Володимир – це справжня столиця сакрального мистецтва. До нашого часу збереглися унікальні церкви, що століттями зустрічали і проводжали парафіян, цілі покоління одного роду, однієї великої міської родини. На жаль, не всі храми відчиняють перед нами ворота й досі, адже у місті не залишилося жодного дерев’яного храму, який би вабив перехожого своїми золотими куполами, запрошуючи на святкове богослужіння. У різні періоди у місті Володимирі та околицях функціонували 22 храми, які не збереглися до нашого часу.
Однією з таких пам’яток є церква Святого Великомученика Прокопія. Прокопівська церква, як називали її у народі, стояла на лівому березі річки Луги, вище Білобережанських млинів, - на тому місці, де закінчувалося с. Заріччя і починалося с. Білі Береги.
Коли і ким була побудована церква - невідомо. Вперше вона згадується в актах від 3 лютого 1584 року, в якому крилошани (хористи, які співають на крилосі) Успенського обору, в числі яких числиться священик Дмитро Прокопінський, заявляють, що вони не зможуть з’явитися на королівський суд по шлюборозвідній справі дворянина Василя Загоровського.

У грудні 1931 року в школі підхорунжих у м. Володимирі було створено організацію, що мала на постійній основі опікуватися найбіднішими дітьми у місті. Було вирішено побудувати дитячий будинок та назвати його на честь маршала Юзефа Пілсудського. Відразу ж було розпочато роботу. На спеціальній сесії було обрано Тимчасовий комітет з будівництва будинку у Володимирі, що поставив собі завдання якнайшвидше зібрати кошти необхідні для будівництва.
За перший рік було зібрано 5151,89 злотих як були внесені на ощадну книжку школи підхорунжих. Наступного року Тимчасовий комітет було замінено Відділом будівництва Дому Дитини при Культурно-Освітньому осередку. Переймаючи роботу від своїх попередників, Відділ охоче продовжив діяльність, не обмежуючись передусім збором коштів, а й проводив різноманітні заходи. Дані акції були проведенні максимально широко, свої заощадження приносили учні, інструктори (викладачі). Внески давали різні міські товариства, доходи сумувалися з різних заходів, які організовувались у школі, також було додано кошти, які були зібрані під час різдвяних канікул.
Великою допомогою у цій акції став дар місцевої римо-католицької парафії, яка подарувала ділянку під будівництво.

У Витязі з довідки Секретаріату Президії Верховної Ради УРСР про неправильне вилучення місцевими органами влади молитовних будинків у Рівненській і Волинській областях за 17 травня 1941 року, знаходимо інформацію, про те, що сталося з культовими спорудами міста під час приходу «перших совєтів».
В місті Володимирі-Волинському приміщення синагоги по вулиці Луцькій № 6 на початку 1940 року використовувалося, як гуртожиток для біженців. Пізніше міська рада дозволила «кустпромкооперации» створити у синагозі майстерню артілі «Красная звезда». Релігійна громада неодноразово зверталася в прокуратуру щодо повернення їм приміщення, в результаті чого міська рада була змушена повернути споруду даній громаді.

«Можна до вас, батьку, завітати?», - запитали незнайомці у господаря, який вийшов назустріч. Ніна щільніше закуталась у кожух: прийме повстанців її батько, чи ні? «Заїжджайте, прошу», - відповів Володимир, і вже не таїв радості, побачивши доньку. Такій конспірації дивувались Нінині друзі, бо і вони не знали, куди їдуть. З тих пір домівка Комаревичів стала прихистком для районового проводу «семірки» і «дев’ятки». У Малих Микуличах повстанці вирили криївки, підліковували рани. Тут ховався курінний Голуб, якого поранили у Вовчаку, коли зустрічався зі старшинами ОУН-УПА. У лісі за ними чатував запроданець, який з міномета поранив у груди Голуба і застрелив кілька підпільників. Після хвороби хлопець вернувся на «Січ» і знову втрапив у пригоду. Його схопили німці і примусили копати окопи біля Тумина. А коли відправляли у Німеччину, біля П'ятидень він вистрибнув з вагона і сховався у пшеницях. Просидівши до ночі, навпрошки вирушив до знайомого хутора. Курінний застав Ніну за роботою: вона писала плакати «Смерть Гітлеру!» Відпочивши, вернувся у рідні ліси - на Вовчак.

