Я народилась 24 листопада 1948 року в селі Гранатів. З’явитись на світ мені допомогла повитуха. Її звали Стефа. Вона і тьотя Надя – татова сестра стали моїми хрещеними мамами. Сергій – чоловік татової сестри Тоні був
хрещеним батьком. Другого я не пам’ятаю. В садочок я не ходила, няньок було багато, бо родина велика. Більше часу проводила у бабусі Єви Міщанчук.
Рая з братиком і сестричкою, 1953 рік
У перший клас ішла двічі у 1955 і в 1956 роках. Перший раз я провчилась три місяці і захворіла, треба було серйозно лікуватися. У туберкульозній лікарні працювала наша сусідка. Вона посприяла, щоб мені дали путівку в санаторій. Мама відразу повезла мене в Яремче, де я прожила майже рік. Пам’ятаю, як я плакала за мамою, як виглядала її. Мене відразу помістили в бокс, самій було страшно, та все обійшлося, я вилікувалась.
Вдруге я пішла у перший клас у ту ж саму школу №1. Потім там вчилися мої сини. До школи я йшла з мамою у новенькій формі з білим комірцем і фартушком. Мала великий букет. Нас зустрічала дуже гарна молода і привітна вчителька Надія Захарівна Поліщук. Всі діти її полюбили.
На щодень ходили в чорних фартушках. Портфелик і все шкільне приладдя мені купили батьки. Наш клас був хороший і дружний. У старших класах нашою керівничкою була вчителька російської мови і літератури - Елла Борисівна Єремеєва. Мала підхід до кожного учня, за що всі її любили. Вона мені дуже подобалась, була молода, гарна і добра. Ми ходили з нею і в ліс, і на екскурсії, і металолом та макулатуру збирали.
Перший клас. Рая в нижньому ряду перша справа
Як тільки починались канікули і діти з нашого двору збиралися у піонерські табори відпочинку, ми з братом їхали в село до Міщанчуків і раділи з цього:
Накінець канікули!
Мені повезло.
Діти в табір їхали.
Я ж їду в село.
Бабусина хата. Малюнок
Ми любили бігати по гаях поміж берізок у високій траві. Там повзали вужі, росли великі суниці, яких ніхто не збирав, бо кожен мав своє. Кругом поля, де по сівозміні сіяли кукурудзу, жито, гречку, просо, льон, овес,
цукрові буряки. Найбільше я любила жито і пшеницю, а в них червоні маки, сині волошки. Я їх збирала в букети, або плела віночки.
Розкину я руки
В обіймах жита,
В них я віночки з волошок плела.
Через поле, неначе змійка, була протоптана стежинка і я нею бігала до своєї подружки Юлі Кравчук. З нею ми гралися в лісках, робили з трави ляльок, з берізок – хатки, збирали суниці і ласували ними. Часом і шкоду
робили – рвали кукурудзиння і споруджували шалаші. Дружимо ще і до цих пір. Коли приїжджаю до брата Петра і його жінки Жені Бацанських, то обов’язково відвідую Юлю.
Недалеко від бабусиної хати був замулений луг, в якому водилися жаби і пуголовки, плавали гуси, і ми, діти, там якось льопалися у тому болоті. Потім бігали по дорозі, здіймаючи якнайвище куряву і вже щасливі ввечері поверталися до дому. Довго мусили відкисати і відмиватися у цинковій балії. Бабуся терла мене полотняною шматиною. А ввечері жаби так голосно кумкали, ніби кликали нас назад в луг. Перед сном бабуся завжди читала
молитву «Отче наш» і мене навчала.
Юля була місцева і знайомила мене з іншими дітками. Ми щораз більшими ватагами збиралися гратися. З жовтої глини ліпили фігурки, посуд, хатки, дерева, звіряток, пташок. З шнурків, якими путали корів, робили гойдалки, лазили по деревах, особливо по черешнях, що росли вздовж тракту (дороги). Любили кататися на підводах. Селяни охоче брали нас на воза, бо ж то діти, та ще й ми щебетали, як пташки. За селом був вал, який називали
городець. Казали, що колись там жив польський пан. Розповідали, що якось діти пасли корів і один хлопець знайшов там гранату і підірвався на ній. Потім там зробили пташник і вирощували курей, гусей, качок. Дітвора і туди навідувалась, бо було цікаво.
Любила з дідусем їздити на бричці, коли він об’їжджав поля. В житі росло багато польових квітів, от я їх збирала. А найбільше – маки, і прикрашала ними кімнату. Я з бабусею Євою ходили пасти корову. Любила
дивитись, як бабуся доїть корову. Вона завжди наливала мені в кухлик парного молока. Бабуся і мене вчила доїти, але корова тріпнула ногою, відро впало і все молоко розлилося. На цьому моє навчання і закінчилось.
Потроху вчилася від старших всієї домашньої роботи: прибирала в хаті, замітала з дідусем Миколаєм чимале подвір’я, рвала зілля. Любила розстелити рядно на траві і лежачи читати книжки, аж доки не засинала. На
подвір’я з лугів часто приповзали вужі до криниці води попити, а часом і до хліва навідувались.
Одного разу, з тими вужами вийшла прикрість. Ми чекали на приїзд тата. Він любив спати на вишках в сіні, а братик хотів, щоб тато спав з ним в кімнаті. От ми і придумали хитрий план. Наловили у цинкове відро
маленьких вужиків, накрили кришкою, щоб не повтікали і заховали в траві, щоб дідусь з бабусею не побачили. Хотіли сказати, що наловили на горі, щоб тато там не вкладався спати. Тато приїхав аж через два дні, ясно, що вужики не вижили до того часу. Дідусь на високу вишню повісив плоский шнурок так, щоб можна було гойдатися. Було не зовсім зручно, бо шнурок був трохи закороткий і от я, гойдаючись, побачила в траві ще кусок шнурка, якраз такий, щоб доточити. Я підбігла і вхопила його рукою, а він виявився холодним, бо то був вуж. З переляку голосно заверещала, аж бабця вибігла з хати. Вхопила лопату і викинула того вужа на дорогу, та ще й порубала, аж куски підстрибували на дорозі.
Ще один вірний друг був у нас з братом в селі – собака Дунай. Він кругом нас супроводжував, а взимку ми його запрягали в сани і він нас катав.
Все ретельно в пам’яті
Я це бережу.
І колись в вечірках
Внукам розкажу.
Бо вони не знатимуть
Мазаних хаток,
І не пам’ятатимуть,
Глиняних підлог.
На малюнках в книжечках
З солом’яних стріх
Бачитимуть мазанки,
Я ж жила у них.
Як стала підлітком, то сільські хлопці намагалися якось привернути увагу до себе: то зловлять жабу і кинуть за шиворот, то дражняться, що боюся коня і не вилізу на нього. Ну я ж не могла показати, що мені страшно і
сідала по заду хлопця на коня, а він ганяв його. Серце з грудей вискакувало, але я вдавала з себе хоробру.
