1-3 травня 1939 року у кінотеатрі Володимира показували Голлівудський фільм «Submarine Patrol». Це стрічка 1938 року, режисована Джоном Фордом, автори сценарію Вільям Фолкнер та Джек Єллен. У головних ролях Річард Грін, Ненсі Келлі, Джордж Бенкрофт. У фільмі розповідається про морського офіцера, якого понизили на посаді через недбалість та призначили командувати занедбаною субмариною. «Через хвилі океанів, через безмірні води проходять драматичні події екіпажу безстрашних сміливців, котрі не вагаючись віддадуть життя за Батьківщину. Емоційні сцени морських битв за участі кораблів, наданих Міністерством ВМС Сполучених штатів.»-зазначається на афіші.
Додатково варто зазначити, що фільм транслювався мовою оригіналу, про що теж вказано в оголошенні.

У 2022 році місто відзначатиме важливі ювілеї та церковні свята. Є декілька значущих дат, на які варто звернути увагу:

- 992 – 1030 років від часу заснування єпископської катедри в Володимирі;
- 1497 – 525 років з часу побудови Домініканського монастиря;
- 1632 – 390 років з найдавнішої згадки про ратушу;
- 1752 – 270 років від початку будівництва костелу Іоакима та Анни;
- 2 листопада 1762 – 260 років тому народився Стефан Стубелевич - український фізик та винахідник електрофорезу;
- 1787 – 235 років тому місто відвідав король Речі Посполитої Станіслав-Август Понятовський;
- 1812 – 210 років тому місто спустошили війська Наполеона;
- 1832 – 190 років тому був ліквідований монастир Капуцинів;
- 12 листопада 1872 – 150 років тому народився архієпископ Фадей Успенський;
- 1887 – 135 років тому розпочав роботу історичний музей міста, нині – Володимир-Волинський історичний музей імені Омеляна Дверницького;
- 12 червня 1892 – 130 років від дня народження Арсена Річинського – церковного, громадського і політичного діяча міста;
- 1912 – 110 років тому розпочалася електрифікація міста.

Храм святого Йосафата є єдиним греко-католицьким храмом у місті Володимирі, та володимирчани й далі називають його кірхою. І хоч у місті давно вже нема німецької громади, але по собі вони залишили потужний слід, що й досі є прикрасою нині прикордонного з Польщею міста, а колись столиці великої Волині і Галичини.
Історія побудови храму пов’язана з німецькими колоністами. Періодом масової німецької колонізації Волині стало ХІХ ст. Запрошені для освоєння малозаселених земель півдня Російської імперії, німецькі колоністи часто осідали на Волині. Найбільш інтенсивний потік німецьких колоністів на Волинь спостерігався у 1860–1890-х рр., що було спричинено скасуванням кріпосного права в Росії та Січневим повстанням 1863 р. Німці, що прибували на наші землі, були в основному протестантами (лютеранами).
Церква для лютеран була осередком підтримки єдності громади, виконувала просвітницьку та освітню функцію. [2, 66]
До Володимирської парафії евангельсько-лютеранської церкви належали колонії Антонівка, Єлизаветпіль, Сурежівка, Вондоволя, Голендри. Важко зараз сказати де вони колись знаходились, адже, наприклад, Антонівок було шість. О. Цинкаловський описував Голендри і згадував, що вони знаходились над р. Бугом в Гущанській волості за 76 км від Володимира. Єлизаветпіль – був у Вербській волості, за 16 км від Володимира.[5]
Загалом за період із 1797 по 1885 рр. при німецьких кірхах і колоніях Волинської губернії було відкрито 305 шкіл, у Володимир-Волинському повіті – 29 шкіл.[5]

