Любомльщина – край волинського прикордоння, межування з Польщею, а ще територія давніх сіл та унікальних храмів. В межах краєзнавчої поїздки працівники ДІКЗ «Стародавні Володимир» відвідали села: Замлиння, Штунь, Радехів та Висоцьк.
Замлиння: інтеграційний центр
Саме село вперше згадується у 1577 році, коли належало до Муравиці. Професор Олександр Цинкаловський пише, що в кінці ХІХ століття було там 34 доми та 195 жителів. За часів Другої Речі Посполитої село належало до сільської гміни Березце Любомльського повіту Волинського воєводства. У 1921 році в селі проживало 366 мешканців і було 62 житлові будинки. 183 особи декларували польську національність, 161 – українську та 22 – євреїв.
Нині у селі мешкає до двохсот осіб. Тут більш як 15 років функціонує інтеграційний центр «Замлиння», створений у межах діяльності релігійної місії «Карітас-Спес» Луцької діє цезії Римо-католицької церкви. Його формування розпочалося у 2008 році з ініціативи єпископа Маркіяна Трофим’яка. Перші кроки до заснування центру були зроблені, коли декретом ординарія Луцької дієцезії отець канонік Ян Бурас був призначений відповідальним за створення осередку.
Базою майбутнього центру стала двоповерхова будівля, зведена у 1950-х роках як казарма прикордонної застави. У 1970-х тут функціонувала протитуберкульозна лікарня. Після передачі будівлі Луцькій дієцезії розпочався семирічний процес її реконструкції.
20 червня 2015 року відбулося урочисте відкриття та освячення головного корпусу Інтеграційного центру. Нині він позиціонується як простір міжкультурної взаємодії, духовної формації та підтримки людей у складних життєвих обставинах. Тут проводилися міжнародні пленери іконопису, а також літня школа польської мови. Війна внесла свої корективи і в центрі надавали і надають прихисток людям, які залишили своїх домівки. Також оздоровлюють діток Героїв та проводять літні табори.
Штунська церква і перші богослужіння українською мовою
Церква святого апостола Іоана Богослова у Штуні збудована у 1777 році стараннями місцевої землевласниці Маріанни (Марціанни) Садовської, є пам’яткою волинської архітектури національного значення про що свідчить відповідна охоронна табличка. Дзвіницю спорудили пізніше у 1867 році. Храм вирізняється своєю унікальною композицією, яка не має аналогів на Волині - лише дещо подібною є церква у селі Кисилин, через це деякі дослідники вважають, що їх зводили одні й ті ж зодчі.
Споруда належить до пізнього бароко (рококо) та поєднує базилікову й хрестово-купольну композиції, утворюючи новий різновид інтер’єру. Центральну частину храму з високим зімкнутим склепінням підтримують арки, а фасади прикрашені пілястрами та важким карнизом. Західний портал має виразний декоративний стиль рококо.
Поруч з храмом прямокутна двоярусна дзвіниця з арочними отворами на другому ярусі, наскрізним проходом унизу та оздобленням у стилі раннього класицизму.
Вперше про церкву у селі Штунь згадано ще у 1530 році. 28 лютого 1742 року власник села, слонімський староста Ігнацій Садовський, надав землі настоятелю Петру Волошинському. Пізніше Марціанна Садовська подарувала землі місцевому дяку і розпочала будівництво нового храму та палацу. За переказами, місце для церкви обрали після того, як уві сні одному з мешканців села явився ангел. Споруда зводилася на пагорбі біля болота в центрі села, а не поруч із палацом, як планувалося.
У 1867 році перебудували купол храму. На початку ХХ століття, після пожежі, дах знову переробили, встановивши п’ять куполів.
У 1938 році рівненський художник Юрій Жарковський відновив розписи та залишив під куполом напис:
«Рік 1938 – 20-ліття існування Польщі. Переслідування православних... Розібрано, збурено і спалено... 130 церк. прав на Холмщині».
Після входження Волині до складу Речі Посполитої настоятелем штунського храму став Микола Покровський — офіцер армії УНР і фельдшер. У 1925 році саме штунська парафія першою на Любомльщині почала проводити богослужіння українською мовою. Священик організував хор, театральний гурток, навчав селян грамотності й надавав медичну допомогу, що навіть викликало конфлікти з поліцією та повітовим лікарем.
Трагічною сторінкою стала груднева ніч 1943 року, коли Миколу Покровського разом з донькою Наталкою вбили поляки у селі Вижгів. Його дружину та двох інших дочок радянська влада вислала в Архангельську область, а син Іван вступив до лав УПА.
Нині парафія у Штуні належить до УПЦ мп.
Радехів: від католицького костелу до православного храму
Свято-Успенська церква в Радехові одна з найстаріших мурованих споруд краю.
Початково храм був зведений у 1752 році як римо-католицький костел Святого Михайла при Августинському монастирі. Будівництво пов’язане з тривалою історією чоловічого монастиря, що існував у Радехові ще з XVII століття. Запис про освячення монастиря у 1753 році єпископом-вікарієм Камінським підтверджує точну дату завершення будівництва.
