Народилася 17 лютого в 1934 році на Островку. Хата, яку будував мій дідусь, стоїть ще і досі. Сім’ї тоді були великі. Мій тато був 11-им.
Під час І Світової війни у 1914 році дідусева сім’я виїхала в Росію. Дід був старостою у церкві. Тато ходив до школи у перший клас. Його мама давала йому з собою дві скибки хліба, посипаних сіллю і крючок (маленька пляшечка) олії, щоби він на перерві міг собі поїсти. Якось дідові треба було зайти в певній справі до батюшки і він взяв з собою сина. Якраз був піст. Батюшка саме обідав. Стіл аж вгинався від наїдків: і гуси, і ковбаси, і всякі смаколики. Малий був вражений, що батюшка в піст таке їсть, а в нього самого був тільки хліб. Так воно йому запало в душу… З тих пір він не злюбив попів.
У 1918 році сім’я повернулась назад до Володимира, на Островок. Хата стояла ціла, тож мали де жити. Тато згодом одружився, працював бухгалтером. Я народилась ще у тій старій хаті.
Бабуся з онуками
На Островку в центрі по вулиці Шкільній був побудований магазин.
У 1936 році почали будувати нам хату. Посадили садок. Мали стодолу, хлів і тримали велике господарство. Дід мене дуже любив. Змайстрував для мене дерев’яне ліжечко, столик і кріселко на колесах. Через трохи народилися братик Зіновій і сестричка Валя.
Пам’ятаю, як почалася війна. У нас в хаті жили молоді солдати. Якось вночі всі проснулися від шуму. Тато спитав у тих військових, чи то навчання. А вони кажуть, що так, та й пішли у депо на залізницю. Вранці прийшли і сказали одне слово: «Плохо». Тато зрозумів, що то щось не добре. Вивів коней, посадив нас на підводу, мама зібрала деякий одяг і харчі, та й повіз на «попівщину» - на наше поле. Дорослі викопали землянку. Вистелили її соломою і заховали нас, дітей, там. Зверху закрили снопами. Мама з татом поїхали довідатись до села, а там вже німці бігають, шукають якоїсь поживи. Мама мусила дати їм молока та яєць, і втекла. Тиждень ми прожили в тій землянці у полі. Інші люди втікали далі і ми з ними подалися в Губин, а потім в Житані. Спали під возами на соломі. Якось серед ночі мама почала кричати. Батько і ще один чоловік зірвалися, а то якийсь дядько до мами чіплявся, то побили його і нагнали. Коли ж ми поверталися назад додому, нас перестріли, мабуть, НКВДисти. З нами поряд їхав ще не одружений сусід з сім’єю. Одна жінка показала на нього і тут же його забрали з собою енкаведисти, і по сьогоднішній день не має про нього ніякої звістки. Потім тато розказував, що поки німці були тут, то хлопці бандерівці їздили до міста, брали там зброю і ховали на Островку, а потім везли під Ковель і далі. Ще пригадую, як в хату прийшли поляки. Вимагали молока і щось поїсти, грозилися, що назавтра нас постріляють. Потім один прибіг, щось сказав їм, вони повтікали і ховалися у нас в стодолі. А як потім вияснилось, зловили їхніх ватажків і по тих прийшли, то вони так просилися, так просилися, щоб їх не вбивали.
Певний час в нашій стодолі жили німці, а в садку ховали коней і зброю. Коли ж через Островок йшли ЕССесівці, то німці, які в нас жил, дали батькові батога, поставили біля кірата, і казали, що він нібито доглядає їхніх коней. ЕССесівці з кожної хати забрали по чоловіку, тільки батько зостався, і завели їх у стодолу близько аеродрому. На ранок вивели і кожного третього вбили. два брати Голюки попали, а батько їхній зостався. Серед тих чоловіків був один, що вернувся з полону і жив на Остроку з жінкою. Він впав раніше, ніж почали стріляти, і так пролежав цілий день, але спасся. Пізно ввечері встав і пішов на село. Зайшов до якоїсь хати і попросив напитися. Поляк виніс води, а сам побіг по німців. Прийшли німці і забили того чоловіка, а поляку наказали його поховати і накрити обличчя. Поляк зняв з нього чоботи і як-небудь поховав. Пройшло дві неділі, мама прийшла до жінки того забитого чоловіка і каже: «Надю, поляк продає на базарі хромові чоботи. Йди-но подивися, то може твого чоловіка». Пішла вона: так і є чоботи чоловікові. Питає поляка, що він з ним зробив, де шукати? Взнала, що чоловік похований у поляка на городі. То мій тато і інші сусіди зробили труну і перепоховали його на кладовищі.
