Тато Іван Олександрович був військовим. У 1943 році, коли звільнили Маріуполь, пішов на фронт. Служив у кінній розвідці. Під кінець війни був в Угорщині, потім на Кавказі. Закінчив в Одесі училище і попав на службу в
Німеччину. Бабуся Прасковія Кирилівна жила в Маріуполі. На життя заробляла шиючи мішки на рибу.
Мама Марія Форостецька закінчила школу і працювала на швейній фабриці. Бабуся Марфа Димидера мала два гектари землі. Вирощувала соняшник, кукурудзу, буряки і картоплю. Мала більше тисячі кущів винограду, з якого робили домашнє вино. Крім того, вона працювала у свинарнику. А ще бабуся була повитухою і її кликали до породіль. На подвір’ї був колодязь, вода підходила високо і була смачною і м’якою. Бабуся Марфа знала багато казок. Розповідала нам різні життєві історії. Ми дуже любили її слухати. Найцікавіше, а водночас і страшно було слухати про вовків, яких багато розвелося в степу у 1930-ті роки.
Фото 1. Бабуся Прасковія Шорнікова, дід Олександр Іванович Ковалевський,
тато з братом і сестрою
Тато з мамою познайомились, коли вона працювала у військовій частині. Я народилась у м. Балта Одеської області. Коли тато вчився, жили в Одесі, потім в Болграді. В 1959 році перевели на службу в Німеччину, то в
школу в перший клас я вже пішла там.
В Рослау школа була за військовим містечком, трошки далекувато. Це був гарний двоповерховий старий будиночок. До нього вела дорога, уздовж якої росли трояндові кущі. До школи ходили у формі: в коричневому
платтячку і в чорному фартушку. Коли я була в другому класі, нас перевели в іншу школу, облаштовану у військовій казармі. Навчалися російською мовою, бо школа була для дітей військовослужбовців. Школа була в
містечку, але йти до неї було довше, та ще й через ліс. Ми по дорозі збирали малину. У цьому сосновому лісі було багато білок і ми за ними любили спостерігати.
Фото 2. Бабуся Марфа Димидера
У військовому містечку біля нашого будинку був стадіон, де солдати могли грати у футбол і волейбол. Ми там проводили багато часу. Було весело. Придумували різні розваги. Робили, так звані секретики: в землі
викопували малесеньку ямку, туди складали квіти, або ще щось, прикривали уламком скельця і засипали землею. Через певний час землю розгрібали до скла і дивились, чи нічого не змінилося. Якось ми викопали собі землянку, зробили всередині лавки, щоб було де сидіти. Зверху землянка була накрита дошками, а поверх дерном, щоб не дуже кидалася в очі. Вхід теж був закритий дерном, що відгортався. То був наш штаб.
З дівчатами ходили збирати дикий щавель вздовж каналів. А квітів скільки там було! Ми з подружкою Ірою завжди їх збирали на букети і на віночки. Хоч це було в Німеччині, і ще були свіжі спогади про війну, але ми
не боялися гуляти самі, без батьків, ніхто нас не зачіпав. У лісі збирали різні гриби: підберезовики, красноголовці, опеньки, боровики, маслюки. Німці ж збирали тільки лисички. Мама солила гриби, зверху заливала олією, банку накривали провощеним папером і зав’язували стрічкою. І варення так само робили з диких суниць, з жовтої і червоної малини з цукром. І все стояло, нічого не псувалося.
Мали можливість відвідувати басейн. Купували квиточок і цілий день там плюскалися, тільки на обід ходили до дому. Коли я вже навчилася плавати, тато брав мене на озеро і я могла його перепливти. Звичайно, ми
мали багато друзів серед німецьких дітей. Вони всі чудово розмовляли російською мовою. Німецькі діти в школі вчили посилено французьку, англійську, російську і німецьку мови. Музичної школи там не було, то я
ходила на приватні уроки до німецького вчителя.
