«Нацисти відібрали у нього дитинство, тому він навчив світ гратись». Володимирська історія Генрі Оренштейна – батька трансформерів, зірки Залу Слави Покеру
Генрі Оренштейна знають як «батька іграшки», учасника зали Слави Покеру, мільйонера та мізантропа. Саме він, викупив патент та представив компанії Harsbro всесвітньовідому іграшку - трансформера. Однак, мало хто знає, що 2 роки свого дитинства він провів у Володимирі та на Волині. Тут він відвідував школу, вперше закохався. У своїх мемуарах Генрі розказує про цей період свого життя.
Ми б хотіли познайомити вас з періодом від народження до повернення у Польщу.
Грубешів
Генріх Оренштейн народився у Грубешові, в сім’ї Лейба та Гольди 13 жовтня 1923 року. У сім’ї було п’ятеро дітей: Фред, Фелікс, Сем, Генрі та єдина дівчинка Ханка.
У 1918 році батько Генрі розпочав видобуток та продаж торфу. Торф був хорошим опалювальним матеріалом та через нестачу вугілля та деревини у місті дуже добре продавався. Його бізнес був настільки успішним, що наприкінці війни він зміг придбати найбільшу будівлю у місті – 3 поверховий будинок у центрі. Родина переїхала у квартиру на 2 поверсі яка складалась з 6 великих кімнат та кімнати для покоївки. Для Грубешова, де більшість будинків були одноповерховими та маленькими, це було надзвичайно розкішне помешкання. Пізніше, Лейб взяв у партнери Моше Ліхтенштейна, торговця тканинами, та на першому поверсі будинку відрив найбільший магазин тканин у місті. В подальшому його бізнес розвивався – Лейб почав купувати у поляків кукурудзу, пшеницю, зерно. Більшість йшла на експорт. Також відкрив власне зерносховище та викупив половину борошномельного заводу. На момент народження Генрі у 1923 році, родина була найзаможнішою у Грубешові та могла дозволити собі прислугу та поїздки на курорти.
Фото: Будинок Оренштейнів у Грубешові
Генрі навчився читати у 4 роки і майже відразу книги стали його одержимістю. Вже з шести років він щодня відвідував бібліотеку. У державну школу так і не пішов - у перший же день, побачивши дітей, які бігали школою, галасуючи та штовхаючи один одного, Генрі втік додому. Тоді батько погодився на домашнє навчання, заплатив місцевому чиновнику для отримання дозволу на навчання вдома та найняв викладача.
Після закінчення домашньої початкової школи було вирішено поступати до Грубешівської державної гімназії. Місця були дуже обмежені – на трохи більше 300 місць претендувало понад 500 дітей, більше того адміністрація встановлювала квоти та зазвичай на рік приймали не більше 2 євреїв. Генрі зміг скласти іспити з польської мови та математики на відмінні бали та його зарахували до школи.
Незважаючи на зростаючий антисемітизм, родина Оренштейнів почувала себе досить комфортно – їх оминули погроми та пограбування. У їхньому будинку часто гостювали гастролюючі знаменитості, як от Джиган та Шумахер – найвідоміший єврейський комедійний дует того часу та Жозефіна Бейкер – американська артистка та перша темношкіра людина у Грубешові. Генрі згадував, як натовпи дітей та дорослих бігали за нею вулицями та намагались перевірити чи це не фарба на її шкірі.
Звичне розмірене життя закінчилось 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу. Через декілька днів після початку Другої Світової війни родин вирішила евакуюватись у бік радянського союзу. У районі Володимира їх приголомшила звістка про радянські війська, які рухаються у їх бік «для стабілізації ситуації на кордоні», тож родина вирішила заночувати у Володимирі. Вже наступного дня вони змогли повернутись додому однак ненадовго, оскільки лінію розмежування встановили бо річці Буг та радянські війська відступили. Після тривалих дискусій було прийняте рішення, що чоловіки сім’ї - Генрі, Сем, Фелек та їх батько тікають у Володимир, а мати та Ханка лишаються у Грубешові. Родина надіялась, що союзні війська швидко вступлять у бій та закінчать війну, а німці не будуть зачіпати жінок, а значить ця розлука ненадовго.
Володимир
У Володимирі вони домовились про ліжка та харчування та поселились у невеликому будинку, який належав літній єврейській парі. У Оренштейнів була з собою значна кількість злотих, які все ще були в обігу у місті а також декілька золотих монет які батько завчасно приберіг для такого випадку. У будинку була всього 1 кімната для чотирьох, але це був найкращий варіант на той час.
«Протягом кількох наступних днів ми гуляли містом та знайомились з Володимиром. Це було більш жваве й цивілізоване місто, ніж Грубешів, з великим єврейським населенням, приблизно 12-13 тисяч осіб. Мені було цікаво дізнатися про життя у радянському союзі і я спілкувався з солдатами які трохи розмовляли польською. Однак, вони дуже остерігались говорити і давали лише однотипні відповіді. Було помітно що вони бояться розмовляти з незнайомцем»,- згадує Генрі у книзі.
У місті Генрі записався до Володимирської школи. Навчання у його класі велося українською мовою і він не відчував великого дискомфорту розмовляючи нею, оскільки часто чув українську у Грубешові. Іншою справою було письмо та використання кириличного алфавіту, але й з цим він впорався за декілька тижнів.
Через деякий час з’явилась можливість переїхати у інший будинок де орендували вже 2 кімнати. Будинок належав подружжю Бестринів, також там проживав їх син віком приблизно 20 років. Генрі відразу затоваришував з ним через спільну любов до шахів. Кордон між територіями окупованим Німеччиною та Радянським союзом погано охоронявся, тому вони все ще часто спілкувались з мамою та Ханкою. У грудні отримали повідомлення про «грубешівський марш» - спеціальні підрозділи СС почали своє полювання на єврейських чоловіків. Західний фронт все ще не відкривався і їх надії на повернення у Грубешів танули з кожним днем.