Як прийшли совєти, тато працював у колгоспі. Зробили збори, зігнали всіх людей і вчепились до батька, щоб був головою. Він першим здав все господарство у колгосп. У нашій «Сільгосптехніці» був музей і там мені показали, що в документах було записано, що саме і скільки батько здав у колгосп. Селяни були не задоволені і приходили до батька сваритися, навіщо він дозволив створити колгосп. То батько казав їм збиратися і йти сваритися до начальства. Селяни гнівались і кидали нам в хату через вікна всякій непотріб.
Мама і тато з друзями
В селі часто всіх перевіряли, чи бувало ніхто нічого не краде. Прийшли і до батька. А він поїхав у поле, і після жнив у стерні накосив зілля худобі та складав на фіру. Приїхали перевіряючі - Окладний і Радченко прямо на поле. Потім десь поїхали щоби зважити скільки ж батько «вкрав» того зілля, але ніхто не хотів того робити, бо були б судили. Так те зілля валялося, гнило, аж поки десь не розсунулося. Отак було в той час.
Після батька головою колгоспу поставили Коншина. Остаточно все розікрали, розвалили. Людей гнали на роботу і записували трудодні, за які потім нічого не платили.
Мама була домогосподаркою: доглядала за дітьми, ходила коло худоби – одну корівку нам якось зоставили, не забрали у колгосп, робила порядок на городі. У хаті завжди було що поїсти – клюски на молоці, різні супи на крупах. Ще пам’ятаю таку дивну страву – купували розсіл з-під оселедців, варили його і заправляли борошном. А смерділо як! Тепер би, мабуть, ніхто такого не їв. На неділю уже пекли пироги з квасолею, з пшоном на молоці, з яблуками. А на Паску завжди були ковбаси, шинка, паски, мазурки гарно прикрашені. Яйця фарбували у цибулинні.
Мама з подругами
На Різдво ставили ялинку. Іграшки купляли на базарі. Тато мені показував, як робити кошички з кольорового паперу. Головною стравою на столі була кутя. Завжди мама готувала кисіль з вишень, узвар, смажила рибу, пампушки пісні. Купляли оселедці. Варили грибний суп і голубці з грибами.У школу ходила на Островку. Школа була гарна з червоної цегли. Перша вчителька Софія Миколаївна вчила нас читати по газетах, бо підручників і книжок не було.
Прийшла війна і навчання перервалось. А в п’ятий клас уже пішла в 1-шу школу на Заріччі. Дівчата вчилися окремо від хлопців. З восьмого класу у школу вже ходили в формі. Шили плаття і фартушки – чорні і білі. В косах носили банти: на свято білі, а на щодень – коричневі. Дуже любила математику. Як тільки вчителька писала на дошці рівняння, я його тут же розв’язувала і вже мала готову відповідь. Вчитись було цікаво. З Лідою Чернишовою ми мали отримати золоті медалі. Натомість медаль отримала донька директора школи №3. Цілим класом вирішили поступати в медичний інститут у Києві. А я дуже боялася крові. Зібралися на вокзалі під великою березою. Всі поїхали, а я зосталась сама під тією березою, не захотіла бути лікарем.
Тато, мама, Ірина та Лілія
На другий день поїхала з хлопцями у політехнічний інститут поступати. Здала документи на хімічний факультет. Здала три екзамени на «5» та й чекаю коли буде екзамен з математики. Думаю, математику я знаю, то що там здавати. Аж приходять хлопці і просять, щоб я пішла здала екзамен за подружку Раю Колтонюк в сільськогосподарський інститут. Попідроблювали екзаменаційні листи, вклеїли свої і мою фотографії і всі пішли здавати екзамени за когось. Я дуже боялась. Але зайшла в аудиторію, витягла білет і сіла писати відповідь. Викладач викликає по прізвищу Колтонюк відповідати, а я сиджу, моє ж то прізвище Щурук, я й забула, що здаю екзамен не свій. Хлопці з задньої парти кажуть: «Іра! Тебе кличуть!» Викладач проглянув, що я написала, поставив оцінку і сказав, що я можу вже йти. Я вийшла і почала плакати, бо думала, якщо не питав викладач, то поставив двійку. Аж розгорнули екзаменаційний лист а там «відмінно». Далі мала ще два дні готуватись до свого екзамену з математики. На екзамені мені поставили «трійку». Мені стало так прикро… Загалом в мене було 18 балів, а треба було хоча б 19. Хто не поступив, пішли здавати документи у торговий інститут. У Львові познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. І по закінченні навчання до Володимира ми вже приїхали разом.