На коня сідала я, серце геть з грудей! Їм не показала я, що боюся все ж. Вдень коні були на бригаді. А ввечері той хлопчина виганяв їх на пашу, то я теж часто з ним ходила. А другий хлопчик - Ваня приходив і свистів під
хатою, щоб я вийшла. Бабуся мене не пускала і виходила до нього сваритися, щоб ішов геть. Вже дорослими і одруженими зустрілися у Володимирі.
Цікаво було пригадати дитячі пустощі.
Не далеко від Гранатова було село Шельвів. Туди з Луцького театру приїздили актори. Вистави починалися пізно – о 23 годині. Не виходило селянам раніше відпочивати. Поки господарство попорають, корів подоять, себе в порядок приведуть, то і вечір наступав. Збиралися ватагами і разом зі старшими йшли на виставу. Туди добиралися швидко, а назад ледь брели, бо то була 2-3 година ночі і дуже хотілося спати. Спочатку бабуся мене не пускала, то я втікала, а потім отримувала від неї торочок (шмагала мене зав’язками від фартушка). Щоб дівчата з села виглядали гарно, я давала їм одягнути свої плаття. Моя тьотя Тоня була швачкою і я мала гарне вбрання. Я не усвідомлювала, що бабуся не спить, хвилюється і трохи сердилася на неї, але швидко про це забувала. Якось в негоду бабуся пасла корову, я залишилась в хаті одна. Здійнявся вітер, почало гриміти і блискати. Здавалося, що гримить геть близько за хатою, а від блискавки в кімнаті ставало світло. Було так страшно, що я накрилась рядном, переживала, де ж то бабуся. Через трохи вона повернулася, вся геть мокра.
Дідусь після обіду любив сидіти на порозі і курити люльку. Він сам вирощував тютюн, сушив його, дрібно кришив і набивав люльку. Поки викурить, то й задрімає. Я зірву колосок, підкрадуся тихенько та й лоскочу його по обличчі. Він відмахувався, як ніби від мух, і так смішно тіпав довгими вусами.
Тьотя Тоня, тьотя Надя і маленька Рая
В село часто приїжджала тьотя Тоня. Я любила її, бо вона завжди придумувала щось смішне і цікаве. То сховається за хату і нявкає, як кицька, або кудахкає, як курка. Спочатку я велася на це, а згодом, знаючи її витівки, тихенько вибігала з хати іншою стороною і ззаду обіймала її за шию. Вона завжди привозила якісь гостинці. На згадку про неї маю кулон, який тітці Тоні подарувала хазяйка, на яку в молодості та працювала. Той кулон мені передала моя хрещена мама - тьотя Надя – татова сестра, наймолодша у сім’ї Міщанчуків. Якось він загубився на городі і цілий рік пролежав у землі. Добре, що знайшовся, залишилась пам’ятка.
Медальйон тьоті Тоні
Пам’ятаю, як всі з’їжджалися на жнива. Бабуся поралась коло плити, варила їсти, пекла пироги. Дорослі тим часом жали пшеницю, складали у снопки і перев’язували перевеслом. Потім снопи складали у копицю. Я
пробувала, як і дорослі, ходити по стерні босою. Тато з дідом ціпами молотили пшеницю, а ми з братом відганяли курей і курчат. А ще я збирала в літрову кружку суниці, перетирала їх з цукром і сметаною і давала всім поласувати. Ще й досі пам’ятаю цей запах і смак. Так ми і росли в бабусі, де і влітку і взимку було цікаво.
А потім все це скінчилося.
Роки все загладили,
Пам'ять лиш жива.
І нема стареньких вже,
І села нема.
Бабуся з дідусем переїхали до міста, коли я вчилася у 10-му класі. Моя подруга Юля з батьками переселилася в Затурці. Туди ж виїхала сім’я Капелюхів: три сестрички – Зоя, Валя, Люда і брат. Виїжджаючи з села, дід
залишив там старого собаку. Через тиждень Дунай знайшов свого господаря у Володимирі.
Протягом навчального року у Володимирі теж намагалася робити щось цікаве. Сама малювала на картоні ляльок, розмальовувала їх і вирізала. З кольорового паперу, або з журнальних листків витинала різні одежки і перевдягала їх. В старших класах на уроках праці нас вчили швейної справи, і я потроху почала шити собі одяг. Мама купила мені швейну машинку. У школі дівчата демонстрували свої вироби. Я пошила чорне шерстяне плаття з білою атласною оздобою. Відтоді я почала модно одягатись. У сьомому класі на Новорічний бал-маскарад зробила таджицький костюм, за який отримала І-ше місце і подарунок.
Мені завжди подобалось малювати і батьки це підтримували. Кольоровими олівцями намалювала Софі Лорен, Леніна, картину «Діти, що тікають від грози». Вчителем малювання був Кореневський Анатолій. Разом з іншими учнями – однокласником Пундером, і старшим від нас Сергієнком оформляли шкільні альбоми, стенди, афіші. На Новий рік малювали плакати і оздоблювали стіни в залі.
Діти нашого і сусідського двору
Чоловік Елли Борисівни – нашої керівнички був військовим і вони мали виїжджати. Вона запросила мене до себе до дому, подарувала картину «Біля ставка» і побажала, щоб я стала художницею. Картина в мене є і досі, але художником я так і не стала, хоча малюю і зараз, маю багато картин. Фарбами почала малювати з 2003 року. Неодноразово робила виставки своїх картин. А тоді, після восьмого класу вирішила поступати в училище прикладного мистецтва у Львові. У приймальній комісії подивились мої малюнки. Їм сподобалось, та я не знала, що мають бути по заданій темі, то ж не пройшла по конкурсу.
Діти
Діти з нашого і сусідського двору біля єврейської хати
Повернулась назад до школи у 9-й клас. Учні подорослішали, стали дружнішими. Цілим класом ходили збирати металолом. Восени допомагали колгоспам збирати картоплю і буряки. Навіть під час роботи нам було весело,
та й вчителі нас хвалили. Ходили один до одного на Дні народження, разом святкували Новий рік, ходили на лижах на Білі Береги. З вчителями їздили у Львів, в Київ, в Брест на екскурсії, ходили в похід на Біле озеро, що було в лісі, далеко від населеного пункту у Камінь-Каширському районі. З нами ходила вчителька Галина Павлівна Комаровських, якій зараз уже під 90. Ночували в палатках декілька ночей. З нами трапилась цікава пригода. Військові ловили рибу і нам теж захотілося. Домовились, якщо перечистимо весь улов, то і нам трохи дадуть. В результаті ми отримали ціле відро риби і зварили на кострі в казанку пахучу уху.
На Білих Берегах біля річки Луги. 10 клас, 1968 рік
Мені найбільше подобалась вчителька української мови і літератури Віра Антонівна Дідун. Вона дуже любила літературу, знала багато творів, заохочувала нас читати. Всі учні її любили. Пригадую, в кінці 10-го класу
вчили відповіді на білети. Я трохи вчила, дійшла до третього і покинула, не хотілося далі читати. На уроках перевіряли нашу підготовку і мені дістався 1-й білет. На екзамені я також витягнула той самий білет, звичайно, знала його на зубок, і отримала п’ятірку.