У той же час радянська влада оголосила, що всі жителі Західної України включно з біженцями повинні отримати радянське громадянство. Родина Оренштейнів планувала повертатись у Польщу і тому вирішили ризикнути та не оформляти документи. Генрі це дуже хвилювало, він побоювався що НКВД вважатимуть їх не покірними та відправлять до Сибіру, як це було з багатьма «непокірними жителями» до цього. Проте час минав, але ніякі заходи проти них не вживались. Тим часом Генрі навчався дуже добре та швидко став найкращим у класі з багатьох предметів.
«Приблизно в цей час я подружився з дівчиною з нашого класу Іткою Кауфман, блакитноокою блондинкою з чудовою шкірою і, на жаль, дещо завеликим носом. Ітка була моєю першою справжньою дівчиною і це було дуже хвилююче. У Грубешові я був дещо сором’язливим до дівчат і, за винятком швидкого поцілунку вкраденого то тут то там, я ніколи не був близьким до дівчини». Генрі часто грав у шахи з батьком Ітки, паном Кауфманом, і боявся зрадити його довіру, тож далі платонічних ці стосунки не зайшли. «Зима 1939-40 років була винятково складною. Температура часто сягала -30 градусів але це мене не хвилювало. Загалом, це не був нещасливий час. Я був молодий, у мене була дівчина, мені подобалося вчитись і грати у шахи. І, що найголовніше, хоч радянська система була дуже жорстокою але на той час ще не торкалась нас особисто».
Однак, це тривало недовго. Розпочались переслідування тих, хто не отримав радянські документи. Однієї ночі НКВД навідались до їх будинку, але родина Бестринів встигла заховати їх на горищі. Наступного ранку стало відомо, що тієї ночі міліція схопила декілька сотень незареєстрованих жителів та відправила їх залізницею у вагонах, як потім стало відомо у Сибір.
«Наступні кілька ночей ми спали повністю вдягненими, готові ховатись на горищі у будь який момент. Тепер наша присутність була «незаконною» і я перестав ходити до школи. Ми не уявляли як впоратись з цією ситуацією, але совєти, маючи чудову відсутність логіки, вирішили проблему за нас. Вони оголосили, що якщо ті біженці, які змогли уникнути облави негайно зареєструються, вони отримають радянські документи або посвідки на проживання. Тож тих, кого спіймали відправили до Сибіру, а тих з нас хто сховався, хто не послухався тепер були у безпеці.»
Навесні Фелек та Сем змогли влаштуватись на роботу в Устилузі. Фелек став учителем, а Сем спочатку займався шкільною дошкою, а згодом став головою школи. Він зміг потоваришувати з Мойсеєнком – секретарем місцевої компартії та через ці зв’язки зміг допомогти декільком людям, яких російська поліція вважала «ненадійними». Генрі знову зміг відвідувати школу та закінчив її на відмінні оцінки.
Наприкінці серпня багатьом переселенцям, у тому числі Оренштейнам було наказано відселитись від кордону мінімум на 100 км вглиб країни. Найближчим містом у цьому ліміті була Олика, тому батько та Генрі попрощались з Бистринами та друзями у Володимирі та вирушили потягом на схід.
Олика
Там змогли орендувати кімнату у старенької леді у будинку в центрі міста. Генрі почав відвідували старшу школу, а батько записався у бібліотеку. У своїх спогадах Генрі згадує що навчатись в Олиці йому було легше, ніж в Володимирі. За свої успіхи у навчанні носив звання найкращого учня школи та входив до учнівського комітету. Через це він вимушений регулярно відвідувати політичні збори які страшенно не любив. Біля нього сиділи представники вчителів, червоноармійців, робітників. «Були кілька спікерів. Кожен нудніший за іншого. Вони нечасто висловлювались критично про будь-що і будь кого… Після того як закінчили, наставала черга хвалити Сталіна. Ніколи не переставав дивуватись різноманіттю блискучих, чудових оцінок, які придумував секретар партії, щоб описати цього деспота». На демонстрацію 1 травня 1941 року Генрі доручили нести величезний червоний стяг на чолі процесії. «І ось я йшов, абсолютно сам на чолі параду, великий червоний прапор кружляв навколо мене… Намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, уявляючи реакцію батька, який побачить мене на чолі процесії, я пройшов повз трибуни, заповнені місцевими високопоставленими чиновниками. На жаль, я не зміг розгледіти батька у натовпі. Але ця історія стала однією з найулюбленіших у нас».
Учбовий рік Генрі знову закінчив відмінно та отримав приз як найкращий учень. Найбільшим скарбом став подарунок на випуск від пана Урбаняка, вчителя математики. Це був старий підручник з тригонометрії, підписаний «Генрі Оренштейну, найкращому учневі якого я коли-небудь навчав». Генрі дуже оберігав цю книгу і у майбутньому, тікаючи від німців зберігав її з собою скільки міг.
В той час розмови про скупчення німецьких військ на радянському кордоні ставали все частішими. ВВС у одній з трансляцій навіть назвали дату 22 червня. «Радянське радіо та преса не повідомляли про можливі неприємності. Радянські товарні потяги, навантажені зерном та іншими припасами, продовжували котитись до Німеччини. Ми вирішили, що якщо росіяни не хвилювалися, то навіщо хвилюватись нам і продовжували насолоджуватися прекрасною весною та літом 1941 року». Саме тому напад Німеччини став несподіванкою для них. Німці швидко захоплювали територію, минули Олику, призначивши у місті власне керівництво. По радіо щодня передавали про захоплення нових міст.
