За часів Першої світової війни більшість жителів Волині, Холмщини і Підляшшя були вивезені на територію Катеринославщини, тепер Дніпропетровська, Кіровоградська, Херсонська області, дехто і сам тікав на
своїй же підводі. На місцях залишились тільки євреї-космополіти і польські сім’ї. Поляки вважали, що їхні землі тут, тому їм не треба було нікуди тікати, а православні мусили втікати від окупантів. Єврейські сім’ї займались
торгівлею. Скуповували у селян телят, відгодовували їх купленою картоплею
і кормами, і перепродували у Варшаву. Жили краще за наших селян.
Чоловік бабусі Февронії - Артем був катеринославським революціонером. Загинув у Криму. Швидше за все, був з махновцями. За наказом Троцького махновці пішли через Сиваш на Врангеля. Перемогу то вони здобули, але багато з них загинуло, а решту постріляли ті ж троцькісти. Потім і сам Троцький був вбитий сталінськими агентами.
Мама народилась у вересні 1917 року, а в 1919 році її батько загинув. Після повернення сім’ї Вознюків на окуповану пілсудчиками Волинь вона жодного дня не ходила до школи, бо мусила доглядати молодших сестер.
Влітку наймалась до людей на роботу. Мусила працювати, щоб щось заробити на життя.
Тато розповідав, що коли її побачив, то відразу полюбив, і навіть бився з іншими хлопцями за неї, бо була дуже гарна, маленька і зграбна.
Тато народився в Амбукові в 1911 році у селянській родині. Сім’я мала землі на Прибужжі, були свої свої сіножаті. В 1913 році його батько загинув. Злазив з підводи з сіном, а хтось поставив вила зубами до верху і він на них настромився. Щоб лікувати такі рани треба було продати все господарство, а інших засобів для існування не було. Безкоштовне лікування призвело до смерті.
І тато і мама були напівсиротами з дворічного віку. Тато закінчив чотири класи у Цуцневі. Хоч жили в Лудині, то від провалля, де стояла хата бабці Таці до Цуцнівської школи було ближче, ніж до своєї, Лудинської. У Цуцнівській школі був дуже хороший вчитель, привив дітям любов до науки. Учні його любили і шанували. Тато в четвертому класі навчився складати вірші і почав малювати. Перемальований ним портрет Т.Г.Шевченка зі зробленою ним рамкою з мореного дуба і досі зберігається, як сімейна реліквія.
Тато за польських часів продав свою землю і за ці гроші вивчився в Кракові на шофера. Там же він набрався і комуністичних ідей, став членом КПЗУ. За це пілсудчики його двічі судили. Він був позбавлений політичних
прав: не брали до війська польського, не мав права голосувати, не мав права вийти з села без дозволу постерунку.
За Польщі Хотячівська гміна сягала аж до Лудина, Амбукова і Поромова. Поляки мали постерунок і свою поліцію. На Волині, як правило, у кожному селі був прогресивний осередок КПЗУ. Вони претендували керувати просвітою, і це їм вдавалося, бо пропагували ідею українства. На Галичині була ОУН материнська (матірна). У 1940-му році, коли Степан Бандера і його спільники по вбивству Перацького – міністра внутрішніх
справ Польщі зібралися в лютому в окупованому Кракові, то утворили ОУН революційну, а в простонародді їх називали бандерівцями. Після смерті Євгена Коновальця у 1938-му році Степан Бандера претендував на
керівництво ОУН. У нього було багато прихильників, серед них близько сорока пройшли через суд по вбивству Перацького. Звичайно, поляки -прихильники Пілсуцького хотіли чим побільше викрити бандерівців і
звинуватити їх у злочинах, а простим полякам було байдуже. Бандерівці почали винищувати мельниківців. У Володимирі була бойова організація материнської ОУН, її очолював Тарасевич. Народився, у вчительській сім’ї
Тарасюків у Рокитниці. Для того щоб вступити до університету змінив прізвище на Тарасевич. Згодом очолив окружну організацію ОУН материнську. До цього округу входили Устилузький, Вербський (Оваднівський), Іваничівський, Локачинський райони.
Фото 1. Члени КПЗУ біля колишнього постерунку у с. Хотячів.
Жовтень, 1939 року
Фото 2. Члени КПЗУ біля колишнього постерунку у с. Хотячів. Стоять: Стах, Стожук,
Ніфака, справа стоїть Чапюк Степан Микитович. Жовтень, 1939 рік
У Русові комуністів було не багато - сусід Стожук, мій тато і ще двоє чоловіків. А в Хотячеві був осередок просто під носом у польської влади. Вся бідота була прихильна до радянської України, бо поляки їх утискали. В
Галіції комуністи не були популярними і жителі виїжджали в Канаду і в Аргентину, а з Волині їхали до радянської України. Але і тут не всім щастило, бо перетнувши кордон потрапляли до рук НКВД і звинувачувались
у шпіонажі. Не всі виживали.
Я народився 22 травня 1937-го року в селі Русів у селянській сім’ї. Мій молодший братик народився передчасно - 22 червня 1941 року в льоху, де сім’я сховалася від воєнного лиха. Йому не дісталось жодної краплі материнського молока. Він ледве вижив. Мама була в розпачі. Тато був призваний в Червону армію.
Почалася війна. У Русові була застава, яку фашисти знищили у перші ж години. Залишився один поранений прикордонник Насонов. Його спасла проста сільська дівчина, довго переховувала на вишках, щоб німці не
дізнались.Село заполонили німецькі вояки. Не можна сказати, що всі німці - то були «звірі». Ні, то були абсолютно нормальні люди, хазяйновиті і бережливі. Коли мама після пологів вийшла з льоху, то побачила, що все подвір’я заставлене німецькими машинами. Яблуні зрізані, гілля акуратно складене для маскування на автомобілі. Німці загомоніли «Матка! Матка!» і впустили в хату. Вони думали, що хата порожня і почали там хазяйнувати, готувати їжу. За деякі продукти навіть платили гроші, а дещо просто випрошували. Дуже любили яйця і багато їх купували. Не жили з нами в хаті, бо у нас була бідова сім’я. Могли часом пригостити цукерками.
Тата перед війною призвали до Червоної армії, і я був найстаршим серед чоловіків, що залишились. Мені було всього 4 роки. Під час війни, коли почалася кривава міжусобна війна між поляками і українцями, мама і
бабця забрали нас, дітей, і серед ночі пішки пішли в біженці до Лудина, де на хуторі біля провалля у маленькій кімнатці-кухоньці жила бабуся Таця з дочкою, внучкою і сином Володимиром. Хату в Русові залишили напризволяще, а хата бабці Таці була не закінчена, жили в кухоньці. З нами проживаючих подвоїлося, спали в основному на земляній долівці. Хата мала лише зруб, стін не було, а почалась війна... У бабці Таці в кухоньці жило 8 чоловік разом з нами, так спасалися в умовах війни. Ми з братиком, він ще зовсім маленький, а я старший, спали на печі, то було наше місце. Моїм обов’язком було пасти корову. Мене будили на світанку, бо корову треба було вигнати на росу. Пасти корову я був привчений ще з Русова, коли моїх 16 літніх тіток-близнят староста відправив на примусові роботи в Німеччину. Сусідка Люба посилала мене, меншого, завернути її корову, що робила шкоду в чужому городі, а тим часом з’їдала те, що мені мама в торбинку
поклала і я залишався голодним на цілий день. Збирав лісові сунички, шукав яйця диких качок, що гніздилися на болітцях. А ще неподалік від нашої хати гніздилися куропатки, то в їхніх гніздах теж можна було щось знайти. Ось так і виживали. Взимку сиділи в хаті, бо не було у що взутися і вдягнутися.Близько біля хати мали свій город, де садили овочі, сіяли жито. В селі легше було вижити, як у місті. Пригадую, одного разу мама вмочила скибку хліба у воду і посипала коричневим цукром. Я і досі пам’ятаю цей смак, нічого смачнішого я більше не їв.
Коли на наших теренах появилися німці, у них з’явилася частина прибічників серед українського населення. Сараванського Івана поставили старостою. Три родини Сараванських були досить заможними і не хотіли
встановлення радянського режиму. Бідота їм казала не рватися так до німців, бо ще може рускі вернуться, а Іван відповідав: «Рускі вернуться сюди, як на моїй долоні волосся виросте». А вони таки вернулися сюди у 1944-му році і селяни їх радо зустрічали.
Коли в 1942 році Сараванський хотів наших дівчат-близнючок відправити на роботу в Німеччину, пішла бабця Февронія просити за них: «Іване, хоч одну зостав». А він каже: «Я б і третю забрав (тобто мою маму), але бахури
дуже малі». Тих дівчат вивезли до Німеччини в Гамбург на авіазавод.