Щурук Ірина Степанівна
Треба було шукати роботу. Тут в міській раді працювала баба Фрося. Коли німці відступали, баба Фрося за нашою армією йшла. З КГБістів вона. Взяла вона мої документи і направлення, подивилась і каже: «Нам нужны директора в магазины». А я собі думаю: «От піду директором в універмаг». Універмаг був тоді, де зараз дитячий світ, на першому поверсі (мазазин «Єва» на розі Ковельської і Драгоманова). Аж вона каже, що буду директором магазину, що в ларьочку біля бані по вулиці Леніна. Я навідріз відмовилась туди йти, бо там біля бані був вічний сморід. Далі мене повели у змішторг. Директором там був Салагацький. Мене направили в торговий відділ товарознавцем до Озерова, який мав мене ввести в курс діла і навчити. З тих знань, які нам давали в інституті зовсім нічого не можна було використати, довелось вчитися заново вже тут на місці. Згодом мене перевели на старшого товарознавця, потім – на начальника торгового відділу, і врешті я стала заступником директора. З часом будували овочесховище. У колгоспі в Житанях брали капусту, моркву, а картоплю заготовляли в Дулібах. Помідори возили з Одеської області. Цибуля росла погано і її треба було шукати деінде.
На мосту через річку Лугу. Вид на Володимир
Якось директор змішторгу послав мене з товарознавцем машиною Колхіда аж в Луганськ. На взятку нам дали пів відра солених вугрів. В конторі нам підказали, що цибуля в них поганенька і щоб ми шукали в іншому місці. Я згадала, що в Луганськ виїхав Василь Грабчак. То тільки він нам міг допомогти. Передзвонила я до нього. А він мав тільки кілька годин вільного часу, бо збирався на зустріч до Бойка (що зараз балотується на президента). За тих три години познайомив нас з директором облспоживспілки. Той директор сам оформив всі документи. Ми хотіли йому віддячити та й принесли ті солені вугрі. Він подивився, та й сказав, що то свинство. Мусили купити кілька пляшок коньяку. Вже тоді все вирішувалось по телефону. До Володимира ми привезли три машини хорошої цибулі, а потім ще два вагони доставили, та ще й вагон помідорів. За овочами постійно треба було дивитися, регулярно перебирати. З магазинів направляли співробітниць в овочесховища і вони те все робили.
Данило Окопний з Луцька організував базу господарчих товарів. Там в універмаг замовляли пральні і швейні машини, кришталевий посуд, що тоді був дуже модний. Його везли вагонами з Чехословаччини. Щоб випросити кришталь, треба було добре «помастити». На базу везли копчені кури, коньяки, і тільки тоді виписували кілька одиниць товару, який розходився по дуже близьких знайомих і начальству. В обласному управлінні мене призначили завідуючою універмагом. Щоб завезти товар у магазин, його треба було знайти по базах, виписати його можна було тільки по знайомству. Всі хотіли взятки. Але таким чином зав’язувались все нові і нові знайомства. На той час все було дефіцитом. Одяг, взуття, парфумерія, галантерея усі ці відділи були тільки в універмазі, в інших магазинах цього не було. Дівчатам було престижно тут працювати, бо вони мали який-не-який доступ до товарів і завжди модно одягалися і взувалися. Для знайомих все було з-під прилавка.
У місті був народний контроль, яким керував Скиданюк. З народного контролю люди ходили і витягали з під прилавків прихований товар, бо ж кожен продавець хотів продати його своїм знайомим по-блату. Я також попала у неприємну ситуацію. Я, як завідуюча магазином, теж мала доступ до товарів і могла забезпечити свою сім’ю наймоднішими речами. Коли я була по справах у Луцьку, в магазин прийшли люди з народного контролю з області. Одна з продавщиць відчинила двері мого кабінету, і там знайшли дві пари туфель, хутряну шапку, сорочки і трикотажні вироби. Згодом викликали мене в обласний контроль. Під кабінетом сиділо багато людей, чекали своєї черги. Всі боялися. Кожну справу розглядало 12 чоловік. Я зайшла в кабінет, а голова тої комісії гортав папку. Потім глянув на мене і сказав: «Щоб я вас тут більше не бачив!» Звичайно, що така ситуація була заздалегідь спланована, бо не одному хотілося посісти місце директора.