Пам’ятаю, як гарно було в Німеччині на Новорічні і Різдвяні свята. Ми з татом їздили в місто. Там були салюти, петарди, бенгальські вогні. Між Москвою і Берліном було 2 години різниці в часі. Ми спочатку зустрічали за
німецьким часом Новий рік, а потім за московським. Наші військові пили шампанське або вино, а німці смажили ковбаски і пили сидр. Коли почалася Карибська криза, нас з Німеччини евакуювали і ми 7
місяців жили в Маріуполі.
Фото 3. Мама з сестрами
У 1964-му році тата перевели у Володимир, і з того часу ми тут живемо. Нам відразу дали квартиру.
Вчилася у 5-й школі (червона школа по Тельмана). Директором тоді був Гуменний Василь Іванович. Тато один раз показав мені дорогу і на наступний день я поїхала автобусом, але зійшла не на тій зупинці. Завернула
аж на Луцьку вулицю, а не на Тельмана, зате вивчила частину міста. Площі тоді ще не було. На тому місці було багато маленьких дерев’яних магазинчиків, пофарбованих у синій колір: книжковий, галантерея і продуктовий, де продавались місцеві молокопродукти. Маслозавод виготовляв чудове масло та сметану, а ще дуже смачне морозиво. Його продавали з візочків. У вафельну ракушку набирали ложкою кульку морозива і так продавали. В магазині була ще одна радість для дітей. Продавали солодкий сироп, а зверху наливали з сифона газовану воду.
Фото 4. Дідусь Олександр Ковалевський
В школу мама давала мені 10 – 15 копійок, на які можна було купити два пиріжки з лівером по 4 копійки, чай, і ще якусь дрібницю для уроків -олівець, або резинку, або ручку. На уроки фізкультури ходили на стадіон. А взимку на лижах ходили в парк ім. Гагаріна. У школі була теплиця і великий сад. Ми вчилися розводити
різні злакові культури і овочі: горох, квасолю, пшеницю, моркву, буряк. Восени було свято овочів і ми презентували, те що виростили. За рослинами доглядали на уроках праці і зоології. Хлопців на уроках праці вчили столярної справи.
Фото 5.Мама Марія, 1948 рік
В саду росли великі горіхи, то на початку осені всі діти ходили з чорними руками. А горіхи були смачні, солодкі і мали м’яку шкаралупку. Багато горіхів росло на «Сьомому тупику». Туди можна було добратися поїздом. Хлопці умудрялися класти горішки на рейки під поїзд, але при цьому шкаралупа лопала, а ядро залишалось ціле. Не знаю, як вони це робили. На «Сьомий тупик» також їздили, щоб стріляти з саморобної зброї –самопалів.
Взимку після уроків весь час каталися на санках. Приходили до дому, а весь одяг був в снігу. Весело було. Від сусіда навчилися грати в лапту, тепер це називається бейсбол. Цілими днями гралися на вулиці, тоді ніхто вдома не сидів. Моя подружка жила в «Семидеревьях», то я до неї пішком ходила, а часом на велосипеді їздила. Ходили дивитись фільми в кінотеатр ім. Шевченка, в «Космос», в Будинок офіцерів. Читали залюбки книжки. Якщо не вистачало підручників у шкільній бібліотеці, то можна було взяти в бібліотеці в Будинку офіцерів. Бібліотекарка вміла дуже гарно в'язати і мене навчила. Такі вміння пригодилися в житті.
Після десятого класу здавали випускні екзамени: твір і математику, географію, хімію, фізику, історію, англійську мову – всього 7 екзаменів. Випускний вечір нам організували батьки у столовій профтехучилища. Мені пошили в ательє прекрасне біле плаття з тоненької шерсті, прикрашене перлинами. У моді були зачіски з буклями, але мені вони не подобались, тож довелося просто підстригти волосся і гарно вкласти. Мені сподобалось. На ранок всі пішли зустрічати сонце на зарічанський міст. Приємні спогади…
За першим разом не поступила в медінститут у Донецьку. Батьки якраз виїжджали знову в Німеччину, і я хотіла бути ближче до бабусі. На жаль, не вистачило пів балу. Пішла працювати на швейну фабрику в
закрійний цех, кроїла розпашонки і пелюшки.