Прикордонника Насонова і дівчину, що його спасла, Сараванський теж відправив у Німеччину. Ось так українці ставились до українців. Його син у Русові став організатором ОУН бандерівської, залучав і сільську молодь. Хати, які залишились від євреїв Сараванський наказав розібрати. Все що там було - одяг, меблі, посуд розділили його прибічники, а господарство пішло на прокорм німцям.
Ми не голодували, бо мали город і поле, але з одягом і взуттям було гірше. Пристойного одягу не було, одні лахи. Коли сестер забрали в Німеччину на роботу, мама перешивала їхній одяг на нас. Тоді був важкий час. Треба було остерігатися кожного, хто приходив до хати. Одної ночі стукають, не відкриєш – хату підпалять. Наша хата була під стріхою. Різні люди приходили і по різному говорили: і польською, і українською, і російською, і всі просили щось поїсти, і зверталися по різному. «Жіночко», або «мамо, дайте поїсти, і з собою в дорогу»,- так просили бандерівці. Пам’ятаю, що власівці ходили по селу з ножами, але без зброї, у пошуках якоїсь поживи. Не лінувались заглянути і в комору. І мельниківці, і бандерівці, і власівці, і червоні партизани, і поляки - всі ворогували між собою, але всі хотіли їсти. Хто з господарів ховав і не давав, того вбивали.
У Шацьку у 41-му році Шковорода з прибічниками організував партизанський загін народних месників, що боровся проти окупантів і рятував молодь від вивезення до Німеччини. У цьому ж році Тарас Боровець
(Бульба) організував УПА «Поліська Січ» для боротьби з радянською владою і фашистами, але його загони переслідувалися бандерівцями, хоча і ті, і ті були членами ОУН. НКВДисти теж внесли свій вклад у розкол цієї партії. Червоні партизани появились на Волині в 1941 році.У 1943 році в Лудині відбулася акція німецьких регулярних військ проти бандерівців. До цього часу українці з окупаційною владою жили мирно. Поліція у Володимирі була набрана з українських чоловіків. Нею керував соратник Степана Бандери – Іван Климів (псевдо Легенда) з Сокальщини. Був міністром координації в уряді Стецька. Німці субсидіювали і ОУН революційну, і мельниківців в боротьбі проти совєтів, але коли дізнались про наміри Степана Бандери і Стецька відновити незалежну Україну, арештували їх. На тому дружба закінчилась.Ворожнечу між цивільним населенням по політичних поглядах і національною приналежністю в першу чергу внесли НКВДисти. За ними –бандерівці, які винищували мельниківців і мирних поляків на Волині.
В Русові ближче до Хотячева жив огородник - українець. Одержав від пілсудчиків трохи землі. Ходив у Хотячів у православну церкву. За жінку взяв полячку, бо сам служив у польському війську. Мали дві дочки. В 43-му
році до них постукали у двері:
- Де жінка?
- Та пішла до родичів за Буг.
- А де діти?
- Та десь тут.
Пішли шукати по подвір’ю, знайшли схрон під копицею соломи, а в ньому двох дівчат, і позабивали. І не хтось, а наші, Русівські дівчата. Українця не зачепили, а дочок вбили, бо вони з мамою ходили в Устилуг до костелу.
То був страшний час. Хати горіли ночами повсюди. Поляки палили українські оселі, а бандерівці нищили поляків. Між Устилугом і Русовом жило близько 10-ти осадників. Наша хатина була крайня над ровом, що
відділяв осадницькі маєтки від села. За триста метрів від нас колись жили польські полковник і майор. Мали по 50 гектарів землі, чудові парки і двоповерхові будинки. Полковник заклав великий сад. Ми, дітьми, в тому
саду збирали сунички і ними харчувалися. На початку 1943-го року бандерівці спалили ті маєтки. Багато хатів попалили… То було страшно дивитись, як горять сусіди. То був просто жах! А сім’ї полковника і майора
вивезли у Сибір ще у 1939 році. Їхній слід пропав.
Серед польських маєтків була садиба одного українця. Хто воював у польській армії Пілсуцького за свободу Польші, давали земельні наділи. Серед вояків були не тільки поляки, але і українці, бо ж не всі сприймали
совєтів. Батько Євгена Шимосюка теж був в армії Пілсуцького, але після війни його не репресували. Він працював обліковцем на тракторній бригаді, а потім його кандидатуру висунули на бригадира, а згодом і на голову об’єднаного Устилузького колгоспу.
В Лудині у кухоньці бабці Таці ми прожили до літа 44 року. Тут, в Лудині, ми дізнались про визволення. Залазили на черешню і виглядали «наших». «Наші» - то червоноармійці, так їх називали старші люди і ми за
ними повторювали. Селяни вже втомилися від окупації, від постійних сутичок між бандерівцями і мельниківцями, між поляками і українцями. Всі хотіли спокою і миру.
На Волині не було села, де б люди не зустрічали з квітами і вінками радянські війська. У П’ятиднях один чоловік, Сава його прізвище, разом з іншими людьми зробив вітальну арку ще у вересні 1939. Останній польський загін, що втікав захопили тих людей. Молодший син Сави пізніше, вже за радянської влади вивчився на комбайнера, став Героєм соціалістичної праці, а старший син був бригадиром, потім певний час - заступником голови колгоспу і секретарем парторганізації. А споруджувачів вітальної арки польські жовніри розстріляли на березі Західного Бугу.
Фото 3. Учні 1-2 класів Русівської школи. Вчитель Гладчук Семен Галактіонович.
Жовтень, 1946 року
Нарешті влітку 1944 року ми переїхали до Русова. Наша хата була пограбована. Поки доводили її до нормального стану, то ми – я, брат, бабуся і мама жили в Корнисюків. Вони дозволили пожити в них тих пару місяців. Я
пас корови за колією і глядів братика. Колію доглядали німецькі солдати, мабуть з десяток. Жили в стодолі. Часто вечорами організовували концерти. Грали на гармошках. Приходили наші дівчата, бо хлопців не було, були або в армії, або в УПА, а хто й загинув. Наші українські дівчата танцювали з німцями, ніхто нікого не ображав. Вони часом заходили до нашої хазяйки.
Війна закінчилась, коли мені було 7 років. Ці події я вже добре пам’ятаю. У семирічному віці в 1944 році пішов у Хотячівську семирічну школу. До неї треба було йти два кілометри. Навчання почалося в жовтні 1944-го року. Та школа була ще за Польщі і навчання тоді велося тільки польською мовою, а в війну німці зробили там конюшню, тож треба було те все відновити. На 1944 рік у Хотячівській школі було 2 перших класи. Під час війни школа не функціонувала, діти не вчилися. Отже, до першого класу зараховували семирічних діток і старших, навіть десятирічних, а ті хто закінчував старші класи, то були вже парубками і дорослими дівчатами.
Перший раз мене завела до школи мама, бо я і дороги не знав, а треба було йти добрих два кілометри полями. Вчитель наш Гладчук Семен Галактіонович був чудовою людиною, родом з нашого села. Нам було цікаво
вчитися. Восени, коли зранку ставало все темніше, майстрували дерев’яні коробочки, всередину ставили лоєву свічку і так присвічували собі дорогу. Були убого вдягнені і аж до самих морозів ходили босими. Пам’ятаю, як
батько прислав першу посилку з фронту, десь з-під Кенінсберга. У посилці був брезент, і з нього мама пошила мені костюмчик – штани і курточку. До дому тато повернувся вночі. Військових довезли поїздом до Володимира, а звідти він ішов пішки. Мама мене розбудила і я побачив незнайомого чоловіка у військовій формі, адже я не бачив його з 1941 по 1945 рік. А він скучив за нами, та й привіз мені щось, то ми скоро здружилися.
Тато розказував, що то не Сталін виграв війну, а величезна допомога Англії і Америки поклала цьому край. Англія постачала в Радянський Союз багато зброї, і коли німці топили англійські кораблі, то Сталін жалкував
найбільше за зброєю, а не за союзниками, яких топили. Американці дали дуже багато зброї і техніки: танків, бойових машин, літаків. Вся ця техніка була міцніша від німецької, а радянської було мало, та й та слабенька.
Радянські літаки були розбиті в перші дні війни. Я пам’ятаю, як летіли 4 літаки, один з них горів, і сусіди говорили, що то руский, бо були зроблені з фанери. Ось така в нас була зброя у війну.
Після демобілізації тато почав господарювати на землі. Позичав у когось коней, орав, сіяв. У 1946 році влаштувався на роботу шофером в ліспромгосп у Володимирі. Кабіна в його машині була дерев’яна. Я це
пам’ятаю, бо він інколи мене брав з собою. Лісгосп був багатий. Дерева було стільки, що можна було забудувати весь Володимир, але ліс охороняли і відправляли на відновлення Донбасу. Німці у війну не палили лісів, а після
перемоги Волинські ліси вирізались і відправлялись на відбудову народного господарства на схід України.
