У Володимирі проживаю з 1947 року. Мій чоловік капітан артилерист служив в Німеччині після Перемоги. Я під час евакуації була в Сибірі. Ми самі полтавчани. А одружились в Краматорську. Там же народилась наша дочка Аллочка. В Краматорську я вперше стала за вчительський стіл. У мене після війни була можливість гарно одягатися, бо багато було привезено з Німеччини. Я ходила в шляпці, а мала їх кілька, навіть з вуаллю. Я останні роки так не одягаюсь, як тоді. Інші вчителі скромніше вдягались. А старші вчителі теж в шляпках ходили. Шляпка старенька, але вичищена. Але більшість вчительок ходили в хустках. У класах були діти різного віку, багато переростків. А я була маленька, низенька. Спочатку діти сприйняли мене добре. Я пам’ятаю, був урок історії. У дітей були металічні ручки – з одного боку закладався олівець, а з іншого - перо. Вони повиймали пера, і з тих трубочок плювалися кульками з хліба. А я не звертала уваги, вела урок далі. Після уроку глянула на підлогу, але зауваження не зробила. Пішла в учительську. А завуч мені і каже: «Ідемо зі мною». І ми пішли назад у той клас. А поки я ходила в учительську, діти все прибрали – ніде нічого нема. Порядок. Вона засміялась, і каже:
- Ну что мне остаться читать им мораль? -
- Нет, позвольте я сама. –
- Умница!

25 липня у рамках святкування Дня міста, працівниками Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» було проведено круглий стіл «Володимир, яким ми його пам’ятаємо» та випущено однойменну збірку. Протягом кількох місяців працівники заповідника збирали безцінні спогади та розповіді жителів про місто, яким воно було до війни і в повоєнний час. Кожен з нас – це, ніби, своєрідний літопис подій. Часто ми навіть самі не усвідомлюємо скільки безцінної інформації зберігаємо у своїй пам’яті. Спогади подібні світлинам - зберігають те, що вже давно не існує. Адже час безжально стирає з пам’яті не тільки спогади, а й цілі будинки, вулиці, квартали…

Ларіна Марія Іванівна
1935 року народження, З села Микитичі.

Біля універмагу (судячи з оповіді, він був в районі Ковельської 27 -29), після війни була радіоточка, де збиралися люди аби послухати новини.
Під час війни, вона пам’ятає, як німецький офіцер, взявши в її мами десяток яєць, приніс взамін відро рису, для них тоді екзотичної крупи. Марія Іванівна згадує, що він насипав крупи цілу нецьку (ночви).
Згадувала її мама і про розстріли в валах, вона не говорила, хто це зробив, просто казала, що дуже багато людей вбили в тюрмі.

Власник маєтку у Будятичах. На той час село стало осередком з вивчення Волині. Археолог, голова братства св. Володимира у Володимирі-Волинському, перший голова Ради братства і хранитель давньосховища[22] О. Дверницький підготував «Краткую опись» пам'яток давньосховища. Є автором публікацій з історії та археології Волині:
Дверницкий Е. Н. Краткая опись предметов, находящихся в Древлехранилище православного Свято-Владимирского братства в г. Владимире-Волынском.- Киев, 1892.
Дверницкий Е. Н. Археологические исследования в г. Владимире- Волынском и его окрестностях.- Киевская старина, 1887. № 1. с.36-50.
Дверницкий Е. Н. Памятники древнего православия в г. Владимире-Волынском.- Киев, 1889.65с.[23]
Був ініціатором відбудови Успенського собору. Перший почесний громадянин Володимра–Волинського. Похований біля північної стіни Успенського собору.

Я приїхала у Володимир-Волинський в 1969 році, згадує науковий співробітник Державного історико-культурного заповідника Гринчук Петруня Георгіївна: «Мене, в першу чергу, цікавило чи заасфальтовані вулиці. Виявилося,що заасфальтовані лише три вулиці: Ковельська, Луцька та частково Карла Маркса, нині Устилузька. Вулиця імені Леніна, нині Т.Г.Шевченка була вкрита бруківкою. Звичайно була заасфальтована площа Героїв, де був установлений монумент Слави. Навпроти пам’ятника, біля костелу Іоакима та Анни, в якому тоді був меблевий магазин, стояла велика тумба з серпом і молотом, та майоріли прапори. Всі інші вулиці були ґрунтові.
Міський готель був розміщений в двоповерховій споруді біля Собору Різдва Христового. Сам собор стояв тоді в руїнах, і використовувався під склади. В той час діяли лише Успенський собор та Василівська церква, всі інші церви були закриті.
В п’ятиповерховому будинку, що на площі був великий гастроном і книгарня. Ще один гастроном, та молочний магазин були у будинку на розі Ковельської та Шевченка.»