Павло Філоненко
Юрій Філоненко
Спогади записала Романа Кучерява
Під час І Світової війни у 1914 році дідусева сім’я виїхала в Росію. Дід був старостою у церкві. Тато ходив до школи у перший клас. Його мама давала йому з собою дві скибки хліба, посипаних сіллю і крючок (маленька пляшечка) олії, щоби він на перерві міг собі поїсти. Якось дідові треба було зайти в певній справі до батюшки і він взяв з собою сина. Якраз був піст. Батюшка саме обідав. Стіл аж вгинався від наїдків: і гуси, і ковбаси, і всякі смаколики. Малий був вражений, що батюшка в піст таке їсть, а в нього самого був тільки хліб. Так воно йому запало в душу… З тих пір він не злюбив попів.
У 1918 році сім’я повернулась назад до Володимира, на Островок. Хата стояла ціла, тож мали де жити. Тато згодом одружився, працював бухгалтером. Я народилась ще у тій старій хаті.
На Островку в центрі по вулиці Шкільній був побудований магазин.
У 1936 році почали будувати нам хату. Посадили садок. Мали стодолу, хлів і тримали велике господарство. Дід мене дуже любив. Змайстрував для мене дерев’яне ліжечко, столик і кріселко на колесах. Через трохи народилися братик Зіновій і сестричка Валя.
Пам’ятаю, як почалася війна. У нас в хаті жили молоді солдати. Якось вночі всі проснулися від шуму. Тато спитав у тих військових, чи то навчання. А вони кажуть, що так, та й пішли у депо на залізницю. Вранці прийшли і сказали одне слово: «Плохо». Тато зрозумів, що то щось не добре. Вивів коней, посадив нас на підводу, мама зібрала деякий одяг і харчі, та й повіз на «попівщину» - на наше поле. Дорослі викопали землянку. Вистелили її соломою і заховали нас, дітей, там. Зверху закрили снопами. Мама з татом поїхали довідатись до села, а там вже німці бігають, шукають якоїсь поживи. Мама мусила дати їм молока та яєць, і втекла. Тиждень ми прожили в тій землянці у полі. Інші люди втікали далі і ми з ними подалися в Губин, а потім в Житані. Спали під возами на соломі. Якось серед ночі мама почала кричати. Батько і ще один чоловік зірвалися, а то якийсь дядько до мами чіплявся, то побили його і нагнали. Коли ж ми поверталися назад додому, нас перестріли, мабуть, НКВДисти. З нами поряд їхав ще не одружений сусід з сім’єю. Одна жінка показала на нього і тут же його забрали з собою енкаведисти, і по сьогоднішній день не має про нього ніякої звістки. Потім тато розказував, що поки німці були тут, то хлопці бандерівці їздили до міста, брали там зброю і ховали на Островку, а потім везли під Ковель і далі. Ще пригадую, як в хату прийшли поляки. Вимагали молока і щось поїсти, грозилися, що назавтра нас постріляють. Потім один прибіг, щось сказав їм, вони повтікали і ховалися у нас в стодолі. А як потім вияснилось, зловили їхніх ватажків і по тих прийшли, то вони так просилися, так просилися, щоб їх не вбивали.
Певний час в нашій стодолі жили німці, а в садку ховали коней і зброю. Коли ж через Островок йшли ЕССесівці, то німці, які в нас жил, дали батькові батога, поставили біля кірата, і казали, що він нібито доглядає їхніх коней. ЕССесівці з кожної хати забрали по чоловіку, тільки батько зостався, і завели їх у стодолу близько аеродрому. На ранок вивели і кожного третього вбили. два брати Голюки попали, а батько їхній зостався. Серед тих чоловіків був один, що вернувся з полону і жив на Остроку з жінкою. Він впав раніше, ніж почали стріляти, і так пролежав цілий день, але спасся. Пізно ввечері встав і пішов на село. Зайшов до якоїсь хати і попросив напитися. Поляк виніс води, а сам побіг по німців. Прийшли німці і забили того чоловіка, а поляку наказали його поховати і накрити обличчя. Поляк зняв з нього чоботи і як-небудь поховав. Пройшло дві неділі, мама прийшла до жінки того забитого чоловіка і каже: «Надю, поляк продає на базарі хромові чоботи. Йди-но подивися, то може твого чоловіка». Пішла вона: так і є чоботи чоловікові. Питає поляка, що він з ним зробив, де шукати? Взнала, що чоловік похований у поляка на городі. То мій тато і інші сусіди зробили труну і перепоховали його на кладовищі.
