З прийняттям християнства на Україні основним місцем поховання князя і його родини стають «отні храми». Знаючи звичай давньоруських князів будувати найважливіші храми поблизу своїх теремів, під захистом укріплень, можна припустити, що для побудови першого кафедрального храму у Володимирі не могли вибрати ніякого іншого місця окрім, як сусіднього пагорба, розміщеного в кількох кроках від городища. В будь якому випадку, якщо допустити, що у Володимирі колись був храм побудований князем Володимиром, або за часів його князювання, то місце де стояв цей храм треба шукати не за межами міста ( урочище Стара катедра), а в самому місті, яке судячи з топографічних умов, вже в найдавніші часи формувалося навколо двох високих пагорбів, що представляли собою природні укріплення, оскільки обидва знаходяться в трикутнику створеному р. Лугою та її притокою р. Смочею. Звичайно, цей перший храм міг бути дерев’яним, і тоді, до часів княжіння Мстислава ймовірно вже був досить старим. З іншого боку за сто п’ятдесят років, що пройшли з часу запровадження Володимирської єпископії, цей храм повинен був набути значення важливої місцевої святині. Тут же ймовірно була усипальниця володимирських князів , що закінчили свої дні у Володимирі. [1]
І досить імовірно, що перший літописний володимирський князь Всеволод Володимирович був похований тут, у Володимирі.

Кам’яне будівельне мистецтво з’являється на Русі разом з християнством і на початку лише в Києві, звідки дуже повільно розповсюджується по інших великих містах. В ХІ столітті кам’яних храмів було побудовано небагато і їх будівничими найчастіше були грецькі майстри. Очевидно в той час зведення кам’яного храму потребувало значних витрат, які не могли собі дозволити приватні особи, саме тому будівничими майже всіх кам’яних церков древньої Русі були князі і найчастіше представники тих княжих родів, які найбільш надійно утвердились на даній території.
Як правило древні князі-храмоздателі окрім релігійних спонукань керувалися ще бажанням створити для себе в побудованих храмах місце вічного спочинку та залишити по собі молитвенну пам'ять у потомків. Такі церкви перетворювалися у родову святиню, ставали так званими «отніми» храмами, якими опікувалися всі члени даного князівського роду і в яких в свою чергу знаходили останній спочинок.[8]
Після короткочасного княжіння Романа та Андрія Володимировичів, їх наслідує надзвичайно енергійний та талановитий їх племінник Ізяслав Мстиславич. Він настільки надійно утвердився на Волині, що і посівши київський стіл продовжував правити через своїх братів та синів, які займали невеликі князівські наділи і насправді були скоріше його намісниками чим самостійними князями. Під кінець життя йому вдалося зосередити Волинь в руках власної родини. Іще тісніше зв’язаний був з Волинню син його князь Мстислав Ізяславович. З його ім’ям пов’язане будівництво у Володимирі унікальної пам’ятки храмобудівного мистецтва – мурованого собору Успіня Богородиці, часто згадуваного в літературі як Мстиславів храм
Успенський собор був побудований між 1157 – 1160 роками на руїнах древнього кафедрального храму того ж імені, часів Володимира Великого.
Про його безпосередню причетність до спорудження цього величного храму свідчить опис погребальної церемонії в 1170 році. «…розболівся князь Мстислав Ізяславич у Володимирі, і недуга в нього була тяжка.… преставився князь Мстислав місяця серпня в дев’ятнадцятий день. І, опрятавши тіло його, з честю великою і зі співами гласохвальними положили тіло його у святій Богородиці, в єпископії, що її він сам був спорудив у Володимирі.» [9]
Самою характерною особливістю давньоруських церков, що мали відношення до відомого князівського роду, так званих «отніх» храмів було, облаштування князівських гробниць. Померлого князя клали в кам’яну труну, мармурову або з шиферних плит. Такі труниставили в підземеллях під серединою церкви, чи під ризницею, або замуровували в стінах храму. Наслідуючи древні християнські катакомби, а також заради збереження місця, ставили саркофаги в нішах, спеціально для цього влаштованих в стінах. Ці ніші знаходились або на рівні підлоги храму, або на кілька вершків (вершок – 4,4 см.) вище. Глибина і довжина була достатньою для розміщення кам’яної труни, приблизно 1,5 аршина (аршин - 0,711м., - 1м. 07 см.) в глибину, і трохи більше сажені (сажень – 3 аршина, або 2,134 м. ) в довжину. Верх ніші зводився півциркульною аркою, тобто використовувалась форма відома в катакомбах під назвою arcosolium. Аркосолії, зазвичай, влаштовували у внутрішній паперті в південній та північній стінах, ближче до західної стіни.
