Перша електростанція з’явилась у Володимирі під час І Світової війни завдяки австрійським військам. У 1921 році, вже польська влада через нестачу коштів для утримання та модернізації, передала електростанцію у 12 річне користування Едмунду Лакутовичу, котрий взяв на себе зобов’язання утримувати та модернізувати її.

Повернення електростанції у комунальну власність не пройшло легко. Навіть після закінчення терміну оренди, орендар не поспішав залишати приміщення та вимагав повернення інвестованих коштів. Зрештою, судом було видано вимогу звільнити електростанцію 24 березня 1934 року. Побоюючись, що орендар пошкодить майно, місцевою владою за тиждень до терміну було виставлено спостереження за підприємством. Напередодні дня виселення у місті почались перебої з електропостачанням. Зрозумівши, що побоювання були не безпідставними і орендар намагається пошкодити обладнання, міський голова розпорядився ввести міських службовців до машинного залу.

Цікаво, що всі розповіді про підземний хід від Володимира до Зимно і від Зимно до Володимира звучать приблизно однаково. Проходили кілька метрів, чи кілька кроків і чули шум річки, тому далі не йшли боялись обвалу. Так само як і краєзнавці Микола Ваврисевич та В’ячеслав Ковальський, які у 60-х роках детально досліджували комплекс Зимненського монастиря, стверджували, що під монастирем є кілька підземних ходів. Одним із таких ходів краєзнавці пройшли 100 метрів у напрямку до Володимира, але коли в тиші почули, що над ними шумить вода, злякалися і повернулися назад. Про це розповідав нині покійний Петро Заклекта. [12]
Версію про те, що зимнівське підземелля простягається до самого Володимира я почула і від монахині яка провадила екскурсійну групу печерами монастиря. Впевнено казала, що саме так все і було, що й до Луцька, і до Почаєва теж можна було дістатись тими підземними ходами. Та додавала, що ті ходи були такі широкі, що і кіньми можна домчати і повіз пройде. Чудова історія. Та відразу постає питання, а для чого?Для чого витрачати величезні кошти та неймовірні людські ресурси для такого нерентабельного проекту. Так, тоді в ті далекі часи, так само, як і сьогодні, багаті та можновладні люди могли дозволити собі і не таку забаганку. Та, думаю, здоровий глузд частіше брав гору.
Замки, монастирі, фортеці середньовіччя завжди будувалися з чітко продуманою системою ходів, тунелів, криниць, погребів, схованок. Неможливо уявити жодної оборонної споруди того часу без таємничих ходів, що ведуть за їх межі. Готуючись до осади, ворог в першу чергу намагався зібрати свідчення про об’єкти оборонців: водні ресурси, резервуари, колодязі, підземелля і т.п. Такий колодязь і досі існує в одному з внутрішніх дворів Зимненського монастиря. Цілком вірогідно, що цей колодязь з’єднаний з основними підземними ходами монастиря. Загалом я чула і те, що підземелля монастиря мали кілька поверхів. Мені розповідали, що спеціалісти з вуглерозвідки проводили дослідження і пускались на нижні поверхи. Жодного документального підтвердження цього факту я не знайшла. Ще розповідали, що під час війни в цих підземеллях ховались солдати, а один навіть заблудився і не зміг вибратись на поверхню.
Якось мені довелося почути ще одну, дуже цікаву версію, про те, з чого починався Зимненський монастир. Про те, що сюди, на Святу гору, ще за часів Великоморавської держави, прийшли монахи. Вони викопали печери та заснували монастир. Підтвердження даної версії я ніде не зустрічала. Але можливо вони і дійсно викопали досить розгалужену багатоповерхову систему підземних камер, хто ж знає.