Як прийшли совєти, тато працював у колгоспі. Зробили збори, зігнали всіх людей і вчепились до батька, щоб був головою. Він першим здав все господарство у колгосп. У нашій «Сільгосптехніці» був музей і там мені показали, що в документах було записано, що саме і скільки батько здав у колгосп. Селяни були не задоволені і приходили до батька сваритися, навіщо він дозволив створити колгосп. То батько казав їм збиратися і йти сваритися до начальства. Селяни гнівались і кидали нам в хату через вікна всякій непотріб.
В селі часто всіх перевіряли, чи бувало ніхто нічого не краде. Прийшли і до батька. А він поїхав у поле, і після жнив у стерні накосив зілля худобі та складав на фіру. Приїхали перевіряючі - Окладний і Радченко прямо на поле. Потім десь поїхали щоби зважити скільки ж батько «вкрав» того зілля, але ніхто не хотів того робити, бо були б судили. Так те зілля валялося, гнило, аж поки десь не розсунулося. Отак було в той час.
Після батька головою колгоспу поставили Коншина. Остаточно все розікрали, розвалили. Людей гнали на роботу і записували трудодні, за які потім нічого не платили.
Мама була домогосподаркою: доглядала за дітьми, ходила коло худоби – одну корівку нам якось зоставили, не забрали у колгосп, робила порядок на городі. У хаті завжди було що поїсти – клюски на молоці, різні супи на крупах. Ще пам’ятаю таку дивну страву – купували розсіл з-під оселедців, варили його і заправляли борошном. А смерділо як! Тепер би, мабуть, ніхто такого не їв. На неділю уже пекли пироги з квасолею, з пшоном на молоці, з яблуками. А на Паску завжди були ковбаси, шинка, паски, мазурки гарно прикрашені. Яйця фарбували у цибулинні.
На Різдво ставили ялинку. Іграшки купляли на базарі. Тато мені показував, як робити кошички з кольорового паперу. Головною стравою на столі була кутя. Завжди мама готувала кисіль з вишень, узвар, смажила рибу, пампушки пісні. Купляли оселедці. Варили грибний суп і голубці з грибами.У школу ходила на Островку. Школа була гарна з червоної цегли. Перша вчителька Софія Миколаївна вчила нас читати по газетах, бо підручників і книжок не було.
Прийшла війна і навчання перервалось. А в п’ятий клас уже пішла в 1-шу школу на Заріччі. Дівчата вчилися окремо від хлопців. З восьмого класу у школу вже ходили в формі. Шили плаття і фартушки – чорні і білі. В косах носили банти: на свято білі, а на щодень – коричневі. Дуже любила математику. Як тільки вчителька писала на дошці рівняння, я його тут же розв’язувала і вже мала готову відповідь. Вчитись було цікаво. З Лідою Чернишовою ми мали отримати золоті медалі. Натомість медаль отримала донька директора школи №3. Цілим класом вирішили поступати в медичний інститут у Києві. А я дуже боялася крові. Зібралися на вокзалі під великою березою. Всі поїхали, а я зосталась сама під тією березою, не захотіла бути лікарем.
На другий день поїхала з хлопцями у політехнічний інститут поступати. Здала документи на хімічний факультет. Здала три екзамени на «5» та й чекаю коли буде екзамен з математики. Думаю, математику я знаю, то що там здавати. Аж приходять хлопці і просять, щоб я пішла здала екзамен за подружку Раю Колтонюк в сільськогосподарський інститут. Попідроблювали екзаменаційні листи, вклеїли свої і мою фотографії і всі пішли здавати екзамени за когось. Я дуже боялась. Але зайшла в аудиторію, витягла білет і сіла писати відповідь. Викладач викликає по прізвищу Колтонюк відповідати, а я сиджу, моє ж то прізвище Щурук, я й забула, що здаю екзамен не свій. Хлопці з задньої парти кажуть: «Іра! Тебе кличуть!» Викладач проглянув, що я написала, поставив оцінку і сказав, що я можу вже йти. Я вийшла і почала плакати, бо думала, якщо не питав викладач, то поставив двійку. Аж розгорнули екзаменаційний лист а там «відмінно». Далі мала ще два дні готуватись до свого екзамену з математики. На екзамені мені поставили «трійку». Мені стало так прикро… Загалом в мене було 18 балів, а треба було хоча б 19. Хто не поступив, пішли здавати документи у торговий інститут. У Львові познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. І по закінченні навчання до Володимира ми вже приїхали разом.
