Ця фотографія є цікавою та має виразний ретро-настрій. Вона демонструє характерний для початку ХХ століття прийом – інсценізацію в декораціях, що імітують автомобіль. Замість справжнього автомобіля використана мальована або макетна конструкція, що служила популярним реквізитом у фотосалонах тих часів.

Деталі на фото:

1. Персонажі:
• На зображенні четверо людей: троє чоловіків і одна жінка.
• Жінка в центрі одягнена у вишиванку, що свідчить про її приналежність до української культури або наголошує на важливості традицій в момент зйомки.
• Праворуч жінка носить темну хустку на голові, що може натякати на тодішні модні тенденції або її соціальний статус.
• Чоловіки одягнені в скромні костюми або піджаки. Лівий чоловік виглядає молодше, а його вбрання доволі просте.

Досліджуючи старі новини, ми знайшли ще один допис «Міщанина» у газеті «Dziennik Wołyński» за 14 липня 1922 року. Судячи з усього, дописи аноніма користувались популярністю у виданні.
Цього разу мова йде про роботу поліції та стан доріг у місті.
«Місцева адміністративна влада може та й повинна пишатися надзвичайно важливим винаходом.
Наша поліція винайшла простий і надійний спосіб змусити натовпи негайно покинути вулиці, сховатися в мишачих норах і там, де навіть перець не росте.
Кілька місяців тому, коли ми звернули увагу коменданта на систематичне пограбування магазинів, відсутність поліцейських ділянок у місті та зростання крадіжок, він відповів, що англійська система, яку використовує місцева поліція у боротьбі зі злодіями, полягає в тому, щоб поліцейський бачив злодія і не був помічений ним. За короткий час пан Ломжа спіймав злодіїв по-англійськи, закував їх по-більшовицьки в кайдани, а суд вже судитиме їх по-польськи.

Володимирське староство, яке займало важливе місце в організації місцевої влади - посідало головну ланку у функціонуванні місцевого управління, а також формувало соціально-економічні умови, в яких працювали чиновники.
У цій статті ми проаналізуємо, скільки службовців працювало у Володимирському старостві в 1925 році, розглянемо їхні обов’язки та роль у суспільстві. Дослідження даного питання є актуальним для розуміння історичних процесів, що відбувалися в післявоєнний період. Власне, даний список службовців зберігається в Державному архіві Волинської області.
Цікавим є той факт, що чиновницькі посади займали виключно поляки. Жодного українського прізвища у списку не має. Виключенням є лише один єврей. Поляки, які знову зайняли Волинь після Першої світової війни - були вороже налаштовані проти українців, які мали на меті утвердити незалежність держави разом з УНР. Окрім того, аби працювати на державній роботі, особи іншої національності мали здати екзамен з польської мови та прийняти католицьку віру.

На початку 1920-х років Польща була в процесі формування своєї державності, втілення нових політичних і соціальних структур та боротьби з внутрішніми і зовнішніми викликами. Ці процеси не проходили гладко, та в країні спостерігалася політична нестабільність, часті урядові зміни та боротьба між різними політичними течіями. У той період у Польщі панувала "сеймократія" - жодна з політичних партій не могла здобути більшість у парламенті, коаліції були недовговічними, а уряди змінювалися по кілька разів на рік.
У виданні «Dziennik Wołyński» № 80 від 28 липня 1922 року ми натрапили на анонімну статтю дописувача, де він розповідає про Володимир. Ми подаємо її максимально близько до оригінального тексту, оскільки вона цікава тим, що демонструє погляд містянина того часу, його думки та бачення проблем міста.

Державний історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" та ТІЦ / Володимирської міської ради запрошуємо на презентацію книжки Олександра Волощука "Під сузір'ям Південного хреста".
Олександр Волощук - відомий чернігівський мандрівник та журналіст, який подорожує автостопом. Окрема тема його досліджень за кордоном - життя української діаспори.
Книжка "Під сузір'ям Південного хреста" оповідає про подорож до Південної Америки, яку Олександр здійснив у 2018 році. Протягом дев'яти місяців він мандрував Аргентиною, Бразилією, Парагваєм, Болівією та Чилі. Побував як у велелюдних містах, так і в безлюдних куточках південноамериканського континенту.
Запрошуємо володимирчан долучитися до нашої книжкової мандрівки, адже континент Південна Америка дуже цікавий і колоритний і такий недосяжний для нас.
28 вересня (субота) о 15.00 у приміщенні ТІЦ за адресою: вул. Данила Галицького, 7.