На другий рік поступила в Луцьке медучилище. Жила на квартирі з подружкою Наташею. За житло платили по15 карбованців. Батьки присилали мені кожного місяця 60 карбованців, то ж на все вистачало. У м’ясному
магазині купували косточки і варили суп. Готували каші з брикетиків. Купували молоко і просто пили з булочкою. Коли я вчилась на першому курсі, мама перелицювала мені своє пальто і сама пошила шапочку і комірець, і я так ходила, і була задоволена. Коли перейшла на другий курс, батьки купили мені гарну шубку в
Німеччині, то я почувалась справжньою красунею.
Фото 6. Світлана Цигульова
Квартира, на якій ми жили була хороша, але поруч була стоянка таксі. Машини їздили всю ніч і ми ніяк не могли спати. На вихідних їздили додому. Я приїжджала в порожню холодну квартиру, закутувалась в перину і
відсиплялась. Мама просила не палити в грубі, бо перепад температури спричиняє вологість і псує речі. На газовій плиті готувала чай і зрідка якусь їжу. Як приїжджа до Володимира, то ходила побачитись з подружками. В гостях завжди чимось пригощали, тож голодною ніколи не була. Та і в магазинах вже все можна було купити.
По закінченню навчання приїхала у Володимир і пішла працювати в лікарню. В перший місяць роботи ходила на обходи по подвір’ях. В Одесі тоді виявили чуму, і хтось з жителів Хобултови приїхав звідтіля хворим.
Медсестер у Володимирі зобов’язали обходити двори, з метою виявлення можливих хворих. Шукали за певними симптомами. Далі працювала в дитячому відділенні. Пропрацювала там більше 40-ка років. Дівчата з відділення мене дуже добре прийняли. Роботи було багато, але ніхто про це не думав. Робили ін’єкції, ставили системи,
роздавали таблетки, заповнювали сестринські щоденники, стерилізували шприци та інше приладдя. Для медперсоналу постійно організовували курси підвищення кваліфікації. Дружно та весело відмічали свята, самі
організовували фуршети, а часом виїжджали на озеро. Профспілка оплачувала нам екскурсії в Білорусію і в Карпати. Мали можливість побачити щось цікаве.
Фото 7. Віра Цигульова
Найчастіше дітки попадали в лікарню з запаленням легень. Чомусь тоді з малесенькими дітьми мами рідко гуляли на дворі, все більше вдома сиділи. Діти були не загартовані. Доволі часто вмирали, бо хвороба була запущена, а в лікарню зверталися пізно. Був період коли дітей клали зі спинномозковими грижами. Потім
почалися часті випадки захворювання печінки. У той час дитяче відділення лікарні було добре забезпечене медикаментами. Були навіть одноразові шприци і системи. Маленьких діток від року до чотирьох кормили 4 рази в день. На кухні для них варили супи з фрикадельками з м’яса курки чи качки, діти їх дуже любили. Постійно був свіжий сир і молоко, сметана. Готували гречку, рис, манку. В дитячому меню були свіжі яйця. Два рази в день давали хліб з маслом. Смажили рибу, ліпили вареники, робили парові котлети. Варили компоти або давали сік з банок. Мам, які лежали з дітьми теж кормили. Постіль і пелюшки були лікарняні, і халати в медперсоналу також.
Фото 8. Тато, мама.,Світлана і Віра, 1972 рік
Був навіть випадок, що до нас поклали дівчинку з діагнозом «тиф». Тоді все відділення закрили на карантин на 40 днів. І навіть ті дітки, що вже виздоровіли, мусили сидіти на карантині. Якраз були новорічні свята. У
відділенні поставили велику ялинку. Повирізали багато сніжинок. Робили сніжок з вати, клеїли гірлянди і ланцюжки. Мами тайком пішли додому і поприносили багато святкової їжі, ялинкові прикраси, переодягнулися в
костюми: хто військова, хто циганка. Їм хотілося для дітей зробити свято. Було весело і це запам’яталось.
