До 100-річчя першої володимир-волинської української школи ім. Т.Г. Шевченка
Ми й досі плачемо на ріках вавилонських,
Сумуємо серед непривітних сторін;
Що хвилі згадуєм красу палат сіонський,
І рвемося душею до своїх руїн.
Ф. Невестюк
Перша світова війна, попри величезну трагедію стала поштовхом до піднесення національної свідомості українців. Перебуваючи під впливом Литви, Польщі, Росії українське населення за всі роки окупацій збідніло і вороже ставилось до будь-чиїх намірів знову перерозподілити владу. Коли світова війна прорвала сокальський кордон, то у галичан, зародилася думка використати добру нагоду й навязати взаємні стосунки з українським населенням Волині, збудити в нього національну свідомість та подати йому помічну руку в час воєнних злиднів під окупацією чужинецької армії. Нова австрійська влада теж особливо не хотіла займатися проблемами простого люду але хотіла утвердитись і мати підтримку у місцевих. Розуміючи всю складність ситуації, військове командування вирішило розмістити на Волині окремі підрозділи Українських Січових Стрільців. Стрільці могли виїхати на Волинь лише за дозволом команди австрійської армії, а потребу такого виїзду треба було умовити користю для неї. В цій цілі поставлено команді армії проект вислати на Волинь кількох старшин УСС для вербування між українським населенням Волині охотників до легіону УСС.[11]

На Волині реставраційні роботи наша майстерня почала в с. Зимно на Святогірському монастирі та у Берестечку на фарному костелі. Цей костел був побудований в честь завоювання Волинню поляками. І в той же час заборонили завершити будівництво православної церкви. Так вона і лишилась на рівні першого ярусу недобудованою. Коли ж наші робітники взнали ці факти, то припинили реставрацію костелу.
Далі почалися реставраційні роботи у Володимирі. Першим об’єктом був костел Іоакима і Анни. Проект передбачав, що у костелі буде концертний зал, а внизу у підвалі – кафе.
Наступний об’єкт - митрополичі палати за Успенським собором. Там закладалася Берестейська унія. Іпатій Потій там готував документи для створення унії. Виходить, що Євросоюз створювався у Володимирі.

Як виглядало місто майже століття тому, що змінилось, що зникло, ми неодноразово бачили на старих світлинах. А хто ходив по тих вуличка, хто радісно зустрічав новий день, хто поспішав на важку працю і хто просто жив, ми бачимо не так часто. Адміністрація історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" пропонує до перегляду третю серію "Володимирчанки у світлинах".

У Володимирі-Волинському провели І Всеукраїнську наукову історико-краєзнавчу конференцію, присвячену 15-тій річниці створення Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир»
Організаторами конференції стали: управління культури Волинської обласної Державної адміністрації, адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», відділ культури і туризму виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради.

27 жовтня 2016 року на 11.00 год. у місті Володимирі-Волинському у культурно-мистецькому центрі відбудеться І Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція «Хроніки Ладомерії», присвячена 15-тій річниці створення Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир».
Дослідження присвячені історії та культурі Володимирщини від найдавніших часів до сучасності.
Організатори конференції: управління культури Волинської обласної Державної адміністрації, адміністрація Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир», відділ культури і туризму виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради.

Те, що для нас сьогодні здається таким романтичним та екзотичним – ще на початку ХХ ст. було звичним явищем і без «ноток романтизму». Мова йде про карети, брички та фаєтони. Для наших не таких далеких предків – це був лише засіб пересування. Усі важливі і неважливі транспортні шляхи- тракти обслуговувалися виключно гужовим транспортом. А якість, комфорт і швидкість перевезення залежали виключно від власника екіпажу. Про тодішні дороги можна було говорити, що це швидше за все напрямки, одні з яких були вимощені гладенькою бруківкою чи деревиною, а інші – грунтові. Багаті магнати чи пани мали можливість утримувати цілі екіпажі. Їхні карети були запряжені кількома парами коней. Та й зовнішній вигляд транспорту перевезення теж був неабияким, а по панському розкішний. Такі карети зазвичай були обтянуті шкірою, а всередині оздоблені на шляхетський смак. Коштували вони дорого, адже вироблялися в Європі.