Трохи згодом, німці почали набирати євреїв на роботу. Родина Оренштейнів заховалась і не потрапила у першу групу. Пізніше стало відомо що забраних «для роботи» євреїв розстріляли за містом та поховали у траншеях 1 світової війни. Приблизно у той самий час почали доходити чутки про жахіття у Бабиному яру в Києві, це були перші новини про масові вбивства. В Олиці створили юденрат та почали накладати обмеження на єврейське населення. У родини все ще залишалось трохи коштів, тому вони вирішили рухатись у бік Грубешова в надії, що на тому боці Бугу ситуація краща. Змогли знайти місцевого українського водія, який возив бочки з нафтою для німецької армії та домовились що він відвезе їх до Володимира. У один із жовтневих днів, водій зустрів їх та наказав залізти у порожні бочки з-під масла, і наскладав ще зверху бочок. Дорога була важкою, чоловіки ледве не оглухли від брязкоту металу. На під’їзді до Луцька їх зупинили німецькі солдати, після того як детально розпитали водія, дозволили проїхати далі. «Подорож до Володимира здавалась нескінченною. У мене боліли коліна і почався сильний головний біль від стукоту та брязкоту сталевих бочок. Нарешті ми зупинились. Водій повернувся і переставив порожні бочки щоб ми могли вийти. «Гаразд, ми зробили це,- сказав він,- але я б більше не ризикнув таким чином ні зі які гроші світу». Ми злізли з вантажівки та опинились на темній безлюдній вулиці Володимира».
Володимир
Через те, що німці змусили переїхати у місто велику кількість євреїв з району, та їх чисельність у Володимирі зросла з 12 до 20 тисяч, їм не вдалось орендувати кімнату у Бестринів, де вони проживали до від’їзду в Олику. Однак, колишній орендодавець все ж зміг допомогти з житлом та знайшов маленьку кімнатку у тому ж районі міста. Тим часом новини про акції надходили все частіше і багато людей почали облаштовувати схованки у своїх помешканнях, або хоча б намагались домовитись про порятунок у сусідів. Господар будинку де Оренштейни орендували кімнату побудував подвійну стіну з дверима, які ідеально зливались з дерев’яною обшивкою, а перед дверима поставив шафу. «Щоб потрапити у схованку між двома стінами, потрібно було відкрити дверцята шафи, висунути полицю, пролізти всередину шафи, проштовхнути її задню стінку і відкрити приховані двері, що вели до схованки. Потім потрібно було закрити дверцята шафи, залізти у схованку, повернути полицю на місце та зачинити дверцята в стіні». Вона була близько 6 метрів довжиною та 75 сантиметрів шириною. З такою схованкою вони були впевнені, що німці не знайдуть їх.
Акція у Володимирі почалась дощового ранку у листопаді. Всі були напоготові, тож при появі перших вантажівок почали ховатись. У схованку де були Оренштейни поміщалось 16 чи 17 людей – четверо їх, сім’я власника включаючи його доньку та зятя та ще один пожилець з сім’єю. Місця було достатньо для всіх щоб втиснутись, але не було можливості навіть присісти. Через якийсь час у будинок зайшла пошукова команда. Вони жартували, ходили, простукували стіни але нікого не змогли знайти. Як тільки група покинула будинок, зять хазяїна голосно вигукнув від радості. Всі скрикнули, оскільки знали що група часто залишала одного з учасників у будинку щоб перевірити ще раз. «Цей зять був небезпечним хлопцем. Ще до війни у нього було не все нормально з головою, а переживання через окупацію тільки погіршили його стан. Пізніше він почав скаржитись що його штовхають, це було неправдою, просто через брак місця ми стояли дуже тісно. Він уперся руками в стіну та почав всіх відштовхувати. Він був дуже сильним та всіх нас немилостиво стиснуло. Ми почали скаржитись, але йому це видавалось смішним і він раптом почав дуже голосно сіятись налякавши всіх нас. Його тесть постійно вибачався за нього та благав його помовчати».
Простоявши у скритці до темряви вони наважились вийти, на вулиці було тихо. Розійшовшись по кімнатах, по черзі вартували біля вікна щоб попередити якщо група повернеться. Місто скидалось на примарне – ніяких ознак життя. Наступного дня юденрат оголосив про захоплення близько 2 тисяч євреїв. всі знали що сталось з ними.
В середині зими життя у Володимирі стало надзвичайно важким, продуктів катастрофічно не вистачало і люди почали бити один одного на вулиці за найменшої примхи. Тож родина вирішили залишити місто та рушити у бік Устилуга. Сем і Фелек, які за радянської влади працювали в Устилузі все ще мали там зв’язки і Сем зміг зареєструвати їх в місцевому юденраті. Вони домовились з селянином, який вночі відвіз їх до Устилуга.
Устилуг
Після переїзду в Устилуг життя ненадовго стало кращим – їжа там була доступнішою і через близькість до кордону вони вперше за довгий час змогли зв’язатись з рідними Грубешові. З часом Генрі зміг знайти собі роботу асистентом стоматолога, а після обмеження на посади для євреїв почав з братом працювати у цеху з виробництва черепиці та надавати приватні уроки математики сину Ліпінських, чийого батька німці призначили бургомістром Устилуга.
У серпні стало зрозуміло що наближається акція в Устилузі. Сем був знайомим з польським інженером, який будував конструкції для німців по обидва боки від Бугу і зміг домовитись що той переправить їх через річку. 1 вересня розпочалась акція в Устилузі. Сем заплатив половину грошей перевізнику і домовився що решту заплатить вже на місці. Поляк мав забрати їх о третій ранку з окопів часів першої світової поблизу Бугу. Однак, перевізник так і не прийшов, до того ж разом з ними у рівчакові опинилось ще 13 осіб. Просидівши там весь день, увечері їх все таки схопили. Вже по дорозі до розстрільних ям з’явилась ідея віддати поліцейському залишки грошей та годинники та спробувати втекти. На диво їм це вдалось – поліцейський розгубився та залишився стояти поки вони бігли вулицею. На жаль, решті ж їх групи врятуватись не вдалось.. Приєднавшись інших євреїв у схованці в майстерні черепиці де Генрі працював раніше, вони перечекали 3 дні поки постріли не затихли, а відсутність води не стала надто нестерпною.
