Про дідуся - Бацанського Омеляна мені розповідала мама. Я його ніколи не бачила. У 1943 році, коли почалися сутички між поляками і українцями його вбили. До того часу поляки і українці жили мирно в одному селі, були добрими сусідами. Молодь збиралася разом на вечорниці. Мамин найстарший брат - Янек народився в 1915 році. Був одружений з полячкою. У 1940 році в них народилася донечка Тося. Дід походив з Люблінського воєводства у Польщі. Народився в селі недалеко від Грубешова. Одружений був з українкою Василиною Гайдук. Вона була сула сиротою, проживала в селі Радовичі Іваничівського району. Її взяла до себе на виховання заможна польська сім’я на прізвище Брус. Мали своїх четверо синів і до дівчини також добре ставились. Заміж віддали, як належить. Я пам’ятаю, що в Радовичах жила бабусина рідна сестра Тетяна і ми на свята їздили до неї.
Мама Лукерія з сестрою Хелею
Бабуся Василина народила восьмеро дітей: Янка, Петра, Мітю, Хелю, Надю, мою маму – Лукерію, Антона і Зою. У той час вони жили в селі Затурці Локачинського району. Коли почались заворушення, підпалили і хату Бацанських, що стояла на межі з селом Гранатів. Там теж горіли хати. Петро і Мітя були в УПА, а Хеля – в Німеччині. Бабуся взяла найменшу Зою на руки і вибігла з хати, за нею побігли інші діти. Дід запряг коня і почав
складати на підводу найнеобхідніші речі. Йому допомагав Антон –
найменший з хлопців. На подвір’ї появились поляки. Дід з Антоном заскочили на воза, але куля влучила в діда і він впав у ріллю. То було якраз на Стрітення. Зляканий кінь рвонув з місця і понісся. Антон ледь втримався. Бабцю з дитиною наздогнав знайомий поляк і потягнув у стодолу і підпалив. Вони голосно кликали на допомогу і це почув ще один поляк, відчинив двері і запитав: «Що пані тут робить?» Бабця розповіла, хто хотів їй зробити
кривду. Поляк вислухав і сказав, щоб швидше втікала. Всі між собою були знайомі в селі, але кожен поступав згідно своїх міркувань і своєї совісті.
Мамині брати Петро та Мефодій і друг Никифор. 17.02.1957 рік
Коли через 2-3 дні все втихомирилось, люди почали вертатися на згарища. Дідусь весь цей час так і лежав у ріллі. Поховали його в Шельвові Локачинського району за два кілометри від Гранатова. З п’ятирічного віку пам’ятаю, що бабуся жила в Затурцях, ближче до центру села, недалеко від бригади і костелу. Дуже добре пам’ятаю її хату під солом’яною стріхою, низеньку, чисто вибілену. У хаті були сіни, комора, кухня і кімната. У кухні була піч, де бабця пекла смачні пироги. В кімнаті стояли два вузьких залізних ліжка і куфер, куди складали постіль і одяг. На стінах висіли ікони у вишитих рушниках і фотографії у великих рамках.
Найстрашнішою подією тоді, у 1958 році для мне стала смерть бабусі. Якраз цвів жасмин під вікном, і тепер я цей запах ненавиджу. Їй було всього 65 років. Поховали її теж у Шельвові поряд з дідусем.Пригадую, якось бабця напекла цілу піч пирогів і сама погнала корову на пашу. Раптом в хату зайшла циганка, почула запах і попросила, щоб я їй дала одного пирога. Але ж вийшло так, що виманила дві бляшки тих пирогів.
Бабуся була недалеко, і їй хтось сказав, що бачив на її подвір’ї циганку. Вона мерщій кинулась на обійстя і гнала палкою ту циганку аж на дорогу. Зараз на місці тої хати стоїть цегляна, де жила тьотя Зоя, а зараз живе її син.