Майже неймовірно знайти об’єкти матеріальної культури, які б були оповиті такою кількістю легенд та таємниць, як підземні ходи та підземні споруди минулого. Письмові свідчення про них майже неможливо віднайти в архівах, та й взагалі в будь яких історичних джерелах. До того ж свідчення випадкових очевидців можуть лише натякнути на загадкові підземні об’єкти, та подібну інформацію часом дуже важко відрізнити від звичайних міських легенд. А ще додають загадковості і численні факти провалів в землі, які час від часу виникають там, де як кажуть «ніби нічого ніколи не було» і ніби вказують вказують на загадкові підземні ходи, які пронизують древнє місто Володимир.
Будівництво підземних споруд у всі часи вимагало відповідних знань і було ознакою високої будівельної майстерності. Великі підземелля могли включати в себе підземні ходи (як правило декілька), іноді некрополі, колодязі, сховища, схованки і будувались як у військових цілях так і в громадських (для зберігання цінностей, церковних реліквій, товарів), або використовувались як в’язниці. Що стосується підземних ходів , то це були окремо прориті під землею тунелі між двома або декількома пунктами з певною метою. Значення розвинутої системи підземних споруд для оборони міста в ті часи прирівнювалося до значення міцності та боєздатності стін, башт, валів. До нас не дійшли плани середньовічного Володимира. То що вже говорити про плани підземних споруд. Їх утаємничений характер не дозволяв наносити їх на карти, або згадувати про них письмово. Та все ж одне повідомлення про такий потаємний хід прийшла до нас з тих далеких часів. Це згадка про підземний хід яким втікала княгиня Анна разом з малими Данилком та Васильком від галицьких бояр. Запис датується 1202 роком: «А назавтра княгиня Анна вчинила раду з воєводою Мирославом…і на ніч утекли вони в Ляхи… а Василька взяв піп Юрій з кормилицею і вийшов із города дірою городської стіни… (в Іпатському літописі «дырею градной», очевидно йдеться про підземний хід (потерну) під городською стіною») [1] Найімовірніше ми ніколи не дізнаємось де починалась і куди вела та «діра градная», адже з того часу минуло багато віків. Та ми можемо робити певні припущення на основі того, про що розповідають свідки певних подій.

У ці святкові дні Пасхи у соціальній мережі фейсбук було викладено світлину 1917 року, яка підписана, як Великдень селі Шистів. На ній зображено священника, який освячує паски. Це дуже унікальне фото, адже насправді у Шистові ніколи не було церкви, а шистовці були прихожанами або Зимнівського монастиря, або Успенського собору у м. Володимирі.
Саме село досить мальовниче, тут є глибоке синє озеро, яке носить назву Безодня, і колись дійсно повністю відповідало цій назві. Максимальна глибина Безодні – 7,5 м. Саме з Безоднею пов’язана сільська легенда про церкву. Старожили розповідали, що на місті озера була церква, яка пішла під землю, а на її місці утворилася глибока водойма.
Та власне у дослідника волинської старовини, історика, професора, археолога Олександра Цинкаловського не має жодної інформації про шистівську церкву. Натомість історія села доволі цікава і вказує на те, що Шистів дуже старе село. Сама топонімічна назва села Шистів – теж невідома. Шист – це гірський сланець, але у нашій місцевості не має ніяких гір. Тоді чому Шистів так назвали?

Формування сімейного бюджету, а отже і ціни на продукти харчування та побутові товари є важливою складовою фінансової грамотності. Оскільки, населення України періодично зіштовхується з економічними труднощами, такими як інфляція, зміни валютного курсу та інше, питання цін для нас інколи аж надто болюче. Українці часто порівнюють свою купівельну спроможність з тою, яка була 5,10,20 років тому.
У газеті «Волинь» за 3 березня 1935 року зустрічаємо цікаву замітку про підрахунки, зроблені Головним товариством закупівель. Опрацювавши дані, отримані зі свого кооперативу, вони склали підсумок місячних покупок на одну сім’ю. Звіт був складений на основі досліджень за 6 місяців року. Згідно з ним, середня вартість покупок на 1 сім’ю з 5 осіб становила 10,89 злотих. В список покупок входили:

Про діяльність пана Казимира у Володимирі залишилося не так багато інформації. Декілька протоколів із засідання володимирського староства зберігається в Державному архіві Волинської області і стосуються вони виключно податків. Також зберігся список службовців володимирського староства за 1925 рік. Власне, Казимир Бжостовський вже на той час був старостою повіту і його каденція підбігала кінця, але він ще встиг заступити на посаду мера міста Ковеля. У 1927 році він помер у віці 45 років від важкої недуги.
Завдяки газеті «Życie Wołynia», яка щотижня виходила у Луцьку, у № 12 за 27 березня 1927 року знаходимо некролог Казимира Бжостовського та короткий опис його діяльності:
«Помер землевласник з Кресовщини високошляхетний, видатний патріот з широким розумінням справ громадських, який був цілковито відданий цим справам, маючи загальну прихильність та повагу навіть серед своїх політичних опонентів - спочивай у мирі. Казимир Бжостовський. Помер у квіті віку, підламаний важкою хворобою».