Спочатку вони вирушили до дівчини Сема Мєткі, вона нагодувала та напоїла їх та дозволила лишитись у сараї на ніч, однак пізніше їх вигнав звідти батько дівчини. Тож вони рушили у бік річки. По дорозі зустріли хлопця українця без форми з рушницею. Це був допоміжний міліціонер на час акцій. Він привітався у підказав як іти до річки щоб оминути патрулі СС. Невдовзі вони зрозуміли що знаходяться біля будинку Ліпінських, сина яких Генрі навчав. Вже майже світало тож вони вирішили заховатись у їх дворі. Будинок був на краю ділянки площею 2га. У дворі стояли скирта сіна висото 20-30 футів під дахом тож вони заховались туди. На світанку вийшла господиня та вони озвались. Вона хоч і насторожилась, але залишилась спокійною, а пізніше принесла їм цілий кошик їжі – картоплю, суп, хліб, масло та молоко та просила не показуватись її дітям та чоловіку, оскільки діти можуть випадково розповісти комусь, а чоловік може відмовитись піти на такий ризик. Вони розповіли їй, що планують перетнути Буг та дістатися Грубешова. Сем порадив зв’язатись з Мєткою, оскільки та була полькою та мала друзів у Грубешові які могли допомогти. Мєтка погодилась відразу. Пані Ліпінська продовжувала двічі, а то й тричі на день приносити їжу. Звістка з Грубешова прийшла через 2 тижні. У записці говорилось що 17 вересня вони мали чекати на гіда, який переправити на інший берег. На жаль, з першого разу їм не вдалось переправитись: пані Ліпінска провела їх до річки, однак там їх ніхто не зустрів тож вони були змушені повернутись назад. Все ж, одного дня надійшло нове повідомлення – 30 вересня їх знову будуть чекати на тому ж місці. На цей раз за ними й справді прийшли. Близько опівночі на іншому березі з’явився силует чоловіка. Гід кинув їм мотузку та наказав обв’язатись. Переправа не минула без пригод – на середині річки мотузка обірвалась і їм коштувало великих зусиль дістатися берега. Але, вони все ж опинились на території Польщі. Чоловік який допомагав їм виявився польським селянином. Він приніс для Сема та Фелека одяг, а Генрі з батьком заховались на дні воза з сіном. Поляк провіз їх близько півтора години, а потім наказав Генрі з батьком вийти і зачекати поки за ним приїде інша людина. Вони лишились у полі, за полем виднівся Грубешів.
Так закінчилось перебування Генрі Оренштейна на території України. Але смертельна небезпека для них тільки зростала. Гестапо стратило його батьків разом з групою інших євреїв у 1942 році на кладовищі. У липні 1943 року Генріха та його братів повантажили у вагон для худоби і відвезли до концтабору Будзин у Польщі. Далі були ще чотири табори: Майданек і Плашув, також у Польщі, і Равенсбрюк і Заксенхаузен, у Німеччині. Приблизно через 10 днів після початку маршу смерті від Заксенхаузена наприкінці війни його та його брата Сема було звільнено союзними військами коли вже надії на це не лишилось.
Зі всієї сім’ї Оренштейнів Другу Світову війну пережили лише Генрі, Фред та Сем. Володимирська сім’я Бистринів, у будинку якої проживала родина була повністю винищена нацистами. Катерина Ліпінська отримала титул Праведниці народів світу, Генрі довгий час підтримував зв'язок з її родиною. За цей зв'язок її доньку було звільнено з роботи за «дискредитацію образу радянської вчительки», вміст посилки отриманої з США був навіть докладно описаний у газеті «Слово правди».
Зі своїми братами він емігрував у 1947 році до Сполучених Штатів, де працював на різних роботах, перш ніж спробувати свої сили з іграшками. Його першим успіхом була недорога лялька, яку продавали в продуктових магазинах, щоб конкурувати з дорожчими моделями. Серед інших його іграшок були гоночні автомобілі Джонні Блискавка, ляльки «Світанок», яких ще називали конкурентками Барбі та лялька «Baby Magic», яка плакала, посміхалася і підморгувала. Дочірня компанія його компанії Topper Corp., випустила першу лінійку іграшок за мотивами дитячого телешоу «Вулиця Сезам» на початку 1970-х років.
Саме Генрі Оренштайн уклав угоду між Hasbro та японським виробником Takara, завдяки якій в 1984 році Hasbro представила трансформерів - іграшкових роботів, які могли перетворюватися на транспортні засоби чи звірів. Вони й досі є надзвичайно популярними, породивши мультсеріал і франшизу фільмів.
«Безперечно, Генрі був сполучною ланкою в цій єдиній угоді з Takara», — сказав Newsweek Алан Хассенфельд, колишній голова правління та генеральний директор Hasbro. «Генрі по суті мав відчуття, що «Трансформери» стануть чимось таким, що змінить індустрію іграшок... Мати можливість взяти автомобіль і, проявивши трохи спритності, перетворити його на іншу іграшку, це було чимось чарівним».
Наприкінці 1980-х Генрі захопився покером та почав грати у Лос-Анджелесі та Лас-Вегасі. Переглядаючи трансляцію покерного турніру по телевізору, він заявив що це і близько не передає відчуття від гри: «Якщо всі побачать закриті карти, вони побачать, наскільки це чудово». Після цього він витратив шість місяців на розробку столу з мініатюрними камерами, встановленими під кожним місцем гравця, і вирізами з невідблисковим склом, які дозволяють камерам дивитися вгору. Камери показували б закриті карти та передавали зображення по телебаченню. Він запатентував свою ідею в 1995 році та отримав першого клієнта через кілька років, коли Discovery Channel ліцензував її для свого «World Poker Tour».
У 2003 році Оренштейн переконав Джона Міллера, керівника NBC Sports, використати свій стіл у програмах мережі «Poker Superstars». «Poker After Dark» і «National Heads-Up Poker Championship». Також Оренштейн був творцем і виконавчим продюсером телевізійної програми «Poker Superstars Invitational Tournament» і продюсував шоу «High Stakes Poker», починаючи з 2000-х років. У 2008 році його ввели в Зал слави покеру в Лас-Вегасі.
Генрі Оренштейн помер 14 грудня 2021 року від ускладнень спричинених COVID-19. «Я завжди був творчим і завжди мрійником. Я ніколи не вірив, що виживу. Не було причин залишати нас живими», — сказав одного разу Генрі, розмірковуючи про своє життя, переживання під час Голокосту та успіхи, яких він досяг пізніше.
