Місто, в якому ми народилися, назавжди оселяється у наших душах. Яким би воно не було – гамірливим задушливим мегаполісом чи тихим замріяним районним центром. І де б ти не був, що б не переживав, що б не
робив, які б думки не огортали би, краєвиди найріднішого куточка на землі повсюдно супроводжуватимуть тебе. У снах, у спогадах, у думках, у словах… У всьому…
Народилася я 24 листопада 1971 року у пологовому будинку, що тоді розміщувався у самісінькому центрі міста. Моя Матуся любить згадувати, що коли напередодні вирушила зі своєю сестрою Фелею до роддому, то намело
такі величезні кучугури снігу, що обидвоє попадали у ті замети і не могли піднятися. «Я уже думала, що народжу тебе там, посеред глибокого й безкінечного снігу», - каже Мама. Але, на щастя, допомогли перехожі, і
сестри якось усе ж таки добрели до тієї будівлі.
Дитинство моє проминуло в одноповерховому будиночку № 18 милої й тихої вулички Поштової у центрі міста. Жодні історичні хурделиці й буревії не змогли вплинути на її назву - Поштова так і лишилася Поштовою аж
дотепер! І ця місцина є для мене найдорожчою на землі, адже саме звідти почався мій життєвий шлях, мої мандри світом.
Родина тримала чимале господарство: кролів, курей, свиней, тож роботи вистачало для усіх. Біля дому мій дудусь Станіслав Іванович Кобилянський посадив невеличкий садок, там же розміщувалася і пасіка. У мої обов'язки входило немало: визбирати в садочку всі яблука, груші, сливи. Причому, не просто зібрати. Потрібно було всю падалицю розсортувати – в одне відро йшли добрі фрукти, в друге – трохи надбиті, що тільки-но починали підгнивати, в третє – напівзогнилий і зогнилий урожай. Неважко здогадатися, що смакоту з першого відерця ми їли самі, друга різалася на дрібні шматочки й пускалася під прес чи то для приготування соку, чи то повидла, чи то наливки, у третьої доля була більш прозаїчна – нею ласували свині.
Окрім цього, ходили ми з моїми подружками Іванкою Лич, Тетянкою Матвійок, Аллою Гаврилюк, Людою Садовською та іншими рвати траву для кролів. Тоді чимало родин на Поштовій тримали миленьких кудлатих
тваринок. У нас для цього було два об'єкти – стадіон і спортмайданчик педучилища. Як зараз пам'ятаю, травиця у цих місяцях була напрочуд пишна, шовковиста, і кролики їли її, наче німі. Принесеного провіанту вистачало
сьогодні на вечір і завтра на ранок, а опісля, як кажуть, наша пісня гарна, нова, починаєм її знову. Але вся та робота виконувалася на одному диханні, приносила стільки радості, світла, позитиву!
Отож, мої подружки та я улітку, на канікулах, майже впродовж усього дня дуже активно допомагали своїм бабусям, дідусям, мамам, татам у хатніх, господарських справах. Насправді, ми мали напрочуд щасливе дитинство, позбавлене безкінечних посиденьок із гаджетами в руках. Це був час, сповнений живого спілкування, глибоких почуттів, щирих відчуттів, непідробних емоцій. Ми вміли слухати та вислуховувати, у такий спосіб стараючись зрозуміти один одного; ми вміли дивитися і бачити, у такий спосіб стараючись дійти сутності подій, явищ, речей; ми не соромилися пропонувати свою допомогу ближньому у разі потреби, у такий спосіб намагаючись виявити добросердечність.
І лишень тоді, коли всі справи були пороблені і ми діставали такий довгожданий дозвіл від батьків, то могли вийти на вулицю погратися із однолітками. Які то були ігри? Часто-густо готували якісь художні «номери» -
вивчали віршики, розучували пісеньки, сценки, – аби ввечері показати батькам концерт. Пригадую, що мені завше діставалася роль ведучої. Тато вирізав із фанери великий прямокутник, вийняв звідтіль серединку і утворився такий собі екран телевізора. Ось я сідала біля імпровізованого екранчика та виголошувала «номери» учасників концерту, їхні імена та прізвища. Ця гра була моєю найулюбленішою, бо в дитинстві дуже любила декламувати, читати вголос.