У ці спекотні літні дні, постійно на думку приходить шум моря та прохолода води. А чи знали ви, що у Володимирі у першій половині минулого століття щорічно відзначали Свято Моря, і це святкування було дуже популярним?
Після Другого поділу Речі Посполитої, Польща надовго втратила місто Гданськ і знову отримала доступ до нього лише у 1920 році після поразки Німеччини у Першій Світовій війні, та передачі згідно Версальського договору у користування Польщі залізничного вузла Варшава-Гданськ. Чи варто говорити про те, наскільки важливим це стало для країни?

Австралію за правом можна вважати країною емігрантів. Насамперед такою вона була для мешканців Великої Британії та Ірландії – і згодом для колоній і домініонів імперії. З кінця ХІХ століття із Західної Європи не численно на материк ендеміків почали прибувати німецькі, французькі, італійські та грецькі емігранти, серед яких було чимало євреїв. Дуже важко прослідкувати скільки людей з числа українців виїхало до Австралії у ХІХ ст. та все ж таки ім’я одного мандрівника-українця називають усі джерела.
У 1820 до Сіднея прибув російський корабель «Открытие». На берег вийшов хворий матрос Федір Зубенко, уродженець Полтавщини. Він залишився в Австралії, але будь-які подальші сліди про нього губляться. За деякими даними, наступними українцями були емігранти зі Львова: лікар Джон Луцький (або Лоцький), що прибув до Австралії 1832 р. і займав посаду державного ботаніка. У Тасманії проживали Казимир Кабат та Володимир Коссак, які працювали згодом у поліції. 1854 осів у Джилонгу (штат Вікторія) 16-річний юнак із Шотландії, син сполонізованого українця – Юрко Горецький.

Перша електростанція з’явилась у Володимирі під час І Світової війни завдяки австрійським військам. У 1921 році, вже польська влада через нестачу коштів для утримання та модернізації, передала електростанцію у 12 річне користування Едмунду Лакутовичу, котрий взяв на себе зобов’язання утримувати та модернізувати її.

Повернення електростанції у комунальну власність не пройшло легко. Навіть після закінчення терміну оренди, орендар не поспішав залишати приміщення та вимагав повернення інвестованих коштів. Зрештою, судом було видано вимогу звільнити електростанцію 24 березня 1934 року. Побоюючись, що орендар пошкодить майно, місцевою владою за тиждень до терміну було виставлено спостереження за підприємством. Напередодні дня виселення у місті почались перебої з електропостачанням. Зрозумівши, що побоювання були не безпідставними і орендар намагається пошкодити обладнання, міський голова розпорядився ввести міських службовців до машинного залу.