Знаю, що мамині брати відсиділи в тюрмі за участь в УПА. Янек втік з дружиною і донькою Тосею в Польщу. Я багато разів їздила до двоюрідної сестри Тосі у Варшаву. Також була в селі Лешно-Воля, де жив дядько Янек і
працював там пшеводнічонцим (голова колгоспу). Внуки тітчиної сестри завели мене в будинок, де працював їхній прадід Янек. На стіні висів документ у рамці підписаний Бацанським Янеком. Перший раз поїхала
відразу після 10-го класу. Шкода, що живим його вже не застала, але познайомилась з його дружиною.
Тітка Льодзя і дядько Янек Бацанські
Бацанські Янек і Льодзя
Мама Лукерія, тато Іван, маленька Рая, тьотя Тоня з чоловіком
. Бацанський Йосип Фото рідний брат діда Омеляна
Лідія з дочкою Раїсою і сином Віктором
Антоніна Бацанська, Свято Комунії, 1945 рік
Фотографій мого діда не залишилось. Мама зберігала фотографію рідного брата свого тата, бо були схожі, як дві краплі води. Тож я знаю, як би міг виглядати мій дідусь.
Микола і Єва Міщанчуки
У селі Гранатів теж горіли хати, але татових батьків лихо оминуло і хата лишилась ціла. Міщанчуки Микола та Єва відразу забрали Бацанських до себе. Мали п’ятеро дітей. Троє з них – Маня, Федора та Іван (мій тато)
були вивезені в Німеччину, Тоня жила у Володимирі. Тільки Надя жила біля батьків. Маленька хатина під солом’яною стріхою: сіни з коморою і одна кімната. У кімнаті була велика піч, два дерев’яних ліжка, куфер, столик, лава під стіною навпроти печі. На лаві стояла шафка для посуду. Там акуратно були складені тертка, ножі, дерев’яні дошки, товкачик, качалка. Зверху стояла стільниця для тіста. Кружки, ложки і миски були з алюмінію. Сито і черпак саморобні. Біля печі стояло кілька чугунців. Для пирогів були саморобні бляшки. В кімнаті на вікні стояло маленьке дзеркальце і поруч лежали гребінці. В сінях стояло господарське начиння: нецьки, маслобійка, цебрики, бочки, плетені кошики, цинкові відра і балія. У бабусі було багато
глиняних гладишок. Я пам’ятаю, що вона тримала в них молоко.По кутках висіли великі ікони, прикрашені вишитими рушниками. Постіль була полотняна, ліжка накривались ряднами. На підлозі лежали домоткані хідники. Підлога була мазана жовтою глиною. Я, коли була малою, то ходила з бабцею по глину, а як виросла, то і сама мастила.Ввечері запалювали керосинову лампу, потім появився примус.
В селі хати стояли по оддаль одна від одної, було 12 дворів. Біля хат росли невеликі молоді гаї з берізок і ліщини, що ховались за горбками. Пам’ятаю, що одна сім’я жила в землянці, викопаній під горбком. Дідусь Микола походив, мабуть, з Поромова Іваничівського району, бо там лишилось багато родичів. Сам був невисокого зросту, худорлявий, з великими вусами. Завжди ходив у фетровому капелюсі, ще польському, а
влітку носив солом’яного. Курив люльку і сам вирощував тютюн. Вдень, а часом і вночі, об’їжджав колгоспні поля на своїй двоколісній бричці, вночі працював на бригаді сторожем. Територія була обгороджена дерев’яним
плотом і колючим дротом, щоб коні і корови не повтікали. Дідова сторожка була в землянці.
Бабуся Єва ходила біля господарства: тримали курей, пару свиней, корову, та ще й на полі працювала. Була маленького зросту, кругленька і пухкенька. У бабці була сестра Калабанова Магда, що жила в Татарії в селі
Бірю-Сарай, мала двох доньок Валю і Тамару.Їхні діти Федора і Маня згодом теж виїхали до Польщі, бо чоловіки
були поляками.