Спогади записала Кучерява Романна
Німеччину. Бабуся Прасковія Кирилівна жила в Маріуполі. На життя заробляла шиючи мішки на рибу.
Мама Марія Форостецька закінчила школу і працювала на швейній фабриці. Бабуся Марфа Димидера мала два гектари землі. Вирощувала соняшник, кукурудзу, буряки і картоплю. Мала більше тисячі кущів винограду, з якого робили домашнє вино. Крім того, вона працювала у свинарнику. А ще бабуся була повитухою і її кликали до породіль. На подвір’ї був колодязь, вода підходила високо і була смачною і м’якою. Бабуся Марфа знала багато казок. Розповідала нам різні життєві історії. Ми дуже любили її слухати. Найцікавіше, а водночас і страшно було слухати про вовків, яких багато розвелося в степу у 1930-ті роки.
Фото 1. Бабуся Прасковія Шорнікова, дід Олександр Іванович Ковалевський,
тато з братом і сестрою
Тато з мамою познайомились, коли вона працювала у військовій частині. Я народилась у м. Балта Одеської області. Коли тато вчився, жили в Одесі, потім в Болграді. В 1959 році перевели на службу в Німеччину, то в
школу в перший клас я вже пішла там.
В Рослау школа була за військовим містечком, трошки далекувато. Це був гарний двоповерховий старий будиночок. До нього вела дорога, уздовж якої росли трояндові кущі. До школи ходили у формі: в коричневому
платтячку і в чорному фартушку. Коли я була в другому класі, нас перевели в іншу школу, облаштовану у військовій казармі. Навчалися російською мовою, бо школа була для дітей військовослужбовців. Школа була в
містечку, але йти до неї було довше, та ще й через ліс. Ми по дорозі збирали малину. У цьому сосновому лісі було багато білок і ми за ними любили спостерігати.
Фото 2. Бабуся Марфа Димидера
У військовому містечку біля нашого будинку був стадіон, де солдати могли грати у футбол і волейбол. Ми там проводили багато часу. Було весело. Придумували різні розваги. Робили, так звані секретики: в землі
викопували малесеньку ямку, туди складали квіти, або ще щось, прикривали уламком скельця і засипали землею. Через певний час землю розгрібали до скла і дивились, чи нічого не змінилося. Якось ми викопали собі землянку, зробили всередині лавки, щоб було де сидіти. Зверху землянка була накрита дошками, а поверх дерном, щоб не дуже кидалася в очі. Вхід теж був закритий дерном, що відгортався. То був наш штаб.
З дівчатами ходили збирати дикий щавель вздовж каналів. А квітів скільки там було! Ми з подружкою Ірою завжди їх збирали на букети і на віночки. Хоч це було в Німеччині, і ще були свіжі спогади про війну, але ми
не боялися гуляти самі, без батьків, ніхто нас не зачіпав. У лісі збирали різні гриби: підберезовики, красноголовці, опеньки, боровики, маслюки. Німці ж збирали тільки лисички. Мама солила гриби, зверху заливала олією, банку накривали провощеним папером і зав’язували стрічкою. І варення так само робили з диких суниць, з жовтої і червоної малини з цукром. І все стояло, нічого не псувалося.
Мали можливість відвідувати басейн. Купували квиточок і цілий день там плюскалися, тільки на обід ходили до дому. Коли я вже навчилася плавати, тато брав мене на озеро і я могла його перепливти. Звичайно, ми
мали багато друзів серед німецьких дітей. Вони всі чудово розмовляли російською мовою. Німецькі діти в школі вчили посилено французьку, англійську, російську і німецьку мови. Музичної школи там не було, то я
ходила на приватні уроки до німецького вчителя.