У Володимирі татові дали невеличку квартиру, в якій була кухня, вітальня і малесенька кімнатка, де жила ще одна сім’я. Тато був настільки відданий комуністичній ідеї, що райком партії поставив його головою колгоспу в Русів. По-перше, він мав хоча б чотири класи освіти, ще на фронті вступив в ВКПБ, був комуністом, воював, був
поранений, фронтовик. У 50-х роках головами колгоспів ставили людей відданих комуністичній справі, тих хто воював за радянську владу. Ушинський був головою в Дарницькому колгоспі, Ковальський - у Хотячеві.
У Турійську головою колгоспу був Панасюк, бо сидів за німців у концентраційному таборі. Взагалі, не дуже то і рвалися до такої посади, бо то була відповідальність, а знань відповідних не було. Були села, де ніхто не
хотів очолювати колгосп, бо боялися помсти бандерівців, які не тільки переслідували прибічників радянської влади, але і знищували їх. На Волині понад 6 тисяч селян вже після звільнення було закатовано залишками
бандерівських загонів. А найгірше – понад тисячу дітей було знищено.
Коли почалася колективізація, селяни не хотіли йти у колгоспи, воліли господарювати одноосібно, хотіли бути господарями на своїх землях, але виходу не було. Хто не корився, того відправляли на Сибір. Наших
односельців теж вивозили. Дехто вернувся з Сибіру, але дуже мало.
Сталінська політика по відношенню до Західної України була дуже жорстока. Перші колгоспи почали організовувати ще в 40-му році. Це ж тільки панські і церковні землі роздали селянам, а тепер знову їх почали забирати. Звичайно, цьому ніхто не радів. Була ще й інша форма господарювання -радгоспи. У Володимир-Волинському районі радгоспи були засновані на базі колишніх польських фільварків. Фільварок це - паньствове господарства рольніче. У П’ятиднях на території польського фільварку знаходяться єврейські поховання, де захоронено понад десять тисяч замордованих євреїв. Там ще й досі шукають золото з металошукачами. У Галинівці радгосп також був заснований на основі польського фільварку. Першим директором радгоспу був Вітюк Олексій з Хотячева. Його погляди збігалися з поглядами радянської влади, а тим більше він відсидів 9
років польської тюрми. До нього потягнулася бідота зі своїми проблемами, і він їм повиписував з радгоспу, все що просили. Приїхала комісія перевіряти, а в нього багато недостачі - знову у тюрму, але вже в совєцьку. Тоді на Волині не казали радянська влада, а казали совєцька.
Життя тривало. У 1951 році закінчив семирічку в Хотячеві. Батько, як передова людина, вирішив, що мені треба далі вчитися. Написав заяву у школу №2 у Володимирі, що по вулиці Тельмана. У дворі був червоний
будиночок, так званий інтернат. Дві кімнати були під гуртожиток, а велика кімната – для першачків. Директором був Артем Антонович Пальцун, а завучем – Дем’ян Федотович Іщенко. Мене вчила Євдокія Якимівна Дудко -
чудова вчителька. Дівчата з нами не вчилися, а ходили до інших шкіл. Коли я вже вчився в інституті і приїхав на зимові канікули до дому та відвідав школу, там вчилися вже і хлопці, і дівчата разом, було трохи дивно.
Фото 4. Ростислав Степанович, Галина Петрівна та однокурсниці, м. Львів
Вищу освіту здобував у Львівському сільськогосподарському інституті на факультеті економіки і організації сільськогосподарського виробництва. Завдяки тому, що поступив у сільськогосподарський інститут, отримав
паспорт. На потоці факультету було три групи – 78 студентів. Навчання в інституті мені давалося легше, ніж у школі. Вчитися було легко і цікаво. У тих навчальних корпусах нещодавно вчився і Степан Бандера, і багато
викладачів його пам’ятали, як студента. Він походив з інтелігентної родини. Його батько був парохом у селі Старий Угринів. Степан часто пропускав заняття, бо займався політичною роботою.
На першому курсі я познайомився з чудовою дівчиною, яка згодом стала моєю дружиною. Закінчив вуз з відзнакою у 1959 році за спеціальністю вченого агронома економіста.
Після закінчення інституту був вибір – поїхати у Молдавію, або у західні області України. Повернувся до дому, бо мама вже жила одна, менший брат служив в армії. Спочатку був в Хмелівському колгоспі, потім перевели в Хотячівський колгосп агрономом. Після укрупнення району, я став в Устилузькому колгоспі єдиним агрономом на 7 населених пунктів. В роботу входило керівництво усією рільничою галуззю, треба було відрегулювати кожну сівалку, щоб правильно розподілялась кількість і частота посіву. Найважча робота була з отрутохімікатами. Трактористів треба було навчити працювати з ними і попередити про можливі негативні наслідки. Люди часто нехтували правилами безпеки, а відповідальність лягала на агронома.
Більше випускників старалися йти в радгоспи, бо там платили гроші, а в колгоспах записували трудодні і потім оплачували. В колгоспах давали невелику доплату – 90 старих рублів, а решту - як і всім іншим колгоспникам, відповідно до трудоднів. Восени після збору врожаю виділяли невелику кількість зерна на ті трудодні.
Фото 5. Ростислав Степанович Чапюк
У П’ятиднях у 1961 році виникла забастовка. Склабовський Василь Андрійович у партійних верхах вважався хорошим головою колгоспу, бо його дружина була сестрою І-го секретаря райкому партії - Георгія Шевченко. А от місцеві жителі його просто ненавиділи. Він жив у Володимирі і шофер щодня привозив його на роботу. Два дні перший секретар райкому партії - Барановський Олександр Павлович проводив там
збори і не міг вговорити людей помиритися з головою. Колгоспники погрожували не виходити на роботу, поки не звільнять голову колгоспу. Барановський мусив про це доповісти вищому керівництву в Луцьк. Почали перебирати людей. Троє досвідчених старших чоловіків відмовилися йти на посаду голови у П’ятиденський колгосп. Мене покликали у райком партії. Я вже був четвертим кандидатом на цю посаду. Приїхав на мотоциклі весь у пилюці, бо перед тим об’їжджав села, що входили до Устилузького колгоспу.
Керівник райкому повідомив, що вирішили мене поставити головою у сусідній колгосп у П’ятидні. Я мав на мотоциклі поїхати додому, зібратися, а через годину за мною мала приїхати машина і забрати мене. Коли я приїхав, збори в клубі вже йшли. Приїхав журналіст Богданьок із районної газети. Він і я були чужими для громади і вони раз-по-раз поглядали в нашу сторону.
Олександр Павлович Барановський запросив членів президії зайняти місця. У президію піднялися - Склабовський, як бувший голова колгоспу, голова парторганізації Войтичук, і запросили мене, як агронома сусіднього Устилузького колгоспу. Барановський сказав: «Ми на бюро обговорили і прийшли до висновку, що треба виконати вимогу колгоспників і звільнити Склабовського. Зал вибухнув аплодисментами. Далі представили мене, і так я одноголосно був обраний головою колгоспу. Мені було тоді всього 24 роки.
Поступово познайомився з людьми і до всіх звертався на «Ви», бо всі були старші за мене. Робота налагодилась. У 1962 році по підсумках роботи отримав виставкову медаль за досягнення у сільському господарстві. Люди
добре працювали і в них зростала заробітна плата. У тому році ми першими зібрали урожай зернових. Приїхав перевіряти член бюро райкому партії Герасимчук Василь Макарович, об’їхав всі поля і каже: «У вас ще овес не
зібраний, не буде у вас 1-го місця». На другий день поїхав я до нього в Березовичі, а там не тільки овес, але і ячмінь не зібраний. Проте йому дали 1-ше місце. За приписки! Він був сином полку; коли їхня частина
повернулась до Володимира на розміщення, його взяли в міліцію, звідти – І-м секретарем райкому комсомолу. Потім він закінчив Львівську школу і став секретарем парторганізації в Поромові.
У Сільці головою колгоспу був Булавінов - сам із кубанських козаків. Він знав кожного колгоспника по імені, та по-батькові, знав кожну сім’ю і проблеми і за це його шанували більше ніж Гловацького Миколу, який
забезпечив вищу оплату праці, був Героєм соціалістичної праці, сам походив з Хотячева. Обох його батьків – маму і тата бандерівці кинули у вогонь. Коли я працював агрономом, його брат був секретарем парторганізації. У Хотячеві було багато здібних людей.
Робота голови колгоспу була майже цілодобовою. Ні вихідних, ні відпусток у мене не було. На той час у колгоспі вирощували різноманітні зернові, цукрові буряки, картоплю, овочі. Мали хороший фруктовий сад.