Тато Іван з сестрою Федорою
Іван Миколайович Міщанчук, мій тато, народився 22 липня 1924 року в селі Гранатів Локачинського району. У 1941 році був вивезений до Німеччини, працював у місті Еберсвальде за 40 кілометрів від Берліна на
вагоноремонтному заводі. Власник цього заводу забрав тата з табору для полонених на свій завод. Там тато навчився ковальської справи. Власник ставився до нього дуже добре, по закінченні війни не хотів відпускати,
просив, щоб той залишився. Тато повернувся до дому в 1944 році, мав всього 21 рік.
Мама зі своєю родиною теж жила у Міщанчуків. У 1948 році вони одружились. Татові було 24 а мамі -18 років. І майже через три місяці народилась я. Згодом, коли мені виповнився місяць тітка Тоня, що жила у
Володимирі разом з сестрою Надею, забрала нас до себе. Всі жили в одній кімнаті, що мала два вікна. До неї був прибудований коридорчик. Кімнату перегородили фанерою. В одній частині жили сестри і висіла моя плетена
колиска. А в другій жили батьки.
Мама Лукерія, тато Іван і друзі
У 1949 році тато влаштувався на роботу у вуглерозвідку ковалем, ця будівля ще й досі стоїть на повороті, як їхати на Нововолинськ. Кузня була навпроти бувшого плодоконсервного заводу. Татові дали одну кімнату в
дерев’яному будинку, якраз біля каплички. Просторий коридор переобладнали під кухню. Він сам змурував кахельну грубку, а в кухні –плиту з духовкою, викопав хороший льох, добудував дерев’яний коридор з
великими вікнами.
Міщанчук Іван Миколайович. У ковальському цеху
Тато вставав дуже рано. Розпалював у плиті, щоб було тепло, а мама готувала сніданок. Ніколи не йшли до школи не поснідавши. З собою давали по 10 копійок – якраз на два пиріжки. Я часто взимку сиділа під грубкою і
читала, вчила уроки.
Тато на роботі у вуглерозвідці
На Новий рік тато приносив велику ялинку, а ми з мамою її прикрашали. Замотували у «золотко» горішки, вішали коржики і цукерки, невеличкі яблука і трохи скляних іграшок. Бувало, вночі, коли мама і тато позасинають, ми тягали цукерки. Вони зачіплювались за іграшки, і ті падали, і розбивались. Трохи влітало нам, але не дуже. З роботи батьки приносили новорічні подарунки, а на свято Миколая самі купували і клали нам під подушки.
Зручностей не було. По воду ходили до джерела біля Успенського собору, там була колонка. З двома відрами води треба було йти під гору. Пізніше поставили колонку біля колишнього паспортного стола, навпроти
музичної школи. Там якраз закінчувались городи нашого будинку. До війни в нашому будинку жили євреї.
Тато в кузні (біля плодоконсервного заводу)
Тато був хорошим ковалем. На роботі його поважали. У тата було багато раціоналізаторських винаходів і його портрет постійно висів на дошці пошани. У 1976 році був нагороджений медаллю «Ветеран праці». Нікому не
відмовляв, допомагав усім, бо ж люди просили - хто мотичку зробити, чи лопату, чи клямку до дверей, а хто і огорожу металеву замовляв. Працював на одному місці аж до самої пенсії. На вихідних часто їздив в село
допомагати батькам. Був затятим рибаком. Ходив у ліс збирати гриби, горіхи, суниці, малину. Часто нас брав з собою. Перед виходом на пенсію татові дали від організації двокімнатну квартиру і зараз я там живу. Невиліковна хвороба забрата тата 22 травня 1987 року.
Мама Бацанська Лідія (Лукерія) народилася 12 вересня 1930 року у с. Радовичі Іваничівського району.