Удень, перед вуличним дійством, ми з подружками старалися намалювати великі кольорові квитки-запрошення нашим рідним на концерт. А хто не мав чогось подібного, тому за перепустку слугував звичайний листок із дерева.
Пам’ятаю, як просто посеред двору будинку Шуровських (вул. Поштова, 20) виступали ми, діти, перед дорослими. Сходилися на наші концерти чимало сусідів – самі Шуровські, Кобилянські (це були мої бабуся із дідусем), тітка Зося Садовська зі своїм чоловіком Василем і донькою Ольгою, дідусь Грома, подружжя Личів, Осипів, тітка Шура Колтикова із чоловіком Іваном і чимало інших. Тож, наша художня самодіяльність користувалася неабиякою популярністю. Такі події здружували людей, і уся наша вулиця Поштова була
як одна велика родина.
На свята любили ми, діти (звісно ж, під наглядом дорослих), в одному з дворів розкладати велике вогнище, у жаринні якого запікали картоплю, до неї приносили, хто що міг – сало, хліб, огірки, помідори, редиску, цибулю…
Наїмося всього того домашнього простого їдла та й гайда в піжмурки грати чи в козаків-розбійників!
Усі діти допомагали батькам ще й тим, що ходили до крамниць за хлібом. Нашим улюбленим магазином був «Діжурний», що на Площі Героїв. Ясна річ, офіційною його назвою була назва «Дежурный гастроном», але,
наскільки пам'ятаю, і в родині, і серед сусідів, і серед знайомих чула завжди саме ось те «Діжурний» із наголосом на другому складі. Хлібів було два види – круглий сірий та сірий «кірпічіком», коштували, відповідно, 14 та 16 копійок. До цих грошей батьки обов’язково додавали 5 копійок на те, щоб дітлахи могли купити собі пиріжки із повидлом, які при виході із магазину продавала огрядка тітонька.
Та чи не найбільшим щастям було отримати 20 копійок, за які можна було купити собі морозива. Це дивна й незбагненна річ, але в моєму дитинстві й дитинстві моїх ровесників морозиво продавали в «Діжурному» лише одного виду. Це був білий пломбір у вафельному стаканчику. Я й досі пам'ятаю, що цей стаканчик був загорнений у напівпрозорий папір, і на обгортці був намальований фіолетовий тюлень із червоним кругом на шиї. Продавала морозиво моя далека родичка Надя, яка з родиною проживала у тому ж домі, де розміщувався магазин.
Вона мене з дівчатами примічала ще здалеку й вітала нас своєю напрочуд щирою й теплою посмішкою, ми простягували їй ті двадцятикопієчні монети, а вона вручала кожній по пачечці того солодкого дива. Так, саме вручала! Як на мене, тітка Надя пишалася тим, що продавала саме морозиво, а не що інше, для кожного з дітей знаходилося у неї кілька добрих слів, ну а всіх моїх подружок із Поштової знала продавчиня на ймення. За морозивом до неї завше стояла черга.
