Історія пожежної охорони Володимира - це не лише історія техніки, наказів і штатних розписів. За сухими цифрами архівних документів стоять люди, які чергували вдень і вночі, виїжджали на пожежі та рятували тих, хто опинився в небезпеці. Перші повоєнні роки були часом, коли пожежникам доводилося працювати з мінімальними можливостями, поступово отримуючи нову техніку та збільшуючи професійну спроможність підрозділу.

Володимир-Волинська міська пожежна охорона була сформована у 1944 році на базі одного пожежного підрозділу чисельністю 42 людини. Це був перший повоєнний етап її історії, коли місто лише починало відновлюватися після воєнних потрясінь.

На момент організації пожежної охорони її технічні можливості були доволі скромними. На озброєнні перебували три кінні вози, один із яких був обладнаний ручним пожежним насосом ПН-100. Для гасіння вогню використовували також дві бочки місткістю по 300 літрів кожна. Такий склад техніки зберігався до 1946 року.

У 1930 році Володимир, який у тогочасних польських офіційних виданнях фігурував як Włodzimierz, мав власну сформовану систему судових та юридичних установ. Про її склад, а також про людей, які працювали в ній, дає можливість дізнатися маловідоме сьогодні польське видання — «Rocznik IV. Kalendarz Sądowy na rok 1930», укладене Єжи Кіркіченком та Мар'яном Крачкевичем.

Це був своєрідний професійний довідник юридичного світу Другої Речі Посполитої. У ньому зібрано імена суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів, судових виконавців та інших працівників системи правосуддя. Саме завдяки цьому виданню можемо побачити не абстрактну структуру судової системи, а конкретних людей, які у 1930 році працювали у Володимирі.

На початку ХІХ століття Володимир був не лише давнім історичним містом, а й ареною складних фінансових і правових конфліктів між релігійними інституціями, місцевою владою та єврейською громадою — кагалом. Архівний документ 1816 року відкриває перед нами драматичну картину того, як імперська адміністрація намагалася врегулювати застарілі борги, проценти й судові суперечки, що накопичувалися десятиліттями.
У Центральному державному історичному архіві України, м. Київ у Фонді 2074, оп. 1. сп. 28 "Книга записи прихода, расхода на содержание Владимирмкого монастиря 1849 г." міститьсчя інформація про василіанський монастир у м. Володимирі.
У центрі справи - володимирський єврейський кагал, який звернувся зі скаргою до губернського правління. Причиною стало рішення Кременецької училищної комісії, яка вимагала від громади сплати значних боргів і відсотків на користь базиліанських монастирів (зокрема Зимненського) та Селецького костелу. Йшлося про тисячі злотих - суми, які перевищували фінансові можливості громади.
Кагал наполягав: ще у 1798 році, за участі повітового суду й магістрату, було здійснено офіційний розрахунок боргів. Виявилося, що відсотки, сплачені за попередні роки, у кілька разів перевищували саму капітальну суму. За логікою того часу, ці відсотки мали бути зараховані в рахунок основного боргу. Проте освітня комісія не визнала ці аргументи й винесла нові обтяжливі рішення.

До Успенського собору у Володимирі зараз прикута увага всієї Волині. Державна виконавча служба, виконавши рішення суду, передала собор з єпископським замком та мурами державі. На баланс собор взяв ДІКЗ «Стародавній Володимир». Як ми усі бачили зі ЗМІ, собор перебуває у процесі передачі Православній Церкві України. Незабаром на цьому історія завершиться.
Хочеться пригадати ще один день з минулого. В червні 1992 року Київський патріархат ще тільки створили і його майбутній патріарх – Філарет здійснив візит до Володимира. На той час настоятелем Успенського собору був отець Ярослав Антонюк, котрий до Київського патріархату не перейшов, але собор для богослужіння відкрив.
На першій шпальті газети «Слово правди» від 29 серпня 1992 року опубліковано одну статтю під назвою «Духовно єднаймося»!

Великий князь Роман Мстиславович був одружений двічі. Його перший шлюб закінчився доволі несподівано, Предслава Рюриківна була йому троюрідною сестрою. По суті Роман повернув її батьку через землі, які той же віддав владимірскому князю Всеволоду ІІІ Велике Гніздо. Друга дружина – ймовірно, Єфросинія-Анна є невідомого походження, більшість дослідників вважають, що вона була візантійською принцесою. Її походження та ім’я так і залишилися загадкою. Будь-які літописні свідчення називають її жоною Романовою. Єдине, що проливає світло на її ім’я – це нібито поховання, але проблема локалізації гробниці другої дружини галицько-волинського князя Романа Мстиславича є одною з ключових у дослідженнях сакральної топографії середньовічного Володимира.
Маємо декілька згадок про княгиню у літописі, але жодної згадки її імені. Одна з них стосується того періоду коли її син Данило воював з польським військом Лешка Білого на річці Суха Дорогва. Ця річка нібито ліва притока Західного Бугу. У цій битві загинув Клим Христинич – воїн і близький друг Данила Романовича. Хрест який споконвіку вважається, що поставлений на Климові Христиничі знаходиться поблизу села Зимне, за 10 км від м. Володимира. Кам’яний хрест зберігся до нашого часу, а річка Суха Дорогва – це болото, яке колись можна було перейти в брід. Згодом місцину стали називати Суха дорога. Саме після цієї битви матір Данила, у 1219 році, як зазначає літопис: «Тоді ж княгиня Романова прийняла монаший чин». Якщо хрест знаходиться у с. Зимне, можна вважати, що жона Романова жила у Володимирі.[3]

У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві зберігається архівна справа Володимирського чоловічого монастиря. Це важливі документи колишнього василіанського монастиря, які проливають світло на фінансування та утримання монастиря. Всі вони скріплені печатками та підписані відповідними урядовими та судовими представниками тогочасного міста. Приміщення василіан збереглося до нашого часу - це монастир поблизу собору Різдва Христового. Отже, про що йдеться в документі, якому майже 200 років. Викладаємо зміст адаптований на сучасну українську мову.
26 березня 1833 року у Володимирі, на засіданні повітового суду, розглядалася справа, яка проливає світло на фінансові відносини між духовенством і поміщицькими родами Волині в першій половині ХІХ століття.

