До Дня пам'яток історії та культури, пропонується Вашій увазі «Ілюстрований путівник по Волині» виданий відомим польським мандрівником Мечиславом Орловичем у 1929 році, майже сто років назад.
Автор видання народився 17 грудня 1881 року в селі Комарно під Львовом.
Орлович вчився у Львівському університеті, вивчав право. Слухав також лекції з історії мистецтва, географії та історії у Львові та Кракові. Навчаючись і подорожуючи Європою, захопився туризмом. У 1906 р., будучи доктором права, заснував у Львові «Академічний туристичний клуб» і став його головою. Він також був співзасновником Академічної спортивної асоціації.
Підраховано, що за своє життя мандрівник пройшов майже 140 тисяч кілометрів.
Серед путівників Орловича провідне місце займає «Ілюстрований путівник по Волині». Книга видана Волинським товариством краєзнавчим та охорони визначних пам’яток в Луцьку за фінансової підтримки Міністерства громадських робіт.
Путівник Орловича цікавий не лише тим, що це перше видання такого характеру на Волині. Завдяки ньому ми можемо зрозуміти, якою була наша країна понад 80 років тому. Автор дає коротку географічну, демографічну, статистичну та історичну характеристику Волині, розповідає про найбільші магнатські родини, про пам’ятки архітектури та культури. Путівник також містить практичні поради для організаторів походів і мандрівників. У повному виданні описано 25 туристичних маршрутів, які стартують у Луцьку. Книга містить майже 400 сторінок, 111 ілюстрацій та карту Волинського воєводства. Цей путівник є першою спробою систематизованого включення туристичних знань та практичних порад, необхідних туристу під час відвідування Волині.
Крім Луцька, багато цікавого можна дізнатися з Путівника і про такі волинські міста як: Володимир Волинський, Рівне, Ковель, Дубно, Кремінець, Почаїв, Збараж, Острог, Корець, Горохів, Ківерці, Любомль, Ратне, Kaмінь Каширський, Сарни, Здолбунів та ін.
Описовий матеріал зібрано було із «Географічного словника» та ряду пізніших праць і брошур, присвячених Волині. У книзі використано світлини Генріка Поддембського , Юзефа Пйотровського, Зигмунта Морвіца .
Підготовлений у 1923 році рукопис чекав на друк п'ять років, постійно виправлявся та доповнювався. Виданий був лише в 1929 році завдяки підтримці Волинського воєводи Генрика Юзевського та туристичної комісії в Луцьку на чолі з директором громадських робіт інженером Францішеком Ксенжопольським, Волинському товариству краєзнавчому та охорони визначних пам’яток та охорони пам’яток минулого.
Путівник Орловича по Волині вийшов польською мовою, як і всі інші його путівники. Вам пропонується переклад частини видання, що стосується опису міста Володимира, околиць та найближчих міст, сіл та містечок у міжвоєнний період.

Тато Іван Олександрович був військовим. У 1943 році, коли звільнили Маріуполь, пішов на фронт. Служив у кінній розвідці. Під кінець війни був в Угорщині, потім на Кавказі. Закінчив в Одесі училище і попав на службу в
Німеччину. Бабуся Прасковія Кирилівна жила в Маріуполі. На життя заробляла шиючи мішки на рибу.
Мама Марія Форостецька закінчила школу і працювала на швейній фабриці. Бабуся Марфа Димидера мала два гектари землі. Вирощувала соняшник, кукурудзу, буряки і картоплю. Мала більше тисячі кущів винограду, з якого робили домашнє вино. Крім того, вона працювала у свинарнику. А ще бабуся була повитухою і її кликали до породіль. На подвір’ї був колодязь, вода підходила високо і була смачною і м’якою. Бабуся Марфа знала багато казок. Розповідала нам різні життєві історії. Ми дуже любили її слухати. Найцікавіше, а водночас і страшно було слухати про вовків, яких багато розвелося в степу у 1930-ті роки.
Тато з мамою познайомились, коли вона працювала у військовій частині. Я народилась у м. Балта Одеської області. Коли тато вчився, жили в Одесі, потім в Болграді. В 1959 році перевели на службу в Німеччину, то в
школу в перший клас я вже пішла там.