«Нацисти відібрали у нього дитинство, тому він навчив світ гратись». Володимирська історія Генрі Оренштейна – батька трансформерів, зірки Залу Слави Покеру
Генрі Оренштейна знають як «батька іграшки», учасника зали Слави Покеру, мільйонера та мізантропа. Саме він, викупив патент та представив компанії Harsbro всесвітньовідому іграшку - трансформера. Однак, мало хто знає, що 2 роки свого дитинства він провів у Володимирі та на Волині. Тут він відвідував школу, вперше закохався. У своїх мемуарах Генрі розказує про цей період свого життя.
Ми б хотіли познайомити вас з періодом від народження до повернення у Польщу.
Грубешів
Генріх Оренштейн народився у Грубешові, в сім’ї Лейба та Гольди 13 жовтня 1923 року. У сім’ї було п’ятеро дітей: Фред, Фелікс, Сем, Генрі та єдина дівчинка Ханка.
У 1918 році батько Генрі розпочав видобуток та продаж торфу. Торф був хорошим опалювальним матеріалом та через нестачу вугілля та деревини у місті дуже добре продавався. Його бізнес був настільки успішним, що наприкінці війни він зміг придбати найбільшу будівлю у місті – 3 поверховий будинок у центрі. Родина переїхала у квартиру на 2 поверсі яка складалась з 6 великих кімнат та кімнати для покоївки. Для Грубешова, де більшість будинків були одноповерховими та маленькими, це було надзвичайно розкішне помешкання. Пізніше, Лейб взяв у партнери Моше Ліхтенштейна, торговця тканинами, та на першому поверсі будинку відрив найбільший магазин тканин у місті. В подальшому його бізнес розвивався – Лейб почав купувати у поляків кукурудзу, пшеницю, зерно. Більшість йшла на експорт. Також відкрив власне зерносховище та викупив половину борошномельного заводу. На момент народження Генрі у 1923 році, родина була найзаможнішою у Грубешові та могла дозволити собі прислугу та поїздки на курорти.

Боротьба за незалежність української церкви точиться давно. Починаючи з 1920-х років ХХ століття на теренах Західної України гостро постало питання українізації церкви. Щоб відділити православних вірян від московського патріархату, у 1922 році у Польщі відбулось проголошення автокефальної Православної церкви, а 13 листопада 1924 року Константинопольський патріарх Григорій VII підписав «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенського Патріархата про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». Переважну частину прихожан цієї церкви становили українці (70%). Проте, більшість у духовенстві все ще була за вихованцями російських семінарій.

На сторінках польської газети “Tygodnik handlowy” за 15 березня 1939 році – вдалося натрапити на цікаву замітку «Новини з Волині. З Володимира».
Йдеться про те, що 12 березня 1938 року відбулася щорічна загальна нарада Польської Торговельної Асоціації у Володимирі, якою керує пан Борис Зубович. Зі звіту попереднього Правління ми дізналися, що протягом останніх дванадцяти місяців було досягнуто значного рівня організаційно-професійної роботи. Збільшилася кількість членів (раніше - 31, зараз 93) і розширилася сфера діяльності Асоціації, що зумовило потребу у збільшенні чисельного складу Правління до семи осіб.

На початку ХХ століття світ охопила справжня транспортна лихоманка. Кожен хотів мати власний автомобіль, та для більшості це була нездійсненна мрія. Ми не знаємо, яка була реакція володимирчан, коли вони вперше побачили на вулицях міста це диво, але мабуть, здивуванню не було меж.
Отож, перші власники транспортних засобів на Волині були абсолютними щасливчиками. У цій статті ми розповімо власне, хто у Володимирі та Володимирському повіті мав автомобіль.
В середньому волинянин у 1930-х роках заробляв 100 злотих, службовці до 350 злотих. Найбільше отримували військові – до 350-380 злотих. Найдешевший автомобіль «Fiat 500» коштував 3800 злотих, а от Opel майже 7000 тисяч злотих. Були й значно дорожчі автомобілі.