Історія нашого краю багата на яскраві імена, котрі оживають не лише, коли гортаєш сторінки пожовклих рукописів. Недавно до мене потрапила художньо-документальна повість «Холодний вирій», у якій розповідається про родину Комаревичів, котрі мешкали у Володимирі, та залишили тут свій пам’ятний слід. У ній спогади Ніни Комаревич (Петрич), юність якої обпалена вогнем боротьби за волю України, засніжена сибірськими заметілями, доля якої карбована тюремною неволею. Опублікувала їх уже після смерті матері її донька Лариса Ковальчук, котра нині мешкає і працює у Луцьку. Гостюючи у Володимирі у двоюрідного брата Святослава, який власне нас і познайомив, вона розповіла історію свого роду, яка стала для мене справжнім відкриттям. Книга особлива тим, що у ній згадуються події, пов’язані з відродженням володимирських - «Просвіти», Союзу українок, Пласту та їх філій. І безпосередньо дотичні до цих подій Комаревичі, котрі свого часу дружили з відомим громадським діячем, лікарем Арсенієм Річинським.
Либонь, володимирчани пам’ятають, що у перші роки Незалежності ім’ям Комаревичів було названо невелику вуличку неподалік Успенського собору, і якій пізніше з невідомих причин повернули стару назву Сокальська… За Польщі на цій тихій вуличці проживали священник Федір Комаревич і матушка Анісія, які мали п’ятеро синів – Василя, Володимира, Олексія, Анатолія, Миколу і доньку Ларису. Кожен з нащадків славного роду – щирі українці-патріоти, у кожного – цікаве й особливе життя.
На хуторі Березина у полячки Зарембіни
Якраз на Михайла, далекого 1925 року Володимир Комаревич, котрий одружився на Лідії - доньці заможного селянина Петра Виноградського з Пузова Устилузького району (нині це село Зоря), чимдуж поганяв коней, аби швидше відвезти свою вагітну дружину додому - до хутора Березина біля П’ятидень. Цю місцину батько Володимира протоієрей Федір, котрий переїхав на Волинь з Житомирщини, купив для своїх синів у полячки Зарембіни. За Польщі хутір Березина належав до колонії Вікторів (є метрики дітей, де вказані ці населені пункти). Таких поселень - на п’ять хат і більших, у Хотячівській гміні Володимирського повіту налічувалось майже чотири десятки. На хуторі Володимир Комаревич мав добротний будинок, стайню, стодолу, ще кілька господарських будівель, великий сад з вишнями, яблунями, грушами.
Мале дитя попросилося на світ у дорозі, сполохавши глупу листопадову ніч дзвінким криком. Пологи прийняв батько, сховавши дівчинку за пазуху свого кожуха. Тяжко стогнала на возі мати, її відразу доправили у володимирську лікарню. У неї виявили зараження крові, й медики довго боролися за її життя. Дівчинку назвали Ніною, і доки мама хворувала, нею опікувались дідусь Федір і бабуся Анісія. За няньку взяли сироту Меланку, яка жила у родині й допомагала по-господарству.

Талант художника! Де, в яких куточках душі він зароджується? Коли проявляється? В якому віці? За яких обставин? Хто і що має вплинути на душу майбутнього художника, аби його талант розвинувся, розрісся буйноцвіттям? Ця тема надзвичайно важлива в розумінні становлення кожного художника. На превеликий жаль, дитинство Миколи Рокицького це одна велика біла пляма. Все що нам достеменно відомо, то це те, що він народився 6 [19] квітня 1901 року в селі Заріччя (Володимир-Волинського району Волинської області) у родині робітника-мельника. І те що в 1912—1914 роках Микола Рокицький навчався в гімназії. А це означає, що ми можемо лише припустити, як ріс маленький Миколка, як його виховували, як і чому саме він навчався в школі та гімназії. Що його оточувало, по яких вулицях він ходив, які будинки споруди та храми могли залишити глибокий слід в серці та пам’яті майбутнього художника.
Розпочнемо свій аналіз з сучасних педагогічних досліджень, де стверджується що велику роль у пробудженні естетичної чутливості дітей відіграє краса та мистецтво. Діти народжуються з почуттям подиву, яке змушує цікавитися всім тим, що їх оточує. При цьому дорослий повинен створити умови, в яких діти могли б отримувати багаті й різноманітні переживання та враження. [1] І я впевнена, що таких вражень і переживань в житті маленького Миколки було безліч. Я ніби бачу як молода матуся показує своєму хлопчику квіти, дерева, пташку, метелика - «поглянь, мій хороший, які чудові крильця у цього метелика. А квітка! Вона така гарна, і має чудові червоні пелюстки». Я бачу як маленький хлопчик біжить до річки Луги і довго вдивляється в прозорі води, очікуючи на чудову мить, коли зблисне на сонці срібляста рибка; як Миколка під церковні співи вдивляється в сумні очі Богородиці Оранти, що зображена в центральному нефі Успенського собору; як милує його око різьблення на іконостасі Василівської церкви.