Розводили худобу. Роботи було багато. Вперше у відпустку пішов у 1966
році перед весіллям, а перед тим не відчував такої потреби. Якось напередодні Пасхи з райкому прийшло повідомлення, що на свято вся техніка має вийти в поле. З управління сільського господарства
приїхав агроном перевіряти явку на полі. Я йому кажу, що в цей день машини і трактори будуть стояти, а люди підуть до церкви, бо з односельцями треба жити в мирі і дослухатися до них, шанувати їхні звичаї. Він швиденько доповів своєму керівництву, але все обійшлося добре. Я налагодив свою роботу так, що люди до мене дослухалися: і прості робітники, і навіть інші голови колгоспів, з якими ми зустрічались на
конференціях і нарадах.
У 1967 році Владлен Кирилович Рупчев – секретар парткому запросив мене на посаду начальника райсільгоспуправління. Таким чином я опинився в Володимирі-Волинському. В управлінні пропрацював близько 2-х років. Не боявся покритикувати владу. В 70-их роках був обраний першим секретарем Ратнівського райкому КПУ. Партія строго контролювала виконання завдань і не терпіла вільнодумства. Якось я говорив з активістом по захисту дітей війни. Він був комуністом, головою сільської ради у свій час. Йому дали догану за невирішене питання з церквою, хотіли виключити з партії. В Радянському Союзі бути виключеним з рядів компартії було страшніше ніж бути ув’язненим, бо ув’язненого могли реабілітувати і дати роботу. Той, хто
позбувся партквитка, на все життя залишався заплямованим і його боялись брати на роботу. Доводилось лавірувати, бо одночасно вгодити і номенклатурі, і людям було складно.
1980-го року повернувся до рідного Володимира-Волинського – цього разу першим секретарем міськкому партії. Головним завданням ставив відбудувати місто і ліквідувати корупцію. Швидко спливло сім років роботи. Багато перемін відбулося в країні. Пригадую, яким тоді був Володимир-Волинський. Нормальні дороги закінчувалися відразу за містом, а місто починалося з розвалюх. Вздовж вулиці Луцької стояли маленькі «шевченківські» будиночки, вгрузлі в землю. Більш-менш пристойно виглядав тільки центр. Усі розуміли: треба щось
робити, міняти, будувати. Порадившись з виконавською владою вирішив сформувати дві будівельні організації. Для цього кілька разів їздив у Мінбуд, «вибивав» дозвіл, кошти. Так з'явилися у Володимирі ПМК тресту
«Волиньпромбуд» та дорожно-експлуатаційне управління. Перше формування, яке під керівництвом А.О.Маркеєва стало найкращим в області, предметно зайнялося спорудженням висотних житлових будинків, друге -прокладанням доріг з асфальтним покриттям.
Хвилювала мене доля і Зимненського монастиря. Крім культових споруд, там був мурований млин. Напередодні війни радянські вояки розмістили в ньому склад артилерійських боєприпасів. Німці скинули туди бомбу. Всі
«нутрощі» млина, як і монастиря, рознесло в пух і прах. А от стіни і старі мури вціліли, тільки дуже були понівечені. Треба було добитися, щоб реставрацію головної церкви, як важливої архітектурної пам'ятки взяла на
себе держава. А хто ж буде відбудує монастир, захаращений різними складами, іншими господарськими приміщеннями? Клерки вищого рангу, засліплені атеїстичними догмами, про якусь його відбудову і слухати не
хотіли. Порадившись з колегами, вирішили на базі монастиря створити міжгосподарський профілакторій для відпочинку трудящих. Для організації відбудовчих робіт створили громадську раду, відкрили їй у банку
спеціальний рахунок. Скликали на раду керівників підприємств, колгоспів, радгоспів і зобов'язали їх внести на цей рахунок певну суму грошей. Так, під виглядом зведення пансіонату ми врятували унікальний комплекс
сакрального мистецтва, де зараз знову знайшов постійну прописку жіночий монастир. Вишукані споруди приваблюють не лише численних туристів, а й керівників держави.
У Володимирі-Волинському дислокувалася кадрована дивізія. При учбових тривогах з дивізії я починав і закінчував свій робочий день. Часто бував у казармах, цікавився умовами життя і побуту солдатів, процесами їх
бойової і політичної підготовки, наданням їм шефської допомоги з боку трудових колективів міста і району. Я щиро дружив з усіма командирами дивізії. До речі, сюди вони приходили підполковниками, полковниками, а
вибували звідси на вищі пости - генеральські. Це і Картапов, і Баранов, і Єфремов, і Радецький і т. д. Баранов потім командував Залізною дивізією на Львівщині, згодом – Північно-Кавказьким військовим округом, Іван Іванович Єфремов, з яким у мене склалися надзвичайно теплі пpиятeльські стосунки, командував Московським військовим округом, організовував паради військ на Красній площі.
Володимир-Волинський - це місто високоосвіченої інтелігенції. Так уже склалося, що тут постійно триває якась дивовижна естафета талановитих педагогів, лікарів, працівників культури, майстрів слова. Коли мені треба було вирішити питання по району, мене не міг стримати ні один начальник. Їздив до міністра меліорації Гаркуші. З
Устилуга звернулась жінка – секретар міськради, щоб допомогти повернути будівлю, в якій жив Ігор Стравінський. Всесвітньо відомий композитор Стравінський просив дозволу у радянських керівників приїхати в Устилуг подивитися садибу. Хрущов йому відповів, що Устилуг розквітає, як і всі соціалістичні міста, але не пустив на малу Батьківщину. Ми з тією жінкою поїхали подивитися на об’єкт. На той час в колишньому помісті були розміщені складські приміщення ЛМС, страшенно занедбані. Зібралися на бюро, я доповів про ситуацію. Обговорили з колегами, що потрібно зробити, щоб відновити садибу Стравінського. Підготував документи від
громадськості, міськкому партії і райвиконкому і поїхав до міністра Гаркуші з проханням передати садибу Стравінського в розпорядження райвиконкому.Він прочитав і був дуже подивований, що у його відомстві є маєток всесвітньо відомого композитора. Довелось його трохи налякати, що мовляв, приїдуть американці нафотографують ці руїни і покажуть на весь світ, як ми господарюємо в чужих садибах. При мені наклав резолюцію «Задовільнити прохання». До тієї передачі примазалися хто тільки міг з області. Море
всіляких начальників і діячів з Луцька їздили дивитися на ті руїни в Устилуг. Згодом будинок трохи відремонтували і відкрили там міську музичну школу. На той час Ігор Стравінський уже помер.
Не обходилось і без прикрих моментів. У місті процвітала корупція. Виконком роздавав квартири по блату. Люди жалілися, писали заяви, шукали справедливості. Треба було реагувати. Зносили під теперішню школу №2
приватний будинок. У ньому було приписано шість сімей і всім видали нові квартири. Звичайно, що то було зроблено за хабарі. Доручив розібратися прокуратурі.
В районі почали використовувати інновації у сільському господарстві. Примінили розробку інституту аграрної економіки і це дало приріст виробництва сільськогосподарської продукції і збільшення продажу продукції державі. Колгоспи не могли продавати свою продукцію на базарах, а дозволялось реалізувати лише на ярмарках.
Перед самою Перебудовою у 1987 року мене зняли з посади з доганою в обліковій картці за критику керівництва обкому КПУ, не допущення до влади першим секретарем головного окозамилювача і тодішнього дрібного
(по нинішніх масштабах) корупціонера Семенцова. На мою Заяву Горбачову прислали продажних перевіряючих. Прикро було спостерігати як бездари розвалювали державу, не мали здібностей налагодити виробництво і
постачання народу найнеобхіднішого. Запропонували роботу по спеціальності в любому районі, лиш би не у Володимирі. Навіть прийняли офіційне рішення про виселення мене з Володимира, яке пізніше «в свинячий
голос» відмінив ЦК КПУ. Таким чином я попав в обласний центр. Отримав квартиру на самій окраїні міста, бо вже далі було колгоспне поле, а ще далі – Сибір. До грудня 1991 року працював головним агрономом Луцького
районного агропромислового об’єднання.
У грудні 1991 року мене призначили начальником новоствореного обласного управління земельних ресурсів, а вже в червні 1992 року був знятий з посади владними корупціонерами за виявлення розбазарювання
особливо цінних родючих земель луцького району під забудову «царського села».
Після кількох місяців безробіття запросили науковим співробітником в Інститут аграрної економіки в Києві.
В 1994 році був обраний депутатом до Верховної Ради України другого скликання.
Будучи депутатом по Ківерцівському і Рожищенському районах провів у життя один закон, яким захоплювалась вся бідота України. Реагував на кожне людське звернення. Раз на місяць обов’язково приймав людей з обох
районів. Люди приходили з різними питаннями, одні проблеми міг вирішити, а інші відсилав виконавцям. Коли в Цумані була зустріч з людьми, хтось із залу мене запитав про мою заробітну плату. Тоді в народного депутата вона становила 606 гривень на місяць. Питали, чи я її отримую. Депутатам платили, а вчителям, лікарям, працівникам і пенсіонерам не платили. Не платили, тим хто працює! І я поставив собі за мету допомогти тим людям. Такі рішення приймалися н
своїй же підводі. На місцях залишились тільки євреї-космополіти і польські сім’ї. Поляки вважали, що їхні землі тут, тому їм не треба було нікуди тікати, а православні мусили втікати від окупантів. Єврейські сім’ї займались
торгівлею. Скуповували у селян телят, відгодовували їх купленою картоплею
і кормами, і перепродували у Варшаву. Жили краще за наших селян.