……По правій стороні вулиці Драгоманова, навпроти входу в скверик колись, років тридцять тому, була алея, що вела до парку. Я пам’ятаю, що при вході в парк стояв пам’ятник Юрію Гагаріну. Перший космонавт у весь ріст стояв на чомусь дуже схожому на капсулу апарату що спускався з орбіти. Дивно що я не можу згадати деталі, в пам’яті постать, біло голуба. Там стояли лавочки, і мами з малюками часто прогулювались відпочиваючи від домашніх клопотів поки дитина спить, на свіжому повітрі. Для малечі в парку були поставлені статуї вовка і Червоної шапочки. А для молоді була зроблена відкрита танцювальна площадка. Пам’ятаю як весело в парку святкували проводи зими…

Кожен з нас це унікальний літопис подій.
Часто ми навіть самі до кінця не усвідомлюємо скільки безцінної інформації зберігаємо ми у своїй пам’яті. Рідні, друзі, просто хороші знайомі, а почасти, і зовсім не знайомі люди, що привернули нашу увагу своєю неординарністю, події пов’язані з ними, безліч деталей про місце і час… А світлини, адже вони теж зберігають не тільки ваші постаті, але і місто, таким, яким воно було десять, двадцять, тридцять, а може і п’ятдесят років тому.
Працівники Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» хочуть зібрати ваші безцінні спогади, аби залишити їх прийдешнім поколінням, спогади про місто в якому ми живемо.
Всіх хто бажає поділитися своїми спогадами просимо зателефонувати за номером 3-89-89 або прислати лист на електронну адресу v.v.zapovidnyk@gmail.com чи завітати до нас за адресою вул. Ковельська, 29.

Ружинські – одна з гілок литовських князів Гедиміновичів. Вперше в документах князі Ружинські згадуються у 1545 році в описі Володимирського замку де називаються Роговицькими. Князі Роговицько-Ружинські були власниками були власниками маєтків Ружино, Роговичі, Твориничі. Родовим гніздом князів було село Ружин Володимирського повіту. Генеалогічними дослідженнями даного роду найповніше займався польський дослідник Юзеф Вольф. Найбільш яскраво Ружинські заявили про себе у XVI столітті – у часи формування козацтва.
Ружинські мали свій родовий герб. На ньому зображувався щит лазурного кольору зі стовбуром посередині, зверху і знизу стовбура чотири золоті хрести, котрі розходяться в різні боки. Над щитом розміщувались корона, а над нею князівська митра.

З прийняттям християнства на Україні основним місцем поховання князя і його родини стають «отні храми». Знаючи звичай давньоруських князів будувати найважливіші храми поблизу своїх теремів, під захистом укріплень, можна припустити, що для побудови першого кафедрального храму у Володимирі не могли вибрати ніякого іншого місця окрім, як сусіднього пагорба, розміщеного в кількох кроках від городища. В будь якому випадку, якщо допустити, що у Володимирі колись був храм побудований князем Володимиром, або за часів його князювання, то місце де стояв цей храм треба шукати не за межами міста ( урочище Стара катедра), а в самому місті, яке судячи з топографічних умов, вже в найдавніші часи формувалося навколо двох високих пагорбів, що представляли собою природні укріплення, оскільки обидва знаходяться в трикутнику створеному р. Лугою та її притокою р. Смочею. Звичайно, цей перший храм міг бути дерев’яним, і тоді, до часів княжіння Мстислава ймовірно вже був досить старим. З іншого боку за сто п’ятдесят років, що пройшли з часу запровадження Володимирської єпископії, цей храм повинен був набути значення важливої місцевої святині. Тут же ймовірно була усипальниця володимирських князів , що закінчили свої дні у Володимирі. [1]

Тарас Шевченко народився в сім’ї кріпосного селянина 9 березня 1814 року (в сімї було 5 дітей). Дитинство Шевченка пройшло в його рідному селі Моринці Київської губернії. Тарас дуже рано осиротів і сповна відчув на собі всю гіркоту кріпосного життя.

Ксенія (Оксана) Коваленко - перше кохання Шевченка. Народилася у селі Кирилівка 4 листопада 1817 року. Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Малий кріпачок саме переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою.

Кобзар – таке ім’я дав народ славетному поетові Тарасу Григоровичу Шевченку. І донині його ім’я є уособленням волі, сили духу, пророчого дару. Кобзар – хранитель народної душі, її одвічний охоронець, один з духовних наріжних каменів української державності.
Аби вшанувати пам'ять великого сина українського народу та в честь його 200-річного ювілею 2014 рік в Україні оголошено Роком Тараса Григоровича Шевченка. Однією з найбільш популярних та особливих форм вшанування пам’яті Т. Г. Шевченка є спорудження пам’ятників.