Володимирська «Просвіта» була чи не найактивнішою на Волині. Ще б пак, адже тут не обійшлося без Олександра Цинкаловського – відомого дослідника, професора та археолога. У Державному архіві Волинської області зберігаються цікаві документи Ф.390. оп.1. сп. 4. «Дозвіл староства на проведення постановок і афіші». Такою знахідкою я була приємно втішена, адже про діяльність «Просвіти» у Володимирі мені неодноразово розповідала племінниця Олександра Цинкаловського – Грабарчук Наталія Назарівна. Вона з теплотою згадувала ці приємні дитячі роки, коли дідусь Микола брав її за руку та вів у Просвіту, а там вже оживало ціле царство в її дитячій уяві. Наталя й сама неодноразово була запрошення до театральної сцени, адже мала хорошу пам'ять і гарно декламувала вірші. Пригадувала Наталя Назарівна, як зіграла роль Потерчати з драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». З приємністю згадувала голову Просвіти Станіслава Полянського та його дружину Дору Полянську, вчителя Миколу Звойницького, свого приятеля Станіслава Панасевича, подругу мами Ніну Річинську.

[center]
Під час археологічних робіт на теплотрасі, у рамках виконання проєкту реконструкції міських тепломереж, археологічною експедицією було знайдено фрагменти двох скляних пляшок, на яких можна прочитати напис польською «własność… Drozdowskiego» («власність … Дроздовського»). Оскільки на місці розкопок раніше знаходились торгові лавки та заклади – ми вирішили більше дізнатись про людину, прізвище якого було викарбувано. І нам вдалось знайти інформацію про броваря Лютославського – вихідця зі знатного роду, власника пивоварні у селі Дроздово.
Після скасування кріпосного права, багато поміщиків опинились у скрутному становищі і їм довелось повністю перебудовувати свій звичний уклад життя та шукати нові джерела доходу. Багато кому, через труднощі з кредитуванням, часто доводилося вдаватися до лихварства, і це стало початком розорення багатьох маєтків.
Однак, деякі землевласники все ж змогли використати умови своєї власності, оскільки, уважно придивившись майже у кожному великому маєтку можна було знайти місцеві багатства, які можна було б використати у промисловості. У деяких з них були родовища доброї глини, що посприяло виникненню цегельних заводів, достатній рівень води допомагав встановленню млинів, торф забезпечував дешеве паливо, а в іншому місці хороша вода дозволяла відкрити пивоварню. Ті власники, які вибрали шлях розвитку промисловості, першими здобули незалежність і, крім доходів від виробництва, також збільшили дохід сільського господарства від своїх товарів. Національні інституції радо приймали промислових фермерів серед своїх клієнтів.

У 1937 році у Володимирі проживало понад 11 500 євреїв, що становило 39 відсотків загального населення; поляків було 43 відсотки; українці 14 відсотків; а також було кілька родин чехів, німців і росіян. 23 червня 1941 року 298-ма піхотна дивізія захопила Володимир. Дуже небагато з євреїв Володимира могли втекти або бути мобілізованими на військову службу заздалегідь.
Протягом наступних 10 місяців, спочатку під військовою, а потім (після 1 вересня 1941 р.) під цивільною адміністрацією, євреї Володимира зазнавали систематичних переслідувань, примусової праці та вбивств. Від 1600 до 2000 євреїв було вбито в цей період військами вермахту та загонами поліції. Серед жертв більшість були членами першого Юденрату, який німці заснували близько 7 липня.
Створення гетто у Володимирі датується 13 квітня 1942 року. Його оточував паркан з колючого дроту. Членам Юденрату та лікарям було дозволено жити за межами гетто, але деякі євреї вважали, що гетто краще захищає їх від переслідувань. Невдовзі переповнене гетто охопило голод і епідемія тифу, яка посилювалася браком ліків. Кожного, кого спіймали на спробі провезти їжу в гетто, карали. Німці припускали, що в середині 1942 року населення гетто складало щонайменше 15 000 євреїв; члени Юденрату називали цифру приблизно 18 000 євреїв, які проживали там. Наприкінці травня гетто розділили на дві частини. Євреї називали їх як «живе гетто» для кваліфікованих робітників (права сторона вулиці Кафедральна, а також вулицями Водопійна, Павловського, Броварна та Горка) та «мертве гетто» для некваліфікованих робітників (обмежене лівою стороною вулиці Катедральна, а також вулиць Стрілецька, Колейова та Фарна). Ворота між гетто охороняла єврейська поліція. Проїзд між гетто обмежувався певними годинами. Лише євреї, які мали дозвіл на роботу, могли виходити з гетто, залишаючи та повертаючись щодня групами. Примусові роботи включали такі завдання, як прибирання для німецької поліції, робота на мармеладній фабриці, доставка мінеральної води та сільськогосподарські роботи.

Як багато ми чули про цю жінку, і як мало ми знаємо про її життєвий шлях, адже все, що ми пов’язуємо з її ім’ям – це Києво-Могилянська академія і місто Луцьк. Але Галшка, будучи маленькою дівчинком, бігала вулицями старого Володимира, слухала настанови свого діда – єпископа Феодосія, та була улюбленицею у свого батька Василя Гулевича підстарости володимирського, і саме тут у Володимирі – зустріла свою справжню і єдину любов.
Шляхетний рід Гулевичів, гербу «Новина» - це один із старовинних українських православних магнатських родів Волині початку XVI ст. Походження Гулевичів до останього часу є дискусійним, однак відомо, що рід перебрався на Волинь з Галичини.