Чоловік бабусі Февронії - Артем був катеринославським революціонером. Загинув у Криму. Швидше за все, був з махновцями. За наказом Троцького махновці пішли через Сиваш на Врангеля. Перемогу то вони здобули, але багато з них загинуло, а решту постріляли ті ж троцькісти. Потім і сам Троцький був вбитий сталінськими агентами.
Мама народилась у вересні 1917 року, а в 1919 році її батько загинув. Після повернення сім’ї Вознюків на окуповану пілсудчиками Волинь вона жодного дня не ходила до школи, бо мусила доглядати молодших сестер.
Влітку наймалась до людей на роботу. Мусила працювати, щоб щось заробити на життя.
Тато розповідав, що коли її побачив, то відразу полюбив, і навіть бився з іншими хлопцями за неї, бо була дуже гарна, маленька і зграбна.
Тато народився в Амбукові в 1911 році у селянській родині. Сім’я мала землі на Прибужжі, були свої свої сіножаті. В 1913 році його батько загинув. Злазив з підводи з сіном, а хтось поставив вила зубами до верху і він на них настромився. Щоб лікувати такі рани треба було продати все господарство, а інших засобів для існування не було. Безкоштовне лікування призвело до смерті.
І тато і мама були напівсиротами з дворічного віку. Тато закінчив чотири класи у Цуцневі. Хоч жили в Лудині, то від провалля, де стояла хата бабці Таці до Цуцнівської школи було ближче, ніж до своєї, Лудинської. У Цуцнівській школі був дуже хороший вчитель, привив дітям любов до науки. Учні його любили і шанували. Тато в четвертому класі навчився складати вірші і почав малювати. Перемальований ним портрет Т.Г.Шевченка зі зробленою ним рамкою з мореного дуба і досі зберігається, як сімейна реліквія.
Тато за польських часів продав свою землю і за ці гроші вивчився в Кракові на шофера. Там же він набрався і комуністичних ідей, став членом КПЗУ. За це пілсудчики його двічі судили. Він був позбавлений політичних
прав: не брали до війська польського, не мав права голосувати, не мав права вийти з села без дозволу постерунку.
За Польщі Хотячівська гміна сягала аж до Лудина, Амбукова і Поромова. Поляки мали постерунок і свою поліцію. На Волині, як правило, у кожному селі був прогресивний осередок КПЗУ. Вони претендували керувати просвітою, і це їм вдавалося, бо пропагували ідею українства. На Галичині була ОУН материнська (матірна). У 1940-му році, коли Степан Бандера і його спільники по вбивству Перацького – міністра внутрішніх
справ Польщі зібралися в лютому в окупованому Кракові, то утворили ОУН революційну, а в простонародді їх називали бандерівцями. Після смерті Євгена Коновальця у 1938-му році Степан Бандера претендував на
керівництво ОУН. У нього було багато прихильників, серед них близько сорока пройшли через суд по вбивству Перацького. Звичайно, поляки -прихильники Пілсуцького хотіли чим побільше викрити бандерівців і
звинуватити їх у злочинах, а простим полякам було байдуже. Бандерівці почали винищувати мельниківців. У Володимирі була бойова організація материнської ОУН, її очолював Тарасевич. Народився, у вчительській сім’ї
Тарасюків у Рокитниці. Для того щоб вступити до університету змінив прізвище на Тарасевич. Згодом очолив окружну організацію ОУН материнську. До цього округу входили Устилузький, Вербський (Оваднівський), Іваничівський, Локачинський райони.
Фото 1. Члени КПЗУ біля колишнього постерунку у с. Хотячів.
Жовтень, 1939 року
Фото 2. Члени КПЗУ біля колишнього постерунку у с. Хотячів. Стоять: Стах, Стожук,
Ніфака, справа стоїть Чапюк Степан Микитович. Жовтень, 1939 рік
У Русові комуністів було не багато - сусід Стожук, мій тато і ще двоє чоловіків. А в Хотячеві був осередок просто під носом у польської влади. Вся бідота була прихильна до радянської України, бо поляки їх утискали. В
Галіції комуністи не були популярними і жителі виїжджали в Канаду і в Аргентину, а з Волині їхали до радянської України. Але і тут не всім щастило, бо перетнувши кордон потрапляли до рук НКВД і звинувачувались
у шпіонажі. Не всі виживали.
Я народився 22 травня 1937-го року в селі Русів у селянській сім’ї. Мій молодший братик народився передчасно - 22 червня 1941 року в льоху, де сім’я сховалася від воєнного лиха. Йому не дісталось жодної краплі материнського молока. Він ледве вижив. Мама була в розпачі. Тато був призваний в Червону армію.
Почалася війна. У Русові була застава, яку фашисти знищили у перші ж години. Залишився один поранений прикордонник Насонов. Його спасла проста сільська дівчина, довго переховувала на вишках, щоб німці не
дізнались.Село заполонили німецькі вояки. Не можна сказати, що всі німці - то були «звірі». Ні, то були абсолютно нормальні люди, хазяйновиті і бережливі. Коли мама після пологів вийшла з льоху, то побачила, що все подвір’я заставлене німецькими машинами. Яблуні зрізані, гілля акуратно складене для маскування на автомобілі. Німці загомоніли «Матка! Матка!» і впустили в хату. Вони думали, що хата порожня і почали там хазяйнувати, готувати їжу. За деякі продукти навіть платили гроші, а дещо просто випрошували. Дуже любили яйця і багато їх купували. Не жили з нами в хаті, бо у нас була бідова сім’я. Могли часом пригостити цукерками.
Тата перед війною призвали до Червоної армії, і я був найстаршим серед чоловіків, що залишились. Мені було всього 4 роки. Під час війни, коли почалася кривава міжусобна війна між поляками і українцями, мама і
бабця забрали нас, дітей, і серед ночі пішки пішли в біженці до Лудина, де на хуторі біля провалля у маленькій кімнатці-кухоньці жила бабуся Таця з дочкою, внучкою і сином Володимиром. Хату в Русові залишили напризволяще, а хата бабці Таці була не закінчена, жили в кухоньці. З нами проживаючих подвоїлося, спали в основному на земляній долівці. Хата мала лише зруб, стін не було, а почалась війна... У бабці Таці в кухоньці жило 8 чоловік разом з нами, так спасалися в умовах війни. Ми з братиком, він ще зовсім маленький, а я старший, спали на печі, то було наше місце. Моїм обов’язком було пасти корову. Мене будили на світанку, бо корову треба було вигнати на росу. Пасти корову я був привчений ще з Русова, коли моїх 16 літніх тіток-близнят староста відправив на примусові роботи в Німеччину. Сусідка Люба посилала мене, меншого, завернути її корову, що робила шкоду в чужому городі, а тим часом з’їдала те, що мені мама в торбинку
поклала і я залишався голодним на цілий день. Збирав лісові сунички, шукав яйця диких качок, що гніздилися на болітцях. А ще неподалік від нашої хати гніздилися куропатки, то в їхніх гніздах теж можна було щось знайти. Ось так і виживали. Взимку сиділи в хаті, бо не було у що взутися і вдягнутися.Близько біля хати мали свій город, де садили овочі, сіяли жито. В селі легше було вижити, як у місті. Пригадую, одного разу мама вмочила скибку хліба у воду і посипала коричневим цукром. Я і досі пам’ятаю цей смак, нічого смачнішого я більше не їв.
Коли на наших теренах появилися німці, у них з’явилася частина прибічників серед українського населення. Сараванського Івана поставили старостою. Три родини Сараванських були досить заможними і не хотіли
встановлення радянського режиму. Бідота їм казала не рватися так до німців, бо ще може рускі вернуться, а Іван відповідав: «Рускі вернуться сюди, як на моїй долоні волосся виросте». А вони таки вернулися сюди у 1944-му році і селяни їх радо зустрічали.
Коли в 1942 році Сараванський хотів наших дівчат-близнючок відправити на роботу в Німеччину, пішла бабця Февронія просити за них: «Іване, хоч одну зостав». А він каже: «Я б і третю забрав (тобто мою маму), але бахури
дуже малі». Тих дівчат вивезли до Німеччини в Гамбург на авіазавод.
Прикордонника Насонова і дівчину, що його спасла, Сараванський теж відправив у Німеччину. Ось так українці ставились до українців. Його син у Русові став організатором ОУН бандерівської, залучав і сільську молодь. Хати, які залишились від євреїв Сараванський наказав розібрати. Все що там було - одяг, меблі, посуд розділили його прибічники, а господарство пішло на прокорм німцям.