Поки ми з братиком були малі, мама не працювала, вела домашнє господарство: працювала на городі, доглядала домашню птицю, поросят. Ми ніколи не були голодними. Тато непогано заробляв, родичі з сіл багато давали продуктів. Просто у дворі був ковбасний цех і хлопці приносили кусок м’яса, щоб мама борщ зварила, чи суп, та ще й ковбаску не раз давали.
Мама з нами часто їздила до бабусь в село Гранатів і в Затурці. Вони не далеко жили одна від одної – півтора кілометри від хати до хати. Коли ми вже ходили до школи, і Вітя був у третьому класі, мама пішла на роботу на плодоконсервний завод. Потім працювала в садочку №1. Він знаходився на території, де зараз гуртожиток педучилища. Спочатку була нічною нянею, а потім поваром.
Мама любила в'язати гачком і спицями. І тому вдома було багато гарних саморобних речей: скатертини, покривала і занавіски на ліжка, серветки, фіранки на вікна. Для дітей в’язала шкарпетки, рукавички, шалики,
шапочки, светри, безрукавки. Для сукання ниток було веретено і коновороток. Ще мама дуже любила вишивати хрестиком, на стінах висіли вишиті картини.
Татова сестра Тоня, в якої ми жили, вміла шити, тож обшивала всю нашу сім’ю. Коли я вчилася у сьомому класі, вона виїхала в Польщу. Мама і тато, та і вся рідня їздили до неї і звідти привозили гарні тканини, хустки,
добротний модний одяг.
Щоб підзаробити, мама обробляла в колгоспі буряки і мене з собою брала. Я любила ходити з мамою в ліс по ягоди. З сусідами ми жили добре. Не раз збиралися на свята, або просто ввечері після роботи. Зараз уже все не
так… Мама завжди шкодувала людей. У Володимирі був собі такий «дурний» Вася. Колись був розумним хлопцем, але ж трапилась біда. От він ходив вулицями міста з палками і стукав по дверях, по вікнах. Хлопці з ним дражнилися, але ніколи не цуралися його допомоги. Я сама бачила, як на річці хлопці просили його розв’язати задачу. Математику він любив і знав, тож розв’язати задачку для нього було просто. Ще у Володимирі була дивакувата Леся. Коли вони йшли мимо нашої хати, мама закликала їх в
коридор і давала щось поїсти.
У садочку, що по вулиці Луцькій мама працювала до пенсії. Була членом організації ветеранів України. У 2002 році мами не стало. Мала всього 72 роки. Це було важким горем для мене, я весь час згадую її, картаю
себе за те, що іноді не слухала її, щось не так робила, не так поступала.Якби мені хотілося вклонитися своїм рідним бабусям і дідусеві, мамі і татові. Поцілувати їх втомлені спрацьовані руки, подякувати за їхню любов і ласку. Якось не прийнято було колись розпитувати про життя, тому я мало знаю про їхні долі.
Далі буде...
Спогади записала Кучерява Романна
Мама Лукерія з сестрою Хелею
Бабуся Василина народила восьмеро дітей: Янка, Петра, Мітю, Хелю, Надю, мою маму – Лукерію, Антона і Зою. У той час вони жили в селі Затурці Локачинського району. Коли почались заворушення, підпалили і хату Бацанських, що стояла на межі з селом Гранатів. Там теж горіли хати. Петро і Мітя були в УПА, а Хеля – в Німеччині. Бабуся взяла найменшу Зою на руки і вибігла з хати, за нею побігли інші діти. Дід запряг коня і почав
складати на підводу найнеобхідніші речі. Йому допомагав Антон –
найменший з хлопців. На подвір’ї появились поляки. Дід з Антоном заскочили на воза, але куля влучила в діда і він впав у ріллю. То було якраз на Стрітення. Зляканий кінь рвонув з місця і понісся. Антон ледь втримався. Бабцю з дитиною наздогнав знайомий поляк і потягнув у стодолу і підпалив. Вони голосно кликали на допомогу і це почув ще один поляк, відчинив двері і запитав: «Що пані тут робить?» Бабця розповіла, хто хотів їй зробити
кривду. Поляк вислухав і сказав, щоб швидше втікала. Всі між собою були знайомі в селі, але кожен поступав згідно своїх міркувань і своєї совісті.