Треба було шукати роботу. Тут в міській раді працювала баба Фрося. Коли німці відступали, баба Фрося за нашою армією йшла. З КГБістів вона. Взяла вона мої документи і направлення, подивилась і каже: «Нам нужны директора в магазины». А я собі думаю: «От піду директором в універмаг». Універмаг був тоді, де зараз дитячий світ, на першому поверсі (мазазин «Єва» на розі Ковельської і Драгоманова). Аж вона каже, що буду директором магазину, що в ларьочку біля бані по вулиці Леніна. Я навідріз відмовилась туди йти, бо там біля бані був вічний сморід. Далі мене повели у змішторг. Директором там був Салагацький. Мене направили в торговий відділ товарознавцем до Озерова, який мав мене ввести в курс діла і навчити. З тих знань, які нам давали в інституті зовсім нічого не можна було використати, довелось вчитися заново вже тут на місці. Згодом мене перевели на старшого товарознавця, потім – на начальника торгового відділу, і врешті я стала заступником директора. З часом будували овочесховище. У колгоспі в Житанях брали капусту, моркву, а картоплю заготовляли в Дулібах. Помідори возили з Одеської області. Цибуля росла погано і її треба було шукати деінде.
Якось директор змішторгу послав мене з товарознавцем машиною Колхіда аж в Луганськ. На взятку нам дали пів відра солених вугрів. В конторі нам підказали, що цибуля в них поганенька і щоб ми шукали в іншому місці. Я згадала, що в Луганськ виїхав Василь Грабчак. То тільки він нам міг допомогти. Передзвонила я до нього. А він мав тільки кілька годин вільного часу, бо збирався на зустріч до Бойка (що зараз балотується на президента). За тих три години познайомив нас з директором облспоживспілки. Той директор сам оформив всі документи. Ми хотіли йому віддячити та й принесли ті солені вугрі. Він подивився, та й сказав, що то свинство. Мусили купити кілька пляшок коньяку. Вже тоді все вирішувалось по телефону. До Володимира ми привезли три машини хорошої цибулі, а потім ще два вагони доставили, та ще й вагон помідорів. За овочами постійно треба було дивитися, регулярно перебирати. З магазинів направляли співробітниць в овочесховища і вони те все робили.
Данило Окопний з Луцька організував базу господарчих товарів. Там в універмаг замовляли пральні і швейні машини, кришталевий посуд, що тоді був дуже модний. Його везли вагонами з Чехословаччини. Щоб випросити кришталь, треба було добре «помастити». На базу везли копчені кури, коньяки, і тільки тоді виписували кілька одиниць товару, який розходився по дуже близьких знайомих і начальству. В обласному управлінні мене призначили завідуючою універмагом. Щоб завезти товар у магазин, його треба було знайти по базах, виписати його можна було тільки по знайомству. Всі хотіли взятки. Але таким чином зав’язувались все нові і нові знайомства. На той час все було дефіцитом. Одяг, взуття, парфумерія, галантерея усі ці відділи були тільки в універмазі, в інших магазинах цього не було. Дівчатам було престижно тут працювати, бо вони мали який-не-який доступ до товарів і завжди модно одягалися і взувалися. Для знайомих все було з-під прилавка.
У місті був народний контроль, яким керував Скиданюк. З народного контролю люди ходили і витягали з під прилавків прихований товар, бо ж кожен продавець хотів продати його своїм знайомим по-блату. Я також попала у неприємну ситуацію. Я, як завідуюча магазином, теж мала доступ до товарів і могла забезпечити свою сім’ю наймоднішими речами. Коли я була по справах у Луцьку, в магазин прийшли люди з народного контролю з області. Одна з продавщиць відчинила двері мого кабінету, і там знайшли дві пари туфель, хутряну шапку, сорочки і трикотажні вироби. Згодом викликали мене в обласний контроль. Під кабінетом сиділо багато людей, чекали своєї черги. Всі боялися. Кожну справу розглядало 12 чоловік. Я зайшла в кабінет, а голова тої комісії гортав папку. Потім глянув на мене і сказав: «Щоб я вас тут більше не бачив!» Звичайно, що така ситуація була заздалегідь спланована, бо не одному хотілося посісти місце директора.
Спогади записала Романа Кучерява