Вдома допомагала мамі: мила підлогу, посуд, полола город, ходила в магазин по хліб. Вчилася малювати і в'язати. Коли уроки на наступний день були вивчені, йшла гуляти на вулицю. Чималим гуртом ходили на річку
купатися, навіть в дощ, ходили в ліс по малину і суниці. Одного разу назбирали мало, і щоб не так соромно було повертатися з порожнім посудом, наклали трави, а зверху притрусили ягодами. Часом бігали на вали. Там
всередині була лікарня і великий садок. Ми збирали яблука, грушки і шовковиці, а часом і зелепуху їли. Сторож біг за нами і сварився, а ми тікали під гору, а з гори котились, як колобки.
Ввечері збирались біля будинку для прикордонників, що поряд з капличкою. На подвір’ї ріс великий каштан. Під ним стояли стіл і лавочки. Всі часто там збирались. У цьому будинку жив хлопчина старший від нас –Валера Осіпов. Він гарно грав на акордеоні і всі виходили послухали. Мама не могла докликатися нас з братом ввечері до дому. Одного разу ми довго засиділися, і прийшовши до дому я сіла вчити уроки. Кімната була одна. Звичайно, я всім заважала спати. Ось тоді тато добряче відшмагав мене паском. Не пам’ятаю, чи дуже боліло, але було прикро і гірко. Я так зайшлась плачем, що мене до півночі ніяк не могли заспокоїти.
Мама з сусідами біля будинку прикордонників
Жителі і сусіди з нашого будинку біля валу
В домініканському монастирі у вежі прикордонники крутили кіно. То було для нас свято. Ми не пропускали жодного фільму. Коли в сусідів появився перший телевізор, цілою ватагою ходили дивитись футбол. Якось
мама того хлопця, що грав на акордеоні зламала руку і попросила мене зварити їм борщ. Я спробувала відмовитись, бо, по перше – не вміла варити, а по друге – в тому будинку жили дорослі дівчата, які могли б помогти. Мої аргументи не були прийняті, мовляв, ті дівчата росіянки, діти військовослужбовців і варити борщі точно не вміють. Словом, я таки мусила її послухати. Вона казала, що за чим робити і ми разом зварили добрий обід. Ось так росіянка, дружина військового вчила мене, українку, варити червоний борщ! Інша сусідка з цього будинку просила мене шпигувати за своїм чоловіком, бо він дуже зачастив у бібліотеку, що біля пожежної
частини. Виявилось, що він просто захопився читанням книжок.
Рая, Зоя і сусідки
З нами в класі вчилась дочка священика - Саковська Ніна. Восьмеро дівчат створили дружну компанію. Тато Ніни - настоятель Успенського собору - протоієрей Миколай Саковський часто запрошував нас до себе до дому. Любив з нами спілкуватися, розповідав багато цікавого, грав на гітарі. Його дружина - матушка Тамара пригощала нас різною смакотою. Дівчата з нашої компанії вивчились і згодом стали працювати:
Тамара Фурман – вчителькою англійської мови;
Оля Биднюк - вчителькою української мови і літератури та зарубіжної літератури;
Ніна Саковська – фармацевтом;
Тоня Лучук – зооінженером і бухгалтером на птахофабриці;
Люда Ладо – викладачем у театральному училищі;
Валя Борусевич – викладачем в музичній школі;
Марійка Онух – швачкою на швейній фабриці.
А поки вчилися в школі, разом ходили на шкільні вечори, на Дні народження, зустрічали Новий рік. В старших класах ходили в кіно, гуляли по «Бродвею» - від ресторану «Дружба» і до пошти, але тільки до 22 години.
Колись всі виходили гуляти від старшого покоління до молоді, а тепер молодь сидить по барах і кафе.
На закінчення десятого класу батьки зробили нам чудовий випускний вечір. Ми прикрасили спортивний зал. Випускних класів було три – А.Б. і В. У моєму класі вчилися міські діти, а в інших – діти з Заріччя, Фалемич,
Шистова, Федорівки. Спочатку була урочиста частина, вручали атестати. І випускники, і вчителі були схвильовані, і водночас щасливі. Батьки раділи за дітей. Всі дівчата були у білих платтях і туфлях, а хлопці – в костюмах. Батьки накрили столи. Звучала музика і молодь танцювала. Було трохи сумно, що шкільні роки закінчились. У мене було пишне біле плаття, білі туфлі і два великі білі банти, зав’язані на двох хвостиках. Тканину на плаття -білий шифон з набитими атласними квітами і туфлі на низькому каблучку
мені передала тьотя Тоня з Польщі, у нас такого купити не можна було. Я сама придумала фасон, а мамина знайома кравчиха пошила. Вночі батьки порозходились до дому, а ми танцювали. Над ранком пішли зустрічати сонце, гуляли по місту і ніяк не могли наговоритися.
Наш будинок був в центрі міста, а поруч базар. На його території тепер стоїть навчальний корпус профтехучилища, універмаг і автостанція. Базарний день був в неділю. З’їжджалися селяни на фурах, везли з собою всяку всячину: поросят, курей, качок, гусей, молоко, яйця, масло, сир, овочі і фрукти. Були і машини, з яких продавали товари. Пізніше почали появлятися ларьочки. В будні ми там вчилися кататись на велосипеді. Я так і не навчилась, бо їзда під рамою і з вивернутим рулем закінчилась тим, що я врізалася в стовп. Ще ми любили там бігати і гратися у хованки. Коли почали будувати перші будинки і готель, ми бігали дивитись, як екскаватор рив ями під фундамент. Відкривались старі підземелля і ходи. На моїх очах зносили старі будинки і багатоповерхівки росли на очах. Стара дерев’яна автостанція була навпроти теперішньої, там ми чекали на автобус, щоб їхати в село. На розі Луцької вулиці і Ковельської стояла будівля швейної фабрики. Потім її
переобладнали під житло, а згодом і зовсім розібрали. Пам’ятаю, як в центрі будували школу, а зараз там офіс Ковальчука. На площі стояв пам’ятник Леніну і всі жартували, що він рукою показує на вокзал. Біля костелу, де
зараз багатоповерхівка, стояли маленькі магазинчики, де продавались бутлі, банки і повсякденні товари. Їх знесли і побудували продуктовий магазин, куди ми ходили по хліб. Пізніше за хлібом були довжелезні черги – давали по одній буханці хліба, але й це минуло, далі хліб купували мішками і кормили свиней. Той магазин знесли також і поставили багатоповерховий будинок з магазином на першому поверсі. Там продавались: газована вода по 1-й копійці і з сиропом - по 3, цукерки, шоколадне масло, льодяники в баночках, це запам’яталось найбільше, а ще там були продукти і молочні вироби. Дорослою я працювала в цьому магазині касиром. На площі продавали морозиво. Його привози в спеціальних возиках з двома баками. Набирали заокругленою ложкою кульку і вкладали у паперові, а згодом - і в вафельні стаканчики.Біля костелу була велика дзвіниця з дзвонами на верху. Я бачила, як її руйнували. В костелі зробили склади, а в підвалі – бар «Ліра». Я ще пам’ятаю величний орган, скульптури святих та ангелів. Перед костелом був магазин «Дитячий світ», мав всього три відділення: «малютка», з іграшками, і з товарами для підлітків.