Володимир-Волинська міська рада 25.05.2021 року розпочала процедуру перейменування міста або ж правильніше – повернення історичної назви. У ході громадських обговорень виникло багато питань, зокрема одне і ключове, а коли ж Володимир отримав приставку Волинський?
Проаналізувавши матеріали та документацію, яка є у фондах адміністрації Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», можемо стверджувати, що приставка Волинський, таки справді вперше почала вживатися після приєднання Володимира до Російської імперії.
Не викликає сумніву той факт, що перша літописна згадка про місто датується 988 роком. Тоді київський князь Володимир Святославич передав місто в удільне володіння одному зі своїх синів, Всеволоду: «И посади Вышеслава в Новѣгородѣ, а Изяслава в Полотьсцѣ, а Святополка в Туровѣ, Ярослава в Ростовѣ. И умершю же старѣйшому Вышеславу в Новѣгородѣ, и посади Ярослава в Новѣгородѣ, а Бориса в Ростовѣ, а Глѣба вь Муромѣ, Святослава в Деревѣх, Всеволода в Володимѣрѣ, Мьстислава вь Тмутороканѣ».[5]

Володимирські василіани мали давні привілеї на викладання, тутешня школа високо цінувалась та була відома далеко за межами повіту. Не дивно, що свого часу тут викладали відомі професори, та багато випускників згодом вступало до європейських університетів. У 1787 році школу двічі відвідав польський король Станіслав – Август Понятовський. Якою ж була ця школа, чим займались та що вивчали учні розповімо нижче.
У василіан була традиція ставити театральні постанови, що називались діалогами. Володіємо відомостями про два такі дійства у Володимирі.
Перше відбувалось 25 березня 1770 року, це був діалог «Хвала небесам та землі» дивна мішанина міфології з християнською наукою. У наступному році другий – «Погляд на мудрість»-це діалог про Лева ІІІ Ісаура та Іоанна Дамаскина. Зміст його наступний: Святий Іоанн Дамаскин, захищав іконопочитання та писав трактати на підтримку. Імператор Лев Ісаур, бажаючи завадити йому у написанні праць, звів наклеп через який Дамаскину було відтято праву руку та повішено її на міській площі. Пізніше руку йому повернули та, згідно з легендою, через його молитви та велику віру рука чудесним чином приросла до кисті.

Єпископ Глинський заснував василіанський монастир у Володимирі, однак, за його часів поселення ченців ще не відбулося. На цей фонд було записано два села біля Кобрина: Кадзельниця та Котовка – сума коштів 10 000 злотих. Відомо також, що Володимирським василіанам належали села Тришин та Щирин (він же Щитин), але вони з часом вийшли з-під правління цієї громади. Та і взагалі, громада понесла великі матеріальні втрати після першого та третього поділу Речі Посполитої, що потягнуло за собою зубожіння та неможливість утримувати школи на кінець 18 століття на тому рівні, на якому вони знаходились раніше.
Однак пізніше до громади Володимирських василіанів приєднали власність інших монастирів, які колись знаходились на цій території, а саме Спаського, Онуфріївського та Михайлівського.
Невідомо коли саме виник Спаський монастир та церква, на початку 16 століття про них вже було відомо. Монастир існував до 1664 року, коли зруйнувався від старості, а церква проіснувала ще до половини 18 століття. Складається враження, що майно цього монастиря було непоганим, оскільки крім грошових коштів володів селами Янів, Підгайці та, ймовірно, Спасовщин.

Народилася 17 лютого в 1934 році на Островку. Хата, яку будував мій дідусь, стоїть ще і досі. Сім’ї тоді були великі. Мій тато був 11-им.
Під час І Світової війни у 1914 році дідусева сім’я виїхала в Росію. Дід був старостою у церкві. Тато ходив до школи у перший клас. Його мама давала йому з собою дві скибки хліба, посипаних сіллю і крючок (маленька пляшечка) олії, щоби він на перерві міг собі поїсти. Якось дідові треба було зайти в певній справі до батюшки і він взяв з собою сина. Якраз був піст. Батюшка саме обідав. Стіл аж вгинався від наїдків: і гуси, і ковбаси, і всякі смаколики. Малий був вражений, що батюшка в піст таке їсть, а в нього самого був тільки хліб. Так воно йому запало в душу… З тих пір він не злюбив попів.
У 1918 році сім’я повернулась назад до Володимира, на Островок. Хата стояла ціла, тож мали де жити. Тато згодом одружився, працював бухгалтером. Я народилась ще у тій старій хаті.
На Островку в центрі по вулиці Шкільній був побудований магазин.
У 1936 році почали будувати нам хату. Посадили садок. Мали стодолу, хлів і тримали велике господарство. Дід мене дуже любив. Змайстрував для мене дерев’яне ліжечко, столик і кріселко на колесах. Через трохи народилися братик Зіновій і сестричка Валя.