Ласуючи цими смачнющими солодощами у вафельних стаканчиках, любили ми прогулятися Площею Героїв. Біля готелю росло чимало пишних кущів, клумби були рясно засаджені квітами. Загалом місто тих часів запам'яталося мені, як місто із густою зеленню повсюдно. Така собі оаза провінційної краси, вишуканості й шляхетності…
Об'єктом нашої дівчачої любові була швейна фабрика. Правдніше, цегляні склади, куди звозили силу-силенну обрізків різноманітних тканин. У моєї подружки Алли Гаврилюк мама тривалий час працювала тут швачкою, тож
іноді, як правило, надвечір у п’ятницю вона проводила нас повз вахту, домовлялася із черговим, заводила на тканинні острови і ми поринали у незвичайний світ ганчірочок. Так-так, це був для нас цілий світ, бо ми з
особливою уважністю вибирали з-посеред тканинних гір найяскравіші, найкрасивіші, наймиліші клаптики матеріалу. А коли поверталися додому, то із цього багатства шили одежинки для своїх ляльок, пупсиків… Боже мій, як я чекала тих п'ятничних вечорів, аби тітка Женя Гаврилючка провела нас на швейку, як ми тоді називали швейну фабрику!!!
Недалечко від моєї вулички Поштової розміщується старовинний цвинтар. У сімдесяті-вісімдесяті роки ніхто його не називав Лодомирським, як звуть зараз. Казали просто – кладовище. Коли відвели місце для поховання за
містом (Федорівське кладовище), то стали казати просто – старий цвинтар і новий цвинтар.
І от іноді, пообіді, коли вже всі поїдять, порозходяться по роботах, і ми з Бабусею Євгенією Августівною Кобилянською перемиємо чимало посуду (а гарячої води не було в домі, і для миття потрібно було нагріти воду!), вирушали ми за ручку вдвох походжати цвинтарем. Бабуся любила ці прогулянки! Спершу провідували Дідуся, який помер 1985 року, і при цьому Бабусечка завжди казала: «Майцю, як помру, ви ж глядіть, поховайте мене поруч із Дідом моїм…». І вказувала на клумбу з квітами…
Після того провідували бабусиних подруженьок, сусідок, знайомих. О, вона знала місця поховань усіх дорогих її серцю людей! Як тільки підходили до могилки, Бабуся, незважаючи на поважний вік, покручені поліартритом
руки, немічні ноги, ставала навколішки й порядкувала: виривали бур'яни, згрібала посохле листя, хустинкою протирала фотокарточку на пам'ятнику, читала молитви… І мені ж наказувала робити все те саме. Відтоді
проминуло чимало часу, але в моїй пам'яті закарбувалася одна річ - тієї пори на старому цвинтарі не було так багато покинутих, занедбаних могил, зруйнованих надгробків…
Далі ми собі мандрували доріжками й стежинками цвинтаря. Я помічала, що Бабуся знала багатьох померлих, про декого розповідала усілякі бувальщини, і обов'язково зазначала, від чого померла людина. Крім цього,
вона оповідала біблійні історії, і то все викладалося якось так по-доброму, просто й щиро…
Моя дорогенька Бабулечка відійшла до Бога дуже давно – 23 лютого 1994 року. Ніби передчуваючи глобальні світові катаклізми на межі 20-21 століть, вона часто-густо приказувала: «От побачиш, ти доживеш до того
часу, коли живі будуть заздарити мертвим». Будучи юнкою, ніяк не могла зрозуміти, що має на увазі Бабуля, вважала, що то якісь її вигадки, бо вона ж була неписьменною. Та й узагалі, як то живі можуть заздрити мертвим?! Але всемогутній час усе розставив на свої місця…
Здійснивши мандрівочку до царства мертвих, умиротворені, спокійні, замислені. поверталися ми додому.
У суботу-неділю, у святкові дні любили ми гуляти парком Юрія Гагаріна. Це було улюблене місце відпочинку містян. Перед пам'ятником космонавтові було чимало клумб із різнобарвними квітами, обабіч постаменту стояли численні лави. У парку росло чимало старих дерев, що надавало цій місцині особливих камерності й затишку. З вулиці Тельмана (теперішньої Драгоманова) до парку Гагаріна вели широкі сходи, викладені пласким бежевим камінням.
Також ми дуже полюбяли відпочивати у саду, що належав колишній школі № 5 (її й досі назвивають Червоною школою за кольором червонястої цегли). Свого часу керівництво школи дозволило жителям нашої вулички
Поштової, яка якраз виходила на цю місцину, викошувати траву для кролів, збирати яблука, груші, горіхи, порічки тощо. Шкільний садок був поділений на продовгуваті смуги, кожен із мешканців Поштової міг користатися лише однією.
