Міжвоєнний Володимир був гарним, він красувався вишуканими цукернями, брендовими магазинами і маленькими продуктовими крамничками. Адвокатські контори, чепурні аптеки та перукарні відкривали перед міщанами свої двері. Володимир був справжнім європейським містом.

Цукерки від Луціана Ковальського

Цукерня Луціана Ковальського у Володимирі була найбільшою за розмірами по цілому тогочасному Волинському воєводству. Знаходилась вона по вулиці Фарній, 24. Міщани могли тут придбати торти, тістечка, шоколад, морозиво, какао, каву, чай, алкогольні напої. Були й цукерки власного виробництва. В приміщенні цукерні можна було почути радіо, яке на той час було не всім доступне, як сьогодні. Також щоденно в цукерні грав місцевий оркестр, який виконував популярні композиції, були тут і танці. Оркестр можна було почути із 18 до 23 години, як в будні, так і вихідні дні. Місцеві старожили згадували, що часто біля цукерні можна було побачити малечу, яка наче «застигала» біля вікон цукерні, адже цукерки та тістечка з вітрин зачаровували кожного своїм апетитним виглядом.

Рухаючись нестримно до ХХ століття, Володимир-Волинський розвивася, як і вся Волинь, доволі повільно. Зростало міське населення. У 1897 році в місті проживало 9883 особи. Але для більш повної реконструкції історичного обличчя міста важливим є соціальний склад міського населення. У 1897 році у Володимирі-Волинському проживало 473 дворянина, 105 представників духовенства, 52 купці, 7329 міщан, 1466 селян, 56 іноземних підданих і ін.

У 1898 році міським головою був відставний штабс-капітан Михайло Григорович Баклашов. Членами міської управи були міщанин Дем’ян Степанович Косинський і міщанин Фрументій Осипович Каркушевський, секретар – християнин Адольф Осипович Солярський.

Історії цих родин списані наче з книги, овіяні таємницями, що з роками обвінчалися домислами, переказами і зайвими словами. Хочеться розповісти про них, бо вони герої свого часу, вони творці нашого міста – розумні, інтелігентні і безстрашні. Ми ходимо вулицями, названими їхніми іменами, і подекуди не знаємо за, що їм така честь і шана. Тож третя частина нашої розповіді про українців, які боролися за незалежність і віддали своє життя за вільну Україну.

Коханські на повстанській стежці
Родина Коханських одна з небагатьох, яка в часи окупації виступала за самостійну Україну. У сім’ї Степана та Тетяни Коханських було троє дітей: син Іван, доньки Олена та Галина. Проживали в с. Острівок Володимир-Волинського району.
Іван Коханський на псевдо «Денис» народився 20.07.1910 року. Член ОУН з 1929 року. Повітовий провідник ОУН Володимирщини з 1936 року. Заарештований польськими поліцаями у 1936 році, як комендант УВО (Українська Визвольна Організація) та засуджений до 7 років закритої в’язниці. Ув’язнення відбував на території сучасної Польщі. Перебуваючи в жахливих умовах, захворів на туберкульоз. Восени 1939 року у наслідок захоплення німцями Польщі, українські в’язні, в тому числі і Коханський, були звільнені. Іван Коханський повернувся додому з важкою відкритою формою туберкульозу. Його друзі, не гаючи часу, відправили хворого Івана в Кричанський санаторій «Наш дім». У Кринці (нині курортне місце в Новосондецького повіту Малопольського воєводства) він і помер від туберкульозу. Там же і похований.

Про відносини, які панували в тогочасному суспільстві добре судити з актових книг земських та гродських судів. І навіть якщо деякі записи на думку сучасників є доволі кумедними – це все ж таки наша історія, без прикрас і вигадок, якої так бракує в українських підручниках.
Місту Володимиру навіть трохи пощастило адже місцеве самоврядування 70 років знаходилося в руках князів Острозьких (Василь-Костянтин Острозький – 1550-1578 рр., 1588-1603 рр.; його син Костянтин-молодший Острозький – 1579-1588 рр.; та старший син Януш Острозький – 1603-1620рр.) Але оскільки представники цього знаного магнатського українського роду, оборонці православної віри, одині з найосвіченіших людей свого часу, фундатори Острозької академії та друкарні, творили історію більш глобальну, маючи загальнодержавницький вплив, то такі маленькі містечка, як Володимир, князів Острозьких бачили не часто. Не дивлячись на те, що посада старости була довічною і надавалася королем, сам староста міг призначити підстаросту. Тож фактично всі судові засідання відбувалися під головуванням підстарост. З гродських актів ми бачимо, що підстаростами володимирськими були Василь Гулевич, Михайло Павлович, Павло Григорович Оранський. [4, с.16]

Не можливо побудувати щасливу країну, якщо не пропустити її крізь власне серце, якщо не зібрати ті маленькі розкидані крихти історії, не підняти з глибин та не стерти пил із забутого джерела. Ти або твориш історію, або ти сам історія. А рідкісне поєднання цих двох фактів означає, що ти зумів, здолав і переміг…
Друга частина нашої розповіді - саме про тих міщан, які писали історію і стали самі вдалим прикладом для прийдешнього покоління. На жаль, нам не відомо, як склалося подальше життя більшої частини з них, але хочеться вірити, що вони прожили довге і щасливе життя.