Коли через 2-3 дні все втихомирилось, люди почали вертатися на згарища. Дідусь весь цей час так і лежав у ріллі. Поховали його в Шельвові Локачинського району за два кілометри від Гранатова. З п’ятирічного віку пам’ятаю, що бабуся жила в Затурцях, ближче до центру села, недалеко від бригади і костелу. Дуже добре пам’ятаю її хату під солом’яною стріхою, низеньку, чисто вибілену. У хаті були сіни, комора, кухня і кімната. У кухні була піч, де бабця пекла смачні пироги. В кімнаті стояли два вузьких залізних ліжка і куфер, куди складали постіль і одяг. На стінах висіли ікони у вишитих рушниках і фотографії у великих рамках.
Найстрашнішою подією тоді, у 1958 році для мне стала смерть бабусі. Якраз цвів жасмин під вікном, і тепер я цей запах ненавиджу. Їй було всього 65 років. Поховали її теж у Шельвові поряд з дідусем.Пригадую, якось бабця напекла цілу піч пирогів і сама погнала корову на пашу. Раптом в хату зайшла циганка, почула запах і попросила, щоб я їй дала одного пирога. Але ж вийшло так, що виманила дві бляшки тих пирогів.
Бабуся була недалеко, і їй хтось сказав, що бачив на її подвір’ї циганку. Вона мерщій кинулась на обійстя і гнала палкою ту циганку аж на дорогу. Зараз на місці тої хати стоїть цегляна, де жила тьотя Зоя, а зараз живе її син.
Знаю, що мамині брати відсиділи в тюрмі за участь в УПА. Янек втік з дружиною і донькою Тосею в Польщу. Я багато разів їздила до двоюрідної сестри Тосі у Варшаву. Також була в селі Лешно-Воля, де жив дядько Янек і
працював там пшеводнічонцим (голова колгоспу). Внуки тітчиної сестри завели мене в будинок, де працював їхній прадід Янек. На стіні висів документ у рамці підписаний Бацанським Янеком. Перший раз поїхала
відразу після 10-го класу. Шкода, що живим його вже не застала, але познайомилась з його дружиною.
Фотографій мого діда не залишилось. Мама зберігала фотографію рідного брата свого тата, бо були схожі, як дві краплі води. Тож я знаю, як би міг виглядати мій дідусь.
У селі Гранатів теж горіли хати, але татових батьків лихо оминуло і хата лишилась ціла. Міщанчуки Микола та Єва відразу забрали Бацанських до себе. Мали п’ятеро дітей. Троє з них – Маня, Федора та Іван (мій тато)
були вивезені в Німеччину, Тоня жила у Володимирі. Тільки Надя жила біля батьків. Маленька хатина під солом’яною стріхою: сіни з коморою і одна кімната. У кімнаті була велика піч, два дерев’яних ліжка, куфер, столик, лава під стіною навпроти печі. На лаві стояла шафка для посуду. Там акуратно були складені тертка, ножі, дерев’яні дошки, товкачик, качалка. Зверху стояла стільниця для тіста. Кружки, ложки і миски були з алюмінію. Сито і черпак саморобні. Біля печі стояло кілька чугунців. Для пирогів були саморобні бляшки. В кімнаті на вікні стояло маленьке дзеркальце і поруч лежали гребінці. В сінях стояло господарське начиння: нецьки, маслобійка, цебрики, бочки, плетені кошики, цинкові відра і балія. У бабусі було багато
глиняних гладишок. Я пам’ятаю, що вона тримала в них молоко.По кутках висіли великі ікони, прикрашені вишитими рушниками. Постіль була полотняна, ліжка накривались ряднами. На підлозі лежали домоткані хідники. Підлога була мазана жовтою глиною. Я, коли була малою, то ходила з бабцею по глину, а як виросла, то і сама мастила.Ввечері запалювали керосинову лампу, потім появився примус.