Після школи вчилася у Луцькому професійно-торговельному училищі. Жила на квартирі. Подружилась з дочкою хазяйки - Світланою. Потім, навіть, кумами стали. Дуже шкодувала, що так і не наважилась поступати у Львівське училище прикладного мистецтва. Закінчила навчання в 1967 році, повернулась до Володимира і пішла працювати у змішторг у «Дитячий світ» у відділі іграшок. Магазин знаходився біля самого костелу. Коли і цей
магазин зносили і розчищали фундамент костелу, то там знайшли багато людських кісток. У 1968 році мене забрала до себе Лідія Андріївна Хільчук, що працювала завідуючою в магазині культтоварів. В магазині було три
відділи: культтовари, де продавались різні годинники, канцтовари зі шкільним приладдям і відділ платівок. Було три продавщиці – я, Люба і Люда. У магазині цілий день грала музика. Ввечері після роботи біля дверей
нас чекали хлопці, щоб провести до дому. Наша завідуюча була для нас хорошим наставником і «другою мамою». Наш колектив був дружний і чесний. Коли бухгалтерія робила переоблік, то в нас ніколи не було недостач. Взимку магазин не отоплювався, підлоги були цементні. Завідуюча повиписувала нам валянки і фуфайки, але ж ми були молоді і дурні, і того не вдягали. Ми ж мали гарно виглядати! Щоб ми зовсім не замерзли, то завідуюча в обід давала по пів стопочки горілки. Лідія Андріївна почала мене брати з собою до Львова за товарами. Пізніше я вже їздила сама з шофером і зрозуміла, що вона це робить для мене. Все частіше залучала мене до оформлення документів, та ще й настоювала, щоб я поступала в технікум.
Весілля Раї
Я вийшла заміж у 1968 році і народила сина. В декреті не була, мама гляділа дитину, а я приходила покормити, бо магазин був в п’яти хвилинах ходьби від дому. Заочно вступила до технікуму Радянської торгівлі в Луцьку.
У 1973 році успішно його закінчила і отримала диплом за спеціальністю «Товарознавство і організація торгівлі промисловими товарами». Далі, один за одним народжувались дітки. Де я тільки не працювала! В нашому змішторзі на картотеці, на галантерейному складі універмагу, продавцем, касиром, завмагом. Мені кругом щастило на добрих людей. Мала багато подяк, нагород і грошових премій, цінні подарунки. З роботи їздили
на екскурсії. По путівках відпочивала в Сочі, Хмільнику в «Лісовій пісні».
Рая
Підпрацьовувала в ательє. Навчилась вишивати гладдю і з задоволенням оздоблювала вишивкою свій і дитячий одяг. На концерті до 8-го березня в будинку культури від ательє «Новинка» демонстрували з дочкою вишиті сукні. Зі співробітницями вишивали костюми для учасників ансамблю і хору. Часто доводилось брати роботу до дому, або бігти в ательє після роботи і працювати до самої ночі. Навчилась робити рішельє і тоді вже
обшивала все свекрушине село, бо всім хотілось модні наволочки на подушки і фіранки.
На пенсію пішла у 55 років .Будучи учнями, ми не дуже замислювались про роботу вчителів. Здавалося, вони нас вчили, от і все. Але тепер я згадую їх з вдячністю, скільки зусиль вони доклали, щоб навчити нас бути хорошими людьми. Наша вчителька математики - Старченко Марія Андріївна цього року відзначила 100-й ювілей. Пишаюсь нашою класною керівничкою вчителькою хімії Галиною Сергіївною Шимко. З теплотою пригадую вчителів: Єфрема Петровича Нагроду – вчителя фізики, Туркевича Богдана Олексійовича –нашого фізкультурника, історика – Юрченко Ніну Михайлівну, бібліотекарку – Єлизавету Абрамівну Хуторянську і, звичайно, нашого директора –Мусійчука Дмитра Трифоновича.
Хочеться розповісти про свого однокласника Толіка Залуцького. Ми з ним трохи сиділи за одною партою, але не довго. Вчився добре, був спокійним хлопцем, а от мене любив зачепити. Одного разу, він щось сказав,
я вилізла на парту і вдарила його книжкою по голові. В цей момент зайшла вчителька… У щоденнику появилось зауваження. Толік єдиний з хлопців, що вітає нас з усіма святами. А взагалі він чудова людина і хороший спеціаліст по ремонту холодильників і електротехніки. Не раз доводилось звертатися до нього - ніколи не відмовив.
Тепер все рідше зустрічаємось з однокласниками, багато з них живуть в інших містах. Та все ж цікаво дізнатись, як живуть, які мають плани. Бачимось на ювілеях, на зустрічах випускників. З місцевими часто
спілкуємось, збираємось на свята, і що найбільш болісно - проводжаємо в останню путь. Багато пішло з життя молодими.
У 2014 році з Оленою Биднюк їздили на Майдан до столиці. У Києві відвідали цікаві для нас місця. В Будинку профспілок було настелено багато матраців на підлозі, там відпочивали мітингувальники. Ми з ними
спілкувалися і фотографувалися. Як добре намерзлися, грілися біля бочки. Там стояла лавка і сиділи троє хлопців, і нас покликали. Серед них був Нігоян Сергій.
У 2012 році зацікавилась виробами з пап’є-маше. Я завжди відвідувала виставки художників, та і свої картини виставляла. На одній із них познайомилась з художником Донських, який демонстрував свої вироби з
пап’є-маше. Разом з дітьми почала ходити до нього на гурток в культурномистецький центр і вчитися цій техніці. Грибочки, цибуля, часник і перець виглядали, як справжні. Ми з задоволенням займалися. Мені було тоді 64 роки.
У 2013 році на Новий рік пошила костюм Ночі. Донька привезла мене в кінотеатр ім. Шевченка на ялинку уже вдягнену, тож мене довго ніхто не міг впізнати. Я зайшла на балкон і почала звідти скидати з «золотої» сумочки
зірочки, на яких були написані побажання. Мене впізнали по голосу, аж коли я заговорила. За костюм отримала перше місце і приз – корзину з косметикою.
Зараз мені 73 і я все ще не маю часу скучати. Відвідую університет третього віку. Кожного ранку ходжу в парк «Слов’янський». Люблю бувати в лісі і дивитись, як змінюється природа. Маю багато часу і часто спілкуюся зі своєю найкращою подругою Ларисою Слабкевич. З нею можна поділитися абсолютно всім. Вона завжди вислухає, підкаже, допоможе. Разом гуляємо по місту, відпочиваємо. Я дуже вдячна їй за те, що вона є у моєму житті і зичу всім мати таку подругу, як у мене.
Тепер я вже бабуся. Народилось у мене п’ятеро дітей. Двоє пішли з життя. Зараз є донька і двоє синів, і в кожного по двоє дітей. Ще з маминої родини є родичка, що росла сиротою, то я вважаю її дочку своєю внучкою.
