У 1946 році в місті Ухта Комі слідчими органами Міністерства державної безпеки СРСР було переглянуто кримінальну справу проти громадянки Матвєєвої Стефанії Адамівни – жительки м. Володимир. Документ, що дійшов до наших днів у вигляді слідчої справи, дозволяє зазирнути всередину механізму радянських репресій у перші повоєнні роки.
Справу оформлено за всіма канонами тогочасної бюрократії: титульний аркуш із позначенням НКВС, внутрішній опис документів, а також постанова про прийняття справи до провадження. Уже з перших сторінок видно - перед нами не виняток, а типовий продукт системи. Таких справ було тисячі…

22 січня Україна відзначає День Соборності - одне з ключових державних свят, яке символізує віковічне прагнення українців до власної державності. Це не просто дата в календарі, а нагадування про складний і тривалий шлях українського народу до об’єднання своїх земель і утвердження національної ідентичності.
Історичні передумови ідеї соборності
Ідея соборності - тобто об’єднання всіх українських земель в єдиній державі, формувалася протягом століть. Після занепаду Київської Русі українські землі опинилися під владою різних держав на довгі століття. Перебували у складі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Османської, Австро-Угорської та Російської імперій. Та попри політичну роз’єднаність, український народ зберігав спільну мову, культуру, традиції та історичну пам’ять.

У другій половині ХІХ ст. поїздка між волинськими містами та повітовими центрами була складною і це було ще те випробування. У 1889 році шлях з Волині до Житомира пролягав виключно суходолом – кінними обозами, приватними диліжансами або подорожнім екіпажом, адже залізничне сполучення в регіоном ще не було прокладене.
Дороги, переважно ґрунтові, залежали від пори року й погоди: влітку пилюка і вибоїни, восени та навесні – багнюка. Попри це маршрут залишався важливим, адже Житомир був адміністративним центром всієї Волинської губернії. До міста їздили чиновники, купці, військові та представники дворянства, які, зважаючи на дальню дорогу, розраховували на поштових коней та нічліги в заїжджих домах

Ім’я відомого історика, професора, археолога та уродженця міста Володимира Олександра Цинкаловського – відоме усім науковцям та дослідникам історії Волині та України. Його племінниця, дочка сестри Олени – Наталія Грабарчук, продовжила справу свого дядька, примноживши його краєзнавчу діяльність. Наталія Назарівна є берегинею володимирської історії. Вона живий свідок історії, адже особисте життя та життя її роду – це величезний пласт історії протяжністю більш ніж два століття.
Наталя Назарівна – остання гілка колись величезного роду Цинкаловських у нашому місті (її онуки та правнуки проживають у Німеччині). Чимало інформації про життя і діяльність Цинкаловського, про те, яким було наше місто в міжвоєнний період, вже сучасні дослідники дізналися з її розповідей.
Дитинство маленької Наталі минуло на вулиці Островецькій (тепер – вулиця 14 князівської бригади). У будинку Цинкаловських, завше збиралася українська інтелігенція, просвітяни, вчителі, художники та вільнодумці. Тож, перебуваючи в такій атмосфері, Наталя зростала у патріотичному колі. Завдяки їй місто відкрило для себе правдиву сторінку історії про родину Арсена та Ніни Річинських, про сестер Березовських, нащадків французького роду Корбіних, про долю поборника українців, посла до польського сейму священника Доміана Герштанського, про родину колишнього мера міста Івана Казимировича Зубовича, який залишив по собі величезну спадщину (будинки з червоної цегли), про вчителя Модеста Звойницького, несправедливо репресованого й страченого, про родину художника Володимира Караваєва, про першого голову «Просвіти» Станіслава Полянського, про членів ОУН Комаревичів, доктора філософії Івана Коровицького, козацький рід Жуйводів, мера міста Євгена Черановського та багато інших.

Гранатів – село колишнього Локачинського, а нині Володимирського району у сорокових роках минулого століття об’єднало долі мешканців двох районів.
Польська колонія
Дослідити появу цього населеного пункту доволі важко, оскільки в ряді історичних джерел, де вказуються населені пункти Волині на початку ХХ століття воно відсутнє.
В праці професора Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» згадані навколишні села Шельвів та Вілька Садовська. Саме остання знаходиться найближче до сучасного Гранатова. В кінці ХІХ століття у Вільці Садовській було 40 будинків та 239 жителів. До речі, в цьому селі у 1932 році була заснована польська громада Церкви адвентистів сьомого дня. До її членів входили родини Тунських, Коженьовських, Пінковських, Романовських та Лозовських.
На карті польського інституту географічного за 1926 рік село Гранатів – відсутня. Можна припустити, що в ці роки, тобто, в середині двадцятих років двадцятого століття воно починає формуватися як виключно польська колонія. Свідченням цього є той факт, що Гранатів належав до парафії Святого Архангела Михаїла в Шельвові.