Ми не голодували, бо мали город і поле, але з одягом і взуттям було гірше. Пристойного одягу не було, одні лахи. Коли сестер забрали в Німеччину на роботу, мама перешивала їхній одяг на нас. Тоді був важкий час. Треба було остерігатися кожного, хто приходив до хати. Одної ночі стукають, не відкриєш – хату підпалять. Наша хата була під стріхою. Різні люди приходили і по різному говорили: і польською, і українською, і російською, і всі просили щось поїсти, і зверталися по різному. «Жіночко», або «мамо, дайте поїсти, і з собою в дорогу»,- так просили бандерівці. Пам’ятаю, що власівці ходили по селу з ножами, але без зброї, у пошуках якоїсь поживи. Не лінувались заглянути і в комору. І мельниківці, і бандерівці, і власівці, і червоні партизани, і поляки - всі ворогували між собою, але всі хотіли їсти. Хто з господарів ховав і не давав, того вбивали.
У Шацьку у 41-му році Шковорода з прибічниками організував партизанський загін народних месників, що боровся проти окупантів і рятував молодь від вивезення до Німеччини. У цьому ж році Тарас Боровець
(Бульба) організував УПА «Поліська Січ» для боротьби з радянською владою і фашистами, але його загони переслідувалися бандерівцями, хоча і ті, і ті були членами ОУН. НКВДисти теж внесли свій вклад у розкол цієї партії. Червоні партизани появились на Волині в 1941 році.У 1943 році в Лудині відбулася акція німецьких регулярних військ проти бандерівців. До цього часу українці з окупаційною владою жили мирно. Поліція у Володимирі була набрана з українських чоловіків. Нею керував соратник Степана Бандери – Іван Климів (псевдо Легенда) з Сокальщини. Був міністром координації в уряді Стецька. Німці субсидіювали і ОУН революційну, і мельниківців в боротьбі проти совєтів, але коли дізнались про наміри Степана Бандери і Стецька відновити незалежну Україну, арештували їх. На тому дружба закінчилась.Ворожнечу між цивільним населенням по політичних поглядах і національною приналежністю в першу чергу внесли НКВДисти. За ними –бандерівці, які винищували мельниківців і мирних поляків на Волині.
В Русові ближче до Хотячева жив огородник - українець. Одержав від пілсудчиків трохи землі. Ходив у Хотячів у православну церкву. За жінку взяв полячку, бо сам служив у польському війську. Мали дві дочки. В 43-му
році до них постукали у двері:
- Де жінка?
- Та пішла до родичів за Буг.
- А де діти?
- Та десь тут.
Пішли шукати по подвір’ю, знайшли схрон під копицею соломи, а в ньому двох дівчат, і позабивали. І не хтось, а наші, Русівські дівчата. Українця не зачепили, а дочок вбили, бо вони з мамою ходили в Устилуг до костелу.
То був страшний час. Хати горіли ночами повсюди. Поляки палили українські оселі, а бандерівці нищили поляків. Між Устилугом і Русовом жило близько 10-ти осадників. Наша хатина була крайня над ровом, що
відділяв осадницькі маєтки від села. За триста метрів від нас колись жили польські полковник і майор. Мали по 50 гектарів землі, чудові парки і двоповерхові будинки. Полковник заклав великий сад. Ми, дітьми, в тому
саду збирали сунички і ними харчувалися. На початку 1943-го року бандерівці спалили ті маєтки. Багато хатів попалили… То було страшно дивитись, як горять сусіди. То був просто жах! А сім’ї полковника і майора
вивезли у Сибір ще у 1939 році. Їхній слід пропав.
Серед польських маєтків була садиба одного українця. Хто воював у польській армії Пілсуцького за свободу Польші, давали земельні наділи. Серед вояків були не тільки поляки, але і українці, бо ж не всі сприймали
совєтів. Батько Євгена Шимосюка теж був в армії Пілсуцького, але після війни його не репресували. Він працював обліковцем на тракторній бригаді, а потім його кандидатуру висунули на бригадира, а згодом і на голову об’єднаного Устилузького колгоспу.
В Лудині у кухоньці бабці Таці ми прожили до літа 44 року. Тут, в Лудині, ми дізнались про визволення. Залазили на черешню і виглядали «наших». «Наші» - то червоноармійці, так їх називали старші люди і ми за
ними повторювали. Селяни вже втомилися від окупації, від постійних сутичок між бандерівцями і мельниківцями, між поляками і українцями. Всі хотіли спокою і миру.
На Волині не було села, де б люди не зустрічали з квітами і вінками радянські війська. У П’ятиднях один чоловік, Сава його прізвище, разом з іншими людьми зробив вітальну арку ще у вересні 1939. Останній польський загін, що втікав захопили тих людей. Молодший син Сави пізніше, вже за радянської влади вивчився на комбайнера, став Героєм соціалістичної праці, а старший син був бригадиром, потім певний час - заступником голови колгоспу і секретарем парторганізації. А споруджувачів вітальної арки польські жовніри розстріляли на березі Західного Бугу.
Фото 3. Учні 1-2 класів Русівської школи. Вчитель Гладчук Семен Галактіонович.
Жовтень, 1946 року
Нарешті влітку 1944 року ми переїхали до Русова. Наша хата була пограбована. Поки доводили її до нормального стану, то ми – я, брат, бабуся і мама жили в Корнисюків. Вони дозволили пожити в них тих пару місяців. Я
пас корови за колією і глядів братика. Колію доглядали німецькі солдати, мабуть з десяток. Жили в стодолі. Часто вечорами організовували концерти. Грали на гармошках. Приходили наші дівчата, бо хлопців не було, були або в армії, або в УПА, а хто й загинув. Наші українські дівчата танцювали з німцями, ніхто нікого не ображав. Вони часом заходили до нашої хазяйки.
Війна закінчилась, коли мені було 7 років. Ці події я вже добре пам’ятаю. У семирічному віці в 1944 році пішов у Хотячівську семирічну школу. До неї треба було йти два кілометри. Навчання почалося в жовтні 1944-го року. Та школа була ще за Польщі і навчання тоді велося тільки польською мовою, а в війну німці зробили там конюшню, тож треба було те все відновити. На 1944 рік у Хотячівській школі було 2 перших класи. Під час війни школа не функціонувала, діти не вчилися. Отже, до першого класу зараховували семирічних діток і старших, навіть десятирічних, а ті хто закінчував старші класи, то були вже парубками і дорослими дівчатами.
Перший раз мене завела до школи мама, бо я і дороги не знав, а треба було йти добрих два кілометри полями. Вчитель наш Гладчук Семен Галактіонович був чудовою людиною, родом з нашого села. Нам було цікаво
вчитися. Восени, коли зранку ставало все темніше, майстрували дерев’яні коробочки, всередину ставили лоєву свічку і так присвічували собі дорогу. Були убого вдягнені і аж до самих морозів ходили босими. Пам’ятаю, як
батько прислав першу посилку з фронту, десь з-під Кенінсберга. У посилці був брезент, і з нього мама пошила мені костюмчик – штани і курточку. До дому тато повернувся вночі. Військових довезли поїздом до Володимира, а звідти він ішов пішки. Мама мене розбудила і я побачив незнайомого чоловіка у військовій формі, адже я не бачив його з 1941 по 1945 рік. А він скучив за нами, та й привіз мені щось, то ми скоро здружилися.
Тато розказував, що то не Сталін виграв війну, а величезна допомога Англії і Америки поклала цьому край. Англія постачала в Радянський Союз багато зброї, і коли німці топили англійські кораблі, то Сталін жалкував
найбільше за зброєю, а не за союзниками, яких топили. Американці дали дуже багато зброї і техніки: танків, бойових машин, літаків. Вся ця техніка була міцніша від німецької, а радянської було мало, та й та слабенька.
Радянські літаки були розбиті в перші дні війни. Я пам’ятаю, як летіли 4 літаки, один з них горів, і сусіди говорили, що то руский, бо були зроблені з фанери. Ось така в нас була зброя у війну.
Після демобілізації тато почав господарювати на землі. Позичав у когось коней, орав, сіяв. У 1946 році влаштувався на роботу шофером в ліспромгосп у Володимирі. Кабіна в його машині була дерев’яна. Я це
пам’ятаю, бо він інколи мене брав з собою. Лісгосп був багатий. Дерева було стільки, що можна було забудувати весь Володимир, але ліс охороняли і відправляли на відновлення Донбасу. Німці у війну не палили лісів, а після
перемоги Волинські ліси вирізались і відправлялись на відбудову народного господарства на схід України.