Оця смужечка землі в садку була царством мого Дідуся. Косарем він був знатним! Не лінувався прокидатися рано-вранці, заледве не з півнями, довго точив косу, а тоді так майстерно проходився нею шовковистими
травами… І після нього травиця лягала на землю рівненькими рядочками… Дідусь застерігав нас від того, аби ми не бігали й не витоптували покосів. На другий день трава перетворювалася на сіно, яке потрібно було перегортати дерев'яним рогачем, аби воно підсихало з усіх сторін, аби ніде не пріло. Бо кролі – ще ті ласуни! – їсти не будуть. Цю роботу мусили ми виконувати щодня, Дідусь пильно за тим доглядав. Коли сіно ставало повною мірою сухим і набирало солом'яного кольору, ми всією родиною граблями згортали його в маленькі купки, а потім ті купки зносили до одного місця і робили копиці. З настанням дощової осені копиці прикривали грубим целофаном, шматками шиферу, бляхи тощо. Частину сіна переносили до сараю.
А взимку на шкільному садку заправляв мій Тато зі своїми напарниками. Адже він викладав у п'ятій школі фізичну культуру, а також анатомію й фізіологію людини. То були часи, коли зимою уроки фізкультури провадилися на свіжому повітрі. Тож, Батько із колегами довкруж садка прокладали лижню, аби школярам на лижах було легше пересуватися. Отакої!
Саме таким запам'яталося мені рідне містечко Володимир-Волинський. Саме таке воно мені запало в душу. Саме таке воно приходить до мене у снах. Саме за таким я сумую, і з роками той сум стає дедалі світлішим, дедалі
глибшим і таким, що дедалі сильніше розчиняється у плині літ …
Майя Нагорняк,
кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри
телебачення і радіомовлення Інституту
журналістики КНУ ім.Т.Шевченка
робив, які б думки не огортали би, краєвиди найріднішого куточка на землі повсюдно супроводжуватимуть тебе. У снах, у спогадах, у думках, у словах… У всьому…
Народилася я 24 листопада 1971 року у пологовому будинку, що тоді розміщувався у самісінькому центрі міста. Моя Матуся любить згадувати, що коли напередодні вирушила зі своєю сестрою Фелею до роддому, то намело
такі величезні кучугури снігу, що обидвоє попадали у ті замети і не могли піднятися. «Я уже думала, що народжу тебе там, посеред глибокого й безкінечного снігу», - каже Мама. Але, на щастя, допомогли перехожі, і
сестри якось усе ж таки добрели до тієї будівлі.
Дитинство моє проминуло в одноповерховому будиночку № 18 милої й тихої вулички Поштової у центрі міста. Жодні історичні хурделиці й буревії не змогли вплинути на її назву - Поштова так і лишилася Поштовою аж
дотепер! І ця місцина є для мене найдорожчою на землі, адже саме звідти почався мій життєвий шлях, мої мандри світом.
Родина тримала чимале господарство: кролів, курей, свиней, тож роботи вистачало для усіх. Біля дому мій дудусь Станіслав Іванович Кобилянський посадив невеличкий садок, там же розміщувалася і пасіка. У мої обов'язки входило немало: визбирати в садочку всі яблука, груші, сливи. Причому, не просто зібрати. Потрібно було всю падалицю розсортувати – в одне відро йшли добрі фрукти, в друге – трохи надбиті, що тільки-но починали підгнивати, в третє – напівзогнилий і зогнилий урожай. Неважко здогадатися, що смакоту з першого відерця ми їли самі, друга різалася на дрібні шматочки й пускалася під прес чи то для приготування соку, чи то повидла, чи то наливки, у третьої доля була більш прозаїчна – нею ласували свині.
