Я поспішаю на роботу і мрію.
Зовсім поруч проносяться машини, викидаючи у атмосферу токсичні відходи своєї життєдіяльності, повз мене проходять численні перехожі зі своїми турботами та сподіваннями на новий день.
Поступово їх обриси зникають наче вранішній туман під гарячим літнім сонцем і мене огортає тиша віковічного лісу. Мої ноги тонуть у товстому килимі темно зеленого моху. Навколо м'які сутінки, бо пишні крони величних дубів ледве пропускають сонячне проміння. Десь там у верховітті тривожно заспівала пташка. Зовсім поруч тріснула гілка. Мені трохи лячно та я пробираюсь поміж дерев.
Дорога. Дві ледь примітні колії,що виринули з лісу на залиту сонцем галявину. Здалеку долинув невиразний гомін. Зненацька з'явився вершник промайнув наче вихор і зник між деревами. Ще за якусь мить із-за дерев виїхав кінний загін. Коні ступають повільно, вершники одягнуті у якусь неймовірно строкату суміш штанів, сорочок, довгих до колін жилетів з металевими пластинами та бронзовими прикрасами на широких поясах. Проскрипіли колеса критого повозу. За ним двоє чудових коней, що несли на собі підлітків у багатому одязі. З вікна повозу виглянула вродлива жінка у чорній пов'язці на голові.
Мені доводиться бігти аби встигнути за вершниками. Невдовзі ми вийшли з лісу на добре втоптану дорогу з досить пожвавленим рухом. Люди, коні, повози неквапливо просувалися вперед, туди де виростали закриваючи небо високі стіни древнього міста. Ворота були гостинно розчинені, але охорона пильно вдивлялась в кожного хто ступав під їх тінь. Вершників знали і зустріли дуже радо. Повіз прогуркотів під ворітьми і сторожа враз стала стриманіша. Вони схилили голови, висловлюючи співчуття згорьованій жінці у чорному жалобному вбранні.
Місто наповнене голосами, незвичними незрозумілими. Будинки туляться один одного, громадяться. Запахи теж незвичні, часом неприємні. Але і наші не кращі, а що вже токсичні та шкідливі то це ні у кого не викликає сумніву. А це, мабуть, торговище. Багато возів бочки, солом'яники, мішки та мішечки. Невиразний гомін. Високий міцний чоловік викладає різнобарвні тканини, що горять проти сонця і заворожують яснооку дівчину, яка перебирає їх і гладить, ніби пестить і ніяк не може вибрати найкращу. Мені хочеться роздивитись все навколо, побродити між возами, роздивитися людей, товар, будинки, власне незнайоме місто, та мушу поспішати, бо вершники вже далеко.
Я наздогнала їх лише біля воріт з високою прямокутною вежею. Вали, високі дерев'яні стіни, стрімкі вежі. Я застигла не вірячи власним очам, це було неймовірно. Зі скрипом опустився міст і тяжка кована решітка поповзла вгору.
Повіз зупинився біля невеликого ошатного двоповерхового будинку. Зі світлого дерева, прикрашений дерев'яною різьбою та невисокими вежами, вкритий гонтом, він був схожий на казковий палац. А втім то і є палац, обійстя князів. Навколо повозу та вершників було багато людей. Вони допомогли жінці вийти з повозу. Було видно, що вона ледве тримається на ногах її підхопили під руки і швидко повели в дім. Підлітки спішились, вони оглядають будівлі та замок поважно, наче дорослі, щось розпитують і не поспішаючи входять в дім.
Кімнати невеликі але чисті та затишні. На стінах розвішана зброя, лави повздовж стін покриті гарними килимами. Невеликі віконця пропускають мало світла. Якісь невловимі пахощі струменіють з невеликого горщика посеред столу. Жінка втомлено опустилась на лаву. Я дивлюсь на жінку і відчуваю її горе. Вона втратила чоловіка і змушена втікати від галицьких бояр. Вона привезла дітей у вотчину їхнього батька та чи дарують їм вороги спочинок. Анна дружина князя Романа. Так це вона я впевнена. Може підійти поговорити, втішити. Я підходжу ближче, вона піднімає голову в її очах подив. Вона побачила мене, її губи заворушились, отже вона щось каже, але чому я нічого не чую. Я роблю ще один крок назустріч і... поз мене на відстані витягнутої руки з страшенним гуркотом проноситься вантажівка.
Щасти тобі Анно.


Світлана Федосєєва, завідувач віддіду обліку,
паспортизації та наукових досліджень