Те, що для нас сьогодні здається таким романтичним та екзотичним – ще на початку ХХ ст. було звичним явищем і без «ноток романтизму». Мова йде про карети, брички та фаєтони. Для наших не таких далеких предків – це був лише засіб пересування. Усі важливі і неважливі транспортні шляхи- тракти обслуговувалися виключно гужовим транспортом. А якість, комфорт і швидкість перевезення залежали виключно від власника екіпажу. Про тодішні дороги можна було говорити, що це швидше за все напрямки, одні з яких були вимощені гладенькою бруківкою чи деревиною, а інші – грунтові. Багаті магнати чи пани мали можливість утримувати цілі екіпажі. Їхні карети були запряжені кількома парами коней. Та й зовнішній вигляд транспорту перевезення теж був неабияким, а по панському розкішний. Такі карети зазвичай були обтянуті шкірою, а всередині оздоблені на шляхетський смак. Коштували вони дорого, адже вироблялися в Європі.

1. Енколпіони – досить часті знахідки на території Володимира. Відомо про знахідки більше десяти бронзових енколпіонів (складаний нагрудний хрест давньокняжої доби), які походять з різних частин міста.
2. Одним з найпоширеніших і найдавніших ремісничих виробів був гончарний посуд. Гончарне виробництво Володимира мало свої традиції. Гончарство на продаж розвивалося за межами міських укріплень. О. Цинкаловський дослідив гончарні печі в урочищі Перевіз на правому березі річки Луги та в урочищі Зап’ятниче.
3. За правління Романовичів відбулося розширення залежних від Володимира територій. Наприкінці 1240-х рр. Романовичі приєднують Чорну Русь (історична назва земель у північно-західній Білорусі) та велику частину земель Ятвягії. За умовами мирного договору 1254 року Міндовг (Великий князь Литовський) віддав свою дочку за сина Данила Галицького Шварна, а Роман став князем Новогрудка, Волковийська і Слоніма. У цей час налагоджуються тісні стосунти з Тевтонським орденом.
4. У Галицько-Волинському літописі під 1291 роком є запис про спорудження князем Мстиславом Даниловичем кам’яної гробниці св. Іоакима та Анни «над гробом баби своєї, жени Романової». Археологічно вона не локалізована але неодноразово зазначена в джерелах кінця ХV – першої половини ХVІ ст., як церква святих Іоакима та Анни на території володимирського замку.

Єзуїти або Товариство Ісуса – це католицький орден, заснований в 1540 році Ігнатієм Лойолою. Місія єзуїтів досить швидко набрала популярності і поширилась не тільки по всій Європі, а й вийшла за її межі - в Азію та Південну Америку.
Єзуїти спочатку прийшли у Польщу (1564 р.), потім Литву (1569 р.), а згодом і Україну (1574 р.). На українські етнічні землі, на той час в державу Річ Посполита єзуїти прибули на запрошення перемишльського єпископа Валентина Гербурта. У 1574 році вони заснували в Ярославі своє представництво і колегію. Згодом свої місійні осердки створили в Перемишлі, Львові, Станіславі. Єзуїти створили потужну мережу впливу на маси через галузь освіти. У світському вигляді з вуст учителів доносилися ідеї ордену до найбільш привілейованих верств населення, що мали змогу отримувати освіту.
Прийшовши у місцевість з переважаючим православним населенням, єзуїти стали свідками того як суспільні зміни сильно поруйнували колись таку високу культуру нашого краю і це почало призводити до її занепаду. Отці-єзуїти вправно цим скористались, активно розвиваючи свою місіонерську діяльність. Швидко почали засновувати школи, колегії, академії.

Під час розкопок археологи знаходять шиферні прясла, керамічний та металевий посуд, ливарні формочки, плінфу з написами. Найчастіше вони засвідчують власника речі: «княжа», «Спасова», «княжо есть», «Мстиславля корчага», «Давидова чара», «Молодило», «Янъка вдала пряслень Жирць». Іноді написи вказують на вміст посудини — «Ярополче вино», «гороухща»; побажання — «Благодатнеша плона корчага сия»; називають ім'я майстрів — «Максим», «Людота», «Костантин». На причорноморській амфорі-голоснику, видобутому із стін Успенського собору помітні чотири букви, що реконструюються в напис «Мстиславля», імовірно на честь засновника храму князя Мстислава Ізяславовича. [1] В.Б. Антонович та А.В. Прахов під час розкопок «Старої катедри» у 1886 р. зауважували, що на стінках голосників неодноразово зустрічалась видряпана літера «Д». На думку дослідників, ця буква поряд із виявленим тоді графіті воїна в латах та в острогах вказувала на посвяту храму Св. Дмитру. Буквенні позначення були виявлені також на плінфі зі «Старої катедри». [2]

Кінець ХV – початок ХVІ ст. став часом активізації урбанізаційного процесу на теренах Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ). Він ніс за собою локацію (фундацію, закладання) якісно нових центрів територіальних осередків, наділених правом на самоврядування, та зміну політико-правового статусу тих міст, які вже були нанесені на просторову мапу означених земель. Великокнязівським чи королівським привілеєм на маґдебургію, мешканці міста переводились із права, нормами якого вони досі послуговувались (волинське, руське) на маґдебурзьке, передбачався алгоритм створення й функціонування міського уряду – маґістрату. Разом з тим, міщани-“майдеборчики” отримували низку прав та прероґатив політико-економічного спектру. Однією із таких переваг був дозвіл на спорудження ратуші (лат. praetorium, нім. rathaus, rat, пол. ratusz, староукр. ратуш) – адміністративно-судової будівлі, де відбувались засідання міської влади й вирішувались найважливіші справи маґдебурзького міста.

