Сергій Гуденко - перший казах, який отримав високе звання Героя Радянського Союзу, в перші дні нападу Німеччини на Радянський Союз воював з нацистами на Волині. Саме тут він і загинув смертю хоробрих.

Про того, хто народився в далеких степах Казахстану, а спочиває вічним сном на українській землі - в рубриці «Волинь не забуває».

У Володимир-Волинський район 22 червня 1941 року німці вторглися в перші хвилини війни. Бійці Володимир-Волинського укріпрайону, не дивлячись на те, що більшість ДОТів ще була недобудована, захищалися мужньо.

Саме гарнізони ДОТів, які мали на озброєнні гармати та кулемети, влучно били по ворожих військах, наносячи їм втрати, та затримували блискавичний наступ. Гарнізони багатьох ДОТів чинили опір по кілька днів. Стійко та героїчно оборонявся ДОТ біля села Тростянка Володимир-Волинського району, яким командував казах, Герой Радянського Союзу, лейтенант Сергій Гуденко.

Художня система оздоблення сакрального предметно-просторового середовища українських храмів зароджувалася ще в княжих часах. Своїм корінням вона сягає періоду будівництва перших давньоруських християнських святинь. На етапі становлення й утвердження християнства при будівництві церков та при їхній обставі, облаштуванні й оздобленні інтер'єрів іконами, меблями, священним посудом, а також літургійними тканинами, вишивками та гаптами (гапти - ткані вироби, вишиті золотими або срібними нитками, часом шовком), як і іншими компонентами, характерною була тенденція наслідування художньої системи ошатного оздоблення царгородських, дещо меншою мірою - західних латинських храмів. Зокрема, тривалий час у давньоруських церквах (як і в інтер'єрах помешкань заможних осіб та у їхньому вбранні) використовувалися коштовні тканини, привезені з Близького Сходу та Західної Свропи, а саме: східно візантійські, перські оксамити, парча, золототкані та шовкові вироби, а також середньо азійські тканини, з яких виготовлялися вироби літургійного призначення для священних облачень та інтер'єрів.

Кожен з нас - це унікальний літопис подій. Часто ми навіть самі до кінця не усвідомлюємо скільки безцінної інформації зберігаємо у своїй пам'яті. Працівники адміністрації ДІКЗ "Стародавній Володимир" хочуть зібрати Ваші безцінні спогади про місто аби залишити їх прийдешнім покоління. Всі хто бажає поділитися спогадами просимо зателефонувати за номером 3-89-89 чи завітати до нас за адресою: м. Володимир-Волинський, вул. Ковельська, 29 або надіслати е-mail: v.v.zapovidnyk@gmail.com

Собор Різдва Христового був побудований на кошти зібрані орденом єзуїтів.
Вже сама поява єзуїтів у Володимирі пов’язана зі щедрими пожертвами Ядвіги Загоровської, яка 23 лютого 1718 році записала в актах гродських Володимира на користь місії 72000 злотих обумовивши разом з цим свою волю, щоби члени ордену «….згідно з правами й конституціями своїми не лише в навколишніх місцях спасінню душ людських слугували, але і у віддалених - на Сході, в Криму, Волощині, Україні, Бескидах, у глибокому Поліссі та скрізь, де польські єзуїти звикли відправляти свої місії». В місії, що була створена у Володимирі постійно жили двоє монахів ордену, згодом троє і четверо. Крім своєї місіонерської діяльності вони працювали при кафедрі парафіяльного костелу Іоакима і Анни.

Благові́щення Пресвято́ї Богоро́диці — християнське свято, що відзначає подію, коли архангел Гавриїл провістив Діві Марії, що вона непорочно зачне від Святого Духа і народить Сина Божого — Ісуса Христа. Християни східного обряду відзначають Благовіщення 7 квітня (за юліанськиим календарем), а західного — 25 березня (григоріанський календар).
З поширенням християнства на Україні Благовіщення стало одним із 12-ти основних церковних свят, але його святкували ще далеко до християнства наші предки слов’яни. Саме від слов’ян нам залишилися багато повір’їв і оповідок про це свято. Вони акумулювалися в християнські вірування і тепер чудово співіснують.

