Державний історико-культурний заповідник "Стародавній Володимир" та ТІЦ / Володимирської міської ради запрошуємо на презентацію книжки Олександра Волощука "Під сузір'ям Південного хреста".
Олександр Волощук - відомий чернігівський мандрівник та журналіст, який подорожує автостопом. Окрема тема його досліджень за кордоном - життя української діаспори.
Книжка "Під сузір'ям Південного хреста" оповідає про подорож до Південної Америки, яку Олександр здійснив у 2018 році. Протягом дев'яти місяців він мандрував Аргентиною, Бразилією, Парагваєм, Болівією та Чилі. Побував як у велелюдних містах, так і в безлюдних куточках південноамериканського континенту.
Запрошуємо володимирчан долучитися до нашої книжкової мандрівки, адже континент Південна Америка дуже цікавий і колоритний і такий недосяжний для нас.
28 вересня (субота) о 15.00 у приміщенні ТІЦ за адресою: вул. Данила Галицького, 7.

У ці спекотні літні дні, постійно на думку приходить шум моря та прохолода води. А чи знали ви, що у Володимирі у першій половині минулого століття щорічно відзначали Свято Моря, і це святкування було дуже популярним?
Після Другого поділу Речі Посполитої, Польща надовго втратила місто Гданськ і знову отримала доступ до нього лише у 1920 році після поразки Німеччини у Першій Світовій війні, та передачі згідно Версальського договору у користування Польщі залізничного вузла Варшава-Гданськ. Чи варто говорити про те, наскільки важливим це стало для країни?

Австралію за правом можна вважати країною емігрантів. Насамперед такою вона була для мешканців Великої Британії та Ірландії – і згодом для колоній і домініонів імперії. З кінця ХІХ століття із Західної Європи не численно на материк ендеміків почали прибувати німецькі, французькі, італійські та грецькі емігранти, серед яких було чимало євреїв. Дуже важко прослідкувати скільки людей з числа українців виїхало до Австралії у ХІХ ст. та все ж таки ім’я одного мандрівника-українця називають усі джерела.
У 1820 до Сіднея прибув російський корабель «Открытие». На берег вийшов хворий матрос Федір Зубенко, уродженець Полтавщини. Він залишився в Австралії, але будь-які подальші сліди про нього губляться. За деякими даними, наступними українцями були емігранти зі Львова: лікар Джон Луцький (або Лоцький), що прибув до Австралії 1832 р. і займав посаду державного ботаніка. У Тасманії проживали Казимир Кабат та Володимир Коссак, які працювали згодом у поліції. 1854 осів у Джилонгу (штат Вікторія) 16-річний юнак із Шотландії, син сполонізованого українця – Юрко Горецький.

Перша електростанція з’явилась у Володимирі під час І Світової війни завдяки австрійським військам. У 1921 році, вже польська влада через нестачу коштів для утримання та модернізації, передала електростанцію у 12 річне користування Едмунду Лакутовичу, котрий взяв на себе зобов’язання утримувати та модернізувати її.

Повернення електростанції у комунальну власність не пройшло легко. Навіть після закінчення терміну оренди, орендар не поспішав залишати приміщення та вимагав повернення інвестованих коштів. Зрештою, судом було видано вимогу звільнити електростанцію 24 березня 1934 року. Побоюючись, що орендар пошкодить майно, місцевою владою за тиждень до терміну було виставлено спостереження за підприємством. Напередодні дня виселення у місті почались перебої з електропостачанням. Зрозумівши, що побоювання були не безпідставними і орендар намагається пошкодити обладнання, міський голова розпорядився ввести міських службовців до машинного залу.

Цікаво, що всі розповіді про підземний хід від Володимира до Зимно і від Зимно до Володимира звучать приблизно однаково. Проходили кілька метрів, чи кілька кроків і чули шум річки, тому далі не йшли боялись обвалу. Так само як і краєзнавці Микола Ваврисевич та В’ячеслав Ковальський, які у 60-х роках детально досліджували комплекс Зимненського монастиря, стверджували, що під монастирем є кілька підземних ходів. Одним із таких ходів краєзнавці пройшли 100 метрів у напрямку до Володимира, але коли в тиші почули, що над ними шумить вода, злякалися і повернулися назад. Про це розповідав нині покійний Петро Заклекта. [12]
Версію про те, що зимнівське підземелля простягається до самого Володимира я почула і від монахині яка провадила екскурсійну групу печерами монастиря. Впевнено казала, що саме так все і було, що й до Луцька, і до Почаєва теж можна було дістатись тими підземними ходами. Та додавала, що ті ходи були такі широкі, що і кіньми можна домчати і повіз пройде. Чудова історія. Та відразу постає питання, а для чого?Для чого витрачати величезні кошти та неймовірні людські ресурси для такого нерентабельного проекту. Так, тоді в ті далекі часи, так само, як і сьогодні, багаті та можновладні люди могли дозволити собі і не таку забаганку. Та, думаю, здоровий глузд частіше брав гору.
Замки, монастирі, фортеці середньовіччя завжди будувалися з чітко продуманою системою ходів, тунелів, криниць, погребів, схованок. Неможливо уявити жодної оборонної споруди того часу без таємничих ходів, що ведуть за їх межі. Готуючись до осади, ворог в першу чергу намагався зібрати свідчення про об’єкти оборонців: водні ресурси, резервуари, колодязі, підземелля і т.п. Такий колодязь і досі існує в одному з внутрішніх дворів Зимненського монастиря. Цілком вірогідно, що цей колодязь з’єднаний з основними підземними ходами монастиря. Загалом я чула і те, що підземелля монастиря мали кілька поверхів. Мені розповідали, що спеціалісти з вуглерозвідки проводили дослідження і пускались на нижні поверхи. Жодного документального підтвердження цього факту я не знайшла. Ще розповідали, що під час війни в цих підземеллях ховались солдати, а один навіть заблудився і не зміг вибратись на поверхню.
Якось мені довелося почути ще одну, дуже цікаву версію, про те, з чого починався Зимненський монастир. Про те, що сюди, на Святу гору, ще за часів Великоморавської держави, прийшли монахи. Вони викопали печери та заснували монастир. Підтвердження даної версії я ніде не зустрічала. Але можливо вони і дійсно викопали досить розгалужену багатоповерхову систему підземних камер, хто ж знає.