У Володимирі татові дали невеличку квартиру, в якій була кухня, вітальня і малесенька кімнатка, де жила ще одна сім’я. Тато був настільки відданий комуністичній ідеї, що райком партії поставив його головою колгоспу в Русів. По-перше, він мав хоча б чотири класи освіти, ще на фронті вступив в ВКПБ, був комуністом, воював, був
поранений, фронтовик. У 50-х роках головами колгоспів ставили людей відданих комуністичній справі, тих хто воював за радянську владу. Ушинський був головою в Дарницькому колгоспі, Ковальський - у Хотячеві.
У Турійську головою колгоспу був Панасюк, бо сидів за німців у концентраційному таборі. Взагалі, не дуже то і рвалися до такої посади, бо то була відповідальність, а знань відповідних не було. Були села, де ніхто не
хотів очолювати колгосп, бо боялися помсти бандерівців, які не тільки переслідували прибічників радянської влади, але і знищували їх. На Волині понад 6 тисяч селян вже після звільнення було закатовано залишками
бандерівських загонів. А найгірше – понад тисячу дітей було знищено.
Коли почалася колективізація, селяни не хотіли йти у колгоспи, воліли господарювати одноосібно, хотіли бути господарями на своїх землях, але виходу не було. Хто не корився, того відправляли на Сибір. Наших
односельців теж вивозили. Дехто вернувся з Сибіру, але дуже мало.
Сталінська політика по відношенню до Західної України була дуже жорстока. Перші колгоспи почали організовувати ще в 40-му році. Це ж тільки панські і церковні землі роздали селянам, а тепер знову їх почали забирати. Звичайно, цьому ніхто не радів. Була ще й інша форма господарювання -радгоспи. У Володимир-Волинському районі радгоспи були засновані на базі колишніх польських фільварків. Фільварок це - паньствове господарства рольніче. У П’ятиднях на території польського фільварку знаходяться єврейські поховання, де захоронено понад десять тисяч замордованих євреїв. Там ще й досі шукають золото з металошукачами. У Галинівці радгосп також був заснований на основі польського фільварку. Першим директором радгоспу був Вітюк Олексій з Хотячева. Його погляди збігалися з поглядами радянської влади, а тим більше він відсидів 9
років польської тюрми. До нього потягнулася бідота зі своїми проблемами, і він їм повиписував з радгоспу, все що просили. Приїхала комісія перевіряти, а в нього багато недостачі - знову у тюрму, але вже в совєцьку. Тоді на Волині не казали радянська влада, а казали совєцька.
Життя тривало. У 1951 році закінчив семирічку в Хотячеві. Батько, як передова людина, вирішив, що мені треба далі вчитися. Написав заяву у школу №2 у Володимирі, що по вулиці Тельмана. У дворі був червоний
будиночок, так званий інтернат. Дві кімнати були під гуртожиток, а велика кімната – для першачків. Директором був Артем Антонович Пальцун, а завучем – Дем’ян Федотович Іщенко. Мене вчила Євдокія Якимівна Дудко -
чудова вчителька. Дівчата з нами не вчилися, а ходили до інших шкіл. Коли я вже вчився в інституті і приїхав на зимові канікули до дому та відвідав школу, там вчилися вже і хлопці, і дівчата разом, було трохи дивно.
Фото 4. Ростислав Степанович, Галина Петрівна та однокурсниці, м. Львів
Вищу освіту здобував у Львівському сільськогосподарському інституті на факультеті економіки і організації сільськогосподарського виробництва. Завдяки тому, що поступив у сільськогосподарський інститут, отримав
паспорт. На потоці факультету було три групи – 78 студентів. Навчання в інституті мені давалося легше, ніж у школі. Вчитися було легко і цікаво. У тих навчальних корпусах нещодавно вчився і Степан Бандера, і багато
викладачів його пам’ятали, як студента. Він походив з інтелігентної родини. Його батько був парохом у селі Старий Угринів. Степан часто пропускав заняття, бо займався політичною роботою.
На першому курсі я познайомився з чудовою дівчиною, яка згодом стала моєю дружиною. Закінчив вуз з відзнакою у 1959 році за спеціальністю вченого агронома економіста.
Після закінчення інституту був вибір – поїхати у Молдавію, або у західні області України. Повернувся до дому, бо мама вже жила одна, менший брат служив в армії. Спочатку був в Хмелівському колгоспі, потім перевели в Хотячівський колгосп агрономом. Після укрупнення району, я став в Устилузькому колгоспі єдиним агрономом на 7 населених пунктів. В роботу входило керівництво усією рільничою галуззю, треба було відрегулювати кожну сівалку, щоб правильно розподілялась кількість і частота посіву. Найважча робота була з отрутохімікатами. Трактористів треба було навчити працювати з ними і попередити про можливі негативні наслідки. Люди часто нехтували правилами безпеки, а відповідальність лягала на агронома.
Більше випускників старалися йти в радгоспи, бо там платили гроші, а в колгоспах записували трудодні і потім оплачували. В колгоспах давали невелику доплату – 90 старих рублів, а решту - як і всім іншим колгоспникам, відповідно до трудоднів. Восени після збору врожаю виділяли невелику кількість зерна на ті трудодні.
Фото 5. Ростислав Степанович Чапюк
У П’ятиднях у 1961 році виникла забастовка. Склабовський Василь Андрійович у партійних верхах вважався хорошим головою колгоспу, бо його дружина була сестрою І-го секретаря райкому партії - Георгія Шевченко. А от місцеві жителі його просто ненавиділи. Він жив у Володимирі і шофер щодня привозив його на роботу. Два дні перший секретар райкому партії - Барановський Олександр Павлович проводив там
збори і не міг вговорити людей помиритися з головою. Колгоспники погрожували не виходити на роботу, поки не звільнять голову колгоспу. Барановський мусив про це доповісти вищому керівництву в Луцьк. Почали перебирати людей. Троє досвідчених старших чоловіків відмовилися йти на посаду голови у П’ятиденський колгосп. Мене покликали у райком партії. Я вже був четвертим кандидатом на цю посаду. Приїхав на мотоциклі весь у пилюці, бо перед тим об’їжджав села, що входили до Устилузького колгоспу.
Керівник райкому повідомив, що вирішили мене поставити головою у сусідній колгосп у П’ятидні. Я мав на мотоциклі поїхати додому, зібратися, а через годину за мною мала приїхати машина і забрати мене. Коли я приїхав, збори в клубі вже йшли. Приїхав журналіст Богданьок із районної газети. Він і я були чужими для громади і вони раз-по-раз поглядали в нашу сторону.
Олександр Павлович Барановський запросив членів президії зайняти місця. У президію піднялися - Склабовський, як бувший голова колгоспу, голова парторганізації Войтичук, і запросили мене, як агронома сусіднього Устилузького колгоспу. Барановський сказав: «Ми на бюро обговорили і прийшли до висновку, що треба виконати вимогу колгоспників і звільнити Склабовського. Зал вибухнув аплодисментами. Далі представили мене, і так я одноголосно був обраний головою колгоспу. Мені було тоді всього 24 роки.
Поступово познайомився з людьми і до всіх звертався на «Ви», бо всі були старші за мене. Робота налагодилась. У 1962 році по підсумках роботи отримав виставкову медаль за досягнення у сільському господарстві. Люди
добре працювали і в них зростала заробітна плата. У тому році ми першими зібрали урожай зернових. Приїхав перевіряти член бюро райкому партії Герасимчук Василь Макарович, об’їхав всі поля і каже: «У вас ще овес не
зібраний, не буде у вас 1-го місця». На другий день поїхав я до нього в Березовичі, а там не тільки овес, але і ячмінь не зібраний. Проте йому дали 1-ше місце. За приписки! Він був сином полку; коли їхня частина
повернулась до Володимира на розміщення, його взяли в міліцію, звідти – І-м секретарем райкому комсомолу. Потім він закінчив Львівську школу і став секретарем парторганізації в Поромові.
У Сільці головою колгоспу був Булавінов - сам із кубанських козаків. Він знав кожного колгоспника по імені, та по-батькові, знав кожну сім’ю і проблеми і за це його шанували більше ніж Гловацького Миколу, який
забезпечив вищу оплату праці, був Героєм соціалістичної праці, сам походив з Хотячева. Обох його батьків – маму і тата бандерівці кинули у вогонь. Коли я працював агрономом, його брат був секретарем парторганізації. У Хотячеві було багато здібних людей.
Робота голови колгоспу була майже цілодобовою. Ні вихідних, ні відпусток у мене не було. На той час у колгоспі вирощували різноманітні зернові, цукрові буряки, картоплю, овочі. Мали хороший фруктовий сад.