Родом я із села Юрківка Звенигородського району, що на Черкащині. Мій батько був вчителем історії, мама працювала в колгоспі. Мама походить із родини, що вимерла під час голоду 32-33 років. Батько мамин мав магазин. Із приходом радянської влади його магазин конфіскували, виселили з будинку, де жила вся родина. Жили в старенькій бабусиній хатині. Поля не мали, жили тільки за рахунок магазину. Коли все відібрали, мамин батько залишився без роботи, без засобів для існування. А ще було шестеро голодних дітей. Мама була найстарша. Разом з сусідами виїхала на Донбас. Працювала у їдальні: мила посуд. Таким чином вона врятувалась і вижила. Решта членів сім’ї померли від голоду. Прийшли більшовики. Всі були у шкіряних курточках. У селі відразу знайшлися такі, що примкнули до них, бо не мали ніякої роботи і ніяких турбот. Зрадити односельчан для них було дуже просто. Вони відразу видали всіх сільських патріотів. Коли незабаром прийшли німці, то вони переметнулися до них, бо ж знову мали можливість показати всіх: хто голова колгоспу, хто голова сільської ради, бригадир, секретар, – тобто всіх тих, хто працював на керівних посадах. А німцям того і треба було. Всіх скинули в загальну яму і живцем закопали. Територію охороняли. Але ми,діти, там ходили і бачили, що земля довгий час ворушилась. Мені це добре запам’яталося, бо закопали рідного дідового брата, який був головою сільської ради.
Батько мого тата був учасником війни 1914 року. Мав поранені ноги, все життя ходив на милицях. Коня, воза, плуга забрали під час розкуркулення. Отже, навіть не мав чим землю обробляти.

Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.


Ліна Костенко

Адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" опубліковує другу серію володимирчанок на старих світлинах.

Від віку до віку поети та письменники змагались у красномовсті щодо жіночої вроди. Час молодості неплинно спливає, а жіноча врода і далі вимальовує канони краси, залишаючи нам загадкові посмішки на вицвілих світлинах. Хто вони? Звідки? Як склалася їхня доля? І як вони вплинули на наше покоління? Сьогодні адміністрація Державного історико-культурного заповідника "Стародавній Володимир" пропонує Вам переглянути добірку унікальних світлин мешканок міста Володимира-Волинського та району. Можлимо хтось в пізнає на цих фото свою бабусю чи прабабусю...

Прожила я не мало років і все пережите пам’ятається, воно завжди поряд. 15 років прожила поза нашим містом. Це було дитинство незабутнє, яке випало на роки війни, на роки мук, страждань, поневолення, боротьби нашого народу проти всяких загарбників.
У 1947 році після закінчення семи класів поступила до Володимир-Волинського педагогічного училища. Поступила з не дуже хорошими знаннями, бо війна і перші післявоєнні роки не дали можливості здобути кращих. А вже у педучилищі кожен знайшов себе. Хто захоплювався математичними предметами, а хто гуманітарними. Моїми улюбленими предметами були мова, література, історія, музика і співи. Вчителі були в основному зі Східної України: Товкач Григорій Семенович – директор, Богза Марія Федорівна – класний керівник, подружжя Пашинських –викладачі математичних дисциплін, Квітка Віра Павлівна – викладач педагогіки і психології, Мусійчук Дмитро Трифонович – викладач історії, Губар Іван Гаврилович - викладач біології. І волиняни – Панасюк Ольга Ісаківна – викладач української мови і літератури, Сотничук Іван Михайлович – викладач музики і співів, Букатевич Микола Петрович – викладач малювання. Ці ж вчителі викладали і методичні предмети.