Про те, що Успенська церква з самого початку була задумана як «храм отній», тобто як головна усипальниця волинських князів, свідчили влаштовані в її стінах поховальні аркосолії: три – у північній стіні та два в південній. В основному вони були поруйновані та пограбовані. Лише в одній під ретельно виконаним цегляним муруванням було відкрито невелике заглиблення завдовжки приблизно 1,1 метра і завширшки 0,45 метра, в якому розміщувались рештки п’яти людських кістяків. Виразні сліди прижиттєвого захворювання на нижній щелепі одного з черепів дали підстави О. Левицькому висловити припущення, що то були знайдені останки волинського князя Володимира Васильковича. Запрошений з Києва для медичної експертизи професор Мінх підтвердив прижиттєве походження деструкції кісткової тканини черепа, а згадані в літописі симптоми захворювання охарактеризував як рак.[10]
Варто згадати, що невдовзі після храмоздателя тут, в 1195 році був похований син його Всеволод Мстиславич «…прийнявши монарший чин. І тоді, опрятавши тіло його, провели його до гробу єпископ володимирський, і всі ігумени, й попи, і положили його у святій Богородиці місяця квітня.»[11]
Цілком імовірно Мстиславів храм є місцем поховання Романа Мстиславовича, який загинув 19 червня 1205 року під Завихвостом. А в 1265 році «…преставилася велика княгиня [жона] Василькова, на ім’я Олена. І положили її у церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.» [12]. Її чоловік, великий князь володимирський Василько, помер у 1271 році «…преставився благовірний і христолюбивий великий князь володимирський, на імя Василько, син великого князя Романа (Мстиславича). І положили тіло його в церкві святої Богородиці, в єпископії володимирській.[13]
Як ми бачимо опис смерті і поховання досить стандартизований, без деталей. Про чин поховання відомо небагато. Тіло покійного князя, хоч би де він помер «опрятавши», перевозили до церкви , як правило, саньми незалежно від пори року, що неодноразово відображає «Руський літопис».(Ця особливість обряду похорону збереглася з язичеських часів, її дотримувалися довгий час після утвердження християнства.) У церкві за участю духовенства, і зокрема місцевого єпископа, над тілом виконували відповідні ритуали й проказували молитви, і потому тіло ховали в підготовленому місці. Досить детальний опис князівського похорону подано у записі про смерть володимирського князя Володимира Васильковича: « А коли світала п’ятниця, то тоді преставився благовірний і христолюбивий великий князь Володимир, син Васильків, онук Романів, княживши після отця двадцять літ. Преставився він у Любомлі-городі у рік 1289, місяця грудня в десятий день… Княгиня ж його [Ольга] зі слугами двірськими обмила його, і обвили його оксамитом із мереживом, як ото достоїть кесарям, і положили його на сани, і повезли його до [города] Володимира… Коли ж привезли його у Володимир, в єпископію, до святої Богородиці, то поставили тоді його на санях у церкві, тому що було пізно… А на другий день, як одспівали заутреню, прийшла княгиня його [Ольга], і сестра його Ольга, і княгиня Олена, черниця. З плачем великим прийшли вони, і весь город зійшовся, і бояри всі, старі і молодії, плакали над ним.
Єпископ же володимирський Євсигній, і всі ігумени, і Огапіт, печерський ігумен, і попи всього города, співавши над ним узвичаєні співи, провели його з благохвальними піснями і [з] кадилами запахущими і положили тіло його в отчій гробниці. І, останню службу оправивши йому, опрятавши тіло його, вложили його в гроб…» [14]
Князів здебільшого ховали в мармурових або шиферних (профілітових) саркофагах. У літописних текстах їх називають словом «рака», що походить від латинського « arca»– «скриня». На означення інших типів трун уживали слова «гроб», «корст» або «крст»
Мармурові саркофаги на Русі не виробляли, їх привозили з інших країн, переважно з Греції, властиво з Малої Азії, де були значні поклади мармуру й добре розвинуте ремесло, пов’язане з його обробкою. Особливо славився цим острів Проконес, нині острів Мармара в Мармуровому морі. Зрозуміло, що такі замовлення робили заздалегідь.