За часів Першої світової війни більшість жителів Волині, Холмщини і Підляшшя були вивезені на територію Катеринославщини, тепер Дніпропетровська, Кіровоградська, Херсонська області, дехто і сам тікав на
своїй же підводі. На місцях залишились тільки євреї-космополіти і польські сім’ї. Поляки вважали, що їхні землі тут, тому їм не треба було нікуди тікати, а православні мусили втікати від окупантів. Єврейські сім’ї займались
торгівлею. Скуповували у селян телят, відгодовували їх купленою картоплею
і кормами, і перепродували у Варшаву. Жили краще за наших селян.
Чоловік бабусі Февронії - Артем був катеринославським революціонером. Загинув у Криму. Швидше за все, був з махновцями. За наказом Троцького махновці пішли через Сиваш на Врангеля. Перемогу то вони здобули, але багато з них загинуло, а решту постріляли ті ж троцькісти. Потім і сам Троцький був вбитий сталінськими агентами.
Мама народилась у вересні 1917 року, а в 1919 році її батько загинув. Після повернення сім’ї Вознюків на окуповану пілсудчиками Волинь вона жодного дня не ходила до школи, бо мусила доглядати молодших сестер.
Влітку наймалась до людей на роботу. Мусила працювати, щоб щось заробити на життя.
Тато розповідав, що коли її побачив, то відразу полюбив, і навіть бився з іншими хлопцями за неї, бо була дуже гарна, маленька і зграбна.
Тато народився в Амбукові в 1911 році у селянській родині. Сім’я мала землі на Прибужжі, були свої свої сіножаті. В 1913 році його батько загинув. Злазив з підводи з сіном, а хтось поставив вила зубами до верху і він на них настромився. Щоб лікувати такі рани треба було продати все господарство, а інших засобів для існування не було. Безкоштовне лікування призвело до смерті.
І тато і мама були напівсиротами з дворічного віку. Тато закінчив чотири класи у Цуцневі. Хоч жили в Лудині, то від провалля, де стояла хата бабці Таці до Цуцнівської школи було ближче, ніж до своєї, Лудинської. У Цуцнівській школі був дуже хороший вчитель, привив дітям любов до науки. Учні його любили і шанували. Тато в четвертому класі навчився складати вірші і почав малювати. Перемальований ним портрет Т.Г.Шевченка зі зробленою ним рамкою з мореного дуба і досі зберігається, як сімейна реліквія.

Спогади про свята
Ми жили в Несвічі з татом і мачухою Марією. Було мені тоді зо три роки. Мачуха була доброю жінкою, любила мене. Я називала її мамуся. На свята любила ходити до тіток. Як тільки батько десь піде з подвір’я, я бігла з
гірки під гірку до тітки бавитися з сестрами. Якось вона фарбувала платтячка для своїх дочок. Тоді була мода купувати фарбу в порошку і фарбувати одяг в різні кольори. Саме я прибігла. Вона і каже: «Скидай, Мірочко, сукенку я і тобі пофарбую в рожевий колір». Поки ми з дівчатами Яною і Іреною гралися, одяг висохнув і додому я йшла в обновці. А мамуся дивувалася, де ж то я була, що прийшла в новій сукенці.