Матеріал підготувала - Анастасія Бабенко
Генрі Оренштейна знають як «батька іграшки», учасника зали Слави Покеру, мільйонера та мізантропа. Саме він, викупив патент та представив компанії Harsbro всесвітньовідому іграшку - трансформера. Однак, мало хто знає, що 2 роки свого дитинства він провів у Володимирі та на Волині. Тут він відвідував школу, вперше закохався. У своїх мемуарах Генрі розказує про цей період свого життя.
Ми б хотіли познайомити вас з періодом від народження до повернення у Польщу.
Грубешів
Генріх Оренштейн народився у Грубешові, в сім’ї Лейба та Гольди 13 жовтня 1923 року. У сім’ї було п’ятеро дітей: Фред, Фелікс, Сем, Генрі та єдина дівчинка Ханка.
У 1918 році батько Генрі розпочав видобуток та продаж торфу. Торф був хорошим опалювальним матеріалом та через нестачу вугілля та деревини у місті дуже добре продавався. Його бізнес був настільки успішним, що наприкінці війни він зміг придбати найбільшу будівлю у місті – 3 поверховий будинок у центрі. Родина переїхала у квартиру на 2 поверсі яка складалась з 6 великих кімнат та кімнати для покоївки. Для Грубешова, де більшість будинків були одноповерховими та маленькими, це було надзвичайно розкішне помешкання. Пізніше, Лейб взяв у партнери Моше Ліхтенштейна, торговця тканинами, та на першому поверсі будинку відрив найбільший магазин тканин у місті. В подальшому його бізнес розвивався – Лейб почав купувати у поляків кукурудзу, пшеницю, зерно. Більшість йшла на експорт. Також відкрив власне зерносховище та викупив половину борошномельного заводу. На момент народження Генрі у 1923 році, родина була найзаможнішою у Грубешові та могла дозволити собі прислугу та поїздки на курорти.
Фото: Будинок Оренштейнів у Грубешові
Генрі навчився читати у 4 роки і майже відразу книги стали його одержимістю. Вже з шести років він щодня відвідував бібліотеку. У державну школу так і не пішов - у перший же день, побачивши дітей, які бігали школою, галасуючи та штовхаючи один одного, Генрі втік додому. Тоді батько погодився на домашнє навчання, заплатив місцевому чиновнику для отримання дозволу на навчання вдома та найняв викладача.
Після закінчення домашньої початкової школи було вирішено поступати до Грубешівської державної гімназії. Місця були дуже обмежені – на трохи більше 300 місць претендувало понад 500 дітей, більше того адміністрація встановлювала квоти та зазвичай на рік приймали не більше 2 євреїв. Генрі зміг скласти іспити з польської мови та математики на відмінні бали та його зарахували до школи.
Незважаючи на зростаючий антисемітизм, родина Оренштейнів почувала себе досить комфортно – їх оминули погроми та пограбування. У їхньому будинку часто гостювали гастролюючі знаменитості, як от Джиган та Шумахер – найвідоміший єврейський комедійний дует того часу та Жозефіна Бейкер – американська артистка та перша темношкіра людина у Грубешові. Генрі згадував, як натовпи дітей та дорослих бігали за нею вулицями та намагались перевірити чи це не фарба на її шкірі.
Звичне розмірене життя закінчилось 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу. Через декілька днів після початку Другої Світової війни родин вирішила евакуюватись у бік радянського союзу. У районі Володимира їх приголомшила звістка про радянські війська, які рухаються у їх бік «для стабілізації ситуації на кордоні», тож родина вирішила заночувати у Володимирі. Вже наступного дня вони змогли повернутись додому однак ненадовго, оскільки лінію розмежування встановили бо річці Буг та радянські війська відступили. Після тривалих дискусій було прийняте рішення, що чоловіки сім’ї - Генрі, Сем, Фелек та їх батько тікають у Володимир, а мати та Ханка лишаються у Грубешові. Родина надіялась, що союзні війська швидко вступлять у бій та закінчать війну, а німці не будуть зачіпати жінок, а значить ця розлука ненадовго.
Володимир
У Володимирі вони домовились про ліжка та харчування та поселились у невеликому будинку, який належав літній єврейській парі. У Оренштейнів була з собою значна кількість злотих, які все ще були в обігу у місті а також декілька золотих монет які батько завчасно приберіг для такого випадку. У будинку була всього 1 кімната для чотирьох, але це був найкращий варіант на той час.
«Протягом кількох наступних днів ми гуляли містом та знайомились з Володимиром. Це було більш жваве й цивілізоване місто, ніж Грубешів, з великим єврейським населенням, приблизно 12-13 тисяч осіб. Мені було цікаво дізнатися про життя у радянському союзі і я спілкувався з солдатами які трохи розмовляли польською. Однак, вони дуже остерігались говорити і давали лише однотипні відповіді. Було помітно що вони бояться розмовляти з незнайомцем»,- згадує Генрі у книзі.
У місті Генрі записався до Володимирської школи. Навчання у його класі велося українською мовою і він не відчував великого дискомфорту розмовляючи нею, оскільки часто чув українську у Грубешові. Іншою справою було письмо та використання кириличного алфавіту, але й з цим він впорався за декілька тижнів.
Через деякий час з’явилась можливість переїхати у інший будинок де орендували вже 2 кімнати. Будинок належав подружжю Бестринів, також там проживав їх син віком приблизно 20 років. Генрі відразу затоваришував з ним через спільну любов до шахів. Кордон між територіями окупованим Німеччиною та Радянським союзом погано охоронявся, тому вони все ще часто спілкувались з мамою та Ханкою. У грудні отримали повідомлення про «грубешівський марш» - спеціальні підрозділи СС почали своє полювання на єврейських чоловіків. Західний фронт все ще не відкривався і їх надії на повернення у Грубешів танули з кожним днем.