Володимир-Волинський дорогий мені, бо це моя друга батьківщина. Тут із 15-и років навчалася, майже півстоліття трудилася, тут створилася моя сім’я, народилися діти, внуки, тут дочекалася правнуків. Мені не байдуже до того, що відбувається у місті, усе бачу, усім цікавлюся, бо знаю, яким воно було після війни. А пам’ятаю його із 1946 року. Тоді вкотре за свою історію воно стояло у руїнах, особливо центр. Тут незруйнованими залишилися лише критий ринок і триповерховий будинок, де за радянських часів була школа, а сьогодні - Пенсійний фонд. Городяни, а також студенти технікуму, педшколи розчищали територію, а на місці, де зараз будинок культури, міськрада, частково площа Героїв, садили дерева, ставили лавочки, і руїни перетворювалися на скверики. Таких скверів у центрі було декілька. З роками їх витіснили забудови.

23 березня в історичному музеї міста Володимир-Волинський відбулася науково-теоретична конференція присвячена 260-й річниці комплексу будівель монастиря Різдва Христового. Участь взяли священослужителі міста, настоятелька монастиря ігуменя Марія та науковці з ДІКЗ «Стародавній Володимир» - Федосєєва Світлана та Вознюк Орися, історичного музею ім. Омеляна Дверницького – Петрунін Олексій та Янович Богдан та кандидат історичних наук, доцент СНУ ім. Лесі Українки Леся Шваб.
Доповідачі розкрили історію побудови величного храму, розповіли про фундаторів, про можливих архітекторів, місію єзуїтів, що слугувала початком закладання наріжного каменю, колегіум василіан – як один з найпрестижніших тогочасних навчальних закладів і т.д.

Чи багато має зробити жінка, аби на її честь назвали вулицю? Виявляється, чимало. Та й критерії оцінювання в різні епохи теж різні.

Тож на честь яких жінок у древньому Володимирі-Волинському називали вулиці, напередодні жіночого свята з’ясовував кореспондент Інформаційного агентства Волинські новини.

Феміністка, свята, вчена

Точної дати, коли у Володимирі з’явилася перша «жіноча» вулиця, немає. За часів Речі Посполитої у місті була лишень одна вулиця з жіночим ім’ям – Запольської. Полячка, але уродженка Ківерець, Габріела Запольська – відома на початку ХХ століття в Україні та Польщі письменниця та актриса. Окрім того, Габріела була активним поборником жіночих прав. Найвідомішим твором Запольської є п’єса «моральність пані Дульської», яка з величезним успіхом йшла в театрах Києва, Львова, Парижа, Варшави.

Найулюбленіша серцю – рідна земля. Якою б не була обездоленою – усе ж найдорожча.
На жаль, так уже склалася наша історія. Знедоленому, віками бездержавному народові українському потрібен був великий муж, щоб один сказав за всіх – за тих, кого любив, над ким плакав і страждав, за тих, хто вперто боровся.
Потрібен був національний геній. Ним став Тарас Шевченко. Немає України без Шевченка, як Шевченка без України.
Уже для багатьох поколінь українців — і не лише українців — Шевченко означає так багато, що створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як феномен — невичерпний, непізнаванний і непроминальний . Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Зокрема й до осягнення філософії його кохання.
Про кохання Тараса Шевченка написано численні спогади, наукові дослідження, романи, поеми... Але, певна річ, далеко не все сказано. У тому, кого і як кохає велика людина, та й звичайна теж, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Опріч усього, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, до розгадки життєвих ідеалів.

Я народився і все життя прожив у Володимирі. Навчався в сорок другій залізничній школі. Вона була восьмилітня і розміщувалася по вулиці Чапаєва (зараз Гайдамацька). Там був дуже гарний садок. Учні, що вчилися, їздили на практику на львівську дитячу залізницю. Потім з сорок другої школи зробили третю. Третя школа мала кілька корпусів. Один з них був там де зараз пенсійний фонд, інший – це нинішній будинок центру занятості, в якому розміщувались фізкабінет та хімкабінет. Ще один корпус – приміщення, де зараз ДАІ. А там де «Метелик» були майстерні і спортивний майданчик. Це була російська школа. У Володимирі було кілька російських шкіл. Це пов’язано з тим, що у місті було багато військових, зі всього Радянського союзу. Стояла повноцінна дивізія. Було багато переміщень військових, як в самій країні, так і за кордоном. Багато з них приїжджали з Німеччини. Діти там навчалися на російській мові і тут для них відкривали російські школи.