Окрім цього, ходили ми з моїми подружками Іванкою Лич, Тетянкою Матвійок, Аллою Гаврилюк, Людою Садовською та іншими рвати траву для кролів. Тоді чимало родин на Поштовій тримали миленьких кудлатих
тваринок. У нас для цього було два об'єкти – стадіон і спортмайданчик педучилища. Як зараз пам'ятаю, травиця у цих місяцях була напрочуд пишна, шовковиста, і кролики їли її, наче німі. Принесеного провіанту вистачало
сьогодні на вечір і завтра на ранок, а опісля, як кажуть, наша пісня гарна, нова, починаєм її знову. Але вся та робота виконувалася на одному диханні, приносила стільки радості, світла, позитиву!
Отож, мої подружки та я улітку, на канікулах, майже впродовж усього дня дуже активно допомагали своїм бабусям, дідусям, мамам, татам у хатніх, господарських справах. Насправді, ми мали напрочуд щасливе дитинство, позбавлене безкінечних посиденьок із гаджетами в руках. Це був час, сповнений живого спілкування, глибоких почуттів, щирих відчуттів, непідробних емоцій. Ми вміли слухати та вислуховувати, у такий спосіб стараючись зрозуміти один одного; ми вміли дивитися і бачити, у такий спосіб стараючись дійти сутності подій, явищ, речей; ми не соромилися пропонувати свою допомогу ближньому у разі потреби, у такий спосіб намагаючись виявити добросердечність.
І лишень тоді, коли всі справи були пороблені і ми діставали такий довгожданий дозвіл від батьків, то могли вийти на вулицю погратися із однолітками. Які то були ігри? Часто-густо готували якісь художні «номери» -
вивчали віршики, розучували пісеньки, сценки, – аби ввечері показати батькам концерт. Пригадую, що мені завше діставалася роль ведучої. Тато вирізав із фанери великий прямокутник, вийняв звідтіль серединку і утворився такий собі екран телевізора. Ось я сідала біля імпровізованого екранчика та виголошувала «номери» учасників концерту, їхні імена та прізвища. Ця гра була моєю найулюбленішою, бо в дитинстві дуже любила декламувати, читати вголос.
Удень, перед вуличним дійством, ми з подружками старалися намалювати великі кольорові квитки-запрошення нашим рідним на концерт. А хто не мав чогось подібного, тому за перепустку слугував звичайний листок із дерева.
Пам’ятаю, як просто посеред двору будинку Шуровських (вул. Поштова, 20) виступали ми, діти, перед дорослими. Сходилися на наші концерти чимало сусідів – самі Шуровські, Кобилянські (це були мої бабуся із дідусем), тітка Зося Садовська зі своїм чоловіком Василем і донькою Ольгою, дідусь Грома, подружжя Личів, Осипів, тітка Шура Колтикова із чоловіком Іваном і чимало інших. Тож, наша художня самодіяльність користувалася неабиякою популярністю. Такі події здружували людей, і уся наша вулиця Поштова була
як одна велика родина.
На свята любили ми, діти (звісно ж, під наглядом дорослих), в одному з дворів розкладати велике вогнище, у жаринні якого запікали картоплю, до неї приносили, хто що міг – сало, хліб, огірки, помідори, редиску, цибулю…
Наїмося всього того домашнього простого їдла та й гайда в піжмурки грати чи в козаків-розбійників!
Усі діти допомагали батькам ще й тим, що ходили до крамниць за хлібом. Нашим улюбленим магазином був «Діжурний», що на Площі Героїв. Ясна річ, офіційною його назвою була назва «Дежурный гастроном», але,
наскільки пам'ятаю, і в родині, і серед сусідів, і серед знайомих чула завжди саме ось те «Діжурний» із наголосом на другому складі. Хлібів було два види – круглий сірий та сірий «кірпічіком», коштували, відповідно, 14 та 16 копійок. До цих грошей батьки обов’язково додавали 5 копійок на те, щоб дітлахи могли купити собі пиріжки із повидлом, які при виході із магазину продавала огрядка тітонька.