Важливий та вигідний привілей – право монополії на утримання аптеки в місті Володимирі ченцям василіанам надав польський король Станіслав Понятовський в 1786 році. XVIII століття відзначилося розвитком вітчизняної аптечної справи. Лікарське обслуговування перебувало в руках приватних осіб та монастирів. Для поповнення аптек сировиною при них створювалися спеціальні аптекарські сади та городи, що дало можливість наприкінці XVIII століття практично відмовитись від імпорту лікарських рослин. В асортименті лікарських речовин у той час переважали рослини (80%), потім йшли хімікати (9-10%) і речовини тваринного походження (7%).
З лікарських форм в аптеках готувалися настої, відвари, мікстури, краплі, сиропи, чаї, порошки, мазі, свічки, пластирі. Гостра конкуренція спонукала фармацевтів виготовляти також лікувальні вина, мінеральні води, м’ясні бульйони, супи в брикетах, косметичні засоби та інше. Прикладом зразкової аптеки того часу може бути Харківська аптека, яку очолював Петро Піскуновський, перший аптекар-українець. [3]
Для володимирської аптеки у 1786 побудували кам’яний будинок, у якому було п’ять кімнат різного призначення: для обробки сировини, виготовлення ліків та їх видачі, велике горище для сушіння рослин і мінеральної сировини, холодний підвал для збереження речовин, що швидко псуються.[3]

11 грудня 1934 року у Володимирі відбулося перше засідання новообраної повітової ради під керівництвом голови повітового відділу пана Губерта Стемповського. На засіданні Рада обрала повітовий відділ у такому складі: о. декан Станішевський Антоній з Порицька, Воробій Семен (фермер з Грибовиці), Тарасюк Теодор (фермер з Верби), Гутковський Зигмунд (директор сільськогосподарського синдикату з Володимира), Барчук Кароль з Коритниці, Суйка Анджей (військовий фермер з Микулич). Як бачимо з вищесказаного, виконавчий орган Ради є переважно сільськогосподарським. За національністю є 4 поляків та 2 українців. Окрім того, було вибрано члена Воєводської ради в особі Леона Сухожевського - міського голови м. Володимира, а також ревізійної комісії в особах: о. Казимир Носалевський, Стройваш Станіслав (хлібороб), Нікітін Александр (власник маєтку Мишів), православний о. Костецький Якоб та Гощ Людвік (промисловець).

Чи було місце коханню у 16 ст.? Якщо хлопець чи дівчина були знатного роду, який був зацікавлений у примноженні багатства та статусу, то існувала мала ймовірність того, що між майбутнім подружжям є почуття, адже вибрати собі чоловіка чи дружину можна було з дозволу батьків. Оскільки такі шлюби укладалися за розрахунком, батьками чи опікунами – вони часто закінчувалися трагічно. Практика видавати молоду красиву дівчину за «старого» 50-ти річного вкотре овдовілого чоловіка, не викликала ні в кого підозр. Інколи, такі знатні чоловіки були справжнісінькими тиранами та гульвісами.
Матінка-історія пам’ятає й сміливців, які йшли наперекір батьківській волі та одружувались без благословіння найрідніших. Так, власне, зробила Катерина Ружинська, батьки якої тримали городню в володимирському замку.

Мене зацікавила таємнича та загадкова історія про те, що польські королівські регалії були сховані у Володимирі, в костелі Іоакима і Анни. Під час своїх пошуків в нетрях інтернету я натрапила на книгу Адама Воланські, «Доля польських регалій», видану у Кракові в 1921 році. Я була настільки вражена цією книгою, що вирішила її перекласти, аби вона стала відома і доступна більш широкому загалу читачів. Переклад не повний та не дослівний. Для тих, хто бажає прочитати її в повному обсязі і в оригіналі я подаю електронну адресу.
https://obc.opole.pl/Content/9022/PDF/317074.pdf

ADAM WOLAŃSKI
ДОЛЯ ПОЛЬСЬКИХ РЕГАЛІЙ
На початку липня 1921 року, коли наші армії все далі відступали від прикордонних територій у глиб Польщі, а загрозлива хвиля більшовизму натискала, змінюючи країну у пустелю, з’явилося багато повідомлень та статей в пресі про знайдені у Володимирі (Волинському) королівські регалії. І це не дивно, адже мова йшла про найдорожчі польському серцю скарби цілої плеяди королів, свідків багатьох століть минулої слави. Історія всієї нації, її добрі та погані часи знайшли своє відображення в історії скарбниці. І не було в наших руках більш цінної народної реліквії, а ніж корона, що була покладена на голови мало не всіх королів починаючи з Локіетка.
Історія втрачених королівських регалій, яка з часом стає дедалі таємничішою, заслуговує нашого ретельного дослідження. Для початку варто пригадати долю регалій, та історію їхнього зникнення наприкінці XVIII століття. (Автор досить детально розповідає нам історію польської королівської скарбниці, але ми опустимо цей матеріал і перейдемо до подій пов’язаних з Володимиром, що на Волині).