У 40-х роках XIX століття костел був відремонтований і освячений як православний храм - Успенська церква. В цей час у храмі було два престоли, один з яких освятили у 1893 році. Церква володіла 66 десятинами землі, що приносили близько 160 рублів доходу на рік. Територія була огороджена муром з брамою, спорудженими у XVIII столітті.
Після приєднання Волині до СРСР храм продовжував діяти до 1952 року, коли рішенням Волинського облвиконкому церкву зняли з реєстрації та закрили. Приміщення, визнане аварійним, використовували як склад місцевого колгоспу. Звернення парафіян у 1959 році з проханням відновити богослужіння були відхилені.
Лише у грудні 1990 року громада відновила діяльність Свято-Успенської парафії. Реставраційні роботи тривали кілька років і завершилися у 1993 році. Відтоді храм діє безперервно та перебуває під охороною держави. Парафія належить до УПЦ МП.
Висоцьк: металевий пам’ятник будівничому залізниці
Край села на кладовищі розташована Свято-Введенська церква. Нова, побудована у роки незалежності України. Стара дерев'яна в честь Святого Духа, була спалена 14 жовтня 1943 р, як і все село Висоцьк, під час нападу поляків із загону 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової. Перед цим церковні дзвони були зняті і заховані, до сьогодні їх знайти не вдалося.
На кладовищі височіє високий металевий пам'ятник з написом: Балашов Ростислав Стефанович, 1849-1895. З протилежної сторони на аналогічній дошці напис: «В память от жены. 1896». Над могилою хрест з кованими елементами, фігурою Богоматері. Навколо могили кована огорожа. На жаль, і пам’ятник, і огорожа частково зруйновані.
Ростислав Балашов був будівничим і начальником Любомльської залізниці. Проживав у Висоцьку. Життя його було коротким - 46 років. За розповідями краєзнавця Олександра Ольховського, Балашов мав великий маєток із садом у Висоцьку та резиденцію у Бистраках понад Бугом. Балашови у своєму маєтку влаштовували свята для односельців і їх дітей. Організовували поїздки кінними каретами і навіть каруселі.
За рік до смерті, у 1894 році, Балашов за свої кошти та кошти парафіян збудував дерев'яну церкву Святого Духа. Цей храм був приписний до парафії Покровської церкви села Бережці. За рік по смерті дружина Балашова спорудила йому цей металевий пам'ятник. Яка її подальша доля і чи залишились якісь нащадки цієї родини наразі не відомо.
Матеріал підготувала Ярослава Колоскова
Замлиння: інтеграційний центр
Саме село вперше згадується у 1577 році, коли належало до Муравиці. Професор Олександр Цинкаловський пише, що в кінці ХІХ століття було там 34 доми та 195 жителів. За часів Другої Речі Посполитої село належало до сільської гміни Березце Любомльського повіту Волинського воєводства. У 1921 році в селі проживало 366 мешканців і було 62 житлові будинки. 183 особи декларували польську національність, 161 – українську та 22 – євреїв.
Нині у селі мешкає до двохсот осіб. Тут більш як 15 років функціонує інтеграційний центр «Замлиння», створений у межах діяльності релігійної місії «Карітас-Спес» Луцької діє цезії Римо-католицької церкви. Його формування розпочалося у 2008 році з ініціативи єпископа Маркіяна Трофим’яка. Перші кроки до заснування центру були зроблені, коли декретом ординарія Луцької дієцезії отець канонік Ян Бурас був призначений відповідальним за створення осередку.
Базою майбутнього центру стала двоповерхова будівля, зведена у 1950-х роках як казарма прикордонної застави. У 1970-х тут функціонувала протитуберкульозна лікарня. Після передачі будівлі Луцькій дієцезії розпочався семирічний процес її реконструкції.
20 червня 2015 року відбулося урочисте відкриття та освячення головного корпусу Інтеграційного центру. Нині він позиціонується як простір міжкультурної взаємодії, духовної формації та підтримки людей у складних життєвих обставинах. Тут проводилися міжнародні пленери іконопису, а також літня школа польської мови. Війна внесла свої корективи і в центрі надавали і надають прихисток людям, які залишили своїх домівки. Також оздоровлюють діток Героїв та проводять літні табори.
Штунська церква і перші богослужіння українською мовою
Церква святого апостола Іоана Богослова у Штуні збудована у 1777 році стараннями місцевої землевласниці Маріанни (Марціанни) Садовської, є пам’яткою волинської архітектури національного значення про що свідчить відповідна охоронна табличка. Дзвіницю спорудили пізніше у 1867 році. Храм вирізняється своєю унікальною композицією, яка не має аналогів на Волині - лише дещо подібною є церква у селі Кисилин, через це деякі дослідники вважають, що їх зводили одні й ті ж зодчі.