Народилась 7 листопада 1953 року на день революції. Мої бабусі і дідусі – всі переселенці з-за Буга. Мама народилась в с. Міняни у Польщі 22 липня 1924 року, а тато в селі Мідники. Коли німці захопили Польщу у 1939 році мою маму - Козак Марію Іванівну в березні забрали на роботу в Німеччину. Попала вона до бауєра Отто Наумана в село Вільденгайн. Господар мав 87 років, а його фрау – 80. У них був син Ернст Науман - 38 років. Маму в цій сім’ї полюбили. Їй настільки довіряли, що ключі від різних господарських приміщень вона
носила з собою. За кілька кілометрів від їхнього обійстя був табір для військовополонених. Звідти присилали на ферму до бауера в’язнів для роботи на полі і в господарстві. Худі були, голодні. Мамі було їх дуже шкода.
Коли робітники спускалися до льоху по картоплю і овочі, вона тихенько різала шматки м’яса зі свинячих окороків і ковбаси, що висіли у господаря в другій частині льоху і клала їм в кошики під картоплю. А ще господарі давали їм лушпайки з овочів. Те все полонені забирали з собою і вже в таборі варили. То був трохи ліпший харч і вони поправились. Звичайно, господар те все примічав, але не боронив їй того робити і тільки сміявся: «Дивись, -каже,- як «русіш швайне» на тих лушпайках поправилися! Ой треба вже знову свиней різати!» Потім той концтабір підірвали, і навряд, чи хтось вижив. Я хотіла намовити маму пошукати тих хлопців, але вона сказала, що якби хтось з них вижив, то вже давно її знайшли б. В Радянському Союзі люди боялися навіть заїкнутися про німецький полон.

Мій тато Мосійчук Михайло Васильович народився у 1913 році у Володимирі-Волинському у сім’ї робітників. З семи років вчився у школі. В 1927 році поступив в механічну майстерню, де пропрацював три роки. Певний час ходив у вечірню школу, вивчав слюсарну справу. Згодом почав працювати самостійно.1934 року був призваний в польську армію в 1-й залізничний саперний батальйон у місті Кракові, де прослужив до 1936 року.
Залишилося свідоцтво видане 23-го жовтня 1935 року Михайлу Мосійчуку про те, що він закінчив підофіцерську школу і отримав спеціальність старшого сапера. Цей документ з польським гербом – білим орлом і символікою ордена Віртуті Мілітарі є найвищою військовою нагородою Польщі і вручається президентом за особливі військові заслуги. Після демобілізації працював за спеціальністю у Володимирі-Волинському аж до приходу Червоної армії. В 1939 році влаштувався на роботу механіком в гарнізонний банно-прачечний комбінат. Під час німецької окупації працював там само, аж до самої перемоги червоної армії у 1944 році, а потім працював
в КЕЧі слюсарем -сантехніком.

Місто, в якому ми народилися, назавжди оселяється у наших душах. Яким би воно не було – гамірливим задушливим мегаполісом чи тихим замріяним районним центром. І де б ти не був, що б не переживав, що б не
робив, які б думки не огортали би, краєвиди найріднішого куточка на землі повсюдно супроводжуватимуть тебе. У снах, у спогадах, у думках, у словах… У всьому…
Народилася я 24 листопада 1971 року у пологовому будинку, що тоді розміщувався у самісінькому центрі міста. Моя Матуся любить згадувати, що коли напередодні вирушила зі своєю сестрою Фелею до роддому, то намело такі величезні кучугури снігу, що обидвоє попадали у ті замети і не могли піднятися. «Я уже думала, що народжу тебе там, посеред глибокого й безкінечного снігу», - каже Мама. Але, на щастя, допомогли перехожі, і сестри якось усе ж таки добрели до тієї будівлі.
Дитинство моє проминуло в одноповерховому будиночку № 18 милої й тихої вулички Поштової у центрі міста. Жодні історичні хурделиці й буревії не змогли вплинути на її назву - Поштова так і лишилася Поштовою аж дотепер! І ця місцина є для мене найдорожчою на землі, адже саме звідти почався мій життєвий шлях, мої мандри світом.

