якому ми народилися, назавжди оселяється у наших душах. Яким би воно не було – гамірливим задушливим мегаполісом чи тихим замріяним районним центром. І де б ти не був, що б не переживав, що б не
робив, які б думки не огортали би, краєвиди найріднішого куточка на землі повсюдно супроводжуватимуть тебе. У снах, у спогадах, у думках, у словах… У всьому…
Народилася я 24 листопада 1971 року у пологовому будинку, що тоді розміщувався у самісінькому центрі міста. Моя Матуся любить згадувати, що коли напередодні вирушила зі своєю сестрою Фелею до роддому, то намело такі величезні кучугури снігу, що обидвоє попадали у ті замети і не могли піднятися. «Я уже думала, що народжу тебе там, посеред глибокого й безкінечного снігу», - каже Мама. Але, на щастя, допомогли перехожі, і сестри якось усе ж таки добрели до тієї будівлі.
Дитинство моє проминуло в одноповерховому будиночку № 18 милої й тихої вулички Поштової у центрі міста. Жодні історичні хурделиці й буревії не змогли вплинути на її назву - Поштова так і лишилася Поштовою аж дотепер! І ця місцина є для мене найдорожчою на землі, адже саме звідти почався мій життєвий шлях, мої мандри світом.

Я народилась 24 листопада 1948 року в селі Гранатів. З’явитись на світ мені допомогла повитуха. Її звали Стефа. Вона і тьотя Надя – татова сестра стали моїми хрещеними мамами. Сергій – чоловік татової сестри Тоні був
хрещеним батьком. Другого я не пам’ятаю. В садочок я не ходила, няньок було багато, бо родина велика. Більше часу проводила у бабусі Єви Міщанчук.
У перший клас ішла двічі у 1955 і в 1956 роках. Перший раз я провчилась три місяці і захворіла, треба було серйозно лікуватися. У туберкульозній лікарні працювала наша сусідка. Вона посприяла, щоб мені дали путівку в санаторій. Мама відразу повезла мене в Яремче, де я прожила майже рік. Пам’ятаю, як я плакала за мамою, як виглядала її. Мене відразу помістили в бокс, самій було страшно, та все обійшлося, я вилікувалась.
Вдруге я пішла у перший клас у ту ж саму школу №1. Потім там вчилися мої сини. До школи я йшла з мамою у новенькій формі з білим комірцем і фартушком. Мала великий букет. Нас зустрічала дуже гарна молода і привітна вчителька Надія Захарівна Поліщук. Всі діти її полюбили.
На щодень ходили в чорних фартушках. Портфелик і все шкільне приладдя мені купили батьки. Наш клас був хороший і дружний. У старших класах нашою керівничкою була вчителька російської мови і літератури - Елла Борисівна Єремеєва. Мала підхід до кожного учня, за що всі її любили. Вона мені дуже подобалась, була молода, гарна і добра. Ми ходили з нею і в ліс, і на екскурсії, і металолом та макулатуру збирали.

Про дідуся - Бацанського Омеляна мені розповідала мама. Я його ніколи не бачила. У 1943 році, коли почалися сутички між поляками і українцями його вбили. До того часу поляки і українці жили мирно в одному селі, були добрими сусідами. Молодь збиралася разом на вечорниці. Мамин найстарший брат - Янек народився в 1915 році. Був одружений з полячкою. У 1940 році в них народилася донечка Тося. Дід походив з Люблінського воєводства у Польщі. Народився в селі недалеко від Грубешова. Одружений був з українкою Василиною Гайдук. Вона була сула сиротою, проживала в селі Радовичі Іваничівського району. Її взяла до себе на виховання заможна польська сім’я на прізвище Брус. Мали своїх четверо синів і до дівчини також добре ставились. Заміж віддали, як належить. Я пам’ятаю, що в Радовичах жила бабусина рідна сестра Тетяна і ми на свята їздили до неї.

Як багато ми чули про цю жінку, і як мало ми знаємо про її життєвий шлях, адже все, що ми пов’язуємо з її ім’ям – це Києво-Могилянська академія і місто Луцьк. Але Галшка, будучи маленькою дівчинком, бігала вулицями старого Володимира, слухала настанови свого діда – єпископа Феодосія, та була улюбленицею у свого батька Василя Гулевича підстарости володимирського, і саме тут у Володимирі – зустріла свою справжню і єдину любов.
Шляхетний рід Гулевичів, гербу «Новина» - це один із старовинних українських православних магнатських родів Волині початку XVI ст. Походження Гулевичів до останього часу є дискусійним, однак відомо, що рід перебрався на Волинь з Галичини.