Цинкаловські відкрили нащадкам княжий Володимир
Саме так коротко можна охарактеризувати батька володимирської історії - Олександра Цинкаловського. Він народився 9 січня 1898 року у місті Володимирі-Волинському. Його батько Микола родом з Київщини, а мати Христина – з польської дворянської родини Нітецьких. Саме дідусь Павло Нітецький був першим збирачем історії. Тому й не дивно, що Сашко так багато часу проводив з ним, слухаючи історії про місто, мандруючи разом по курганах та городищах.
Родина Цинкаловських була шанованою у місті. Саме в будинку Цинкаловських зароджувалася культурна інтелігенція. Історія, «Просвіта», розкопки, книги, свіжі газети, музика, пісні, друзі, тихі розмови, родинні свята, виховання, освіта, театральні вистави – все це було таким звичним тоді і таким милим серцю.

Становлення та розвиток місцевої влади у Володимирі-Волинському має давню тисячолітню історію. Минали роки, змінювалася сама держава, падали і утворювалися нові території. Лише сивочолий Володимир набирав нового шарму, потрохи марнів, руйнувався, але знову відроджувався. Тож у 1909 році Володимир був звичайним тихим провінційним містечком, де життя протікало розмірено та одноманітно.
Міська Управа:
Міський голова – почесний громадянин Іван Казимирович Зубович. Члени: н.ч. Адольф Климентович Флік, н.ч. Іван Омелянович Березовський. Секретар – н.ч. Іван Микитович Казимірук.

Повітовий предводитель дворянства – колезький секретар Василь Омелянович Дверницький. Письмоводитель (діловод) – Олександр Тимофійович Кунаков.

Лікарі:
Повітовий статський радник Олександр Олександирович Кізо. Головний лікар н. ч. Болеслав Осипович Слодковський.

Поштово-телеграфна контора:
Начальник – надвірний радник Христофор Фрідріхович Корбін. Помічник – колезький асесор Іван Васильович Сукманський. Поштово-телеграфний чиновник 5 розряду н.ч. Костянтин Петрович Шевченко.

Роки летять у вічність, календар обриває день за днем не тільки святкові та буденні дні, а й чиїсь життя – для когось близькі, для когось далекі. Руйнуються будинки, стираються вулиці, ламаються епохи і падають монархії. Час справедливий до всіх – багатих і бідних. Він не вибирає кого стирати першим, він просто досконало робить свою роботу. І лише в нашій пам’яті залишаютьсяч згадки про людей, що були сміливцями, винахідниками, вченими, митцями, героями чи пройдисвітами. Знає історія і тих, хто вмів «вдало вскочити» і «вдало виїхати» у буремному життєвому коловороті. Бо в історію можна ввійти, а можна й вляпатися. І в обох варіантах про тебе пам’ятатимуть, навіть якщо ти просто повісив мішок на голову Лєніна.
А нащадкам залишаються лише вицвілі фотограції на якіх зображена малода прабабця у вишуканому капелюсі зі статечним чоловіком поруч. Маленькі, чепурні та водночас величні будинки красуються на фоні позаду бабаці і бережуть образ старого доброго Володимира. А, що було в тих будинках? Чи буяла там буденність, чи розквітала святкова атмосфера, чи поєднувалися там закохані серця, тихо погасивши свічку? Коли розглядаєш фотографію за фотографією, то дуже жалієш, що цього нічого нема. Цей загадковий шарм міжвоєнного періоду, застиг на цих сірих світлинах молодого невідомого фотографа. А хто тоді творив цю епоху? Походжав по місту у супроводі милих панянок, заглядав до кожного «склепу» та міцно тиснув руку поважнову сивому чоловікові, що розкладав свіжі газети у своєму скромному магазинчику? Тож сьогодні наша розповідь про людей, які надавали місту щоденне пульсування та відігравали не останні ролі в державних, культурних, освітніх справах.

Володимир-Волинський, як віддалене провінційне містечко виглядало доволі бідно. Та й ряд епідемій холери в 1831 і 1837 роках, великі пожежі 1833, 1853, 1859 років призвели до його часткового занепаду. Наприклад, у пожежі 1833 року згоріло 400 різних будівель, в тому числі кам’яні та дерев’яні житлові будинки, торгові лавки, будинок головної гауптвахти. Місто довелося відбудовувати. Ці всі негативні чинники дали поштовх до розвитку нової забудови та розробки планування міста. Так, саме на прикінці ХІХ ст. міняються межі міста. Забудова поширюється в напрямку Устилузького та Ковельського трактів, починається засипка болота та річки Смочі, освоюється район нинішнього вокзалу. У 1885 році вулиці міста були невимощені, брудні, без тротуарів, тільки в деяких місцях прокладено по дві-три дошки одна біля одної. Населення міста поступово зростає.

Міська́ ду́ма — виборний розпорядчий орган міського самоврядування в Російській імперії.
Міська реформа 1870 року замість станового представництва встановила обрання строком на 4 роки гласних (членів) Міської Думи на основі майнового цензу. Правом голосу користувалися лише власники нерухомого майна. Більшість міського населення було позбавлено виборчих прав. Виконавчим органом Міської Думи була міська управа, яку очолював міський голова, він же і голова Думи. Міське самоврядування перебувало в залежності від урядової адміністрації. Голова повітового міста затверджувався губернатором, голова губернського міста – міністром внутрішніх справ.

Подарувати фото на довгу пам'ять, було доволі звичним явищем ще кілька десятків років тому. А от до Другої світової війни - будь-яка фотографія була справжнім сімейним скарбом. Тому й найкращим подарунком вважалася фотографія. Її дарували, як і далеким родичам, так і подругам, коханим, сестрам, батькам, дітям.

У першій частині ми вже згадували, які "заклади фотографічні" були в нашому місті. Zakład Fotograficzny. Перші фотографи Володимира