Я народилась 24 листопада 1948 року в селі Гранатів. З’явитись на світ мені допомогла повитуха. Її звали Стефа. Вона і тьотя Надя – татова сестра стали моїми хрещеними мамами. Сергій – чоловік татової сестри Тоні був
хрещеним батьком. Другого я не пам’ятаю. В садочок я не ходила, няньок було багато, бо родина велика. Більше часу проводила у бабусі Єви Міщанчук.
У перший клас ішла двічі у 1955 і в 1956 роках. Перший раз я провчилась три місяці і захворіла, треба було серйозно лікуватися. У туберкульозній лікарні працювала наша сусідка. Вона посприяла, щоб мені дали путівку в санаторій. Мама відразу повезла мене в Яремче, де я прожила майже рік. Пам’ятаю, як я плакала за мамою, як виглядала її. Мене відразу помістили в бокс, самій було страшно, та все обійшлося, я вилікувалась.
Вдруге я пішла у перший клас у ту ж саму школу №1. Потім там вчилися мої сини. До школи я йшла з мамою у новенькій формі з білим комірцем і фартушком. Мала великий букет. Нас зустрічала дуже гарна молода і привітна вчителька Надія Захарівна Поліщук. Всі діти її полюбили.
На щодень ходили в чорних фартушках. Портфелик і все шкільне приладдя мені купили батьки. Наш клас був хороший і дружний. У старших класах нашою керівничкою була вчителька російської мови і літератури - Елла Борисівна Єремеєва. Мала підхід до кожного учня, за що всі її любили. Вона мені дуже подобалась, була молода, гарна і добра. Ми ходили з нею і в ліс, і на екскурсії, і металолом та макулатуру збирали.

Про дідуся - Бацанського Омеляна мені розповідала мама. Я його ніколи не бачила. У 1943 році, коли почалися сутички між поляками і українцями його вбили. До того часу поляки і українці жили мирно в одному селі, були добрими сусідами. Молодь збиралася разом на вечорниці. Мамин найстарший брат - Янек народився в 1915 році. Був одружений з полячкою. У 1940 році в них народилася донечка Тося. Дід походив з Люблінського воєводства у Польщі. Народився в селі недалеко від Грубешова. Одружений був з українкою Василиною Гайдук. Вона була сула сиротою, проживала в селі Радовичі Іваничівського району. Її взяла до себе на виховання заможна польська сім’я на прізвище Брус. Мали своїх четверо синів і до дівчини також добре ставились. Заміж віддали, як належить. Я пам’ятаю, що в Радовичах жила бабусина рідна сестра Тетяна і ми на свята їздили до неї.

Я народилася 8-го червня 1949 року. Ми жили з бабусею і дідусем на хуторі, біля села Угли Перші (перейменовано на село Партизанське) у Ковельському районі. Дід працював конюхом у колгоспі. У нас була викопана землянка, зсередини укріплена плетінням з лози, щоб не обсипалася земля, поверх трохи обмурована і
накрита ребристою бляхою. Зсередини вона була доволі велика. Коло вікна з однієї сторони стояв стіл, а з другої - два ліжка і сундук, де мама складала одяг і білизну. В землянці була цегляна піч. Сіни були також зроблені з лози і засипані землею.
Потім ми перебралися в хату маминої тітки, бо її сімя перебралася до Радушева. В селі була всього лиш одна вулиця, вздовж якої стояли хати. Частина селян жила за бригадою, і та місцевість називалась Причепилівка.
Тут жило 15 сімей, і ми серед них.
Тато почав будувати свою хату. Вона була невеличка дерев’яна. Хату накривали очеретом. Тато робив з нього снопки, потім вилазив на драбину і укладав згори, а я подавала. Часом відбіжу кудись, бо то нудно стояти і
дивитися, а тато вже гукає і свариться, бо йому робота стоїть. Згодом перекрили шифером. У хаті була лише кімната і кухонька. В кімнаті стояло два залізних ліжка: на одному ми спали з сестрою, а друге було встелене
перинами і подушками, накритими тюлевими накидками. Посередині стояв стіл. На підлозі лежали хідники, що мама сама ткала. В кухні було одне, але ширше залізне ліжко для мами і тата. Тато ще побудував велику 4 х 6 метрів кв. літню кухню. Я допомагала набивати дранку, а він тинькував жовтою глиною. Глину замішували в ночвах.