Майже неймовірно знайти об’єкти матеріальної культури, які б були оповиті такою кількістю легенд та таємниць, як підземні ходи та підземні споруди минулого. Письмові свідчення про них майже неможливо віднайти в архівах, та й взагалі в будь яких історичних джерелах. До того ж свідчення випадкових очевидців можуть лише натякнути на загадкові підземні об’єкти, та подібну інформацію часом дуже важко відрізнити від звичайних міських легенд. А ще додають загадковості і численні факти провалів в землі, які час від часу виникають там, де як кажуть «ніби нічого ніколи не було» і ніби вказують вказують на загадкові підземні ходи, які пронизують древнє місто Володимир.
Будівництво підземних споруд у всі часи вимагало відповідних знань і було ознакою високої будівельної майстерності. Великі підземелля могли включати в себе підземні ходи (як правило декілька), іноді некрополі, колодязі, сховища, схованки і будувались як у військових цілях так і в громадських (для зберігання цінностей, церковних реліквій, товарів), або використовувались як в’язниці. Що стосується підземних ходів , то це були окремо прориті під землею тунелі між двома або декількома пунктами з певною метою. Значення розвинутої системи підземних споруд для оборони міста в ті часи прирівнювалося до значення міцності та боєздатності стін, башт, валів. До нас не дійшли плани середньовічного Володимира. То що вже говорити про плани підземних споруд. Їх утаємничений характер не дозволяв наносити їх на карти, або згадувати про них письмово. Та все ж одне повідомлення про такий потаємний хід прийшла до нас з тих далеких часів. Це згадка про підземний хід яким втікала княгиня Анна разом з малими Данилком та Васильком від галицьких бояр. Запис датується 1202 роком: «А назавтра княгиня Анна вчинила раду з воєводою Мирославом…і на ніч утекли вони в Ляхи… а Василька взяв піп Юрій з кормилицею і вийшов із города дірою городської стіни… (в Іпатському літописі «дырею градной», очевидно йдеться про підземний хід (потерну) під городською стіною») [1] Найімовірніше ми ніколи не дізнаємось де починалась і куди вела та «діра градная», адже з того часу минуло багато віків. Та ми можемо робити певні припущення на основі того, про що розповідають свідки певних подій.

Шукаєте яку книгу почитати про рідний Володимир? Ласкаво просимо до нашої добірки книги, які варто прочитати про наше місто. Незалежно від того, чи є ви досвідченим читачем, чи шукаєте щось оригінальне на подарунок – у Державному історико-культурному заповіднику «Стародавній Володимир» ви знайдете книги «на всі випадки життя». Ми запропонуємо вам добірку цікавих книг, що охоплюють різні періоди історії Володимира, від археології до спогадів сучасників.
«Місто над Лугою. Спомини літ моїх минулих» Святослав Панасевич
У автобіографічній книзі Святослав Панасевич описує період свого життя від раннього дитинства до 1949 року. Автор згадує яким тоді був Володимир, без замовчувань і перекручень, не з підручників і без прикрас. Тут ви знайдете детальні описи зародження комунізму в місті, нациську окупацію, боротьбу УПА, підпілля. Тут ви зустрінете знайомі прізвища, прогуляєтеся старими вулицями, доторкнетеся до місцевого колориту. Святослав Панасевич викладає свою розповідь на сторінки книги живою мовою, доступно і глибоко, з бажанням бути почутим і донести правду.
Варто зазначити, що це перша книга про Володимир написана українцем про український Володимир саме в художньому стилі. І це додає їй ще більше плюсів. Чесно признаюся – це моя улюблена книга про наше місто. Вона написана для нащадків, для майбутніх володимирчан. Тут розкритий великий пласт історії, і те, як Святослав Панасевич подав події того часу – варте поваги і подяки.
Вартість книги – 300 грн.