Діти живуть у нашому місті, часто мене навідують. Я все частіше пригадую своє дитинство, проведене в селі. Сумую за бабусею. Як би мені хотілось пригорнутися до неї, обійняти, відчути запах сільських натруджених рук, що пахнуть хлібом, молоком і запашними травами. Вона напувала мене добром, ласкою і цілющою силою своїх слів. Та все давно минулося, лишились тільки спомини. Багато чого було в житті і тернистого. Час летить, літа минають. Прошу для своїх дітей, рідних і близьких щастя, здоров’я і миру на Землі.
Спогади записала Кучерява Романна
хрещеним батьком. Другого я не пам’ятаю. В садочок я не ходила, няньок було багато, бо родина велика. Більше часу проводила у бабусі Єви Міщанчук.
Рая з братиком і сестричкою, 1953 рік
У перший клас ішла двічі у 1955 і в 1956 роках. Перший раз я провчилась три місяці і захворіла, треба було серйозно лікуватися. У туберкульозній лікарні працювала наша сусідка. Вона посприяла, щоб мені дали путівку в санаторій. Мама відразу повезла мене в Яремче, де я прожила майже рік. Пам’ятаю, як я плакала за мамою, як виглядала її. Мене відразу помістили в бокс, самій було страшно, та все обійшлося, я вилікувалась.
Вдруге я пішла у перший клас у ту ж саму школу №1. Потім там вчилися мої сини. До школи я йшла з мамою у новенькій формі з білим комірцем і фартушком. Мала великий букет. Нас зустрічала дуже гарна молода і привітна вчителька Надія Захарівна Поліщук. Всі діти її полюбили.
На щодень ходили в чорних фартушках. Портфелик і все шкільне приладдя мені купили батьки. Наш клас був хороший і дружний. У старших класах нашою керівничкою була вчителька російської мови і літератури - Елла Борисівна Єремеєва. Мала підхід до кожного учня, за що всі її любили. Вона мені дуже подобалась, була молода, гарна і добра. Ми ходили з нею і в ліс, і на екскурсії, і металолом та макулатуру збирали.
Як тільки починались канікули і діти з нашого двору збиралися у піонерські табори відпочинку, ми з братом їхали в село до Міщанчуків і раділи з цього:
Накінець канікули!
Мені повезло.
Діти в табір їхали.
Я ж їду в село.
Ми любили бігати по гаях поміж берізок у високій траві. Там повзали вужі, росли великі суниці, яких ніхто не збирав, бо кожен мав своє. Кругом поля, де по сівозміні сіяли кукурудзу, жито, гречку, просо, льон, овес,
цукрові буряки. Найбільше я любила жито і пшеницю, а в них червоні маки, сині волошки. Я їх збирала в букети, або плела віночки.
Розкину я руки
В обіймах жита,
В них я віночки з волошок плела.
Через поле, неначе змійка, була протоптана стежинка і я нею бігала до своєї подружки Юлі Кравчук. З нею ми гралися в лісках, робили з трави ляльок, з берізок – хатки, збирали суниці і ласували ними. Часом і шкоду
робили – рвали кукурудзиння і споруджували шалаші. Дружимо ще і до цих пір. Коли приїжджаю до брата Петра і його жінки Жені Бацанських, то обов’язково відвідую Юлю.
Недалеко від бабусиної хати був замулений луг, в якому водилися жаби і пуголовки, плавали гуси, і ми, діти, там якось льопалися у тому болоті. Потім бігали по дорозі, здіймаючи якнайвище куряву і вже щасливі ввечері поверталися до дому. Довго мусили відкисати і відмиватися у цинковій балії. Бабуся терла мене полотняною шматиною. А ввечері жаби так голосно кумкали, ніби кликали нас назад в луг. Перед сном бабуся завжди читала
молитву «Отче наш» і мене навчала.
Юля була місцева і знайомила мене з іншими дітками. Ми щораз більшими ватагами збиралися гратися. З жовтої глини ліпили фігурки, посуд, хатки, дерева, звіряток, пташок. З шнурків, якими путали корів, робили гойдалки, лазили по деревах, особливо по черешнях, що росли вздовж тракту (дороги). Любили кататися на підводах. Селяни охоче брали нас на воза, бо ж то діти, та ще й ми щебетали, як пташки. За селом був вал, який називали
городець. Казали, що колись там жив польський пан. Розповідали, що якось діти пасли корів і один хлопець знайшов там гранату і підірвався на ній. Потім там зробили пташник і вирощували курей, гусей, качок. Дітвора і туди навідувалась, бо було цікаво.
Любила з дідусем їздити на бричці, коли він об’їжджав поля. В житі росло багато польових квітів, от я їх збирала. А найбільше – маки, і прикрашала ними кімнату. Я з бабусею Євою ходили пасти корову. Любила
дивитись, як бабуся доїть корову. Вона завжди наливала мені в кухлик парного молока. Бабуся і мене вчила доїти, але корова тріпнула ногою, відро впало і все молоко розлилося. На цьому моє навчання і закінчилось.
Потроху вчилася від старших всієї домашньої роботи: прибирала в хаті, замітала з дідусем Миколаєм чимале подвір’я, рвала зілля. Любила розстелити рядно на траві і лежачи читати книжки, аж доки не засинала. На
подвір’я з лугів часто приповзали вужі до криниці води попити, а часом і до хліва навідувались.
Одного разу, з тими вужами вийшла прикрість. Ми чекали на приїзд тата. Він любив спати на вишках в сіні, а братик хотів, щоб тато спав з ним в кімнаті. От ми і придумали хитрий план. Наловили у цинкове відро
маленьких вужиків, накрили кришкою, щоб не повтікали і заховали в траві, щоб дідусь з бабусею не побачили. Хотіли сказати, що наловили на горі, щоб тато там не вкладався спати. Тато приїхав аж через два дні, ясно, що вужики не вижили до того часу. Дідусь на високу вишню повісив плоский шнурок так, щоб можна було гойдатися. Було не зовсім зручно, бо шнурок був трохи закороткий і от я, гойдаючись, побачила в траві ще кусок шнурка, якраз такий, щоб доточити. Я підбігла і вхопила його рукою, а він виявився холодним, бо то був вуж. З переляку голосно заверещала, аж бабця вибігла з хати. Вхопила лопату і викинула того вужа на дорогу, та ще й порубала, аж куски підстрибували на дорозі.
Ще один вірний друг був у нас з братом в селі – собака Дунай. Він кругом нас супроводжував, а взимку ми його запрягали в сани і він нас катав.
Все ретельно в пам’яті
Я це бережу.
І колись в вечірках
Внукам розкажу.
Бо вони не знатимуть
Мазаних хаток,
І не пам’ятатимуть,
Глиняних підлог.
На малюнках в книжечках
З солом’яних стріх
Бачитимуть мазанки,
Я ж жила у них.
Як стала підлітком, то сільські хлопці намагалися якось привернути увагу до себе: то зловлять жабу і кинуть за шиворот, то дражняться, що боюся коня і не вилізу на нього. Ну я ж не могла показати, що мені страшно і
сідала по заду хлопця на коня, а він ганяв його. Серце з грудей вискакувало, але я вдавала з себе хоробру.
