Мій тато родом зі Стрия, а мама - з Володимира.

Родина моєї мами налічує п’ять поколінь священиків.

Родина мого дідуся походила з Шацька. Їх було двоє братів. Дідусь Євген закінчив гімназію
і поступив в Луцьку духовну семінарію, далі - у Варшавський університет, де п’ять років
вивчав теологію і дістав звання магістра теології. Після того був висвячений в священики і
одружився з бабусею.

Перший його приход був в Білорусії в Барановичах. Це було недовго, лише рік чи два, а далі
більше тридцяти років він служив у Василівській церкві настоятелем. Це були тяжкі роки:
війна, окупація. Але окупанти священиків не зачіпали. Приїхав він сюди десь в 1933 чи 1934
році.

Жити було тяжко, дідусь з бабусею завжди жили дуже скромно і не вирізнялися поміж
своєї пастви. Я пам’ятаю, як моя бабуся вечорами штопала дідусеві ризи, підрясники. Але тоді
всі люди бідно жили. Бабуся розповідала, що дідуся викликали в КДБ і намагалися залучити
до співпраці, але він відмовився. Мабуть, через те він ніколи на мав високих звань, які тоді
неможливо було отримати без дозволу партії. Я добре пам’ятаю, як часто до нього приходили
люди за порадою. Дідусь завжди допомагав людям. Поговоривши з людьми, він зачинявся в
кімнаті. Йому треба було помислити над тими питаннями, і я бачила як його поради допомагали
людям.

Володимир-Волинський з кожним роком змінюється, та ми, проживаючи тут щоденно, майже не помічаємо цих змін. І так – століття за столітям… Час невпинно стирає будинки, парки, замки, маєтки і навіть цілі вулиці. І, ось цьоро року, місто вже відзначає свою 1027-му річницю.
Історія нашого міста славетна і легендарна. Починаючи від невеличкого племінного осередку, до західного форпосту Київської Русі, від славетної столиці Галицько-Волинської держави до зруйнованого вщент литовським князем Любартом замку Казимира, від звичайного польського повітового містечка до єврейського осередку, від воєнного окупованого міста до сучасного тихого Володимира-Волинського. Але це ж така купа літ… І хто її вже пам’ятає?

Князеві Володимиру Святославичу належить виняткове місце у вітчизняній історії. Народився Володимир близько 960 р., коли його батько, Святослав Ігорович, був ще юним спадкоємцем великокнязівського престолу, а Руссю правила княгиня Ольга. Матір'ю Володи¬мира була Малуша, ключниця палацу Ольги. Отже, він був незаконнорожденим сином.
До прийняття християнства Володимир утримував численні гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але дітей від них у розрахунок не брали. Літописці фіксували лише "законні шлюби" князя і нащадків від них. Навколо цих численних шлюбів тривають дискусії. Вишгород розташовувався у 16 верстах (17 кілометрів) від Києва. Білгород, про існування якого достеменно відомо на той час, знаходився на березі Ірпеня, кілометрів за тридцять від Києва. Нині - це село Білогородка. І все ніби впорядку, де ж іще тримати гарем, як не в своїх резиденціях, але не всето й правда. Головне - ні в Берестові, ні у Вишгороді, ні в стародавньому Білгороді під час розкопок не виявлено величезних палат в яких мали б міститися сотні наложниць з персоналом, що їх обслуговував.

За радянських часів українці втратили частину власних традицій. В ті роки висміювалася українська мова та українська народна мудрість, забувалися українські пісні. Вже більше 20 років ми живемо в Незалежній Україні, маємо можливість розвивати власну культуру та традиції. І в цей же час ми відчуваємо певний брак інформації щодо традиційного українського побуту, деякі ланки нашої культури майже повністю втрачені та забуті навіки.
З українським селом нерозривно пов’язана пісня. Саме в селах пісні і до цього часу співають на святах, на роботі, на весіллі, при будь яких подіях, що відбуваються. Завдяки українській пісні та дотриманню старшим поколінням споконвічних обрядів та ритуалів до нашого покоління дійшла інформація про події, які відбувалися на території нашої країни у різні часи. Сьогодні українська культура відчуває нове піднесення. Кожен українець та українка на свята вбираються у вишиванки, дівчата прикрашають себе віночками з польових квітів, популярними стали українські вишиті рушники.
Важливим для народної культури та традицій є відродження українського села та пропагування сільського способу життя серед населення великих міст. Популярним серед українців стає зелений туризм, завдяки якому широким масам населення стають відомі народні звичаї, традиції, популярною стала українська їжа та українські види дозвілля.
Найбільш повну традиційну святкову обрядовість українських селян можна спостерігати за календарними святами.