У той же час радянська влада оголосила, що всі жителі Західної України включно з біженцями повинні отримати радянське громадянство. Родина Оренштейнів планувала повертатись у Польщу і тому вирішили ризикнути та не оформляти документи. Генрі це дуже хвилювало, він побоювався що НКВД вважатимуть їх не покірними та відправлять до Сибіру, як це було з багатьма «непокірними жителями» до цього. Проте час минав, але ніякі заходи проти них не вживались. Тим часом Генрі навчався дуже добре та швидко став найкращим у класі з багатьох предметів.
«Приблизно в цей час я подружився з дівчиною з нашого класу Іткою Кауфман, блакитноокою блондинкою з чудовою шкірою і, на жаль, дещо завеликим носом. Ітка була моєю першою справжньою дівчиною і це було дуже хвилююче. У Грубешові я був дещо сором’язливим до дівчат і, за винятком швидкого поцілунку вкраденого то тут то там, я ніколи не був близьким до дівчини». Генрі часто грав у шахи з батьком Ітки, паном Кауфманом, і боявся зрадити його довіру, тож далі платонічних ці стосунки не зайшли. «Зима 1939-40 років була винятково складною. Температура часто сягала -30 градусів але це мене не хвилювало. Загалом, це не був нещасливий час. Я був молодий, у мене була дівчина, мені подобалося вчитись і грати у шахи. І, що найголовніше, хоч радянська система була дуже жорстокою але на той час ще не торкалась нас особисто».
Однак, це тривало недовго. Розпочались переслідування тих, хто не отримав радянські документи. Однієї ночі НКВД навідались до їх будинку, але родина Бестринів встигла заховати їх на горищі. Наступного ранку стало відомо, що тієї ночі міліція схопила декілька сотень незареєстрованих жителів та відправила їх залізницею у вагонах, як потім стало відомо у Сибір.
«Наступні кілька ночей ми спали повністю вдягненими, готові ховатись на горищі у будь який момент. Тепер наша присутність була «незаконною» і я перестав ходити до школи. Ми не уявляли як впоратись з цією ситуацією, але совєти, маючи чудову відсутність логіки, вирішили проблему за нас. Вони оголосили, що якщо ті біженці, які змогли уникнути облави негайно зареєструються, вони отримають радянські документи або посвідки на проживання. Тож тих, кого спіймали відправили до Сибіру, а тих з нас хто сховався, хто не послухався тепер були у безпеці.»
Навесні Фелек та Сем змогли влаштуватись на роботу в Устилузі. Фелек став учителем, а Сем спочатку займався шкільною дошкою, а згодом став головою школи. Він зміг потоваришувати з Мойсеєнком – секретарем місцевої компартії та через ці зв’язки зміг допомогти декільком людям, яких російська поліція вважала «ненадійними». Генрі знову зміг відвідувати школу та закінчив її на відмінні оцінки.
Наприкінці серпня багатьом переселенцям, у тому числі Оренштейнам було наказано відселитись від кордону мінімум на 100 км вглиб країни. Найближчим містом у цьому ліміті була Олика, тому батько та Генрі попрощались з Бистринами та друзями у Володимирі та вирушили потягом на схід.
Олика
Там змогли орендувати кімнату у старенької леді у будинку в центрі міста. Генрі почав відвідували старшу школу, а батько записався у бібліотеку. У своїх спогадах Генрі згадує що навчатись в Олиці йому було легше, ніж в Володимирі. За свої успіхи у навчанні носив звання найкращого учня школи та входив до учнівського комітету. Через це він вимушений регулярно відвідувати політичні збори які страшенно не любив. Біля нього сиділи представники вчителів, червоноармійців, робітників. «Були кілька спікерів. Кожен нудніший за іншого. Вони нечасто висловлювались критично про будь-що і будь кого… Після того як закінчили, наставала черга хвалити Сталіна. Ніколи не переставав дивуватись різноманіттю блискучих, чудових оцінок, які придумував секретар партії, щоб описати цього деспота». На демонстрацію 1 травня 1941 року Генрі доручили нести величезний червоний стяг на чолі процесії. «І ось я йшов, абсолютно сам на чолі параду, великий червоний прапор кружляв навколо мене… Намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, уявляючи реакцію батька, який побачить мене на чолі процесії, я пройшов повз трибуни, заповнені місцевими високопоставленими чиновниками. На жаль, я не зміг розгледіти батька у натовпі. Але ця історія стала однією з найулюбленіших у нас».
Учбовий рік Генрі знову закінчив відмінно та отримав приз як найкращий учень. Найбільшим скарбом став подарунок на випуск від пана Урбаняка, вчителя математики. Це був старий підручник з тригонометрії, підписаний «Генрі Оренштейну, найкращому учневі якого я коли-небудь навчав». Генрі дуже оберігав цю книгу і у майбутньому, тікаючи від німців зберігав її з собою скільки міг.
В той час розмови про скупчення німецьких військ на радянському кордоні ставали все частішими. ВВС у одній з трансляцій навіть назвали дату 22 червня. «Радянське радіо та преса не повідомляли про можливі неприємності. Радянські товарні потяги, навантажені зерном та іншими припасами, продовжували котитись до Німеччини. Ми вирішили, що якщо росіяни не хвилювалися, то навіщо хвилюватись нам і продовжували насолоджуватися прекрасною весною та літом 1941 року». Саме тому напад Німеччини став несподіванкою для них. Німці швидко захоплювали територію, минули Олику, призначивши у місті власне керівництво. По радіо щодня передавали про захоплення нових міст.
