Я приїхав у Володимир у 1951 році. А жив я в селі Глинівка Любомльського району. Я був
тяжкохворим і мені треба було жити під наглядом лікарів. Яким я застав Володимир? Поправді
кажучи з теперішнім містом нема ніякого порівняння. Це було велике село. У центрі де
зараз площа були будинки з маленькими магазинчиками. Все це дуже бідно виглядало.

Я жив у своїх знайомих, земляків. Але настав час і набридати людям більше не хотілося. Я
вибрався і далі жив у клуні пару місяців. Фактично до морозів. У місті було багато старих будинків
але коли я звернувся в міську раду у наданні житла мені відмовили. Приходив до мене
з жилміськуправління Єфимець, та він до мене в хлів не зайшов, а пішов до господарів. Тим
господарям в яких жив, я грошей не платив, але я умію багато всілякої ручної роботи робити:
шити, в’язати, вишивати. І я шив шапки. А там був дід і він носив ті шапки на ринок продавати
і вже мав собі якусь копієчку. І мені було добре і йому було добре. Але це чомусь дуже обурило
представника міської влади, про мене навіть в газеті написали. І мені катигорично було відмовлено
у житловій площі.

12 травня відбулася презентація книжки доктора філологічних наук, професора кафедри української літератури,
завідувача кафедри культурології і менеджменту соціокультурної діяльності Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки Віктора Давидюка "Нерозгадані таємниці волинян".
Автор розкриває походження волинян. Історія питання починається з усного переказу про те, що храм Святого Василія в місті Володимирі збудовано за один день воїнами князя Володимира після успішного проведення походу на горватів.

Говірка – це не тільки цікаві мовні конструкції, звертання, а й забуті імена. Багато сімей у давнину мали маленьку книжку – пом’яник, іменовану на Волині «грамоткою». Звідти цікаве дитя, здобувши навички в читанні, запросто могло дізнатися ім’я свого далекого діда-прадіда. На Проводи ту книжечку забирали з собою із дому чи церковного сховку на цвинтар, де панотець, молячись за душі померлих, урочисто промовляв їхні ймення. Старосвітські та вживані досі, вони є тим фундаментальним і сокровенним, що не дозволяє сучасній людині загубитись у просторі, дає відчуття приналежності до власного роду.

Доволі часто на сільській, чи то пак навіть міській волинській вуличці, де бавляться безтурботні діти, можна почути обурливий вигук: «Не щипайся!» або «Ти чого її вщипнув?!».

Та майстерно завдавали образи віддавна і словом. Тії злі епітети, зронені на адресу недоброзичливого співрозмовника, в часі ХVІ–ХVІІ століть так і називали – «ущипливими». Ними «вимовляли», «деспектували», «соромили».

12 травня о 14.00 в Культурно-мистецькому центрі відбудеться презентація книжки Віктора Давидюка "Нерозгадані таємниці волинян". Запрошуємо жителів та гостей міста відкрити для себе нерозгадані таємниці.

Я народився в селі Заболоття Володимир-Волинського району. Там я прожив до 1943 року.
Село Заболоття було повністю спалене поляками. Хто не встиг втікти, тих вбили. Два брати
троюрідні, дядько і тітка загинули. З 1944 року наша сім’я почала жити в селі Стенжаричі. Будучи
малим, я з татом їздив на підводі до Володимира. Пам’ятаю як зараз дорогу, що була біля
собору Різдва Христового. Ця дорога пролягала від другої столової до вулиці Шевченка. Вона
була паралельна вулиці Ковельській. Додому поверталися вулицею, що пролягала до села Дубники.
Вона так і називалась дубниківська дорога. Переїжджали ми залізничну колію і я так
боявся, що потяг нас роздавить. Як же я тоді ктутився на возі, не міг заспокоїтися аж поки не
переїхали дорогу.

27 квітня працівники Адміністрації Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир", спільно з "Теплокомуненерго" прибрали біля пам'ятки місцевого значення "Оборонні вали міста", що по вулиці Івана Франка.

22 квітня у костелі Іоакима та Анни відбулося відкриття виставки "Костел Іоакима та Анни. На перехресті століть" та презентація каталога пам'яток історико-культурної спадщини "Ладомир.Володимир.Володимир-Волинський". Найкращих користувачів пам'яток було відзначено Подяками за збереження та належне утримання пам'яток архітектури національного та місцевого значення.

Виставка триватиме ще два тижні. Бажаючі оглянути виставку можуть звертатися за телефоном 3-89-89

Періодом масової німецької колонізації Волині стало ХІХ ст. Запрошені для освоєння малозаселених земель півдня Російської імперії німецькі колоністи часто осідали на Волині – у маєтках місцевих землевласників. Найбільш інтенсивний потік німецьких колоністів на Волинь спостерігався у 1860–1890-х рр., що було спричинено скасуванням кріпосного права в Росії та Січневим повстанням 1863 р. Великі землевласники після аграрної реформи 1861 р. переживали гостру господарську кризу й в умовах різкого зростання потреби в робочій силі були зацікавлені у продажі своєї землі або передачі наділів в оренду. В основному, ці німецькі колоністи сповідували протестанство (лютерани, меноніти), яке зазнавало утисків в тогочасній Німеччині. Групи національних меншин проживали поряд із українцями - корінними жителями Прибужжя, взаємозбагачуючись культурою, досвідом, знаннями та родинним вихованням.