Та чи не найбільшим щастям було отримати 20 копійок, за які можна було купити собі морозива. Це дивна й незбагненна річ, але в моєму дитинстві й дитинстві моїх ровесників морозиво продавали в «Діжурному» лише одного виду. Це був білий пломбір у вафельному стаканчику. Я й досі пам'ятаю, що цей стаканчик був загорнений у напівпрозорий папір, і на обгортці був намальований фіолетовий тюлень із червоним кругом на шиї. Продавала морозиво моя далека родичка Надя, яка з родиною проживала у тому ж домі, де розміщувався магазин.
Вона мене з дівчатами примічала ще здалеку й вітала нас своєю напрочуд щирою й теплою посмішкою, ми простягували їй ті двадцятикопієчні монети, а вона вручала кожній по пачечці того солодкого дива. Так, саме вручала! Як на мене, тітка Надя пишалася тим, що продавала саме морозиво, а не що інше, для кожного з дітей знаходилося у неї кілька добрих слів, ну а всіх моїх подружок із Поштової знала продавчиня на ймення. За морозивом до неї завше стояла черга.
Ласуючи цими смачнющими солодощами у вафельних стаканчиках, любили ми прогулятися Площею Героїв. Біля готелю росло чимало пишних кущів, клумби були рясно засаджені квітами. Загалом місто тих часів запам'яталося мені, як місто із густою зеленню повсюдно. Така собі оаза провінційної краси, вишуканості й шляхетності…
Об'єктом нашої дівчачої любові була швейна фабрика. Правдніше, цегляні склади, куди звозили силу-силенну обрізків різноманітних тканин. У моєї подружки Алли Гаврилюк мама тривалий час працювала тут швачкою, тож
іноді, як правило, надвечір у п’ятницю вона проводила нас повз вахту, домовлялася із черговим, заводила на тканинні острови і ми поринали у незвичайний світ ганчірочок. Так-так, це був для нас цілий світ, бо ми з
особливою уважністю вибирали з-посеред тканинних гір найяскравіші, найкрасивіші, наймиліші клаптики матеріалу. А коли поверталися додому, то із цього багатства шили одежинки для своїх ляльок, пупсиків… Боже мій, як я чекала тих п'ятничних вечорів, аби тітка Женя Гаврилючка провела нас на швейку, як ми тоді називали швейну фабрику!!!
Недалечко від моєї вулички Поштової розміщується старовинний цвинтар. У сімдесяті-вісімдесяті роки ніхто його не називав Лодомирським, як звуть зараз. Казали просто – кладовище. Коли відвели місце для поховання за
містом (Федорівське кладовище), то стали казати просто – старий цвинтар і новий цвинтар.
І от іноді, пообіді, коли вже всі поїдять, порозходяться по роботах, і ми з Бабусею Євгенією Августівною Кобилянською перемиємо чимало посуду (а гарячої води не було в домі, і для миття потрібно було нагріти воду!), вирушали ми за ручку вдвох походжати цвинтарем. Бабуся любила ці прогулянки! Спершу провідували Дідуся, який помер 1985 року, і при цьому Бабусечка завжди казала: «Майцю, як помру, ви ж глядіть, поховайте мене поруч із Дідом моїм…». І вказувала на клумбу з квітами…
Після того провідували бабусиних подруженьок, сусідок, знайомих. О, вона знала місця поховань усіх дорогих її серцю людей! Як тільки підходили до могилки, Бабуся, незважаючи на поважний вік, покручені поліартритом
руки, немічні ноги, ставала навколішки й порядкувала: виривали бур'яни, згрібала посохле листя, хустинкою протирала фотокарточку на пам'ятнику, читала молитви… І мені ж наказувала робити все те саме. Відтоді
проминуло чимало часу, але в моїй пам'яті закарбувалася одна річ - тієї пори на старому цвинтарі не було так багато покинутих, занедбаних могил, зруйнованих надгробків…
Далі ми собі мандрували доріжками й стежинками цвинтаря. Я помічала, що Бабуся знала багатьох померлих, про декого розповідала усілякі бувальщини, і обов'язково зазначала, від чого померла людина. Крім цього,
вона оповідала біблійні історії, і то все викладалося якось так по-доброму, просто й щиро…
Моя дорогенька Бабулечка відійшла до Бога дуже давно – 23 лютого 1994 року. Ніби передчуваючи глобальні світові катаклізми на межі 20-21 століть, вона часто-густо приказувала: «От побачиш, ти доживеш до того
часу, коли живі будуть заздарити мертвим». Будучи юнкою, ніяк не могла зрозуміти, що має на увазі Бабуля, вважала, що то якісь її вигадки, бо вона ж була неписьменною. Та й узагалі, як то живі можуть заздрити мертвим?! Але всемогутній час усе розставив на свої місця…
Здійснивши мандрівочку до царства мертвих, умиротворені, спокійні, замислені. поверталися ми додому.