Розводили худобу. Роботи було багато. Вперше у відпустку пішов у 1966
році перед весіллям, а перед тим не відчував такої потреби. Якось напередодні Пасхи з райкому прийшло повідомлення, що на свято вся техніка має вийти в поле. З управління сільського господарства
приїхав агроном перевіряти явку на полі. Я йому кажу, що в цей день машини і трактори будуть стояти, а люди підуть до церкви, бо з односельцями треба жити в мирі і дослухатися до них, шанувати їхні звичаї. Він швиденько доповів своєму керівництву, але все обійшлося добре. Я налагодив свою роботу так, що люди до мене дослухалися: і прості робітники, і навіть інші голови колгоспів, з якими ми зустрічались на
конференціях і нарадах.
У 1967 році Владлен Кирилович Рупчев – секретар парткому запросив мене на посаду начальника райсільгоспуправління. Таким чином я опинився в Володимирі-Волинському. В управлінні пропрацював близько 2-х років. Не боявся покритикувати владу. В 70-их роках був обраний першим секретарем Ратнівського райкому КПУ. Партія строго контролювала виконання завдань і не терпіла вільнодумства. Якось я говорив з активістом по захисту дітей війни. Він був комуністом, головою сільської ради у свій час. Йому дали догану за невирішене питання з церквою, хотіли виключити з партії. В Радянському Союзі бути виключеним з рядів компартії було страшніше ніж бути ув’язненим, бо ув’язненого могли реабілітувати і дати роботу. Той, хто
позбувся партквитка, на все життя залишався заплямованим і його боялись брати на роботу. Доводилось лавірувати, бо одночасно вгодити і номенклатурі, і людям було складно.
1980-го року повернувся до рідного Володимира-Волинського – цього разу першим секретарем міськкому партії. Головним завданням ставив відбудувати місто і ліквідувати корупцію. Швидко спливло сім років роботи. Багато перемін відбулося в країні. Пригадую, яким тоді був Володимир-Волинський. Нормальні дороги закінчувалися відразу за містом, а місто починалося з розвалюх. Вздовж вулиці Луцької стояли маленькі «шевченківські» будиночки, вгрузлі в землю. Більш-менш пристойно виглядав тільки центр. Усі розуміли: треба щось
робити, міняти, будувати. Порадившись з виконавською владою вирішив сформувати дві будівельні організації. Для цього кілька разів їздив у Мінбуд, «вибивав» дозвіл, кошти. Так з'явилися у Володимирі ПМК тресту
«Волиньпромбуд» та дорожно-експлуатаційне управління. Перше формування, яке під керівництвом А.О.Маркеєва стало найкращим в області, предметно зайнялося спорудженням висотних житлових будинків, друге -прокладанням доріг з асфальтним покриттям.
Хвилювала мене доля і Зимненського монастиря. Крім культових споруд, там був мурований млин. Напередодні війни радянські вояки розмістили в ньому склад артилерійських боєприпасів. Німці скинули туди бомбу. Всі
«нутрощі» млина, як і монастиря, рознесло в пух і прах. А от стіни і старі мури вціліли, тільки дуже були понівечені. Треба було добитися, щоб реставрацію головної церкви, як важливої архітектурної пам'ятки взяла на
себе держава. А хто ж буде відбудує монастир, захаращений різними складами, іншими господарськими приміщеннями? Клерки вищого рангу, засліплені атеїстичними догмами, про якусь його відбудову і слухати не
хотіли. Порадившись з колегами, вирішили на базі монастиря створити міжгосподарський профілакторій для відпочинку трудящих. Для організації відбудовчих робіт створили громадську раду, відкрили їй у банку
спеціальний рахунок. Скликали на раду керівників підприємств, колгоспів, радгоспів і зобов'язали їх внести на цей рахунок певну суму грошей. Так, під виглядом зведення пансіонату ми врятували унікальний комплекс
сакрального мистецтва, де зараз знову знайшов постійну прописку жіночий монастир. Вишукані споруди приваблюють не лише численних туристів, а й керівників держави.
У Володимирі-Волинському дислокувалася кадрована дивізія. При учбових тривогах з дивізії я починав і закінчував свій робочий день. Часто бував у казармах, цікавився умовами життя і побуту солдатів, процесами їх
бойової і політичної підготовки, наданням їм шефської допомоги з боку трудових колективів міста і району. Я щиро дружив з усіма командирами дивізії. До речі, сюди вони приходили підполковниками, полковниками, а
вибували звідси на вищі пости - генеральські. Це і Картапов, і Баранов, і Єфремов, і Радецький і т. д. Баранов потім командував Залізною дивізією на Львівщині, згодом – Північно-Кавказьким військовим округом, Іван Іванович Єфремов, з яким у мене склалися надзвичайно теплі пpиятeльські стосунки, командував Московським військовим округом, організовував паради військ на Красній площі.
Володимир-Волинський - це місто високоосвіченої інтелігенції. Так уже склалося, що тут постійно триває якась дивовижна естафета талановитих педагогів, лікарів, працівників культури, майстрів слова. Коли мені треба було вирішити питання по району, мене не міг стримати ні один начальник. Їздив до міністра меліорації Гаркуші. З
Устилуга звернулась жінка – секретар міськради, щоб допомогти повернути будівлю, в якій жив Ігор Стравінський. Всесвітньо відомий композитор Стравінський просив дозволу у радянських керівників приїхати в Устилуг подивитися садибу. Хрущов йому відповів, що Устилуг розквітає, як і всі соціалістичні міста, але не пустив на малу Батьківщину. Ми з тією жінкою поїхали подивитися на об’єкт. На той час в колишньому помісті були розміщені складські приміщення ЛМС, страшенно занедбані. Зібралися на бюро, я доповів про ситуацію. Обговорили з колегами, що потрібно зробити, щоб відновити садибу Стравінського. Підготував документи від
громадськості, міськкому партії і райвиконкому і поїхав до міністра Гаркуші з проханням передати садибу Стравінського в розпорядження райвиконкому.Він прочитав і був дуже подивований, що у його відомстві є маєток всесвітньо відомого композитора. Довелось його трохи налякати, що мовляв, приїдуть американці нафотографують ці руїни і покажуть на весь світ, як ми господарюємо в чужих садибах. При мені наклав резолюцію «Задовільнити прохання». До тієї передачі примазалися хто тільки міг з області. Море
всіляких начальників і діячів з Луцька їздили дивитися на ті руїни в Устилуг. Згодом будинок трохи відремонтували і відкрили там міську музичну школу. На той час Ігор Стравінський уже помер.
Не обходилось і без прикрих моментів. У місті процвітала корупція. Виконком роздавав квартири по блату. Люди жалілися, писали заяви, шукали справедливості. Треба було реагувати. Зносили під теперішню школу №2
приватний будинок. У ньому було приписано шість сімей і всім видали нові квартири. Звичайно, що то було зроблено за хабарі. Доручив розібратися прокуратурі.
В районі почали використовувати інновації у сільському господарстві. Примінили розробку інституту аграрної економіки і це дало приріст виробництва сільськогосподарської продукції і збільшення продажу продукції державі. Колгоспи не могли продавати свою продукцію на базарах, а дозволялось реалізувати лише на ярмарках.
Перед самою Перебудовою у 1987 року мене зняли з посади з доганою в обліковій картці за критику керівництва обкому КПУ, не допущення до влади першим секретарем головного окозамилювача і тодішнього дрібного
(по нинішніх масштабах) корупціонера Семенцова. На мою Заяву Горбачову прислали продажних перевіряючих. Прикро було спостерігати як бездари розвалювали державу, не мали здібностей налагодити виробництво і
постачання народу найнеобхіднішого. Запропонували роботу по спеціальності в любому районі, лиш би не у Володимирі. Навіть прийняли офіційне рішення про виселення мене з Володимира, яке пізніше «в свинячий
голос» відмінив ЦК КПУ. Таким чином я попав в обласний центр. Отримав квартиру на самій окраїні міста, бо вже далі було колгоспне поле, а ще далі – Сибір. До грудня 1991 року працював головним агрономом Луцького
районного агропромислового об’єднання.
У грудні 1991 року мене призначили начальником новоствореного обласного управління земельних ресурсів, а вже в червні 1992 року був знятий з посади владними корупціонерами за виявлення розбазарювання
особливо цінних родючих земель луцького району під забудову «царського села».
Після кількох місяців безробіття запросили науковим співробітником в Інститут аграрної економіки в Києві.
В 1994 році був обраний депутатом до Верховної Ради України другого скликання.
Будучи депутатом по Ківерцівському і Рожищенському районах провів у життя один закон, яким захоплювалась вся бідота України. Реагував на кожне людське звернення. Раз на місяць обов’язково приймав людей з обох
районів. Люди приходили з різними питаннями, одні проблеми міг вирішити, а інші відсилав виконавцям. Коли в Цумані була зустріч з людьми, хтось із залу мене запитав про мою заробітну плату. Тоді в народного депутата вона становила 606 гривень на місяць. Питали, чи я її отримую. Депутатам платили, а вчителям, лікарям, працівникам і пенсіонерам не платили. Не платили, тим хто працює! І я поставив собі за мету допомогти тим людям. Такі рішення приймалися н