Любомльщина – край волинського прикордоння, межування з Польщею, а ще територія давніх сіл та унікальних храмів. В межах краєзнавчої поїздки працівники ДІКЗ «Стародавні Володимир» відвідали села: Замлиння, Штунь, Радехів та Висоцьк.
Замлиння: інтеграційний центр
Саме село вперше згадується у 1577 році, коли належало до Муравиці. Професор Олександр Цинкаловський пише, що в кінці ХІХ століття було там 34 доми та 195 жителів. За часів Другої Речі Посполитої село належало до сільської гміни Березце Любомльського повіту Волинського воєводства. У 1921 році в селі проживало 366 мешканців і було 62 житлові будинки. 183 особи декларували польську національність, 161 – українську та 22 – євреїв.
Нині у селі мешкає до двохсот осіб. Тут більш як 15 років функціонує інтеграційний центр «Замлиння», створений у межах діяльності релігійної місії «Карітас-Спес» Луцької діє цезії Римо-католицької церкви. Його формування розпочалося у 2008 році з ініціативи єпископа Маркіяна Трофим’яка. Перші кроки до заснування центру були зроблені, коли декретом ординарія Луцької дієцезії отець канонік Ян Бурас був призначений відповідальним за створення осередку.

У кінці XVI століття українські землі, що входили до складу Речі Посполитої, опинилися на перетині двох потужних християнських цивілізацій — православного Сходу та католицького Заходу. Політична влада, релігійне суперництво, боротьба за вплив і душі вірян — усе це створювало складне тло для релігійного життя. Берестейська унія 1596 року мала на меті об'єднати православну ієрархію з Католицькою Церквою, зберігаючи при цьому візантійський обряд і церковні традиції. Унія стала як духовним імпульсом, так і джерелом глибокого конфлікту, що згодом переріс у криваві зіткнення. У цьому контексті народжується місія святого Йосафата — примирення церков і збереження єдності Христової Церкви.
І. Боротьба «з'єднаних» і «нез'єднаних» на українських теренах
Боротьба між з'єднаними (греко-католиками) і нез'єднаними (православними) після 1596 року розгорнулася не лише в теологічній площині, а й у соціально-політичній. З одного боку, державна влада Речі Посполитої підтримувала унію як інструмент інтеграції православного населення до політичного простору латинської монархії. З іншого — православне духовенство, козацтво та більшість українського населення сприймали унію, як наступ на свою віру і ідентичність.

У добу, коли ще не було Tinder, Facebook чи навіть телефонних дзвінків, одним із найпопулярніших способів знайомства були газети. Від другої половини ХІХ століття до середини ХХ ст. у газетних шпальтах активно публікувалися шлюбні оголошення, пропозиції знайомств, пошуки вигідних партій і навіть надання інтимних послуг - усе це було в межах звичного публічного простору. А, що поробиш? Не всі мали змогу отримати запрошення на бал, а вигідну партію – хотілося кожному.

Шлюбні оголошення: серйозні наміри на шпальтах

З чого ж все почалося? Редактор популярного в Лондоні рекламного видання «Як поліпшити господарство та торгівлю» Джон Гаутон наприкінці 1695 року опублікував перше в історії платне шлюбне оголошення. Його авторка побоялася підписатися власним іменем. Зазначила лише, що вже немолода, ніколи не була одружена і мріє бодай у старості відчути справжнє кохання. Факт викликав загальне обурення. Дійшло до того, що влада Лондона наказала відшукати авторку оголошення і запроторити її до психіатричної лікарні. Під підозру потрапило чимало старих дів. Та вину жодної з них довести не вдалося. Гаутон не видав жінку, а навпаки – став на її захист, адже кожен має отримати шанс в цьому житті бути коханим. Звісно, після такого гучного скандалу знайшлися й інші сміливці, і редакцію газети масово закидали шлюбними оголошеннями. Справи пішли так добре, що невдовзі Гаутон відкрив шлюбну агенцію. А згодом майже всі англійські газети почали друкувати такі оголошення.

У 1914 році, коли Перша світова війна перекроювала кордони Європи, міста наповнювалися чужими голосами. Руйнувалися будинки, вулиці, а найгірше - гинули люди. Так встановлюються нові режими, і, здається, що в цьому всьому не має місця для краси та мистецтва. Один із таких моментів зафіксував на своїх полотнах художник, солдат Австро-Угорської армії. Опинившись у захопленому Володимирі, він не лише виконував військовий обов’язок, а й дивився на навколишню реальність очима митця. Його роботи стали своєрідним свідченням часу — не лише про окупацію, а й про життя міста під чужим прапором. Як виглядало місто в роки війни? Що саме зацікавило окупанта-художника? І яку історію розповідають його картини?