Трохи згодом, німці почали набирати євреїв на роботу. Родина Оренштейнів заховалась і не потрапила у першу групу. Пізніше стало відомо що забраних «для роботи» євреїв розстріляли за містом та поховали у траншеях 1 світової війни. Приблизно у той самий час почали доходити чутки про жахіття у Бабиному яру в Києві, це були перші новини про масові вбивства. В Олиці створили юденрат та почали накладати обмеження на єврейське населення. У родини все ще залишалось трохи коштів, тому вони вирішили рухатись у бік Грубешова в надії, що на тому боці Бугу ситуація краща. Змогли знайти місцевого українського водія, який возив бочки з нафтою для німецької армії та домовились що він відвезе їх до Володимира. У один із жовтневих днів, водій зустрів їх та наказав залізти у порожні бочки з-під масла, і наскладав ще зверху бочок. Дорога була важкою, чоловіки ледве не оглухли від брязкоту металу. На під’їзді до Луцька їх зупинили німецькі солдати, після того як детально розпитали водія, дозволили проїхати далі. «Подорож до Володимира здавалась нескінченною. У мене боліли коліна і почався сильний головний біль від стукоту та брязкоту сталевих бочок. Нарешті ми зупинились. Водій повернувся і переставив порожні бочки щоб ми могли вийти. «Гаразд, ми зробили це,- сказав він,- але я б більше не ризикнув таким чином ні зі які гроші світу». Ми злізли з вантажівки та опинились на темній безлюдній вулиці Володимира».
Володимир
Через те, що німці змусили переїхати у місто велику кількість євреїв з району, та їх чисельність у Володимирі зросла з 12 до 20 тисяч, їм не вдалось орендувати кімнату у Бестринів, де вони проживали до від’їзду в Олику. Однак, колишній орендодавець все ж зміг допомогти з житлом та знайшов маленьку кімнатку у тому ж районі міста. Тим часом новини про акції надходили все частіше і багато людей почали облаштовувати схованки у своїх помешканнях, або хоча б намагались домовитись про порятунок у сусідів. Господар будинку де Оренштейни орендували кімнату побудував подвійну стіну з дверима, які ідеально зливались з дерев’яною обшивкою, а перед дверима поставив шафу. «Щоб потрапити у схованку між двома стінами, потрібно було відкрити дверцята шафи, висунути полицю, пролізти всередину шафи, проштовхнути її задню стінку і відкрити приховані двері, що вели до схованки. Потім потрібно було закрити дверцята шафи, залізти у схованку, повернути полицю на місце та зачинити дверцята в стіні». Вона була близько 6 метрів довжиною та 75 сантиметрів шириною. З такою схованкою вони були впевнені, що німці не знайдуть їх.
Акція у Володимирі почалась дощового ранку у листопаді. Всі були напоготові, тож при появі перших вантажівок почали ховатись. У схованку де були Оренштейни поміщалось 16 чи 17 людей – четверо їх, сім’я власника включаючи його доньку та зятя та ще один пожилець з сім’єю. Місця було достатньо для всіх щоб втиснутись, але не було можливості навіть присісти. Через якийсь час у будинок зайшла пошукова команда. Вони жартували, ходили, простукували стіни але нікого не змогли знайти. Як тільки група покинула будинок, зять хазяїна голосно вигукнув від радості. Всі скрикнули, оскільки знали що група часто залишала одного з учасників у будинку щоб перевірити ще раз. «Цей зять був небезпечним хлопцем. Ще до війни у нього було не все нормально з головою, а переживання через окупацію тільки погіршили його стан. Пізніше він почав скаржитись що його штовхають, це було неправдою, просто через брак місця ми стояли дуже тісно. Він уперся руками в стіну та почав всіх відштовхувати. Він був дуже сильним та всіх нас немилостиво стиснуло. Ми почали скаржитись, але йому це видавалось смішним і він раптом почав дуже голосно сіятись налякавши всіх нас. Його тесть постійно вибачався за нього та благав його помовчати».
Простоявши у скритці до темряви вони наважились вийти, на вулиці було тихо. Розійшовшись по кімнатах, по черзі вартували біля вікна щоб попередити якщо група повернеться. Місто скидалось на примарне – ніяких ознак життя. Наступного дня юденрат оголосив про захоплення близько 2 тисяч євреїв. всі знали що сталось з ними.
В середині зими життя у Володимирі стало надзвичайно важким, продуктів катастрофічно не вистачало і люди почали бити один одного на вулиці за найменшої примхи. Тож родина вирішили залишити місто та рушити у бік Устилуга. Сем і Фелек, які за радянської влади працювали в Устилузі все ще мали там зв’язки і Сем зміг зареєструвати їх в місцевому юденраті. Вони домовились з селянином, який вночі відвіз їх до Устилуга.
Устилуг
Після переїзду в Устилуг життя ненадовго стало кращим – їжа там була доступнішою і через близькість до кордону вони вперше за довгий час змогли зв’язатись з рідними Грубешові. З часом Генрі зміг знайти собі роботу асистентом стоматолога, а після обмеження на посади для євреїв почав з братом працювати у цеху з виробництва черепиці та надавати приватні уроки математики сину Ліпінських, чийого батька німці призначили бургомістром Устилуга.
У серпні стало зрозуміло що наближається акція в Устилузі. Сем був знайомим з польським інженером, який будував конструкції для німців по обидва боки від Бугу і зміг домовитись що той переправить їх через річку. 1 вересня розпочалась акція в Устилузі. Сем заплатив половину грошей перевізнику і домовився що решту заплатить вже на місці. Поляк мав забрати їх о третій ранку з окопів часів першої світової поблизу Бугу. Однак, перевізник так і не прийшов, до того ж разом з ними у рівчакові опинилось ще 13 осіб. Просидівши там весь день, увечері їх все таки схопили. Вже по дорозі до розстрільних ям з’явилась ідея віддати поліцейському залишки грошей та годинники та спробувати втекти. На диво їм це вдалось – поліцейський розгубився та залишився стояти поки вони бігли вулицею. На жаль, решті ж їх групи врятуватись не вдалось.. Приєднавшись інших євреїв у схованці в майстерні черепиці де Генрі працював раніше, вони перечекали 3 дні поки постріли не затихли, а відсутність води не стала надто нестерпною.