Споруда належить до пізнього бароко (рококо) та поєднує базилікову й хрестово-купольну композиції, утворюючи новий різновид інтер’єру. Центральну частину храму з високим зімкнутим склепінням підтримують арки, а фасади прикрашені пілястрами та важким карнизом. Західний портал має виразний декоративний стиль рококо.
Поруч з храмом прямокутна двоярусна дзвіниця з арочними отворами на другому ярусі, наскрізним проходом унизу та оздобленням у стилі раннього класицизму.
Вперше про церкву у селі Штунь згадано ще у 1530 році. 28 лютого 1742 року власник села, слонімський староста Ігнацій Садовський, надав землі настоятелю Петру Волошинському. Пізніше Марціанна Садовська подарувала землі місцевому дяку і розпочала будівництво нового храму та палацу. За переказами, місце для церкви обрали після того, як уві сні одному з мешканців села явився ангел. Споруда зводилася на пагорбі біля болота в центрі села, а не поруч із палацом, як планувалося.
У 1867 році перебудували купол храму. На початку ХХ століття, після пожежі, дах знову переробили, встановивши п’ять куполів.
У 1938 році рівненський художник Юрій Жарковський відновив розписи та залишив під куполом напис:
«Рік 1938 – 20-ліття існування Польщі. Переслідування православних... Розібрано, збурено і спалено... 130 церк. прав на Холмщині».
Після входження Волині до складу Речі Посполитої настоятелем штунського храму став Микола Покровський — офіцер армії УНР і фельдшер. У 1925 році саме штунська парафія першою на Любомльщині почала проводити богослужіння українською мовою. Священик організував хор, театральний гурток, навчав селян грамотності й надавав медичну допомогу, що навіть викликало конфлікти з поліцією та повітовим лікарем.
Трагічною сторінкою стала груднева ніч 1943 року, коли Миколу Покровського разом з донькою Наталкою вбили поляки у селі Вижгів. Його дружину та двох інших дочок радянська влада вислала в Архангельську область, а син Іван вступив до лав УПА.
Нині парафія у Штуні належить до УПЦ мп.
Радехів: від католицького костелу до православного храму
Свято-Успенська церква в Радехові одна з найстаріших мурованих споруд краю.
Початково храм був зведений у 1752 році як римо-католицький костел Святого Михайла при Августинському монастирі. Будівництво пов’язане з тривалою історією чоловічого монастиря, що існував у Радехові ще з XVII століття. Запис про освячення монастиря у 1753 році єпископом-вікарієм Камінським підтверджує точну дату завершення будівництва.
У 40-х роках XIX століття костел був відремонтований і освячений як православний храм - Успенська церква. В цей час у храмі було два престоли, один з яких освятили у 1893 році. Церква володіла 66 десятинами землі, що приносили близько 160 рублів доходу на рік. Територія була огороджена муром з брамою, спорудженими у XVIII столітті.
Після приєднання Волині до СРСР храм продовжував діяти до 1952 року, коли рішенням Волинського облвиконкому церкву зняли з реєстрації та закрили. Приміщення, визнане аварійним, використовували як склад місцевого колгоспу. Звернення парафіян у 1959 році з проханням відновити богослужіння були відхилені.
Лише у грудні 1990 року громада відновила діяльність Свято-Успенської парафії. Реставраційні роботи тривали кілька років і завершилися у 1993 році. Відтоді храм діє безперервно та перебуває під охороною держави. Парафія належить до УПЦ МП.
Висоцьк: металевий пам’ятник будівничому залізниці
Край села на кладовищі розташована Свято-Введенська церква. Нова, побудована у роки незалежності України. Стара дерев'яна в честь Святого Духа, була спалена 14 жовтня 1943 р, як і все село Висоцьк, під час нападу поляків із загону 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової. Перед цим церковні дзвони були зняті і заховані, до сьогодні їх знайти не вдалося.
На кладовищі височіє високий металевий пам'ятник з написом: Балашов Ростислав Стефанович, 1849-1895. З протилежної сторони на аналогічній дошці напис: «В память от жены. 1896». Над могилою хрест з кованими елементами, фігурою Богоматері. Навколо могили кована огорожа. На жаль, і пам’ятник, і огорожа частково зруйновані.
Ростислав Балашов був будівничим і начальником Любомльської залізниці. Проживав у Висоцьку. Життя його було коротким - 46 років. За розповідями краєзнавця Олександра Ольховського, Балашов мав великий маєток із садом у Висоцьку та резиденцію у Бистраках понад Бугом. Балашови у своєму маєтку влаштовували свята для односельців і їх дітей. Організовували поїздки кінними каретами і навіть каруселі.
За рік до смерті, у 1894 році, Балашов за свої кошти та кошти парафіян збудував дерев'яну церкву Святого Духа. Цей храм був приписний до парафії Покровської церкви села Бережці. За рік по смерті дружина Балашова спорудила йому цей металевий пам'ятник. Яка її подальша доля і чи залишились якісь нащадки цієї родини наразі не відомо.
Матеріал підготувала Ярослава Колоскова