Незалежний тижневик інформаційний «Голос володимирський» за 25 серпня 1929 року подає цікаві новини, а деякі з них ще й досі актуальні, особливо ті, які стосуються річки Луги, хоча про те, що пише автор в статті, вже аморальністю не назвеш. Місто жило своїми щоденними турботами, а поміж тим десь працював нечесний стоматолог, чиновник податкового товариства невдало пірнув у Лугу, а невідомий автор залишив в газеті на згадку поетичне есе.

У тиші старої церкви в селі Бобичі, що притулилася серед волинських пагорбів, час зберіг не лише стіни й образи, а й документи – записки, звіти, списки пожертв і шлюбів, грошові розписки та фрагменти щоденного життя громади, загорнуті до купи та перев’язані старою лляною зав’язкою.
Збережені переважно в межах 1946–1960 років, ці папери стали свідченням духовної витривалості села в перші повоєнні десятиліття, в період активної радянської боротьби з релігією. Ці «паперові скарби» - це не просто реєстрації народжень, вінчань чи похоронів. Це – жива історія людей, які попри нові обставини, продовжували звертатися до церкви, вести хроніки своїх родин, залишати нотатки для нащадків, чи навіть просто записувати свої думки на зворотах офіційних бланків.
У цій статті ми розглянемо, які саме документи збереглися, що вони можуть розповісти дослідникам, і чому навіть найменша церковна записка варта уважного прочитання. Це спроба дати голос тим, хто жив, вірив і фіксував свій світ у час, коли релігія вважалася зайвим відлунням минулого. Текст подаємо без виправлень:

Афіша, що датується кінцем березня – початком квітня 1939 року, рекламує показ фільму «Podlotek» у кінотеатрі «Miejski». Це польська назва американського фільму «That Certain Age» (1938), однієї з популярних кінокартин із відомою актрисою Діаною Дурбін (Deanna Durbin) у головній ролі.

Про фільм «That Certain Age» ("Той самий вік")
Репортер Вінсент Булліт (Мелвін Дуглас) щойно повернувся з Іспанії, де він висвітлював триваючу громадянську війну. Його бос, газетний магнат Гілберт Фуллертон (Джон Геллідей), планує відправити його до Китаю на наступне завдання. Але спочатку журналіст отримує запрошення до тихого дому Фуллертонів, де він має підготувати серію статей про Європу. Під час їхнього перебування у Вінсенті дочка господарів, Еліс (Діанна Дурбін), закохується.
Фільм розповідає історію 14-річної дівчинки-підлітка (у польському варіанті “podlotek” — молода дівчина), яка вперше закохується. Сюжет насичений веселими та романтичними пригодами, типовими для кінокартин того часу. Головна героїня стикається з труднощами дорослішання, перших почуттів і ситуацій, які виявляють її характер та емоційну зрілість.

Австралію за правом можна вважати країною емігрантів. Насамперед такою вона була для мешканців Великої Британії та Ірландії – і згодом для колоній і домініонів імперії. З кінця ХІХ століття із Західної Європи не численно на материк ендеміків почали прибувати німецькі, французькі, італійські та грецькі емігранти, серед яких було чимало євреїв. Дуже важко прослідкувати скільки людей з числа українців виїхало до Австралії у ХІХ ст. та все ж таки ім’я одного мандрівника-українця називають усі джерела.
У 1820 до Сіднея прибув російський корабель «Открытие». На берег вийшов хворий матрос Федір Зубенко, уродженець Полтавщини. Він залишився в Австралії, але будь-які подальші сліди про нього губляться. За деякими даними, наступними українцями були емігранти зі Львова: лікар Джон Луцький (або Лоцький), що прибув до Австралії 1832 р. і займав посаду державного ботаніка. У Тасманії проживали Казимир Кабат та Володимир Коссак, які працювали згодом у поліції. 1854 осів у Джилонгу (штат Вікторія) 16-річний юнак із Шотландії, син сполонізованого українця – Юрко Горецький.

Околиці
Близько 4 кілометрів на південь від Володимира розташоване село Зимно, яке, за місцевими переказами, колись було зимовою резиденцією руських князів (звідси й назва), а на його місці залишився укріплений руський монастир із шістьма вежами, збудований у 1495 р. князями Чарторийськими, ймовірно, у готико-візантійському стилі, як і багато тогочасних оборонних храмів. Це споруда, побудована аналогічно луцькому замку кінця XIV століття.
Збереглися дві квадратні цегляні вежі, третю переробили на церковну дзвіницю. На подвір'ї монастиря стоїть тринавна православна церква з двома вежами, підперта контрфорсами. У підвалі під церквою колись був Святогірський монастир, імовірно XIII ст. Зараз тут діє жіночий монастир. Окрім того, у Зимному є не діюча Свято-Троїцька церква, за переказами заснована Володимиром Великим, але швидше за все збудована у 15 столітті.
Це архаїчна візантійська споруда з чотиригранною навою, увінчаною круглим тамбурним куполом, і круглим пресвітерієм.
І купол, і пресвітерій вкриті конічними дахами, пошкодженими під час війни.