Цього року минає 1000 років з часу смерті Великого князя київського Володимира Святославовича. Постать та велич князя не потребує особливого представлення, адже Володимир є по праву батьком усієї Русі. За його діяльність народ ще за життя назвав його Великим князем, а після смерті возвів до лику святих. Володимир Святославович був завойовником як і його предки – мужнім, безстрашним воїном. Дружби з князем жадали європейські королі і візантійські імператори.
Він був молодшим сином князя київського Святослава Хороброго та Малуші (дочки древлянського князя Мала) – коханки князя, котра була ключницею княгині Ольги. Будучи незаконнорождженим з дитинства він зазнавав утисків і насмішок від старших братів. Але батько не цурався свого сина, а навпаки дуже любив тому і довірив йому Новгородський престол. Там він прокняжив сім років. Святослав Хоробрий загинув у битві з печенігами на Дніпровських порогах. Смерть батька стала на руку його сину Ярополку. Заволодівши престолом він убив свого брата Олега, що володів древлянською землею. Володимир, аби не повторити долю убитого брата, втік у Скандинавію. Вже там, заручившись добрячою підтримкою варяг, повернувся в Новгород. Вигнавши з Новгорода посадників Ярополка, оголошує йому війну. Володимир, зібравши велике військо, 11 червня 978 року, переможцем входить у Київ.

Я поспішаю на роботу і мрію.
Зовсім поруч проносяться машини, викидаючи у атмосферу токсичні відходи своєї життєдіяльності, повз мене проходять численні перехожі зі своїми турботами та сподіваннями на новий день.
Поступово їх обриси зникають наче вранішній туман під гарячим літнім сонцем і мене огортає тиша віковічного лісу. Мої ноги тонуть у товстому килимі темно зеленого моху. Навколо м'які сутінки, бо пишні крони величних дубів ледве пропускають сонячне проміння. Десь там у верховітті тривожно заспівала пташка. Зовсім поруч тріснула гілка. Мені трохи лячно та я пробираюсь поміж дерев.

[center]

Місто Володимир ще з давна величаво красувалося куполами храмів. За різними версіями їх нараховувалось більше 2-х десятків. До нашого часу вони не достояли адже були дерев’яними.
Св. Миколаївська церква знаходилась на Жидівській вулиці, поблизу кам’яної єврейської синагоги. Коли і ким побудована – невідомо. Безсумнівним є тільки те, що вона існувала вже в першій половині ХІІІ ст. Перша згадка про неї відноситься до 1235р. В Іпатіївському літописі від 1235р. згадується, що Великий Галицько-Волинський князь Данило Романович, збираючись на війну проти галичан і князів Болоховських, моливсь Богу і святому архієрею Миколаю, щоб показав чудо своє.

У вересні 1941 року почав діяти концтабір відомий під назвами «Офлаг-ХІІ», «Шталаг-365», «Норд-365». В адміністративному апараті працювало приблизно 50-60 німців. Очолював їх полковних Едвін Потьєц, що підпорядковувався командуючому таборами військовополонених в Україні генерал-майору Вольфу. Динаміка ув’язнених змінювалась, іноді кількість полонених досягала 8 тис. осіб. За весь час через табір пройшло до 42 тис. полонених. Табір розміщувався на території військового містечка у Володимир-Волинському і складався з двох відділень. Перше – по вулиці Ковельській (військові казарми). Це відділення для офіцерів. Рядових солдатів розміщували на західній околиці міста по вулиці Устилузькій. Табір розташовувався у 10 чотириповерхових казармах-корпусах з надвірними побудовами та господарськими будинками на околицях міста, був огороджений колючим дротом, охоронявся німецьким батальйоном № 736. Військовополонених розподілили на роти, батальйони та полки під командуванням старшого командного офіцерського складу. Усі військовополонені були поділені за національною ознакою. З наближенням німецько-радянського фронту табір евакуювали на територію Німеччини. Тут загинуло до 25 тис. осіб.