У суботу-неділю, у святкові дні любили ми гуляти парком Юрія Гагаріна. Це було улюблене місце відпочинку містян. Перед пам'ятником космонавтові було чимало клумб із різнобарвними квітами, обабіч постаменту стояли численні лави. У парку росло чимало старих дерев, що надавало цій місцині особливих камерності й затишку. З вулиці Тельмана (теперішньої Драгоманова) до парку Гагаріна вели широкі сходи, викладені пласким бежевим камінням.
Також ми дуже полюбяли відпочивати у саду, що належав колишній школі № 5 (її й досі назвивають Червоною школою за кольором червонястої цегли). Свого часу керівництво школи дозволило жителям нашої вулички
Поштової, яка якраз виходила на цю місцину, викошувати траву для кролів, збирати яблука, груші, горіхи, порічки тощо. Шкільний садок був поділений на продовгуваті смуги, кожен із мешканців Поштової міг користатися лише однією.
Оця смужечка землі в садку була царством мого Дідуся. Косарем він був знатним! Не лінувався прокидатися рано-вранці, заледве не з півнями, довго точив косу, а тоді так майстерно проходився нею шовковистими
травами… І після нього травиця лягала на землю рівненькими рядочками… Дідусь застерігав нас від того, аби ми не бігали й не витоптували покосів. На другий день трава перетворювалася на сіно, яке потрібно було перегортати дерев'яним рогачем, аби воно підсихало з усіх сторін, аби ніде не пріло. Бо кролі – ще ті ласуни! – їсти не будуть. Цю роботу мусили ми виконувати щодня, Дідусь пильно за тим доглядав. Коли сіно ставало повною мірою сухим і набирало солом'яного кольору, ми всією родиною граблями згортали його в маленькі купки, а потім ті купки зносили до одного місця і робили копиці. З настанням дощової осені копиці прикривали грубим целофаном, шматками шиферу, бляхи тощо. Частину сіна переносили до сараю.
А взимку на шкільному садку заправляв мій Тато зі своїми напарниками. Адже він викладав у п'ятій школі фізичну культуру, а також анатомію й фізіологію людини. То були часи, коли зимою уроки фізкультури провадилися на свіжому повітрі. Тож, Батько із колегами довкруж садка прокладали лижню, аби школярам на лижах було легше пересуватися. Отакої!
Саме таким запам'яталося мені рідне містечко Володимир-Волинський. Саме таке воно мені запало в душу. Саме таке воно приходить до мене у снах. Саме за таким я сумую, і з роками той сум стає дедалі світлішим, дедалі
глибшим і таким, що дедалі сильніше розчиняється у плині літ …
Майя Нагорняк,
кандидатка філологічних наук, доцентка кафедри
телебачення і радіомовлення Інституту
журналістики КНУ ім.Т.Шевченка