Пам’ятаю, як гарно було в Німеччині на Новорічні і Різдвяні свята. Ми з татом їздили в місто. Там були салюти, петарди, бенгальські вогні. Між Москвою і Берліном було 2 години різниці в часі. Ми спочатку зустрічали за
німецьким часом Новий рік, а потім за московським. Наші військові пили шампанське або вино, а німці смажили ковбаски і пили сидр. Коли почалася Карибська криза, нас з Німеччини евакуювали і ми 7
місяців жили в Маріуполі.
У 1964-му році тата перевели у Володимир, і з того часу ми тут живемо. Нам відразу дали квартиру.
Вчилася у 5-й школі (червона школа по Тельмана). Директором тоді був Гуменний Василь Іванович. Тато один раз показав мені дорогу і на наступний день я поїхала автобусом, але зійшла не на тій зупинці. Завернула
аж на Луцьку вулицю, а не на Тельмана, зате вивчила частину міста. Площі тоді ще не було. На тому місці було багато маленьких дерев’яних магазинчиків, пофарбованих у синій колір: книжковий, галантерея і продуктовий, де продавались місцеві молокопродукти. Маслозавод виготовляв чудове масло та сметану, а ще дуже смачне морозиво. Його продавали з візочків. У вафельну ракушку набирали ложкою кульку морозива і так продавали. В магазині була ще одна радість для дітей. Продавали солодкий сироп, а зверху наливали з сифона газовану воду.
В школу мама давала мені 10 – 15 копійок, на які можна було купити два пиріжки з лівером по 4 копійки, чай, і ще якусь дрібницю для уроків -олівець, або резинку, або ручку. На уроки фізкультури ходили на стадіон. А взимку на лижах ходили в парк ім. Гагаріна. У школі була теплиця і великий сад. Ми вчилися розводити
різні злакові культури і овочі: горох, квасолю, пшеницю, моркву, буряк. Восени було свято овочів і ми презентували, те що виростили. За рослинами доглядали на уроках праці і зоології. Хлопців на уроках праці вчили столярної справи.
В саду росли великі горіхи, то на початку осені всі діти ходили з чорними руками. А горіхи були смачні, солодкі і мали м’яку шкаралупку. Багато горіхів росло на «Сьомому тупику». Туди можна було добратися поїздом. Хлопці умудрялися класти горішки на рейки під поїзд, але при цьому шкаралупа лопала, а ядро залишалось ціле. Не знаю, як вони це робили. На «Сьомий тупик» також їздили, щоб стріляти з саморобної зброї –самопалів.
Взимку після уроків весь час каталися на санках. Приходили до дому, а весь одяг був в снігу. Весело було. Від сусіда навчилися грати в лапту, тепер це називається бейсбол. Цілими днями гралися на вулиці, тоді ніхто вдома не сидів. Моя подружка жила в «Семидеревьях», то я до неї пішком ходила, а часом на велосипеді їздила. Ходили дивитись фільми в кінотеатр ім. Шевченка, в «Космос», в Будинок офіцерів. Читали залюбки книжки. Якщо не вистачало підручників у шкільній бібліотеці, то можна було взяти в бібліотеці в Будинку офіцерів. Бібліотекарка вміла дуже гарно в'язати і мене навчила. Такі вміння пригодилися в житті.
Після десятого класу здавали випускні екзамени: твір і математику, географію, хімію, фізику, історію, англійську мову – всього 7 екзаменів. Випускний вечір нам організували батьки у столовій профтехучилища. Мені пошили в ательє прекрасне біле плаття з тоненької шерсті, прикрашене перлинами. У моді були зачіски з буклями, але мені вони не подобались, тож довелося просто підстригти волосся і гарно вкласти. Мені сподобалось. На ранок всі пішли зустрічати сонце на зарічанський міст. Приємні спогади…
За першим разом не поступила в медінститут у Донецьку. Батьки якраз виїжджали знову в Німеччину, і я хотіла бути ближче до бабусі. На жаль, не вистачило пів балу. Пішла працювати на швейну фабрику в
закрійний цех, кроїла розпашонки і пелюшки.