Проте саркофаги потрапляли на Русь й інакше. Так, саркофаг Ярослава Мудрого в Софії Київській перед тим, як стати останнім притулком для князя уже був використаний для поховання іншої людини…Є припущення, що колись в ньому лежали мощі святого Климентія в Десятинній церкві. [15]
В літописі разом з церковними співами згадуються плачі – жанр, який сягає глибин народної творчості. Це яскравий приклад пристосування церковного мистецтва до традиційного народного. «Княгиня ж його безперестану плакала, стоячи перед гробом, сльози свої проливаючи, як воду, так голосячи [і] примовляючи: «Цесарю мій благий, кроткий, смиренний, справедливий! По правді наречено тебе було Іван. Всею доброчесністю подобен ти єсь йому. Багато обид зазнав ти од своїх родичів, [та] не бачила я тебе, господине мій, ніколи ж, щоб ти за їх зло яким злом воздавав, а, на бога покладаючи, ти все переносив… Плакали по ньому ліпші мужі володимирські кажучи: «Добре б нам, господине, з тобою вмерти! Дав бо ти таку свободу, як ото й дід твій Роман. Він ізбавив був [нас] од усіх обид, а ти, господине, ревно наслідував був його і пішов по путі діда свойого. А нині, господине, ми вже більше не зможемо тебе бачити, уже бо сонце наше зайшло для нас, і в обиді всі ми зосталися»
І плакало тоді над ним усе множество володимирців — мужі, і жони, і діти; німці, і сурожці, і новгородці; і жиди плакали, немов при взятті | Єрусалима, коли вели їх у полон вавілонський; і нищі, і вбогі, і чорноризці, і черниці: був бо милостив він до всіх убогих. [16]
Всі згадані «плачі» були музично-драматичними речитативними голосіннями, близькими до народних плачів. [17]
Далі літописець розповідає якою гідною людиною був князь: «Сей же благовірний князь Володимир на зріст був високий, у плечах великий, з лиця гарний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, і руки мав гарні, і ноги. Голос же в нього був низький і нижня губа дебела. Говорив він ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий. І ловець він [був] умілий і хоробрий. [Був] він кроткий, смиренний, незлобивий, справедливий, не загребущий, не лживий, злодійство ненавидів, а пиття не пив [хмільного] зроду. Приязнь же він мав до всіх, а особливо ж до братів своїх….. Особливо ж старався він про милостиню… , і монастирі многі він спорудив. ..... Мужність і розум у ньому жили, правда й істина з ним у парі ходили…. Гордості ж у ньому не було,— тому що мерзенна є гордість перед богом і людьми…» [18]

Варто сказати, що ідея милостині мала не лише релігійно-етичне, а й соціальне значення. В умовах воєнної та політичної нестабільності, коли населення Волинської держави зазнавало постійних розорень (від татар, литовців, поляків, ятвягів), роздача князем милостині покращувала становище простих людей, давала можливість їм виживати в непростих умовах. І як наслідок, сприяла стабільності в державі.
Гуманно ставиться Володимир Василькович навіть до ворогів. Коли у 1279 р. до нього прийшли ятвяги, в яких був голод, і почали просити, щоб князь продав їм хліба, він не відмовив [21]. На фоні тогочасних жорстких відносин, які існували між русичами й ятвягами, цей вчинок видається незвичним і воістину людяним.
Проте, часом він міг бут доволі рішучим та невблаганним. Що проявилося в ставленні до двоюрідного брата Лева. Князь, вважав, що ця людина піддається спокусам диявола й чинить зло. Саме в такому сенсі потрактоване в Галицько-Волинському літописі вбивство Левом Войшелка. Володимир Василькович також говорить про гордість Лева та його сина Юрія [22]. А гордість, гординя в системі християнських цінностей сприймалися негативно. Тому Володимир Василькович передає своє князівство Мстиславу, очевидно, вважаючи, що його вчинки більш відповідають християнській моралі.
Літописець розповідає, що стараннями князя у Володимирі був розписаний храм святого Дмитрія Солунського. Ним же було подароване срібне начиння, ікона пресвятої Богородиці окована сріблом, з дорогим камінням та завіси шиті золотом. «образ Спаса, окований золотом, з дорогим камінням, поставив він у святій Богородиці на пам’ять про себе.» Багато розповідається у літописі про будівництво князем міст, церков і монастирів, прикрашання їх іконами, дорогоцінним посудом і книжками. Володимир Василькович, за словами літописця, книжник і філософ. Він не тільки замовляє і купує книжки, він переписує їх сам.