Околиці
Близько 4 кілометрів на південь від Володимира розташоване село Зимно, яке, за місцевими переказами, колись було зимовою резиденцією руських князів (звідси й назва), а на його місці залишився укріплений руський монастир із шістьма вежами, збудований у 1495 р. князями Чарторийськими, ймовірно, у готико-візантійському стилі, як і багато тогочасних оборонних храмів. Це споруда, побудована аналогічно луцькому замку кінця XIV століття.
Збереглися дві квадратні цегляні вежі, третю переробили на церковну дзвіницю. На подвір'ї монастиря стоїть тринавна православна церква з двома вежами, підперта контрфорсами. У підвалі під церквою колись був Святогірський монастир, імовірно XIII ст. Зараз тут діє жіночий монастир. Окрім того, у Зимному є не діюча Свято-Троїцька церква, за переказами заснована Володимиром Великим, але швидше за все збудована у 15 столітті.
Це архаїчна візантійська споруда з чотиригранною навою, увінчаною круглим тамбурним куполом, і круглим пресвітерієм.
І купол, і пресвітерій вкриті конічними дахами, пошкодженими під час війни.

У ці святкові дні Пасхи у соціальній мережі фейсбук було викладено світлину 1917 року, яка підписана, як Великдень селі Шистів. На ній зображено священника, який освячує паски. Це дуже унікальне фото, адже насправді у Шистові ніколи не було церкви, а шистовці були прихожанами або Зимнівського монастиря, або Успенського собору у м. Володимирі.
Саме село досить мальовниче, тут є глибоке синє озеро, яке носить назву Безодня, і колись дійсно повністю відповідало цій назві. Максимальна глибина Безодні – 7,5 м. Саме з Безоднею пов’язана сільська легенда про церкву. Старожили розповідали, що на місті озера була церква, яка пішла під землю, а на її місці утворилася глибока водойма.
Та власне у дослідника волинської старовини, історика, професора, археолога Олександра Цинкаловського не має жодної інформації про шистівську церкву. Натомість історія села доволі цікава і вказує на те, що Шистів дуже старе село. Сама топонімічна назва села Шистів – теж невідома. Шист – це гірський сланець, але у нашій місцевості не має ніяких гір. Тоді чому Шистів так назвали?

До Дня пам'яток історії та культури, пропонується Вашій увазі «Ілюстрований путівник по Волині» виданий відомим польським мандрівником Мечиславом Орловичем у 1929 році, майже сто років назад.
Автор видання народився 17 грудня 1881 року в селі Комарно під Львовом.
Орлович вчився у Львівському університеті, вивчав право. Слухав також лекції з історії мистецтва, географії та історії у Львові та Кракові. Навчаючись і подорожуючи Європою, захопився туризмом. У 1906 р., будучи доктором права, заснував у Львові «Академічний туристичний клуб» і став його головою. Він також був співзасновником Академічної спортивної асоціації.
Підраховано, що за своє життя мандрівник пройшов майже 140 тисяч кілометрів.
Серед путівників Орловича провідне місце займає «Ілюстрований путівник по Волині». Книга видана Волинським товариством краєзнавчим та охорони визначних пам’яток в Луцьку за фінансової підтримки Міністерства громадських робіт.
Путівник Орловича цікавий не лише тим, що це перше видання такого характеру на Волині. Завдяки ньому ми можемо зрозуміти, якою була наша країна понад 80 років тому. Автор дає коротку географічну, демографічну, статистичну та історичну характеристику Волині, розповідає про найбільші магнатські родини, про пам’ятки архітектури та культури. Путівник також містить практичні поради для організаторів походів і мандрівників. У повному виданні описано 25 туристичних маршрутів, які стартують у Луцьку. Книга містить майже 400 сторінок, 111 ілюстрацій та карту Волинського воєводства. Цей путівник є першою спробою систематизованого включення туристичних знань та практичних порад, необхідних туристу під час відвідування Волині.
Крім Луцька, багато цікавого можна дізнатися з Путівника і про такі волинські міста як: Володимир Волинський, Рівне, Ковель, Дубно, Кремінець, Почаїв, Збараж, Острог, Корець, Горохів, Ківерці, Любомль, Ратне, Kaмінь Каширський, Сарни, Здолбунів та ін.
Описовий матеріал зібрано було із «Географічного словника» та ряду пізніших праць і брошур, присвячених Волині. У книзі використано світлини Генріка Поддембського , Юзефа Пйотровського, Зигмунта Морвіца .
Підготовлений у 1923 році рукопис чекав на друк п'ять років, постійно виправлявся та доповнювався. Виданий був лише в 1929 році завдяки підтримці Волинського воєводи Генрика Юзевського та туристичної комісії в Луцьку на чолі з директором громадських робіт інженером Францішеком Ксенжопольським, Волинському товариству краєзнавчому та охорони визначних пам’яток та охорони пам’яток минулого.
Путівник Орловича по Волині вийшов польською мовою, як і всі інші його путівники. Вам пропонується переклад частини видання, що стосується опису міста Володимира, околиць та найближчих міст, сіл та містечок у міжвоєнний період.