На коня сідала я, серце геть з грудей! Їм не показала я, що боюся все ж. Вдень коні були на бригаді. А ввечері той хлопчина виганяв їх на пашу, то я теж часто з ним ходила. А другий хлопчик - Ваня приходив і свистів під
хатою, щоб я вийшла. Бабуся мене не пускала і виходила до нього сваритися, щоб ішов геть. Вже дорослими і одруженими зустрілися у Володимирі.
Цікаво було пригадати дитячі пустощі.
Не далеко від Гранатова було село Шельвів. Туди з Луцького театру приїздили актори. Вистави починалися пізно – о 23 годині. Не виходило селянам раніше відпочивати. Поки господарство попорають, корів подоять, себе в порядок приведуть, то і вечір наступав. Збиралися ватагами і разом зі старшими йшли на виставу. Туди добиралися швидко, а назад ледь брели, бо то була 2-3 година ночі і дуже хотілося спати. Спочатку бабуся мене не пускала, то я втікала, а потім отримувала від неї торочок (шмагала мене зав’язками від фартушка). Щоб дівчата з села виглядали гарно, я давала їм одягнути свої плаття. Моя тьотя Тоня була швачкою і я мала гарне вбрання. Я не усвідомлювала, що бабуся не спить, хвилюється і трохи сердилася на неї, але швидко про це забувала. Якось в негоду бабуся пасла корову, я залишилась в хаті одна. Здійнявся вітер, почало гриміти і блискати. Здавалося, що гримить геть близько за хатою, а від блискавки в кімнаті ставало світло. Було так страшно, що я накрилась рядном, переживала, де ж то бабуся. Через трохи вона повернулася, вся геть мокра.
Дідусь після обіду любив сидіти на порозі і курити люльку. Він сам вирощував тютюн, сушив його, дрібно кришив і набивав люльку. Поки викурить, то й задрімає. Я зірву колосок, підкрадуся тихенько та й лоскочу його по обличчі. Він відмахувався, як ніби від мух, і так смішно тіпав довгими вусами.
В село часто приїжджала тьотя Тоня. Я любила її, бо вона завжди придумувала щось смішне і цікаве. То сховається за хату і нявкає, як кицька, або кудахкає, як курка. Спочатку я велася на це, а згодом, знаючи її витівки, тихенько вибігала з хати іншою стороною і ззаду обіймала її за шию. Вона завжди привозила якісь гостинці. На згадку про неї маю кулон, який тітці Тоні подарувала хазяйка, на яку в молодості та працювала. Той кулон мені передала моя хрещена мама - тьотя Надя – татова сестра, наймолодша у сім’ї Міщанчуків. Якось він загубився на городі і цілий рік пролежав у землі. Добре, що знайшовся, залишилась пам’ятка.
Пам’ятаю, як всі з’їжджалися на жнива. Бабуся поралась коло плити, варила їсти, пекла пироги. Дорослі тим часом жали пшеницю, складали у снопки і перев’язували перевеслом. Потім снопи складали у копицю. Я
пробувала, як і дорослі, ходити по стерні босою. Тато з дідом ціпами молотили пшеницю, а ми з братом відганяли курей і курчат. А ще я збирала в літрову кружку суниці, перетирала їх з цукром і сметаною і давала всім поласувати. Ще й досі пам’ятаю цей запах і смак. Так ми і росли в бабусі, де і влітку і взимку було цікаво.
А потім все це скінчилося.
Роки все загладили,
Пам'ять лиш жива.
І нема стареньких вже,
І села нема.
Бабуся з дідусем переїхали до міста, коли я вчилася у 10-му класі. Моя подруга Юля з батьками переселилася в Затурці. Туди ж виїхала сім’я Капелюхів: три сестрички – Зоя, Валя, Люда і брат. Виїжджаючи з села, дід
залишив там старого собаку. Через тиждень Дунай знайшов свого господаря у Володимирі.
Протягом навчального року у Володимирі теж намагалася робити щось цікаве. Сама малювала на картоні ляльок, розмальовувала їх і вирізала. З кольорового паперу, або з журнальних листків витинала різні одежки і перевдягала їх. В старших класах на уроках праці нас вчили швейної справи, і я потроху почала шити собі одяг. Мама купила мені швейну машинку. У школі дівчата демонстрували свої вироби. Я пошила чорне шерстяне плаття з білою атласною оздобою. Відтоді я почала модно одягатись. У сьомому класі на Новорічний бал-маскарад зробила таджицький костюм, за який отримала І-ше місце і подарунок.
Мені завжди подобалось малювати і батьки це підтримували. Кольоровими олівцями намалювала Софі Лорен, Леніна, картину «Діти, що тікають від грози». Вчителем малювання був Кореневський Анатолій. Разом з іншими учнями – однокласником Пундером, і старшим від нас Сергієнком оформляли шкільні альбоми, стенди, афіші. На Новий рік малювали плакати і оздоблювали стіни в залі.
Чоловік Елли Борисівни – нашої керівнички був військовим і вони мали виїжджати. Вона запросила мене до себе до дому, подарувала картину «Біля ставка» і побажала, щоб я стала художницею. Картина в мене є і досі, але художником я так і не стала, хоча малюю і зараз, маю багато картин. Фарбами почала малювати з 2003 року. Неодноразово робила виставки своїх картин. А тоді, після восьмого класу вирішила поступати в училище прикладного мистецтва у Львові. У приймальній комісії подивились мої малюнки. Їм сподобалось, та я не знала, що мають бути по заданій темі, то ж не пройшла по конкурсу.
Повернулась назад до школи у 9-й клас. Учні подорослішали, стали дружнішими. Цілим класом ходили збирати металолом. Восени допомагали колгоспам збирати картоплю і буряки. Навіть під час роботи нам було весело,
та й вчителі нас хвалили. Ходили один до одного на Дні народження, разом святкували Новий рік, ходили на лижах на Білі Береги. З вчителями їздили у Львів, в Київ, в Брест на екскурсії, ходили в похід на Біле озеро, що було в лісі, далеко від населеного пункту у Камінь-Каширському районі. З нами ходила вчителька Галина Павлівна Комаровських, якій зараз уже під 90. Ночували в палатках декілька ночей. З нами трапилась цікава пригода. Військові ловили рибу і нам теж захотілося. Домовились, якщо перечистимо весь улов, то і нам трохи дадуть. В результаті ми отримали ціле відро риби і зварили на кострі в казанку пахучу уху.
Мені найбільше подобалась вчителька української мови і літератури Віра Антонівна Дідун. Вона дуже любила літературу, знала багато творів, заохочувала нас читати. Всі учні її любили. Пригадую, в кінці 10-го класу
вчили відповіді на білети. Я трохи вчила, дійшла до третього і покинула, не хотілося далі читати. На уроках перевіряли нашу підготовку і мені дістався 1-й білет. На екзамені я також витягнула той самий білет, звичайно, знала його на зубок, і отримала п’ятірку.
Вдома допомагала мамі: мила підлогу, посуд, полола город, ходила в магазин по хліб. Вчилася малювати і в'язати. Коли уроки на наступний день були вивчені, йшла гуляти на вулицю. Чималим гуртом ходили на річку
купатися, навіть в дощ, ходили в ліс по малину і суниці. Одного разу назбирали мало, і щоб не так соромно було повертатися з порожнім посудом, наклали трави, а зверху притрусили ягодами. Часом бігали на вали. Там
всередині була лікарня і великий садок. Ми збирали яблука, грушки і шовковиці, а часом і зелепуху їли. Сторож біг за нами і сварився, а ми тікали під гору, а з гори котились, як колобки.