Цікаво, що всі розповіді про підземний хід від Володимира до Зимно і від Зимно до Володимира звучать приблизно однаково. Проходили кілька метрів, чи кілька кроків і чули шум річки, тому далі не йшли боялись обвалу. Так само як і краєзнавці Микола Ваврисевич та В’ячеслав Ковальський, які у 60-х роках детально досліджували комплекс Зимненського монастиря, стверджували, що під монастирем є кілька підземних ходів. Одним із таких ходів краєзнавці пройшли 100 метрів у напрямку до Володимира, але коли в тиші почули, що над ними шумить вода, злякалися і повернулися назад. Про це розповідав нині покійний Петро Заклекта. [12]
Версію про те, що зимнівське підземелля простягається до самого Володимира я почула і від монахині яка провадила екскурсійну групу печерами монастиря. Впевнено казала, що саме так все і було, що й до Луцька, і до Почаєва теж можна було дістатись тими підземними ходами. Та додавала, що ті ходи були такі широкі, що і кіньми можна домчати і повіз пройде. Чудова історія. Та відразу постає питання, а для чого?Для чого витрачати величезні кошти та неймовірні людські ресурси для такого нерентабельного проекту. Так, тоді в ті далекі часи, так само, як і сьогодні, багаті та можновладні люди могли дозволити собі і не таку забаганку. Та, думаю, здоровий глузд частіше брав гору.
Замки, монастирі, фортеці середньовіччя завжди будувалися з чітко продуманою системою ходів, тунелів, криниць, погребів, схованок. Неможливо уявити жодної оборонної споруди того часу без таємничих ходів, що ведуть за їх межі. Готуючись до осади, ворог в першу чергу намагався зібрати свідчення про об’єкти оборонців: водні ресурси, резервуари, колодязі, підземелля і т.п. Такий колодязь і досі існує в одному з внутрішніх дворів Зимненського монастиря. Цілком вірогідно, що цей колодязь з’єднаний з основними підземними ходами монастиря. Загалом я чула і те, що підземелля монастиря мали кілька поверхів. Мені розповідали, що спеціалісти з вуглерозвідки проводили дослідження і пускались на нижні поверхи. Жодного документального підтвердження цього факту я не знайшла. Ще розповідали, що під час війни в цих підземеллях ховались солдати, а один навіть заблудився і не зміг вибратись на поверхню.
Якось мені довелося почути ще одну, дуже цікаву версію, про те, з чого починався Зимненський монастир. Про те, що сюди, на Святу гору, ще за часів Великоморавської держави, прийшли монахи. Вони викопали печери та заснували монастир. Підтвердження даної версії я ніде не зустрічала. Але можливо вони і дійсно викопали досить розгалужену багатоповерхову систему підземних камер, хто ж знає.

Майже неймовірно знайти об’єкти матеріальної культури, які б були оповиті такою кількістю легенд та таємниць, як підземні ходи та підземні споруди минулого. Письмові свідчення про них майже неможливо віднайти в архівах, та й взагалі в будь яких історичних джерелах. До того ж свідчення випадкових очевидців можуть лише натякнути на загадкові підземні об’єкти, та подібну інформацію часом дуже важко відрізнити від звичайних міських легенд. А ще додають загадковості і численні факти провалів в землі, які час від часу виникають там, де як кажуть «ніби нічого ніколи не було» і ніби вказують вказують на загадкові підземні ходи, які пронизують древнє місто Володимир.
Будівництво підземних споруд у всі часи вимагало відповідних знань і було ознакою високої будівельної майстерності. Великі підземелля могли включати в себе підземні ходи (як правило декілька), іноді некрополі, колодязі, сховища, схованки і будувались як у військових цілях так і в громадських (для зберігання цінностей, церковних реліквій, товарів), або використовувались як в’язниці. Що стосується підземних ходів , то це були окремо прориті під землею тунелі між двома або декількома пунктами з певною метою. Значення розвинутої системи підземних споруд для оборони міста в ті часи прирівнювалося до значення міцності та боєздатності стін, башт, валів. До нас не дійшли плани середньовічного Володимира. То що вже говорити про плани підземних споруд. Їх утаємничений характер не дозволяв наносити їх на карти, або згадувати про них письмово. Та все ж одне повідомлення про такий потаємний хід прийшла до нас з тих далеких часів. Це згадка про підземний хід яким втікала княгиня Анна разом з малими Данилком та Васильком від галицьких бояр. Запис датується 1202 роком: «А назавтра княгиня Анна вчинила раду з воєводою Мирославом…і на ніч утекли вони в Ляхи… а Василька взяв піп Юрій з кормилицею і вийшов із города дірою городської стіни… (в Іпатському літописі «дырею градной», очевидно йдеться про підземний хід (потерну) під городською стіною») [1] Найімовірніше ми ніколи не дізнаємось де починалась і куди вела та «діра градная», адже з того часу минуло багато віків. Та ми можемо робити певні припущення на основі того, про що розповідають свідки певних подій.