У ті часи, переписування книжок вважалося богоугодною і спасенною справою. Можливо, Володимир Василькович, що важко хворів, взявшись переписувати книги, сподівався на відпущення гріхів й спасіння. Бо ж свою хворобу вважав карою за гріхи. Чи, може, сподівався, що ця богоугодна справа полегшить його страждання. Хто знає. Як би там не було, у той час можновладці переписуванням книжок не займалися. Принаймні ні в давньоруських літописах, ні в середньовічних європейських хроніках подібних повідомлень не знайдемо. За часу князювання Володимира Васильковича, у Володимирі, при князівському дворі діяв скрипторій, де переписувалися й оздоблювалися мініатюрами книги. Оправи їх прикрашалися коштовним камінням, перлами. [20] Деякі книги із скрипторія князя Володимира Васильковича збереглися до наших днів. Ймовірно, це Євангеліє-апракос (Галицьке), оздоблене мініатюрами євангелістів, заставкою та ініціалами. (Зберігається у Третьяковській галереї); Євангеліє-апракос (у Російській національній бібліотеці, м. Санкт-Петербург); Євангеліє-апракос короткий (у Російській державній бібліотеці, м. Москва); Холмське євангеліє (там само). [23]
Володимир Василькович прожив непросте життя. Більша частина його князювання пройшла у боротьбі з тяжкою недугою. До останнього подиху Володимир Василькович опікувався справами свого князівства, підтримував дипломатичні стосунки з сусідами. І зворушливо дбав про те, щоб після його смерті був забезпечений добробут дружини і названої дочки Ізяслави.

Зворушливо закінчує свою розповідь літописець: «І багато інших добрих діянь учинив він за живоття свого, які славляться по всіх землях.» [24]
Останній запис, що стосується Володимира Васильковича датований шостим квітня 1289 року.
«А тута ми положимо кінець Володимировому княжінню. Коли ж сього благовірного князя Володимира, нареченого у святім хрещенні Іваном, сина Василькового, покладено в гроб і лежало в гробі тіло його незапечатане від одинадцятого дня місяця грудня до шостого дня місяця квітня, то княгиня його не могла заспокоїтися. І от, прийшовши з єпископом Євсигнієм і з усім крилосом [і] одкривши гроб, побачили вони тіло його цілим і білим, і пахощі од гробу були, і запах, подобен до ароматів многоцінних. Таке ото чудо побачили вони, а побачивши, прославили бога і опечатали гроб його місяця квітня в шостий день, у середу страсної неділі.»[25]

Література:
1. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. с. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – С. 247.
2. Теодорович Н.И. Город Владимир Волынской губернии в связи с историей Волынской иерархии. Исторический очерк. – Почаев: Типография Почаевско-Успенской Лавры, 1893. – с. 6-7
3. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. С. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с. 310
4. Літопис Руський /переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця/– Київ: Дніпро, 1989. – c. 178
5. Літопис Руський /переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця/– Київ: Дніпро, 1989. – c.94
6. Цинкаловський О.Матеріали до археології Володимирського повіту. Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – Львів, 1937. Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.188
7. Левицький О.И. Историческое описаніе Владиміро-Волынскаго Успенскаго храма, построеннаго в половине ХІІ в. Мстиславомъ Изяславичемъ. Киев, 1892. c. 28-31, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.307
8. Там само. с.302
9. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.302-303
10. Возстановленіе древній православной святыни во Владимире-Волынскомъ. Санктпетербургъ, 1896, Минуле і сучасне Волині та Полісся: Володимир-Волинський в історії . України та Волині. Луцьк, 2004 – с.285
11. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.355
12. Там само с.368
13. Там само с.428
14. Там само с.444-445
15. Олександр Кучерук. Десятинна церква: історія князівських поховань у джерелах і традиції.Пам’ятки України 03. 2007 c.22
16. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.444-445
17. Історія української культури т.1, Київ-2003, с.835
18. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.446
19. Там само с.439
20. Там само с.448
21. Там само с.431
22. Там само с.438
23. Див.: Запаско Яким. Скрипторій волинського князя Володимира Васильковича // Записки Наукового товариства ім. Шевченка / Праці історично-філософської секції.— Львів, 1993. — Т. 225. — С. 185-193 ).
24. Літопис Руський/переклад за Іпатським списком Л.Є.Махновця. – К.: Дніпро, 1989.- с.448
25. Там само с.449
Світлана Федосєєва
Завідуюча відділом обліку паспортизації
та наукових досліджень