Спочатку вони вирушили до дівчини Сема Мєткі, вона нагодувала та напоїла їх та дозволила лишитись у сараї на ніч, однак пізніше їх вигнав звідти батько дівчини. Тож вони рушили у бік річки. По дорозі зустріли хлопця українця без форми з рушницею. Це був допоміжний міліціонер на час акцій. Він привітався у підказав як іти до річки щоб оминути патрулі СС. Невдовзі вони зрозуміли що знаходяться біля будинку Ліпінських, сина яких Генрі навчав. Вже майже світало тож вони вирішили заховатись у їх дворі. Будинок був на краю ділянки площею 2га. У дворі стояли скирта сіна висото 20-30 футів під дахом тож вони заховались туди. На світанку вийшла господиня та вони озвались. Вона хоч і насторожилась, але залишилась спокійною, а пізніше принесла їм цілий кошик їжі – картоплю, суп, хліб, масло та молоко та просила не показуватись її дітям та чоловіку, оскільки діти можуть випадково розповісти комусь, а чоловік може відмовитись піти на такий ризик. Вони розповіли їй, що планують перетнути Буг та дістатися Грубешова. Сем порадив зв’язатись з Мєткою, оскільки та була полькою та мала друзів у Грубешові які могли допомогти. Мєтка погодилась відразу. Пані Ліпінська продовжувала двічі, а то й тричі на день приносити їжу. Звістка з Грубешова прийшла через 2 тижні. У записці говорилось що 17 вересня вони мали чекати на гіда, який переправити на інший берег. На жаль, з першого разу їм не вдалось переправитись: пані Ліпінска провела їх до річки, однак там їх ніхто не зустрів тож вони були змушені повернутись назад. Все ж, одного дня надійшло нове повідомлення – 30 вересня їх знову будуть чекати на тому ж місці. На цей раз за ними й справді прийшли. Близько опівночі на іншому березі з’явився силует чоловіка. Гід кинув їм мотузку та наказав обв’язатись. Переправа не минула без пригод – на середині річки мотузка обірвалась і їм коштувало великих зусиль дістатися берега. Але, вони все ж опинились на території Польщі. Чоловік який допомагав їм виявився польським селянином. Він приніс для Сема та Фелека одяг, а Генрі з батьком заховались на дні воза з сіном. Поляк провіз їх близько півтора години, а потім наказав Генрі з батьком вийти і зачекати поки за ним приїде інша людина. Вони лишились у полі, за полем виднівся Грубешів.
Так закінчилось перебування Генрі Оренштейна на території України. Але смертельна небезпека для них тільки зростала. Гестапо стратило його батьків разом з групою інших євреїв у 1942 році на кладовищі. У липні 1943 року Генріха та його братів повантажили у вагон для худоби і відвезли до концтабору Будзин у Польщі. Далі були ще чотири табори: Майданек і Плашув, також у Польщі, і Равенсбрюк і Заксенхаузен, у Німеччині. Приблизно через 10 днів після початку маршу смерті від Заксенхаузена наприкінці війни його та його брата Сема було звільнено союзними військами коли вже надії на це не лишилось.
Зі всієї сім’ї Оренштейнів Другу Світову війну пережили лише Генрі, Фред та Сем. Володимирська сім’я Бистринів, у будинку якої проживала родина була повністю винищена нацистами. Катерина Ліпінська отримала титул Праведниці народів світу, Генрі довгий час підтримував зв'язок з її родиною. За цей зв'язок її доньку було звільнено з роботи за «дискредитацію образу радянської вчительки», вміст посилки отриманої з США був навіть докладно описаний у газеті «Слово правди».
Зі своїми братами він емігрував у 1947 році до Сполучених Штатів, де працював на різних роботах, перш ніж спробувати свої сили з іграшками. Його першим успіхом була недорога лялька, яку продавали в продуктових магазинах, щоб конкурувати з дорожчими моделями. Серед інших його іграшок були гоночні автомобілі Джонні Блискавка, ляльки «Світанок», яких ще називали конкурентками Барбі та лялька «Baby Magic», яка плакала, посміхалася і підморгувала. Дочірня компанія його компанії Topper Corp., випустила першу лінійку іграшок за мотивами дитячого телешоу «Вулиця Сезам» на початку 1970-х років.
Саме Генрі Оренштайн уклав угоду між Hasbro та японським виробником Takara, завдяки якій в 1984 році Hasbro представила трансформерів - іграшкових роботів, які могли перетворюватися на транспортні засоби чи звірів. Вони й досі є надзвичайно популярними, породивши мультсеріал і франшизу фільмів.
«Безперечно, Генрі був сполучною ланкою в цій єдиній угоді з Takara», — сказав Newsweek Алан Хассенфельд, колишній голова правління та генеральний директор Hasbro. «Генрі по суті мав відчуття, що «Трансформери» стануть чимось таким, що змінить індустрію іграшок... Мати можливість взяти автомобіль і, проявивши трохи спритності, перетворити його на іншу іграшку, це було чимось чарівним».
Наприкінці 1980-х Генрі захопився покером та почав грати у Лос-Анджелесі та Лас-Вегасі. Переглядаючи трансляцію покерного турніру по телевізору, він заявив що це і близько не передає відчуття від гри: «Якщо всі побачать закриті карти, вони побачать, наскільки це чудово». Після цього він витратив шість місяців на розробку столу з мініатюрними камерами, встановленими під кожним місцем гравця, і вирізами з невідблисковим склом, які дозволяють камерам дивитися вгору. Камери показували б закриті карти та передавали зображення по телебаченню. Він запатентував свою ідею в 1995 році та отримав першого клієнта через кілька років, коли Discovery Channel ліцензував її для свого «World Poker Tour».
У 2003 році Оренштейн переконав Джона Міллера, керівника NBC Sports, використати свій стіл у програмах мережі «Poker Superstars». «Poker After Dark» і «National Heads-Up Poker Championship». Також Оренштейн був творцем і виконавчим продюсером телевізійної програми «Poker Superstars Invitational Tournament» і продюсував шоу «High Stakes Poker», починаючи з 2000-х років. У 2008 році його ввели в Зал слави покеру в Лас-Вегасі.
Генрі Оренштейн помер 14 грудня 2021 року від ускладнень спричинених COVID-19. «Я завжди був творчим і завжди мрійником. Я ніколи не вірив, що виживу. Не було причин залишати нас живими», — сказав одного разу Генрі, розмірковуючи про своє життя, переживання під час Голокосту та успіхи, яких він досяг пізніше.
Матеріал підготувала - Анастасія Бабенко