Ввечері збирались біля будинку для прикордонників, що поряд з капличкою. На подвір’ї ріс великий каштан. Під ним стояли стіл і лавочки. Всі часто там збирались. У цьому будинку жив хлопчина старший від нас –Валера Осіпов. Він гарно грав на акордеоні і всі виходили послухали. Мама не могла докликатися нас з братом ввечері до дому. Одного разу ми довго засиділися, і прийшовши до дому я сіла вчити уроки. Кімната була одна. Звичайно, я всім заважала спати. Ось тоді тато добряче відшмагав мене паском. Не пам’ятаю, чи дуже боліло, але було прикро і гірко. Я так зайшлась плачем, що мене до півночі ніяк не могли заспокоїти.
В домініканському монастирі у вежі прикордонники крутили кіно. То було для нас свято. Ми не пропускали жодного фільму. Коли в сусідів появився перший телевізор, цілою ватагою ходили дивитись футбол. Якось
мама того хлопця, що грав на акордеоні зламала руку і попросила мене зварити їм борщ. Я спробувала відмовитись, бо, по перше – не вміла варити, а по друге – в тому будинку жили дорослі дівчата, які могли б помогти. Мої аргументи не були прийняті, мовляв, ті дівчата росіянки, діти військовослужбовців і варити борщі точно не вміють. Словом, я таки мусила її послухати. Вона казала, що за чим робити і ми разом зварили добрий обід. Ось так росіянка, дружина військового вчила мене, українку, варити червоний борщ! Інша сусідка з цього будинку просила мене шпигувати за своїм чоловіком, бо він дуже зачастив у бібліотеку, що біля пожежної
частини. Виявилось, що він просто захопився читанням книжок.
З нами в класі вчилась дочка священика - Саковська Ніна. Восьмеро дівчат створили дружну компанію. Тато Ніни - настоятель Успенського собору - протоієрей Миколай Саковський часто запрошував нас до себе до дому. Любив з нами спілкуватися, розповідав багато цікавого, грав на гітарі. Його дружина - матушка Тамара пригощала нас різною смакотою. Дівчата з нашої компанії вивчились і згодом стали працювати:
Тамара Фурман – вчителькою англійської мови;
Оля Биднюк - вчителькою української мови і літератури та зарубіжної літератури;
Ніна Саковська – фармацевтом;
Тоня Лучук – зооінженером і бухгалтером на птахофабриці;
Люда Ладо – викладачем у театральному училищі;
Валя Борусевич – викладачем в музичній школі;
Марійка Онух – швачкою на швейній фабриці.
А поки вчилися в школі, разом ходили на шкільні вечори, на Дні народження, зустрічали Новий рік. В старших класах ходили в кіно, гуляли по «Бродвею» - від ресторану «Дружба» і до пошти, але тільки до 22 години.
Колись всі виходили гуляти від старшого покоління до молоді, а тепер молодь сидить по барах і кафе.
На закінчення десятого класу батьки зробили нам чудовий випускний вечір. Ми прикрасили спортивний зал. Випускних класів було три – А.Б. і В. У моєму класі вчилися міські діти, а в інших – діти з Заріччя, Фалемич,
Шистова, Федорівки. Спочатку була урочиста частина, вручали атестати. І випускники, і вчителі були схвильовані, і водночас щасливі. Батьки раділи за дітей. Всі дівчата були у білих платтях і туфлях, а хлопці – в костюмах. Батьки накрили столи. Звучала музика і молодь танцювала. Було трохи сумно, що шкільні роки закінчились. У мене було пишне біле плаття, білі туфлі і два великі білі банти, зав’язані на двох хвостиках. Тканину на плаття -білий шифон з набитими атласними квітами і туфлі на низькому каблучку
мені передала тьотя Тоня з Польщі, у нас такого купити не можна було. Я сама придумала фасон, а мамина знайома кравчиха пошила. Вночі батьки порозходились до дому, а ми танцювали. Над ранком пішли зустрічати сонце, гуляли по місту і ніяк не могли наговоритися.
Наш будинок був в центрі міста, а поруч базар. На його території тепер стоїть навчальний корпус профтехучилища, універмаг і автостанція. Базарний день був в неділю. З’їжджалися селяни на фурах, везли з собою всяку всячину: поросят, курей, качок, гусей, молоко, яйця, масло, сир, овочі і фрукти. Були і машини, з яких продавали товари. Пізніше почали появлятися ларьочки. В будні ми там вчилися кататись на велосипеді. Я так і не навчилась, бо їзда під рамою і з вивернутим рулем закінчилась тим, що я врізалася в стовп. Ще ми любили там бігати і гратися у хованки. Коли почали будувати перші будинки і готель, ми бігали дивитись, як екскаватор рив ями під фундамент. Відкривались старі підземелля і ходи. На моїх очах зносили старі будинки і багатоповерхівки росли на очах. Стара дерев’яна автостанція була навпроти теперішньої, там ми чекали на автобус, щоб їхати в село. На розі Луцької вулиці і Ковельської стояла будівля швейної фабрики. Потім її
переобладнали під житло, а згодом і зовсім розібрали. Пам’ятаю, як в центрі будували школу, а зараз там офіс Ковальчука. На площі стояв пам’ятник Леніну і всі жартували, що він рукою показує на вокзал. Біля костелу, де
зараз багатоповерхівка, стояли маленькі магазинчики, де продавались бутлі, банки і повсякденні товари. Їх знесли і побудували продуктовий магазин, куди ми ходили по хліб. Пізніше за хлібом були довжелезні черги – давали по одній буханці хліба, але й це минуло, далі хліб купували мішками і кормили свиней. Той магазин знесли також і поставили багатоповерховий будинок з магазином на першому поверсі. Там продавались: газована вода по 1-й копійці і з сиропом - по 3, цукерки, шоколадне масло, льодяники в баночках, це запам’яталось найбільше, а ще там були продукти і молочні вироби. Дорослою я працювала в цьому магазині касиром. На площі продавали морозиво. Його привози в спеціальних возиках з двома баками. Набирали заокругленою ложкою кульку і вкладали у паперові, а згодом - і в вафельні стаканчики.Біля костелу була велика дзвіниця з дзвонами на верху. Я бачила, як її руйнували. В костелі зробили склади, а в підвалі – бар «Ліра». Я ще пам’ятаю величний орган, скульптури святих та ангелів. Перед костелом був магазин «Дитячий світ», мав всього три відділення: «малютка», з іграшками, і з товарами для підлітків.