В селі хати стояли по оддаль одна від одної, було 12 дворів. Біля хат росли невеликі молоді гаї з берізок і ліщини, що ховались за горбками. Пам’ятаю, що одна сім’я жила в землянці, викопаній під горбком. Дідусь Микола походив, мабуть, з Поромова Іваничівського району, бо там лишилось багато родичів. Сам був невисокого зросту, худорлявий, з великими вусами. Завжди ходив у фетровому капелюсі, ще польському, а
влітку носив солом’яного. Курив люльку і сам вирощував тютюн. Вдень, а часом і вночі, об’їжджав колгоспні поля на своїй двоколісній бричці, вночі працював на бригаді сторожем. Територія була обгороджена дерев’яним
плотом і колючим дротом, щоб коні і корови не повтікали. Дідова сторожка була в землянці.
Бабуся Єва ходила біля господарства: тримали курей, пару свиней, корову, та ще й на полі працювала. Була маленького зросту, кругленька і пухкенька. У бабці була сестра Калабанова Магда, що жила в Татарії в селі
Бірю-Сарай, мала двох доньок Валю і Тамару.Їхні діти Федора і Маня згодом теж виїхали до Польщі, бо чоловіки
були поляками.
Іван Миколайович Міщанчук, мій тато, народився 22 липня 1924 року в селі Гранатів Локачинського району. У 1941 році був вивезений до Німеччини, працював у місті Еберсвальде за 40 кілометрів від Берліна на
вагоноремонтному заводі. Власник цього заводу забрав тата з табору для полонених на свій завод. Там тато навчився ковальської справи. Власник ставився до нього дуже добре, по закінченні війни не хотів відпускати,
просив, щоб той залишився. Тато повернувся до дому в 1944 році, мав всього 21 рік.
Мама зі своєю родиною теж жила у Міщанчуків. У 1948 році вони одружились. Татові було 24 а мамі -18 років. І майже через три місяці народилась я. Згодом, коли мені виповнився місяць тітка Тоня, що жила у
Володимирі разом з сестрою Надею, забрала нас до себе. Всі жили в одній кімнаті, що мала два вікна. До неї був прибудований коридорчик. Кімнату перегородили фанерою. В одній частині жили сестри і висіла моя плетена
колиска. А в другій жили батьки.
У 1949 році тато влаштувався на роботу у вуглерозвідку ковалем, ця будівля ще й досі стоїть на повороті, як їхати на Нововолинськ. Кузня була навпроти бувшого плодоконсервного заводу. Татові дали одну кімнату в
дерев’яному будинку, якраз біля каплички. Просторий коридор переобладнали під кухню. Він сам змурував кахельну грубку, а в кухні –плиту з духовкою, викопав хороший льох, добудував дерев’яний коридор з
великими вікнами.
Тато вставав дуже рано. Розпалював у плиті, щоб було тепло, а мама готувала сніданок. Ніколи не йшли до школи не поснідавши. З собою давали по 10 копійок – якраз на два пиріжки. Я часто взимку сиділа під грубкою і
читала, вчила уроки.
На Новий рік тато приносив велику ялинку, а ми з мамою її прикрашали. Замотували у «золотко» горішки, вішали коржики і цукерки, невеличкі яблука і трохи скляних іграшок. Бувало, вночі, коли мама і тато позасинають, ми тягали цукерки. Вони зачіплювались за іграшки, і ті падали, і розбивались. Трохи влітало нам, але не дуже. З роботи батьки приносили новорічні подарунки, а на свято Миколая самі купували і клали нам під подушки.
Зручностей не було. По воду ходили до джерела біля Успенського собору, там була колонка. З двома відрами води треба було йти під гору. Пізніше поставили колонку біля колишнього паспортного стола, навпроти
музичної школи. Там якраз закінчувались городи нашого будинку. До війни в нашому будинку жили євреї.