Я хочу написати про своє село, в якому народилася, виросла, жила до юнацьких літ. Село, якого немає сьогодні.
Моє село мій дім, моє коріння й доля, моя сповідь і вічна туга… Його сьогодні не знайти на карті, як і сотень йому подібних малих сіл, що назавжди зникли з лиця землі. Але ті маленькі батьківщини залишаться в пам’яті і душах поколінь, які там народилися, зросли і зазнали лихої долі вигнанців…
Лише у нашому районі, за даними збірника «Волинська область. Адміністративно-територіальний поділ», припинили своє існування 33 малих села і хутори. Серед них і моє село Вєров.
Існує легенда, а може й правда, про заснування мого села. Це лише з уст в уста передавалося. В усі часи землі комусь належали. Один пан (до наших днів прізвище не дійшло), власник цих піщаних земель був неабияким запеклим гравцем в карти. Грали в карти в основному закладаючи щось: землю, маєтки, кріпаків і навіть своїх близьких. Тож цей пан програв у карти і землю, і маєток, і навіть свою дружину Вєру. А наступні власники цих земель так і назвали це поселення Вєров (Вєрув, Вірів). В різні часи, різні пани називали його на свій лад (російський, польський, український).

Постать Іпатія Потія є досить суперечливою. З однієї сторони він вніс величезний вклад у розвиток та активізацію церковного життя, з іншого боку його методи та діяльність спричинили незгоди у середовищі Київської церкви. Метою даної публікації є розповідь про зв'язок Потія з Волинню та труднощі, з якими він стикнувся у Володимирі у перші роки після проголошення унії.
Народився Адам Потій у 1541 році у с. Рожанка, у православній, заможній та впливовій родині Берестейщини. Його батько, Лев Потій, був литовським дворянином, писарем і підскарбієм при королі Сигизмунді І. Він, разом з римо-католицьким біскупом Луцьким і Берестейським Юрієм Фальчевським, провели у 1545 році опис Волинських замків, про що залишились документи.

Я походжу з простої родини. Мама була прибиральницею. Вона дуже рано стала сиротою. Її мама померла через три місяці після пологів. А тато був директором сільської школи. Викладав українську мову. У 1932 році його вивезли в Сибір, бо хтось із селян доніс «куди треба», що він був проти колективізації. І вже його дочку, мою маму, забрала до себе сестра і виховала, як свою. Мамин тато, збираючись на Сибір, просив грубо обібрати картоплю і зварити в дорогу тих лушпайок, бо картоплю не дали б пронести. То сестра зварила так, як він просив, і всередину заховала шматочок сала. Те сало знайшли і забрали, а лушпайки віддали, на цьому і вижив. Його брата ксьондза розстріляли прямо під костелом, а сестру Марію селяни заховали і не видали.
Потім мама розповідала, що страшенно голодували в 1932-му році. Їй було всього 10 років на той час. Баба Марія у яру недалеко від костелу викопала льох, і там приховала картоплю і трохи круп, і якщо люди з нашої родини вже геть нічого не мали їсти, то вона по трохи давала картоплі і зерна, і так всі вижили, і ніхто про цей льох не взнав. А люди у цьому селі Старосілля, що на Житомирщині, вмирали один за одним.