Церква Іоанна Золотоустого знаходилась в урочищі Лозівщина, поблизу попередньої Іоанно-Предтеченської церкви, на сусідньому з нею острові, також оточеному болотами. Коли і ким побудована церква – точно не відомо. В візитії 1695 року вона звалась стародавньою і представлена вже змарнілою, без дзвіниці.
Якщо припустити, що дерев’яна церква може існувати 200 років, то можна вважати, що Іоанно-Золотоустівська церква побудована в другій половині XV ст.
Вперше Іоанно-Золотоустівська церква згадується в документі 3 лютого 1584року, в якому згадується священик церкви Еммануїл (Мануйло Івановський), крилошанин Володимирського собору. Він був священиком при церкві ще в 1593році.

Я народилася 8-го червня 1949 року. Ми жили з бабусею і дідусем на хуторі, біля села Угли Перші (перейменовано на село Партизанське) у Ковельському районі. Дід працював конюхом у колгоспі. У нас була викопана землянка, зсередини укріплена плетінням з лози, щоб не обсипалася земля, поверх трохи обмурована і
накрита ребристою бляхою. Зсередини вона була доволі велика. Коло вікна з однієї сторони стояв стіл, а з другої - два ліжка і сундук, де мама складала одяг і білизну. В землянці була цегляна піч. Сіни були також зроблені з лози і засипані землею.
Потім ми перебралися в хату маминої тітки, бо її сімя перебралася до Радушева. В селі була всього лиш одна вулиця, вздовж якої стояли хати. Частина селян жила за бригадою, і та місцевість називалась Причепилівка.
Тут жило 15 сімей, і ми серед них.
Тато почав будувати свою хату. Вона була невеличка дерев’яна. Хату накривали очеретом. Тато робив з нього снопки, потім вилазив на драбину і укладав згори, а я подавала. Часом відбіжу кудись, бо то нудно стояти і
дивитися, а тато вже гукає і свариться, бо йому робота стоїть. Згодом перекрили шифером. У хаті була лише кімната і кухонька. В кімнаті стояло два залізних ліжка: на одному ми спали з сестрою, а друге було встелене
перинами і подушками, накритими тюлевими накидками. Посередині стояв стіл. На підлозі лежали хідники, що мама сама ткала. В кухні було одне, але ширше залізне ліжко для мами і тата. Тато ще побудував велику 4 х 6 метрів кв. літню кухню. Я допомагала набивати дранку, а він тинькував жовтою глиною. Глину замішували в ночвах.

Я народилася в 1937 році у селі Дольськ Турійського району. Моя мама Захарчук (у дівотстві Новосад) Анастасія Тимофіївна була корінною жителькою Дольська, а тато – Захарчук Микола Панасович народився в в селі
Костянтинівка Корецького району Рівненської області. Родина тата переїхала з Рівненщини у село Ревушки Турійського району. Вже тут він познайомився з моєю мамою. Тато не мав ніякої освіти. Але коли пішов до дяка вчитися шити чоботи та черевики, дяк навчив його ще й грамоти. Тато довгий час будував будинки і заробляв на пошитті чобіт. Мама ж грамоту знала. Вона доглядала за нами, дітьми, та вела господарство. Нас було троє – я, Богдан та Святослав. Татова сестра Ольга до війни працювала у єврейському сиротинці в Володимирі-Волинському. Тітка працювала на кухні, варила діткам їсти. Вона розповідала, що сиротинець був близько кінотеатру «Космос». Цього будинку зараз нема. Він був дерев’яним і знесли його в кінці 1980-х років. На його місці нині стоїть магазин «Все для сім’ї».

Моя родина походить з Полтавщини. Дід Максим Іванович був інвалідом з дитинства, проте, це не заважало йому працювати і примножувати добро. Був хорошим столяром і люди до нього весь час зверталися по допомогу. Ніколи не відмовляв, не лінувався. Родина пережила і війну, і голод, але все таки стараннями дорослих вижила.
Дід був грамотним на той час. Закінчив чотири класи і добре знав математику, історію, розбирався в літературі, географії. Шевченкового «Кобзаря» знав на пам'ять. Бабуся Шура була простенькою жінкою, хоча і походила з багатої родини. Вічно зайнята коло плити: мусила наварити і напекти наїдків. Старалася в усьому догодити дідусеві. Зварить борщ, остудить і тільки тоді подає. Ніколи не сідала з ним за один стіл, а тільки, коли гості приходили. А пироги які смачні пекла! По святах вся сім’я сідала у свою кібітку, вимощену сіном, а поверху вистелену ряднами, і їхали до церкви у село, або у город, або на базар. Діти – чотири хлопчики і дві дівчини
гарно вбрані у вишивані строї, взуті, а не босі, гордовито поглядали навкруги. Сім’я могла собі дозволити купувати на базарі солодощі.