Тато був хорошим ковалем. На роботі його поважали. У тата було багато раціоналізаторських винаходів і його портрет постійно висів на дошці пошани. У 1976 році був нагороджений медаллю «Ветеран праці». Нікому не
відмовляв, допомагав усім, бо ж люди просили - хто мотичку зробити, чи лопату, чи клямку до дверей, а хто і огорожу металеву замовляв. Працював на одному місці аж до самої пенсії. На вихідних часто їздив в село
допомагати батькам. Був затятим рибаком. Ходив у ліс збирати гриби, горіхи, суниці, малину. Часто нас брав з собою. Перед виходом на пенсію татові дали від організації двокімнатну квартиру і зараз я там живу. Невиліковна хвороба забрата тата 22 травня 1987 року.
Мама Бацанська Лідія (Лукерія) народилася 12 вересня 1930 року у с. Радовичі Іваничівського району.
Поки ми з братиком були малі, мама не працювала, вела домашнє господарство: працювала на городі, доглядала домашню птицю, поросят. Ми ніколи не були голодними. Тато непогано заробляв, родичі з сіл багато давали продуктів. Просто у дворі був ковбасний цех і хлопці приносили кусок м’яса, щоб мама борщ зварила, чи суп, та ще й ковбаску не раз давали.
Мама з нами часто їздила до бабусь в село Гранатів і в Затурці. Вони не далеко жили одна від одної – півтора кілометри від хати до хати. Коли ми вже ходили до школи, і Вітя був у третьому класі, мама пішла на роботу на плодоконсервний завод. Потім працювала в садочку №1. Він знаходився на території, де зараз гуртожиток педучилища. Спочатку була нічною нянею, а потім поваром.
Мама любила в'язати гачком і спицями. І тому вдома було багато гарних саморобних речей: скатертини, покривала і занавіски на ліжка, серветки, фіранки на вікна. Для дітей в’язала шкарпетки, рукавички, шалики,
шапочки, светри, безрукавки. Для сукання ниток було веретено і коновороток. Ще мама дуже любила вишивати хрестиком, на стінах висіли вишиті картини.
Татова сестра Тоня, в якої ми жили, вміла шити, тож обшивала всю нашу сім’ю. Коли я вчилася у сьомому класі, вона виїхала в Польщу. Мама і тато, та і вся рідня їздили до неї і звідти привозили гарні тканини, хустки,
добротний модний одяг.
Щоб підзаробити, мама обробляла в колгоспі буряки і мене з собою брала. Я любила ходити з мамою в ліс по ягоди. З сусідами ми жили добре. Не раз збиралися на свята, або просто ввечері після роботи. Зараз уже все не
так… Мама завжди шкодувала людей. У Володимирі був собі такий «дурний» Вася. Колись був розумним хлопцем, але ж трапилась біда. От він ходив вулицями міста з палками і стукав по дверях, по вікнах. Хлопці з ним дражнилися, але ніколи не цуралися його допомоги. Я сама бачила, як на річці хлопці просили його розв’язати задачу. Математику він любив і знав, тож розв’язати задачку для нього було просто. Ще у Володимирі була дивакувата Леся. Коли вони йшли мимо нашої хати, мама закликала їх в
коридор і давала щось поїсти.
У садочку, що по вулиці Луцькій мама працювала до пенсії. Була членом організації ветеранів України. У 2002 році мами не стало. Мала всього 72 роки. Це було важким горем для мене, я весь час згадую її, картаю
себе за те, що іноді не слухала її, щось не так робила, не так поступала.Якби мені хотілося вклонитися своїм рідним бабусям і дідусеві, мамі і татові. Поцілувати їх втомлені спрацьовані руки, подякувати за їхню любов і ласку. Якось не прийнято було колись розпитувати про життя, тому я мало знаю про їхні долі.
Далі буде...
Спогади записала Кучерява Романна