Рік народження князя Мстислава невідовий. Історики ставлять приблизну дату – 1125 рік. Старший син великого князя київського Ізяслава та німецької принцеси Катерини. Отримав в уділ Переяслав. Брав активну участь у численних військових походах. Після смерті батька залишився в Переяславі і не барав участі в боротьбі за київський престол. Визнав Великим князем Ростислава І Мстиславича. Двічі займав київський престол. Перший раз – після смерті Ростислава Мстиславича у 1167 році. Та вже в березні 1169 року обороняв Київ від військ князя Андрія Боголюбського. Був змушений залишити місто і відступити на Волинь. Другий раз посів київський престол на кілька місяців у 1170 році.

І. Огляд військово-політичних подій
Щоби мати загальне уявлення про політичне тло коротко нагадаю про основні військово-політичні події у місті впродовж Великої війни та перших повоєнних років. Є певний історіографічний та публіцистичний штамп, що у Києві за кілька років влада мінялась від 14 до 20 разів. У Володимирі ситуація була не така драматична. Глобально влада змінилась двічі – коли місто окупували австро-угорці і коли Володимир зайняли поляки плюс два невеликих періоди нестабільності – кінець 1918 - початок 1919 рр. (австрійці виїхали, українці запізнювались) і липень-вересень 1920 р. (більшовики).
Основними військово-політичними подіями 1914-1920 рр. у Володимирі були:
3 серпня 1914 – початок наступу австро-угорських військ на Володимир;
літо 1915 – масова евакуація міста російською владою;
серпень 1915 – відступ з міста росіян та вступ авcтро-угорців;
листопад 1918 - відʼїзд з міста останніх загонів колишнього австро-угорського війська;
початок січня 1919 – вступ до міста польського війська;
21-24 січня 1919 – бій за Володимир між польською та українською арміями. Володимир під контролем Армії УНР;
кінець січня 1919 – відновлення польського контролю над містом;
липень 1920 – місто захопили більшовики;
15 вересня 1920 – поляки відновлюють свою владу у Володимирі.

У 1956 році до Нововолинська приїжджав Хрущов. На Донбасі була заворуха. Повстали
голодні шахтарі. Вбили голову профспілки. Було багато смертельних випадків. І Хрущов приїхав
попередити повстання у Нововолинську.

Я почала працювати у бібліотеці з 1 червня 1965 року. Попередню завідуючу забрали у райком
партії, а мене з Устилуга перевели на її місце.

За радянських часів у будівлі районної бібліотеки для дітей знаходилась. редакція газети.
Потім там був гуртожиток. А вже потім бібліотека. У той час держава виділяла кошти
на придбання літератури. У Луцьку був бібліотечний колектор, де всі бібліотеки замовляли
книги. Там була історична література та різноманітна професійна. Для колгоспників було
багато книжок. Замовляли також періодику через Союздрук – журнали та газети. «Знамя»,
«Октябрь». Великі міста, такі як Київ, Львів, Харків, випускали свої журнали, де була поезія,
проза, політика. І люди їх брали читати, бо то було цікаво.

Володимир-Волинський з кожним роком змінюється, та ми, проживаючи тут щоденно, майже не помічаємо цих змін. І так – століття за столітям… Час невпинно стирає будинки, парки, замки, маєтки і навіть цілі вулиці. І, ось цьоро року, місто вже відзначає свою 1027-му річницю.
Історія нашого міста славетна і легендарна. Починаючи від невеличкого племінного осередку, до західного форпосту Київської Русі, від славетної столиці Галицько-Волинської держави до зруйнованого вщент литовським князем Любартом замку Казимира, від звичайного польського повітового містечка до єврейського осередку, від воєнного окупованого міста до сучасного тихого Володимира-Волинського. Але це ж така купа літ… І хто її вже пам’ятає?

Князеві Володимиру Святославичу належить виняткове місце у вітчизняній історії. Народився Володимир близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був ще юним спадкоємцем великокнязівського престолу, а Руссю правила княгиня Ольга. Матір'ю Володи¬мира була Малуша, ключниця палацу Ольги. Отже, він був незаконнорожденим сином.
До прийняття християнства Володимир утримував численні гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але дітей від них у розрахунок не брали. Літописці фіксували лише "законні шлюби" князя і нащадків від них. Навколо цих численних шлюбів тривають дискусії. Вишгород розташовувався у 16 верстах (17 кілометрів) від Києва. Білгород, про існування якого достеменно відомо на той час, знаходився на березі Ірпеня, кілометрів за тридцять від Києва. Нині - це село Білогородка. І все ніби впорядку, де ж іще тримати гарем, як не в своїх резиденціях, але не всето й правда. Головне - ні в Берестові, ні у Вишгороді, ні в стародавньому Білгороді під час розкопок не виявлено величезних палат в яких мали б міститися сотні наложниць з персоналом, що їх обслуговував.