Після школи вчилася у Луцькому професійно-торговельному училищі. Жила на квартирі. Подружилась з дочкою хазяйки - Світланою. Потім, навіть, кумами стали. Дуже шкодувала, що так і не наважилась поступати у Львівське училище прикладного мистецтва. Закінчила навчання в 1967 році, повернулась до Володимира і пішла працювати у змішторг у «Дитячий світ» у відділі іграшок. Магазин знаходився біля самого костелу. Коли і цей
магазин зносили і розчищали фундамент костелу, то там знайшли багато людських кісток. У 1968 році мене забрала до себе Лідія Андріївна Хільчук, що працювала завідуючою в магазині культтоварів. В магазині було три
відділи: культтовари, де продавались різні годинники, канцтовари зі шкільним приладдям і відділ платівок. Було три продавщиці – я, Люба і Люда. У магазині цілий день грала музика. Ввечері після роботи біля дверей
нас чекали хлопці, щоб провести до дому. Наша завідуюча була для нас хорошим наставником і «другою мамою». Наш колектив був дружний і чесний. Коли бухгалтерія робила переоблік, то в нас ніколи не було недостач. Взимку магазин не отоплювався, підлоги були цементні. Завідуюча повиписувала нам валянки і фуфайки, але ж ми були молоді і дурні, і того не вдягали. Ми ж мали гарно виглядати! Щоб ми зовсім не замерзли, то завідуюча в обід давала по пів стопочки горілки. Лідія Андріївна почала мене брати з собою до Львова за товарами. Пізніше я вже їздила сама з шофером і зрозуміла, що вона це робить для мене. Все частіше залучала мене до оформлення документів, та ще й настоювала, щоб я поступала в технікум.
Я вийшла заміж у 1968 році і народила сина. В декреті не була, мама гляділа дитину, а я приходила покормити, бо магазин був в п’яти хвилинах ходьби від дому. Заочно вступила до технікуму Радянської торгівлі в Луцьку.
У 1973 році успішно його закінчила і отримала диплом за спеціальністю «Товарознавство і організація торгівлі промисловими товарами». Далі, один за одним народжувались дітки. Де я тільки не працювала! В нашому змішторзі на картотеці, на галантерейному складі універмагу, продавцем, касиром, завмагом. Мені кругом щастило на добрих людей. Мала багато подяк, нагород і грошових премій, цінні подарунки. З роботи їздили
на екскурсії. По путівках відпочивала в Сочі, Хмільнику в «Лісовій пісні».
Підпрацьовувала в ательє. Навчилась вишивати гладдю і з задоволенням оздоблювала вишивкою свій і дитячий одяг. На концерті до 8-го березня в будинку культури від ательє «Новинка» демонстрували з дочкою вишиті сукні. Зі співробітницями вишивали костюми для учасників ансамблю і хору. Часто доводилось брати роботу до дому, або бігти в ательє після роботи і працювати до самої ночі. Навчилась робити рішельє і тоді вже
обшивала все свекрушине село, бо всім хотілось модні наволочки на подушки і фіранки.
На пенсію пішла у 55 років .Будучи учнями, ми не дуже замислювались про роботу вчителів. Здавалося, вони нас вчили, от і все. Але тепер я згадую їх з вдячністю, скільки зусиль вони доклали, щоб навчити нас бути хорошими людьми. Наша вчителька математики - Старченко Марія Андріївна цього року відзначила 100-й ювілей. Пишаюсь нашою класною керівничкою вчителькою хімії Галиною Сергіївною Шимко. З теплотою пригадую вчителів: Єфрема Петровича Нагроду – вчителя фізики, Туркевича Богдана Олексійовича –нашого фізкультурника, історика – Юрченко Ніну Михайлівну, бібліотекарку – Єлизавету Абрамівну Хуторянську і, звичайно, нашого директора –Мусійчука Дмитра Трифоновича.
Хочеться розповісти про свого однокласника Толіка Залуцького. Ми з ним трохи сиділи за одною партою, але не довго. Вчився добре, був спокійним хлопцем, а от мене любив зачепити. Одного разу, він щось сказав,
я вилізла на парту і вдарила його книжкою по голові. В цей момент зайшла вчителька… У щоденнику появилось зауваження. Толік єдиний з хлопців, що вітає нас з усіма святами. А взагалі він чудова людина і хороший спеціаліст по ремонту холодильників і електротехніки. Не раз доводилось звертатися до нього - ніколи не відмовив.
Тепер все рідше зустрічаємось з однокласниками, багато з них живуть в інших містах. Та все ж цікаво дізнатись, як живуть, які мають плани. Бачимось на ювілеях, на зустрічах випускників. З місцевими часто
спілкуємось, збираємось на свята, і що найбільш болісно - проводжаємо в останню путь. Багато пішло з життя молодими.
У 2014 році з Оленою Биднюк їздили на Майдан до столиці. У Києві відвідали цікаві для нас місця. В Будинку профспілок було настелено багато матраців на підлозі, там відпочивали мітингувальники. Ми з ними
спілкувалися і фотографувалися. Як добре намерзлися, грілися біля бочки. Там стояла лавка і сиділи троє хлопців, і нас покликали. Серед них був Нігоян Сергій.
У 2012 році зацікавилась виробами з пап’є-маше. Я завжди відвідувала виставки художників, та і свої картини виставляла. На одній із них познайомилась з художником Донських, який демонстрував свої вироби з
пап’є-маше. Разом з дітьми почала ходити до нього на гурток в культурномистецький центр і вчитися цій техніці. Грибочки, цибуля, часник і перець виглядали, як справжні. Ми з задоволенням займалися. Мені було тоді 64 роки.
У 2013 році на Новий рік пошила костюм Ночі. Донька привезла мене в кінотеатр ім. Шевченка на ялинку уже вдягнену, тож мене довго ніхто не міг впізнати. Я зайшла на балкон і почала звідти скидати з «золотої» сумочки
зірочки, на яких були написані побажання. Мене впізнали по голосу, аж коли я заговорила. За костюм отримала перше місце і приз – корзину з косметикою.
Зараз мені 73 і я все ще не маю часу скучати. Відвідую університет третього віку. Кожного ранку ходжу в парк «Слов’янський». Люблю бувати в лісі і дивитись, як змінюється природа. Маю багато часу і часто спілкуюся зі своєю найкращою подругою Ларисою Слабкевич. З нею можна поділитися абсолютно всім. Вона завжди вислухає, підкаже, допоможе. Разом гуляємо по місту, відпочиваємо. Я дуже вдячна їй за те, що вона є у моєму житті і зичу всім мати таку подругу, як у мене.
Тепер я вже бабуся. Народилось у мене п’ятеро дітей. Двоє пішли з життя. Зараз є донька і двоє синів, і в кожного по двоє дітей. Ще з маминої родини є родичка, що росла сиротою, то я вважаю її дочку своєю внучкою.
Діти живуть у нашому місті, часто мене навідують. Я все частіше пригадую своє дитинство, проведене в селі. Сумую за бабусею. Як би мені хотілось пригорнутися до неї, обійняти, відчути запах сільських натруджених рук, що пахнуть хлібом, молоком і запашними травами. Вона напувала мене добром, ласкою і цілющою силою своїх слів. Та все давно минулося, лишились тільки спомини. Багато чого було в житті і тернистого. Час летить, літа минають. Прошу для своїх дітей, рідних і близьких щастя, здоров’я і миру на Землі.
Спогади записала Кучерява Романна