Церква Іоанна Золотоустого знаходилась в урочищі Лозівщина, поблизу попередньої Іоанно-Предтеченської церкви, на сусідньому з нею острові, також оточеному болотами. Коли і ким побудована церква – точно не відомо. В візитії 1695 року вона звалась стародавньою і представлена вже змарнілою, без дзвіниці.
Якщо припустити, що дерев’яна церква може існувати 200 років, то можна вважати, що Іоанно-Золотоустівська церква побудована в другій половині XV ст.
Вперше Іоанно-Золотоустівська церква згадується в документі 3 лютого 1584року, в якому згадується священик церкви Еммануїл (Мануйло Івановський), крилошанин Володимирського собору. Він був священиком при церкві ще в 1593році.

Церква Св. Іоанна Предтечі знаходилась в урочищі Лозовщина (урочище тягнулося між старою Островецькою вулицею до сучасних – Привокзальної і Князя Олега), на оточеному болотами острові. Від тодішнього міста – в 1 версті (1,0668 км), а саме, на схід від нього, між містом і підміським маєтком шляхтян Загоровських. Тобто, церква знаходилась майже навпроти с. Острівок.
Коли і ким побудована церква – невідомо. В візитії Володимирських церков 1695р. вона названа «стародавньою» і являється настільки занедбаною, що в ній неможливо здійснювати богослужіння. Дзвіниця при ній стояла без даху, який знесло вітром.

Поблизу річки Луга, між міським замком і Василівською церквою, на Луцькій вулиці є невеличкий пагорб. На цьому пагорбі до 1859 року стояла Введенська церква. В цьому році вона згоріла і після пожежі не відновлювалася. Серед речей котрі належали Введенській церкві, за словами протоієрея С. Косовища - був дзвін, нібито з написом, що він відлитий у 1346 році, якщо це правильно, то можна припустити, що церква побудована не раніше першої половини XIV ст. Документальне існування Введенської церкви підтверджується тільки з 1558 року, під яким вона перший раз згадується в актах.

Дві напівлегендарні церкви колись прикрашали старий Володимир. Хоча правильніше сказали молодий Володимир, адже до нашого часу не збереглося жодних відомостей коли вони були побудовані, тому є ймовірність, що дані церкви возвеличувалися над містом під час розквіту князівських династій. Про їх меценатів, священнослужителів та місце побудови не має жодних даних, тому їх існування є напівлегендарним. Вони збереглися в народній пам’яті, але не в офіційних документах.

Рік за роком час невблаганно стирає з людської пам'яті будинки, вулиці, квартали... Колесо історії рухається далі, залишаючи нам, подекуди, цілі повісті, а інколи лише маленьку згадку про ту чи іншу подію. Міняються люди. Вже не пожоджають по сивочолому стольному граду могутні князі, вже і сліду нема того величного Володимирського князівства. Лише де-не-де визирають із-за новобудов пам'ятки, котрі "бачили" славетного князя Романа та його синів. Лишень стежка по під валами досі щемливо пам'ятає прогулянки Ольги Романівни та Володимира Васильковича, а зовсім маленька річечка Смоча вже ледь-льдь несе свої води до Луги.
Вже 1034 років розквіту і занепаду. Десятки, а то й сотні боїв... Татари, поляки, литовці, росіяни, австрійці і німці спустошували наше місто. Але воно розквітало, воно довго й вірно чекало на своїх героїв. Воно чекало Україну. Воно пам'ятає козаків Богдана Хмельницького, пам'ятає Українських Січових Стрільців, красиво зодягнених солдатів армії УНР, кучерявих молодих хлопців з ОУН і мужніх безстрашних воїнів УПА. Місто жило, живе і буде жити... Воно щодня пише свою новітню історію. Воно має нових герої, молодих, світлих і ще зовсім юних воїнів, які віддали своє життя, захищаючи Україну від одвічного російського окупанта. Місто ніколи не забуде їхніх імен. Місто завжди пам'ятатиме про своїх синів.

Володимир – це справжня столиця сакрального мистецтва. До нашого часу збереглися унікальні церкви, що століттями зустрічали і проводжали парафіян, цілі покоління одного роду, однієї великої міської родини. На жаль, не всі храми відчиняють перед нами ворота й досі, адже у місті не залишилося жодного дерев’яного храму, який би вабив перехожого своїми золотими куполами, запрошуючи на святкове богослужіння. У різні періоди у місті Володимирі та околицях функціонували 22 храми, які не збереглися до нашого часу.
Однією з таких пам’яток є церква Святого Великомученика Прокопія. Прокопівська церква, як називали її у народі, стояла на лівому березі річки Луги, вище Білобережанських млинів, - на тому місці, де закінчувалося с. Заріччя і починалося с. Білі Береги.
Коли і ким була побудована церква - невідомо. Вперше вона згадується в актах від 3 лютого 1584 року, в якому крилошани (хористи, які співають на крилосі) Успенського обору, в числі яких числиться священик Дмитро Прокопінський, заявляють, що вони не зможуть з’явитися на королівський суд по шлюборозвідній справі дворянина Василя Загоровського.