На другий рік поступила в Луцьке медучилище. Жила на квартирі з подружкою Наташею. За житло платили по15 карбованців. Батьки присилали мені кожного місяця 60 карбованців, то ж на все вистачало. У м’ясному
магазині купували косточки і варили суп. Готували каші з брикетиків. Купували молоко і просто пили з булочкою. Коли я вчилась на першому курсі, мама перелицювала мені своє пальто і сама пошила шапочку і комірець, і я так ходила, і була задоволена. Коли перейшла на другий курс, батьки купили мені гарну шубку в
Німеччині, то я почувалась справжньою красунею.
Квартира, на якій ми жили була хороша, але поруч була стоянка таксі. Машини їздили всю ніч і ми ніяк не могли спати. На вихідних їздили додому. Я приїжджала в порожню холодну квартиру, закутувалась в перину і
відсиплялась. Мама просила не палити в грубі, бо перепад температури спричиняє вологість і псує речі. На газовій плиті готувала чай і зрідка якусь їжу. Як приїжджа до Володимира, то ходила побачитись з подружками. В гостях завжди чимось пригощали, тож голодною ніколи не була. Та і в магазинах вже все можна було купити.
По закінченню навчання приїхала у Володимир і пішла працювати в лікарню. В перший місяць роботи ходила на обходи по подвір’ях. В Одесі тоді виявили чуму, і хтось з жителів Хобултови приїхав звідтіля хворим.
Медсестер у Володимирі зобов’язали обходити двори, з метою виявлення можливих хворих. Шукали за певними симптомами. Далі працювала в дитячому відділенні. Пропрацювала там більше 40-ка років. Дівчата з відділення мене дуже добре прийняли. Роботи було багато, але ніхто про це не думав. Робили ін’єкції, ставили системи,
роздавали таблетки, заповнювали сестринські щоденники, стерилізували шприци та інше приладдя. Для медперсоналу постійно організовували курси підвищення кваліфікації. Дружно та весело відмічали свята, самі
організовували фуршети, а часом виїжджали на озеро. Профспілка оплачувала нам екскурсії в Білорусію і в Карпати. Мали можливість побачити щось цікаве.
Найчастіше дітки попадали в лікарню з запаленням легень. Чомусь тоді з малесенькими дітьми мами рідко гуляли на дворі, все більше вдома сиділи. Діти були не загартовані. Доволі часто вмирали, бо хвороба була запущена, а в лікарню зверталися пізно. Був період коли дітей клали зі спинномозковими грижами. Потім
почалися часті випадки захворювання печінки. У той час дитяче відділення лікарні було добре забезпечене медикаментами. Були навіть одноразові шприци і системи. Маленьких діток від року до чотирьох кормили 4 рази в день. На кухні для них варили супи з фрикадельками з м’яса курки чи качки, діти їх дуже любили. Постійно був свіжий сир і молоко, сметана. Готували гречку, рис, манку. В дитячому меню були свіжі яйця. Два рази в день давали хліб з маслом. Смажили рибу, ліпили вареники, робили парові котлети. Варили компоти або давали сік з банок. Мам, які лежали з дітьми теж кормили. Постіль і пелюшки були лікарняні, і халати в медперсоналу також.
Фото 8. Тато, мама.,Світлана і Віра, 1972 рік
Був навіть випадок, що до нас поклали дівчинку з діагнозом «тиф». Тоді все відділення закрили на карантин на 40 днів. І навіть ті дітки, що вже виздоровіли, мусили сидіти на карантині. Якраз були новорічні свята. У
відділенні поставили велику ялинку. Повирізали багато сніжинок. Робили сніжок з вати, клеїли гірлянди і ланцюжки. Мами тайком пішли додому і поприносили багато святкової їжі, ялинкові прикраси, переодягнулися в
костюми: хто військова, хто циганка. Їм хотілося для дітей зробити свято. Було весело і це запам’яталось.
Спогади записала Кучерява Романна
